Море, гроза, картопля і баранячий зад

Про молодість без плану, кризу без електрики і силу не здаватися після «ні».

Ця історія сталася в незапам’ятні часи — ще за совка, точніше під час його розвалу. Якось ми з друзями, двома сім’ями, вибралися на море — в Крим. Якщо не брати до уваги півтори доби дороги в задушливому потязі без кондиціонера (які там кондиціонери в совку!), то все було чудово.

Приїхали в Сімферополь, сіли на тролейбус і поїхали узбережжям — із валізами, малими дітьми, без жодних домовленостей. Молоді, безтурботні, оптимістичні.

  На якійсь зупинці просто вийшли — краєвид сподобався.

Ми з подругою лишилися на лавочці стерегти валізи й дітей, а чоловіки пішли шукати житло. Зрештою щось знайшли — не те щоб хату, скоріш вагончик. Але з подвір’ям, садом, господарі майже не з’являються. З мінусів — шланг замість душу і «вулик» замість вбиральні.

 Однак: є дах над головою, море поруч — що ще треба?

За кілька днів ми адаптувалися, освоїлися — і все стало добре. Навіть те, що дві сім’ї туляться в одному вагончику, а побут — на рівні мінус один.

Продукти привезли з собою, як тоді велося: каші, макарони, консерви, ковбасу — повний набір. Овочі й фрукти купували на базарі. Їжу готували на електричній плитці, воду гріли кип’ятильником. Вино брали в сусідів — кислюще, жах, але, мабуть, «натуральне».

На третій день погода зіпсувалася: загриміло, заблискало, полило — навіть не дощ, а справжня злива. І електромережа не витримала цієї напасті. Чи то електричний стовп від вітру завалився, чи ще яка біда — але світло зникло.

І тут постало критичне питання харчування. Поруч ні кафе, ні їдалень, зайвих грошей теж немає, а в нас — малі діти й здорові чоловіки. Їсти хочуть усі.

Куди йти? Звісно, до господарів вагончика — хоч картоплю зварити.

Ми з подругою начистили повну каструлю картоплі й вирушили в дорогу. Господарі жили неподалік, у п’ятиповерхівці. Але все пішло не за планом (знов ті плани!). Господині вдома не виявилося.

Порадилися — і вирішили: хоч як, а картоплю треба зварити. Ми ж мами відповідальні і дружини теж — сім’ї треба годувати.

І пішли ми з тим баняком по під’їзду: стукали в кожну квартиру, пояснювали ситуацію й зверталися зі своїм дивним проханням. Щоб було не так соромно і ніяково, робили це по черзі: раз вона говорить заготовлений текст, раз — я.

І зовсім не з першої квартири нам допомогли.

В одній нам відмовили — сказали, що це не їхня справа, а тих, хто здавав вагончик. В іншій просто зачинили двері без пояснень. Ще в одній відчинив веселий дядько, вислухав і вигукнув:
— Ой, дівчатка, я б із радістю, та в мене всі конфорки зайняті — баранячий зад!

І так смачно ляснув себе по сідниці, демонструючи, яка саме «частина» готується.

Ми вийшли, подивилися одна на одну — і розсміялися. Трохи істерично, але від душі.

Потім перевели подих, зібралися — і постукали в наступні двері.

Нарешті, у шостій чи сьомій квартирі в нас просто мовчки взяли каструлю. А за півгодини винесли картоплю: гарячу, посолену і навіть із маслом.

Ми стояли з цією каструлею, як із скарбом. Були вдячні цим людям. І дуже пишалися собою.

А вже років через двадцять, коли я проходила тренінг з психологічної роботи над своїми страхами — там була вправа: вчитися приймати відмову.

Треба було підходити до людей, просити про допомогу, отримувати відмову, шукати нові слова й підходи — і знову просити, поки не отримаєш «так».

І мені одразу згадалася ця історія. І я тоді подумала: та я це вже проходила. Просто тоді в мене була інша мотивація: не навчальна, а життєво необхідна.

Бо відмова — це не кінець. Це просто ще не ті двері.

© Наталія Лещенко, 2026