Розділ 21: Вівтар «Дуги»

​Залізні двері підземного бункера піддалися з важким, надсадним стогоном, який відлунням прокотився порожніми коридорами. Повітря всередині пахло вогкістю, старою проводкою та озоном — характерним запахом працюючого високосигнального обладнання. Тут, під тридцятиметровим шаром бетону й поліської землі, не було чутно навіть закливаючих поривів вітру, що гудів у решітках гігантської антени нагорі.
​Ксенія йшла першою, тримаючи пістолет на рівні очей. Кожен її крок був безшумним, липкий страх за матір боровся в її грудях із холодною професійною люттю. За нею рухався Марко, стискаючи в кишені куртки диск батька, а замикав ланцюжок Сашко, який тримав у руках відкритий нетбук, намагаючись перехопити локальні частоти бункера.
​— Ксю, — тихо покликав Сашко, дивлячись на екран, де шалено миготіли червоні індикатори. — Локальна мережа активна. Вона не просто працює, вона качає терабайти даних. Зодчий запускає повну синхронізацію «Ікара». Якщо він завершить її, оригінальний код на диску більше не зможе нічого змінити — система перезапише свої ядра і заблокує будь-які зовнішні протоколи назавжди. У нас лишилися лічені хвилини.
​Вони минули розбиті гермодвері й вийшли на оглядовий майданчик величезної трирівневої зали.
​По центру, в оточенні десятків серверних шаф, що рівно гуділи й світилися синьо-зеленими вогниками, стояв круглий стіл управління. За ним, спиною до них, на великому шкіряному кріслі сидів чоловік. Поруч, на стільці з високою спинкою, сиділа жінка. Її руки були вільні, але вона не рухалася, дивлячись на головний термінал.
​— Мамо... — здушеним голосом видихнула Ксенія.
​Крісло повільно розвернулося. Зодчий виглядав так само бездоганно, як і в хмарочосі у Франкфурті. Його сірий костюм не мав жодної складки, а на обличчі блукала спокійна, майже втомлена посмішка.
​— Ти запізнилася, Ксюшо, — рівним голосом промовив він. — Хоча, мушу визнати, твій маршрут через Рим був... поетичним. Марко, мені шкода твого батька. Карло був хорошим математиком, але занадто слабким політиком. Він не розумів, що великі ідеї вимагають жертв.
​Марко зробив крок уперед, але Ксенія зупинила його рукою, не зводячи прицілу з голови Зодчого.
​Жінка на стільці нарешті підвела голову. Її обличчя, порізане передчасними зморшками, але все ще красиве, виражало глибокий, невимовний біль.
— Ксюшо... — її голос тремтів. — Навіщо ти прийшла? Тобі треба було тікати. Він... він не відпустить нікого з нас.
​— Замовкни, Олено, — м’яко, але владно перебив її Зодчий. — Твоя донька зробила свій вибір. Вона повернулася додому. Разом із хлопчиком, який тримає під курткою те, що належить мені. Сашо, відклади свій іграшковий комп’ютер. Ти ж знаєш, що я бачу кожен твій порт.
​Сашко не відповів, але його пальці продовжували швидко бити по клавішах за спиною Марко.
​— Все скінчено, Зодчий, — Ксенія зробила два кроки вперед, спускаючись сходами на нижній рівень. — У нас є первинний код. «Нульовий пацієнт». Світ дізнається, на чому тримається твоя імперія.
​Зодчий зітхнув і підвівся.
— Світ не хоче знати правду, Ксюшо. Світ хоче, щоб о восьмій ранку працювали банкомати, щоб у лікарнях було світло, а на заправках — бензин. Мій «Ікар» забезпечує це. Якщо ви завантажите цей диск, ви вимкнете світло в усьому світі. Ти готова взяти на себе відповідальність за хаос, який почнеться за секунду після цього? За мародерство? За темряву в реанімаціях?
​— Це буде їхній вибір, — жорстко відповів Марко, виймаючи диск. — А не твій. Ти не бог, щоб вирішувати за мільярди людей.
​Зодчий повільно витяг із кишені піджака невеликий пульт із однією червоною кнопкою.
— Я не бог. Я архітектор. І якщо будівля починає руйнуватися через дефектні матеріали... я просто зношу її. Під антеною закладено три тонни пластиду. Це спадщина радянських військових, яку я лише трохи модернізував. Якщо ви зробите крок до термінала — я натисну кнопку. Ми всі залишимося під цим бетоном. І твій диск, і твоя мати, і твоя маленька донька в селі, Марко. Так, я знаю, де вона. Мої люди вже спостерігають за хатою.
​Ксенія відчула, як холодок пробіг по спині. Вона глянула на Сашка. Тот ледь помітно кивнув головою — він закінчив свою роботу.
​— Ти не натиснеш кнопку, Зодчий, — раптом тихо сказала Ксенія, опускаючи зброю на кілька сантиметрів. — Бо якщо ти підірвеш цей бункер, «дзеркало» зникне. А без нього «Ікар» втратить синхронізацію і все одно впаде за двадцять чотири години. Твоя загроза — це блеф. Ти занадто сильно любиш свій контроль, щоб добровільно перетворити його на попіл.
​Зодчий застиг. Його пальці на пульті напружилися, а батьківська посмішка остаточно зникла з його обличчя, оголивши холодну, хижу гримасу загнаного в кут звіра.
​— Сашо, зараз! — крикнула Ксенія, кидаючись вперед.