У кожного свій маршрут

Життя іноді заводить нас далі, ніж ми планували. І саме там виявляється, що не всім треба йти одним шляхом.

Одного не зовсім давнього часу мені пощастило підробляти сапортом. І відбувалося це не де-небудь, а на Кіпрі. А Кіпр, як відомо, — це море, сонце, туризм і вічне відчуття, ніби ти ось-ось маєш розслабитися, навіть якщо насправді тобі зараз зовсім не до того.

Тож після плідних терапевтичних занять ми майже щодня вирушали кудись у невеличкі подорожі чи на екскурсії.

Ми — це група людей, які приїхали попрацювати з собою: зі страхами, комплексами, внутрішніми блоками і, якщо дуже пощастить, трохи «внутрішньо зрости».

А ще з нами була тренерка — спортивна, владна дама. Увесь наш розпорядок дня, а подекуди й сенс життя, підпорядковувався її спонтанній і творчій волі. Оскільки все завжди було експромтом, а я людина, яка любить планувати все — від маршруту до паніки, — то кожен ранок ставав для мене черговим сюрпризом. Невідомо було, куди ж цього разу нас занесе: чи то буде легка прогулянка до моря, чи черговий життєвий досвід.

І от одного дня ми вирушили підкорювати каньйон Авакас.

Тут треба чесно сказати: людина я зовсім неспортивна. Йога — так. Пілатес — теж підходить. Але гори, висоти, далекі переходи, слизьке каміння і вся ця концепція «тіло може більше, ніж ти думаєш» — це не моє. Моє тіло, наприклад, дуже чітко знає свої обмеження і не соромиться мені про них повідомляти.

Але ми ж команда. Тому йдемо.

До входу в каньйон ми під’їхали машиною, запаркувалися і рушили. Я, на свій превеликий жаль, якось не спромоглася заздалегідь з’ясувати, куди саме ми прямуємо. Думала собі: ну, ущелина, ну, ліс, пройдемося, подихаємо повітрям, поспілкуємося з природою.

Як би не так.

Ми все йшли і йшли. І все вглиб, і все далі. Стрибали по камінню, переходили воду під скелями, заглядали в якісь печери, обходили валуни, дерлися вгору, знову спускалися, знову дерлися. І кожного разу, коли мені здавалося, що от за цим поворотом уже точно кінець, виявлялося, що ні. Там просто починається наступний рівень.

Йшли ми, мабуть, уже з годину. Наша ведуча, як я вже згадувала, у минулому спортсменка. А для таких людей досягнення — це не просто слово. Це релігія. Шкода, що я усвідомила це так пізно.

Тож на якомусь черговому повороті я сіла на камінчик перепочити й раптом дуже чітко зрозуміла: далі я не піду.

Кажу своїм супутникам:

— Ви йдіть, а я вас тут почекаю. На зворотному шляху мене підберете.

І вони, молоді, амбітні, натхненні і теж дуже «про досягнення», поскакали далі.

А я залишилася.

Спочатку сиділа спокійно. Потім менш спокійно. Потім уже зовсім не спокійно.

Годину сиджу. Другу.

Почало сутеніти. У горах це, як виявилося, відбувається раніше, ніж ти встигаєш морально підготуватися. Навколо — дикий ліс, зв’язку немає, людей немає, і я посеред усього цього: людина з вродженим географічним кретинізмом. Тобто на місцевості я не орієнтуюся взагалі. Мене можна втратити навіть у супермаркеті, якщо там два виходи (до речі, така історія в мене теж була).

І тут на стежці з’являється чоловік.

Молодий. Симпатичний. Доброзичливий. Ну, принаймні на перший погляд.

— Hello! — каже.

Потім уважніше придивляється до мене — і переходить на зрозумілу мову.

— А що ви тут робите?

Я чесно пояснюю, що моя група пішла підкорювати каньйон, а я тут на них чекаю.

Посміялися.

Він пішов.

Я ще трохи посиділа, і тут мене почали діймати всілякі лихі думки. І всі — одна краща за іншу. «Мене тут покинули», — це була найоптимістичніша.

З гір долинали дивні звуки. Можливо, то козли мекали. Потім майнула думка про ведмедів. Далі мій наляканий мозок почав пригадувати, які ще представники місцевої фауни можуть становити загрозу.

Стало моторошно.

І я вирішила повертатися до машини. Якщо вона ще на місці, то чекатиму там.

Легко сказати — повертатися. Для цього треба хоча б приблизно розуміти, куди саме повертатися. А стежка, як на зло, місцями розгалужувалася, ніби спеціально перевіряла, чи достатньо я вже втомилася.

Не знаю, яким дивом, але від страху в мене увімкнувся якийсь внутрішній автопілот. Я майже не думаючи, практично побігла. І — о диво — не заблукала. Машина стояла саме там, де ми її залишили.

Я видихнула з полегшенням і сіла на лавочку біля авто.

Минуло ще, може, година чи дві — час уже давно втратив будь-який сенс — і раптом знову з’являється мій лісовий знайомець.

Посміхається так загадково й каже:

— Щось я вашу групу в горах не зустрів.

І замовкає.

Просто стоїть і з явним задоволенням спостерігає, як у моїх очах за дві секунди промайнули: паніка, відчай, план евакуації, дзвінок у поліцію, рятувальна операція, міжнародний скандал і, можливо, навіть моя нова біографія під назвою «Жінка, яка заблукала в каньйоні».

А потім додає:

— Я пожартував.

Ох, ну і жарти.

Та пауза між його двома фразами тривала для мене приблизно вічність. За цей короткий проміжок часу я вже встигла подумки скласти план: зараз біжу на найближчу гору, ловлю сигнал, викликаю служби порятунку, організовую пошукову операцію і, можливо, встигаю ще трохи посивіти.

Тому після його другої фрази я спочатку просто розгубилася. Потім подумала:

«От ідіот».

Потім видихнула. Трохи заспокоїлася. І вирішила дати своїм ще трохи часу.

Думаю: зачекаю годину. А вже потім почну рятувати людство.

І це, як не дивно, виявилося правильним рішенням.

Бо десь за пів години моя рідна група таки з’явилася із заростей — трохи втомлена, місцями подряпана, подекуди поранена (хтось упав і трохи збив ногу), але абсолютно щаслива.

Вони пройшли каньйон до кінця. Подолали всі перешкоди. Довели собі й світові, що молодці.

І я навіть їм трохи позаздрила.

Але вже потім подумала, що того дня кожен із нас проходив свій каньйон. Вони — через каміння, воду й висоту. А я — через страх, самотність, паніку і дуже бурхливу уяву.