Розділ 12

Я повільно поклала телефон на стіл, миттєво пошкодувавши про свій дзвінок. Кидатися за допомогою до малознайомого колеги було щонайменше нерозважливо. Мені потрібно було терміново провітрити голову. Я схопила ключі і вибігла з дому.
Я довго йшла вздовж лінії прибою. Океан шалено бився об скелі, а солоний вечірній бриз приємно холодив обличчя. Я намагалася розкласти все по поличках, але мозаїка не збиралася.
Коли сонце майже сіло, пофарбувавши небо в багряні тони, я повернула в бік головної вулиці й на набережній, як ми й домовлялися, побачила Етана. Він сидів на лавці, дивлячись на воду. Його обличчя було зосередженим.
— Етане? — тихо покликала я, підійшовши ближче.
— Олівіє, — він швидко підвівся. — Я не міг знайти собі місця після твоєї розмови. Хотів скоріше бути тут, щоб переконатися, що ти в безпеці.
Я сіла поруч з ним на лавку, обхопивши себе руками, які знову почали тремтіти. Захисний бар'єр тріснув, і я вирішила відкритися.
— Я... я майже нічого не пам'ятаю про те, що сталося зі мною рік тому, — прошепотіла я. — Усі деталі мого життя в Нью-Йорку безпосередньо перед переїздом зникли. Мені сказали, що я потрапила в серйозне ДТП на в'їзді сюди, в Каліфорнію. Я хочу поїхати в місцеву лікарню, розпитати лікарів, можливо, це допоможе повернути пам'ять. А ще... у мене стійке відчуття, що за мною стежать. Мені здається, хтось чужий господарює в моєму домі.
Етан слухав мене, не перебиваючи. Коли я заговорила про стеження, його погляд на мить застиг, а в очах промайнув якийсь дивний здогад, але він швидко взяв себе в руки.
— Якщо ти вважаєш, що це необхідно — обов'язково з'їзди в лікарню, — тихо сказав він. — Мені дуже шкода, Олівіє. Я навіть не уявляв, через що тобі довелося пройти. Я поруч, ти можеш розраховувати на мене.
Коли я повернулася додому, мене знову охопило лихе передчуття. Усе стояло на своїх місцях, але повітря в кімнатах ніби змінилося. Хтось точно був тут, поки я гуляла. Я обійшла весь будинок, перевірила замки, вікна, зазирала в шафи — жодних слідів зламу.
Я підійшла до старовинного дзеркала, і моє відображення знову змінилося, ставши невимовно сумним. Його поверхня потемніла, показуючи мені силует людини, яка заходила в мої кімнати, крутилася біля меблів, щось робила, а потім зникала. Я знову кинулася перевіряти ті місця, але нічого не знайшла. І це лякало мене найбільше.