Синенькі квіточки дитинства

Історія про дитинство, весняний ліс і старовинні книги. Спогад, що досі пахне таємницею і легким соромом.

У дитинстві в мене була близька подруга. Звали її Валя. Жила вона неподалік, тож ми часто проводили час разом.

Будинок, де тоді жила моя сім’я, стояв у мальовничому місці, неподалік від лісу, який усі мешканці цього району називали «Гірка». Усе тому, що той лісок був розташований на узвишші, і через нього пролягав шлях до іншого району міста.

Саме в цьому лісі, на тій «Гірці», ми з Валею часто гуляли. Там було цікаво. Навесні можна було збирати перші квіточки — такі синенькі. Вони з’являлися в лісі найпершими, щойно сходив сніг. Я й досі не знаю, як вони називаються. Для мене вони назавжди залишилися просто синенькими квіточками, і з ними й дотепер пов’язані найприємніші спогади дитинства.

Потім починали цвісти білі квіти — вони ніби килимом укривали всю землю. І лише згодом на деревах та кущах з’являлося листя, і починалася справжня весна.

Ми дуже любили копирсатися під кущами, щоб назбирати побільше тих синеньких провісників весни. Саме там, у пошуках дрібних дитячих скарбів, одного разу нам до рук потрапило дещо значно більше, ніж ми могли тоді зрозуміти.

Було це ранньою весною. Ми по-діловому розгрібали землю під якимось кущем, коли я помітила край чогось, схожого на книгу.

Ставало все цікавіше.

Ми з азартом почали копати — і відкопували дедалі більше книжок. Вони були старовинні, у шкіряних палітурках, із безліччю незрозумілого тексту (тепер здогадуюся, що то була латиниця) та яскравими кольоровими картинками, перекладеними тонким пергаментним папером, щоб уберегти їх від псування.

Тепер я розумію: це, мабуть, було щось справді цінне. Але тоді нам із подругою було по п’ять… чи шість років. І ми побачили в тому скарбі тільки одне — красиві картинки.

Ми не придумали нічого кращого, як повидирати їх, щоб мати собі хоча б маленьку частинку знайденого дива. У тому віці хочеться не зберегти, а просто забрати собі. І тільки згодом розумієш, як часто людина псує саме те, чого не вміє оцінити.

Хоча, на своє виправдання, хочу сказати, що того вечора я все розповіла мамі. Батьки іноді дуже несерйозно ставляться до розповідей своїх дітей — часто думають, що то вигадки. Моя мама, мабуть, теж так подумала. Картинки забрала моя подруга, тож у мене не було жодних доказів.

Наступного дня ми з Валею знову пішли на те місце — може, ще якісь картинки ми не догледіли? Та назустріч нам ішов дядько з тачкою, на якій горою лежала наша знахідка.

Коли він побачив нас, то, мабуть, упізнав. Затупотів ногами й закричав, щоб ми йшли геть. Звісно, ми злякалися й утекли.

Книги забрав чужий дядько. Картинки у Валі зникли під час переїзду. А мені залишився лише спогад, легка образа на маму, прикре відчуття, що я так і не дізналася чогось важливого, і гіркий сором за той вандалізм, який ми вчинили з подругою.

А ще — одна думка, яка прийшла набагато пізніше: іноді справжній скарб потрапляє нам до рук саме тоді, коли ми ще не вміємо ні зрозуміти його цінність, ні вберегти.

©Наталія Лещенко, 2026