«Чейндж май тікет!»

Про подорож, у якій англійської було мало — зате пригод більш ніж достатньо.

Англійську я вивчала в школі. Потім — в інституті. Згодом ще не раз намагалася опанувати її самотужки… але не дається — хоч ти що роби. Ті слова й вирази, які я засвоїла в 7-му класі, — вони і є моя база донині.

Дуже показово це проявилося під час моєї подорожі в Америку.

Нью-Йорк — мрія багатьох. У мене там подруга — років десять запрошувала в гості. А мені все якось страшно було. Це ж Америка! Далеко. Летіти 11 годин через океан. А літаки, між іншим, іноді падають. А в океані — акули. Загалом, у голову лізла всіляка маячня.

Саме тоді в моєму житті настав період інтенсивної внутрішньої роботи: подолання страхів, вихід із зони комфорту, постійні «виклики собі». І цей етап  треба було якось гідно завершити — поставити крапку. І я її поставила: о 6-й вечора повернулась із тренерського курсу, а о 5-й ранку вже сиділа в літаку до Нью-Йорка.

Так і полетіла — на чистому драйві, навіть не встигаючи усвідомити, що відбувається. Мабуть, тому і стався цей мій найбільш далекий вояж.

Прилетіла в Нью-Йорк: акули не з’їли, літак не впав, подруга зустріла — усе чудово.

Подруга в мене чудова — щира, розумна, щедра. На другий же день купила мені триденний квиток на автобус по Мангеттену. Логіка проста: вона працює, а я ж не для того до Америки прилетіла, щоб у неї вдома сидіти.

Ну я і погодилась. Хоч і страшно було. Адже у мене за плечима майстерський курс НЛП, тренерський курс, рік внутрішньої роботи — думаю, якось впораюсь.

Першого екскурсійного дня я провела ознайомчу поїздку: просто кружляла автобусним маршрутом, роздивлялась, мовчки дивувалась, щипала себе за ногу — чи то часом не сон. Все ще не могла повірити, що я в Нью-Йорку.

На другий день вирішила скласти план. Я чітко визначила, де виходжу, що дивлюся, де повертаюся назад. План був бездоганний.

І, як це часто буває з бездоганними планами, зруйнувався він через дрібницю.

Я просто не знала, що в автобусі треба натискати кнопку, щоб він зупинився. У результаті — проїхала свою заплановану зупинку… і почався мій абсолютно незапланований «план Б».

Автобус привіз мене на пристань — туди, де знаходяться екскурсійні катери, що курсують до Статуї Свободи.

Я вирішила не панікувати. «Повернуся тим самим маршрутом, — подумала я. — Трохи з часом не зійдеться, але все одно все заплановане подивлюсь».

Ага, аякже.

— Виходьте! — кажуть (англійською). Це я зрозуміла.

Виходжу. Пристань. Вода. Катери. Натовпи людей.

Так, думаю: «По-перше — туалет, по-друге — заспокоїтись. Добре хоч білий день надворі і погода гарна. Добре, що не ніч».

Після туалету й сигарети життя якось налагодилось.

Чого це я розгубилась? У мене ж у плані була Статуя Свободи — правда, на завтра. Треба бути гнучкішою. Поїду сьогодні!

Дістаю свій триденний квиток, уважно вивчаю його і починаю розуміти, що всі ці люди стоять у чергах на катери до Статуї Свободи. Катерів багато, людей теж.

Ну що ж, думаю, мабуть, і мені туди — і стала в чергу. У найближчу, звісно.

Коли дійшла до мене черга, милий чоловік, афроамериканець, сказав фразу, яка згодом стала лейтмотивом усього дня:

— «Чейндж йо тікет», — сказав він.

Це мені було зрозуміло. І я пішла «чейнджити».

Куди б ви пішли?

Звичайно ж — у касу. Я теж так подумала.

Вистояла знову чергу — і з уривків пояснень касира зрозуміла, що десь поруч є «блек білдінг», і там мені «чейнджнуть» мій квиток.

Ще зі школи пам’ятаю: білдінг — це щось велике. Невдовзі я його розгледіла.

Величезний чорний хмарочос, весь зі скла — «білдінг» був вражаючий.

Глибоко в душі в мене закралися сумніви щодо «чейнджу» мого «тікета» у цьому «білдінгу», але я була рішуче налаштована.

Коли я в нього увійшла через розсувні скляні двері, назустріч мені підвівся дуже елегантний молодий чоловік у такому дрес-коді, що мої сумніви лише посилились. Але вже ніщо не могло мене зупинити…

— «Зис із блек білдінг?» — питаю рішуче.

— «Є-е… зис із блек білдінг», — відповідає, посміхаючись.

І я, не моргнувши оком:

— «Чейндж май тікет!»

Хоч і розумію: тут точно цього не роблять, але відступати не хотілося.

Люди в Америці — хороші.

Цей чоловік дуже ввічливо пояснив, що перед входом, біля «блек білдінгу», ходять представники у «red jacket», які продають ці квитки — от вони й допоможуть.

Якщо ви думаєте, що це кінець, ви дуже помиляєтесь.

Я знайшла таки якогось представника в «red jacket», показала йому свій квиток і сказала свою улюблену фразу за останню годину:

— «Чейндж май тікет!»

Він подивився і почав щось пояснювати, з чого я ледь-ледь зрозуміла, що він мені його не поміняє.

Що мені залишалося? Я наполегливо йшла за ним, повторюючи:

— «Чейндж май тікет!»

А на його пояснення відповідала:

— «Ай донт андестенд».

Мабуть, йому стало мене жаль. Зрештою, цей чоловік цілу сценку переді мною розіграв, щоб я зрозуміла.

Він схопив якусь дівчину, притис її до себе, повторюючи:

— «She is my client!»

І на мене показує:

— «You not my client!»

І тут до мене доходить: компаній багато — треба знайти свою.

Оскільки останній мій знайомий у Нью-Йорку був саме цей хлопець у «red jacket», довелося його просити:

— «Хелп мі, пліз».

Ми вже майже заприятелювали, тому я і розуміти стала його краще, і він якось перейнявся моїми проблемами.

Виявилось, що до представника моєї компанії треба їхати дві зупинки автобусом. До автобуса мене і відпровадили (їх уже декілька було — у «red jacket», видно, підтримують один одного у важкій ситуації).

Але!

Пам’ятаючи свій попередній досвід із автобусом, я вирішила підстрахуватись.

Підійшла до водія і попросила:

— «Телл мі, пліз, вере віл бі май стоп», тобто, щоб мені сказали, де виходити.