Не торкаючись...

Це сумна історія про нелюбов.

Щось давно вже розладналося.

Вони й далі жили в одній квартирі, рухалися поруч одними кімнатами, перетиналися на кухні, в коридорі, біля дверей — як люди, що давно звикли ділити спільний простір, але вже не ділили нічого іншого. Кожен займався своїм — у мовчанні, у формальності, у відчуженні.

Їй не хотілося з’ясовувати, що сталося. Вона надто добре відчувала той холод у його голосі, ту байдужість у погляді, яка приходила щоразу, коли вона намагалася говорити про важливе.

«І раніше так бувало, — заспокоювала вона себе. — Минуло тоді, мине й тепер».

І складала свій страх, свою тривогу, свою самотність в той закуток свідомості, де вже лежали такі речі, з якими неможливо жити, але й неможливо дивитися їм у вічі.

Мине…

Та цього разу все було інакше.

У їхній маленькій квартирі раптом стало тісно. Коли вони опинялися поруч лише тому, що коридор був надто вузький, повітря між ними густішало від напруги. А потім вона бачила, як він викручується, аби ненароком не торкнутися її — ні рукою, ні навіть краєм рукава. Наче дотик до неї став для нього нестерпним.

Від цього всередині все завмирало. І вона знову ховала це за межі свідомості.
Бо деякі речі надто страшно називати вголос.

Одного разу, коли йому довелося поцілувати її за родинним святковим ритуалом — при всіх, — вона фізично відчула, як на мить скам’яніло його тіло, побачила, як його обличчя застигло неживою маскою. Їй стало нестерпно ніяково. І чомусь — соромно. Це був дивний, незрозумілий сором людини, яку більше не люблять.

Тієї ночі вона молилася так, як не молилася ні до того, ні, мабуть, після…
До кінця не розуміючи, про що просить...
Можливо просто, щоб це нарешті закінчилося. Хоч якось.

Увесь наступний день він збирався з духом.
А ввечері сказав, що вона дуже хороша, що в них було багато прекрасного, але він покохав іншу жінку і йде до неї.

Отак просто.

Наче перекреслити двадцять п’ять років життя — це справа кількох слів.

І її світ обвалився.
Життя розкололося на «до» і «після».

У животі оселилася крижана цеглина — важка, тверда, холодна.
Але саме вона не давала їй упасти.

Він пішов, не взявши з собою нічого з їхнього спільного життя.

Можливо, це було шляхетно.
Але їй здавалося інакше:

 він ніби викреслив її зі свого життя, як щось уже непотрібне, віджиле. Навіть без потреби щось залишити на пам’ять.

Сім років вона жила з тією крижаною вагою всередині. Дихала, гуляла, подорожувала і навіть навчалась.
І потай — навіть від самої себе — сподівалась, що він повернеться.

Але він не повернувся.

Він помер.

З часом крижана цеглина розтанула, перетворившись на велике, тихе озеро смутку.

Озеро, яке тепер житиме в ній до кінця її днів.

©Наталія Лещенко, 2020