Балкон, сусід і одна незручна історія

Є історії, які трапляються тільки влітку: трохи сонця, трохи ніяковості і багато життя.

Живу я на третьому поверсі. І є в мене балкон у двір. І ще є сусід, який живе прямо піді мною. Такий ввічливий і симпатичний. Завжди вітається.

Це було літо, спека і той стан душі, коли хочеться, щоб усе було не просто чистим, а бездоганним — аж до скрипу і запаху свіжості. Тому моє щоденне прання перетворилося на цілу епопею. Мені конче треба було, щоб кожна випрана річ побачила сонце і увібрала в себе той особливий запах, який дає тільки літо, пряме сонячне проміння та свіже повітря.

Зазвичай я так не заморочуюсь. Труси точно не сушу на балконі. Але не цього разу.

Так от. Вивішую я свою спідню білизну на сонечку і, як ви вже здогадалися, одні з моїх чудових трусів якимось чином вислизають мені з рук і стрімко летять униз, у двір.

Хочу зазначити, що на першому поверсі сусіди якраз розширили квартиру — зробили прибудову з дашком. І мої труси, пролітаючи повз квартиру мого симпатичного сусіда, хляпаються просто на той дашок — прямо перед його вікнами.

Тобто тепер не тільки я бачитиму свої труси при кожному погляді у двір, а ще й мій сусід. Бо з цієї хвилини це не просто труси, це — експозиція.

Просто збігти вниз у двір і підібрати їх не вийде — вони ж на даху.

 Отже, зі свого балкона я їх не дістану. З двору теж. Можна тільки з балкона сусіда.

Що ж, я почала готувати операцію під назвою «Врятуй труси».

Насамперед мені знадобилася довга жердина. Бо дашок досить великий — рукою не досягнеш. Я людина винахідлива, особливо в побуті, тож зв’язала скотчем ручки від швабри та віника. Довга палиця була готова.

Морально налаштувалася, взяла жердину, зібрала рештки гідності і пішла до сусіда на другий поверх.

Коли він відчинив двері, очі в нього точно полізли на лоба — а що тут скажеш. Стоїть на порозі мила жіночка в шортах із довжелезною шваброю і телефоном у руках (я без телефону з дому не виходжу). Шорти — бо літо.

Кажу йому:
— У мене тут річ упала, мені треба потрапити на ваш балкон, щоб забрати її з дашка під ним.

Він, такий джентльмен, каже:
— Зачекайте, я зараз принесу вашу річ.

Ага, аякже. Щоб такий симпатичний чоловік діставав мої труси? Нізащо.

— Я сама, — кажу.

І пішли ми на той його балкон.

Хочу сказати, що балкон у нього засклений, заставлений речами та ще й маленький. Тобто двом дорослим людям там не розвернутися.

І тут почалося.

Спочатку я з гуркотом перекинула якусь миску. Він кинувся її піднімати, зачепив мою руку і вибив із неї телефон. Тут уже я нахилилася і дупою зачепила якесь хитре пристосування — воно теж завалилося.

Словом, усе завалено, стоїмо впритул, і час тягнеться, як гума на сонці.

Зрештою в цьому розгардіяші я таки спромоглася скинути свої труси палицею вниз у двір, де їх уже можна було спокійно підібрати.

За логікою, тепер я мала б подякувати, повернутися і йти на вихід — і все, історія закінчилася.

І тут ніби мозок і очі мені засліпило. Видно, від ніяковості й легкого шоку.

Треба сказати, що квартира мого сусіда мала точнісінько таке саме планування, як і моя, і знайти вихід із балкона до вхідних дверей я мала б без проблем. Але я чомусь завалилася в його спальню.

Це було як у сповільненому кадрі: повільно відчиняю двері й стою, кліпаю очима на порозі спальні. Він стоїть поруч — і йому теж заціпило.

Потім каже:
— Ви б мали знайти вихід, у нас однакові квартири.

Мені лишилося тільки ніяково розсміятися і щось там пожартувати. Навіть вибачитися не спромоглася.

Вийшла я від нього — вся така і внутрішньо, і зовнішньо розтріпана. Йду й думаю: ну і що це було?

А сусід потім довгий час, коли вітався, якось дивно на мене дивився.

Та я себе заспокоювала думкою, що у кожного буває свій «балконний момент», після якого вже не дивишся на себе так серйозно і залишається тільки сміятись.

© Наталія Лещенко, 2026