Розділ 22: Код свободи

​Звук голосу Ксенії став детонатором.
​Марко кинувся ліворуч, відволікаючи увагу Зодчого, а Сашко щосили вдарив по клавіші Enter на своєму нетбуці. Локальна глушилка, яку він збирав на коліні в поліських болотах, спрацювала. Пульт у руках Зодчого на мить блимнув червоним і згас — радіосигнал до детонаторів було заблоковано.
​— Сука! — вперше за всі роки знайомства Ксенія почула, як Зодчий втратив контроль і вилаявся.
​Він миттєво вихопив з-під піджака витончений компактний пістолет, але Ксенія вже була в польоті. Вона збила його з ніг. Вони покотилися по металевій решітці підлоги прямо біля головного термінала.
​Зодчий, попри свій вік і статус, виявився сильним і підготовленим супротивником — колишня школа спецслужб давалася взнаки. Він перехопив руку Ксенії, намагаючись зламати їй зап'ястя й вибити зброю. Пістолет відлетів у темряву під серверними шафами.
​— Марко, диск! — закричала вона, стримуючи удар ліктем у горло.
​Марко підскочив до головного пульта управління. Його пальці тремтіли, коли він шукав застарілий дисковод, який Сашко заздалегідь вирахував на схемах радянського бункера.
​— Стій! — Зодчий притиснув Ксенію до підлоги, вивільнив руку й наввів дуло свого запасного револьвера прямо на Марко. — Стій, хлопче, або твоя донька ніколи не вийде з тієї хати!
​Постріл гримнув не з боку Зодчого.
​Куля прошила плече Ляльковода. Він скрикнув, випускаючи револьвер. На іншому кінці майданчика стояла Олена — мати Ксенії. В її руках дрижав важкий армійський ТТ, який вона встигла підібрати з підлоги після першого зіткнення. Її обличчя було мокрим від сліз, але руки більше не здригалися.
​— Досить, — тихо сказала вона. — Ти забрав у мене двадцять років життя. Ти не забереш у моєї доньки її майбутнє.
​Цього відволікання вистачило. Ксенія різким рухом звільнила ногу, вдарила Зодчого в коліно і перекинула його через себе. Він важко впав на спину, важко дихаючи та затискаючи поранене плече.
​— Марко, зараз! — крикнув Сашко, підключаючи свій кабель до консолі. — Завантажуй!
​Марко вставив диск у щілину. Старий привід закрутився з характерним, майже забутим свистом. На величезному настінному екрані, де щойно пульсувала глобальна карта «Ікара» із мільярдами активних з'єднань, з'явилося одне-єдине діалогове вікно:
​INITIAL_CODE_DETECTED. REWRITING SYSTEM CORES...
​— Ви робите помилку... — прохрипів Зодчий з підлоги. На його губах виступила кривава піна. — Без мене... без контролю... почнеться хаос. Люди не вміють бути вільними. Вони знищать самі себе.
​— Життя як воно є, Зодчий, — Ксенія підійшла до нього, важко дихаючи. Вона дивилася на нього зверху вниз, і в її очах не було ненависті. Тільки глибока, всеохопна втома. — Це не твоя програма. Це право робити власні помилки. І виправляти їх самостійно.
​Екрани навколо почали гаснути один за одним. Синій неон серверних стійок змінювався на глухий, мертвий чорний колір. По всьому світу в цю хвилину мільйони баз даних «Ікара» перетворювалися на цифровий пил, повертаючи людству приватність, яку в нього вкрали.
​Сашко впав на стілець, безсило закинувши голову назад. На його обличчі блукала абсолютно щаслива посмішка психа, який щойно зламав планету.
​Марко підійшов до Ксенії й мовчки взяв її за руку. Його долоня була теплою, і цей дотик заземлив її краще, ніж будь-яка інструкція з безпеки.
​— Треба йти, — тихо сказала Олена, підходячи до них і обіймаючи Ксенію за плечі. — Ми повинні забрати Елізу.
​Вони залишили Зодчого в темряві бункера. Він не намагався їх зупинити. Він просто дивився на згаслі монітори своєї імперії, яка розсипалася на нулі та одиниці.
​Коли вони вийшли на поверхню, туман над Чернобилем почав розсіюватися. Крізь залізні конструкції гігантської «Дуги» пробивалися перші промені справжнього, невідфільтрованого алгоритмами сонця. Попереду був невідомий, складний, але нарешті їхній власний світ.