Як я пташок намріяла

Іноді життя так щедро натякає на достаток, що залишається тільки вчасно відійти

Недільний ранок видався сонячним. Весна була рання, хоч і прохолодна. Та сонце приваблювало — хотілося на природу, до води, щоб усе було повним набором: і весняне тепло, і свіже повітря, і дерева, і озеро, і пташки. І щоб зручно вмоститися — на м’якенькому, відкинути спину, витягнути ноги й просто кайфувати.

Зібралася я фундаментально: взяла і надувний мішок, і поролоновий матрацик, і карімат, і водичку, і книжку, тепло вдягнулася  — все для комфорту.

Прийшла до озера — і тут пощастило. Дерев’яний шезлонг під деревом, на сонечку, біля води якраз звільнився. Ніхто на нього не претендував.
«О, мішок не знадобиться», — подумала я. І добре, бо надувати й здувати його — ще той клопіт.

Розстелила матрацик на шезлонгу, зручно вмостилася, взяла книжку — чудово!

Дерево ще зовсім голе, навіть бруньки не набухли. Озеро подекуди під льодом — рання весна, нічого дивного. Лежу, насолоджуюсь, підставляю обличчя сонцю, ловлю перше тепло.

І раптом — хляп!

Що це?

Відкриваю очі — і перша думка: мабуть, до грошей… або до щастя.

На гілках прямо наді мною вмостилася ціла зграя голубів. Видно, добре десь підкріпилися — і в них почався свій фізіологічний процес.

От це я пташок намріяла.

Добре, що в кожного з них усе відбувається індивідуально — не всі одночасно. Бо такий «оригінальний дощ» у мої плани точно не входив.

Покинула я своє місце й думаю: треба ж їх якось прогнати. Настрій ще тримається, віра в себе теж.

І почалося шоу. Я підстрибувала, розмахувала руками, кидала гілочки — які чомусь летіли зовсім не туди. Потім здогадалася: треба щось важче.

Дістала пляшку з водою — і давай жбурляти. Звісно, гравітацію ніхто не скасовував: пляшка вперто поверталася назад, а мені ще й доводилося від неї ухилятися.

Усе це супроводжувалося моїми криками, зойками й іншими дивними звуками. Як це виглядало збоку — навіть уявляти не хочу. Мабуть, дуже кумедно.

Голуби ж тим часом спокійно сиділи на гілках, методично робили своє діло й таким чином висловлювали своє ставлення до моїх зусиль.

Зрештою я втомилася.

І тут вони раптом знялися й полетіли.

З’явилася надія на продовження відпочинку. Але тільки я все прибрала й знову вмостилася — як ця нахабна зграя повернулася. Видно, у них такий ритуал — полетіти, розім’ятися і назад.

Стало ясно: пора здаватися. Ранок переставав бути приємним.

Зібралася й пішла. Голуби перемогли.

Обернулася через хвилину — перевірити, чи вони ще там. І бачу: шезлонг уже зайнятий. Сидить якась жіночка, кайфує.
Цікаво, надовго?

© Наталія Лещенко, 2026