Королева, харизма і я з валізою

Ця історія про дві зламані машини, одну велику валізу і дивовижну здатність деяких жінок вмикати в чоловіках режим “рятувати негайно”.

Зима того далекого року почалася, як і більшість наших зим: сірістю, буденністю, холодом і традиційним очікуванням весни.

Я вже морально налаштувалася просто пережити її без зайвих рухів, але доля, як завжди, мала на мене свої розважальні плани.

Одного нудного вечора зателефонувала подруга й сказала:

— Гайда втрьох у Європу після Нового року!

Я, звісно, людина важка на підйом. Не те щоб мене зовсім неможливо кудись витягти, але спонтанність — не мій рідний жанр.
Та все ж, трохи подумавши, я погодилася.

По-перше, їхати мали на BMW, а це вже звучало не як авантюра, а як цивілізований намір.
По-друге, усе вже було організовано: житло заброньоване, маршрут складений, плани продумані. Від мене вимагалося небагато: згода, гроші й фізична присутність.

Подорож планувалася на трьох:
одна подруга — суцільна харизма, жінка, біля якої чоловіки раптом починають щось носити, вирішувати й комусь дзвонити;
друга — втілення величності, така собі королева, при якій навіть випадкові чоловіки автоматично внутрішньо переходять на “Ваша світлосте”;
і я — спостерігач, буфер, людина з базовим набором тривожності й валізою не за розміром.

І знаєте що?
Мене це цілком влаштовувало.
Бо коли їдеш із такими жінками, то ніколи не знаєш, чи потрапиш у Європу, зате майже гарантовано потрапиш у пригоду..

Виїзд був запланований на 1 січня.
Тобто буквально — з-за новорічного столу.

Я в ті часи вже не дуже святкувала Новий рік: максимум келих шампанського — і спати. Тому такий графік мене цілком влаштовував. Але, як показує життєвий досвід, усі плани мають одну вроджену ваду — вони люблять валитися через дрібниці.

І першою такою дрібницею стало BMW.

Машина моєї подруги раптом вирішила, що за кордон вона не поїде. Їй і в Києві було добре.
Тож вона взяла й зламалася.
На самий Новий рік.
Коли всі святкують, а механіки, мабуть, доїдають олів’є.

І тут важлива деталь: подруги мали їхати з Києва до Львова по мене, а вже звідти — на польський кордон.
Тобто машини нема, але подорож оплачена, маршрут складений, плани грандіозні.

Але мої подруги — не з тих, хто складає лапки перед обставинами. За один день вони знайшли інше авто. Щоправда, ніхто його до пуття не перевіряв, і пічка в ньому не працювала. А все-таки була зима. Хай і відносно тепла.

Я ж людина пасивно-адаптивна, тому і тут подумала:
ну, якщо вже налаштувалася на поїздку, то хай буде хоч на санях.

Навігатор позичили, речі закинули — і десь по обіді ми виїхали.
Настрій був гарний. Він, власне, нас і зігрівав.

А далі почався кордон.
І з ним — справжній польовий експеримент із вивчення чоловічої поведінки під впливом трьох жінок.

У якийсь момент з’ясувалося, що загубилася страховка.

І от тут настав зоряний час моєї подруги-водійки. Тієї самої, що харизма в чистому вигляді.

Я не перебільшую: щойно вона вступала в комунікацію з чоловіками, у них буквально змінювалася біохімія.
Один уже кудись біг домовлятися.
Другий тримав нам чергу.
Третій комусь дзвонив.
Четвертий, здається, вже морально був готовий одружитися, аби тільки вирішити питання зі страховкою.

А поруч стояла друга подруга — наша королева.
Вона майже нічого не робила. Їй це було не потрібно. Вона просто була. І цього вистачало, щоб у повітрі з’являлося щось на кшталт офіційного прийому.

Біля однієї чоловіки включалися в режим:
“Треба діяти!”
Біля другої — у режим:
“Треба не осоромитися.”

А я в цей момент просто стояла поруч і подумки милувалася тим, як жіноча присутність може замінити собою цілу державну систему підтримки.

Зрештою, глибокої ночі ми таки перетнули кордон і опинилися в якомусь темному польському селі, яке виглядало так, ніби там навіть собаки вже нічого не хочуть від життя.

Ми ще трохи проїхали — і тут друге авто теж вирішило продемонструвати свою громадянську позицію: воно теж не хотіло подорожувати Європою.

Що саме там зламалося, я не знаю, бо в автомобільній механіці розуміюся приблизно так само, як у ядерній фізиці. Але пересуватися ця машина могла зі швидкістю максимум 10 км на годину. І то з таким звуком, ніби всередині хтось повільно рвав металеву шафу.

Так, майже урочисто поскрипуючи, ми дотягнули до першої-ліпшої заправки. Там і зупинилися, щоб подумати, як жити далі.

Була темна ніч.
Ми були втомлені.
Авто було на межі технічної гідності.
Майбутнє — туманне.

Тож, ми сиділи в салоні й дрімали.
Не знаю, про що думали мої подруги, але я точно чекала, що зараз з’явиться якийсь чоловік і почне нас рятувати. Бо після кордону в мене вже з’явилася певна статистична впевненість.

І він з’явився.
Точніше, навіть не один.

Під ранок на заправку під’їхав мікроавтобус, а в ньому — хлопці з України.

Наша водійка, як головний дипломат, одразу рушила до них. Але щойно вони її побачили, як замахали руками й закричали:

— Нам послуг не треба!

Ми завмерли.

Виявилося, що вони прийняли нас за жінок легкої поведінки, які вночі чатують на чоловіків у місцях їхнього природного скупчення. Наприклад, на трасових заправках.

І, якщо чесно, їх можна було зрозуміти.

Темна ніч.
Заправка біля дороги.
У машині сидять три ефектні жінки.
Одна з них упевнено йде до чоловіків.

Справді, яка ще може бути версія?

Потім ми, звісно, всі з цього сміялися. Але в першу секунду це був той рідкісний стан, коли ти вже не ображаєшся, а просто намагаєшся швидко переосмислити свою репутацію в очах міжнародної спільноти.

Коли все з’ясувалося, хлопці виявилися нормальними людьми. Вони відвезли нас до готелю, допомогли організувати ремонт машини й транспорт до потяга.
Бо ремонт цієї колимаги мав бути довгим і, ймовірно, драматичним.