Розділ 19: Кров на мармурі

​Постріли розірвали храмову тишу банку «Святого Духа». Перша куля Ксенії влучила в плече найближчого оперативника в цивільному пальті, змусивши його відлетіти назад, за мармурову колону. Зала заповнилася криками переляканих клієнтів і дзвоном розбитого скла.
​— Марко, забирай Елізу й біжи до чорного виходу через котельню! — крикнула Ксенія, не озираючись. Вона вистрілила ще двічі, стримуючи ворогів на порозі депозитарію. — Б’янка чекає на кутку біля Віа деі Коронарі!
​Марко не став сперечатися. Він вискочив у залу, підхопив Елізу, яка стиснулася в грудочку на дивані, і кинувся вглиб службових коридорів. Дівчинка не плакала — шок знову заблокував її голос, але вона міцно трималася за шию батька.
​Ксенія відступала крок за кроком, контролюючи сектор обстрілу. Переслідувачі діяли професійно: вони не йшли напролом, а затискали її в кліщі, використовуючи димові гранати. Зала банку швидко заповнювалася густим їдким туманом.
​— Сашо, мені потрібні двері! Чистий шлях для Марко! — прохрипіла Ксенія в навушник, ухиляючись від чергової черги, яка вибила фонтан мармурової крихти прямо над її головою.
​— Я... я відкрив службовий вихід на Віа дель Банко ді Санто Спіріто, — голос Сашка в навушнику майже потонув у сильному тріску завад. — Але Ксю... Зодчий заблокував мої резервні сервери. Вони знають, куди ви йдете. Вони пасуть Б’янку. Не йдіть на Коронарі! Тікайте до Тибру!
​— Зрозуміла! — Ксенія зробила останній постріл, виграючи собі три секунди, і кинулася наздоганяти Марко.
​Вона наздогнала їх біля виходу з підвалу. Марко намагався відчинити важкі металеві двері, які піддалися лише після того, як Сашко дистанційно перезавантажив магнітний замок. Вони вивалилися в прохолодну вологість римського ранку. Туман над річкою згустився, стаючи їхнім найкращим союзником.
​— Не до Б’янки, — важко дихаючи, кинула Ксенія, підхоплюючи Марко під руку. — Туди не можна. Нас чекають. До річки, швидко!
​Вони бігли вздовж набережної. Позаду вже вили сирени карабінерів, змішуючись із шумом двигунів важких позашляховиків «Зеро». Рим, який ще вчора здавався величним і теплим, тепер звузився до довгого сірого коридору між річкою та високими кам’яними стінами.
​На мосту Святого Ангела їх наздогнала перша машина переслідувачів. Чорний «Range Rover» перегородив шлях, вискочивши на тротуар. З кабіни висипали оперативники.
​— Сюди! — Ксенія штовхнула Марко до кам'яних сходів, що вели прямо до води, під арки мосту.
​Тут, у напівтемряві під монументальними прольотами, вода Тибру здавалася майже чорною. Ксенія швидко озирнулася. Шляху назад не було. Згори вже чулися кроки тактичних черевиків.
​— Марко, слухай мене, — вона схопила його за плечі, заглядаючи в його налякані, але рішучі очі. — Диск і блокнот у тебе?
— Так, під курткою, — він кивнув, міцніше притискаючи до себе Елізу.
— Зараз ми стрибаємо. Вода холодна і течія сильна, але це єдиний спосіб зникнути з їхніх тепловізорів під мостом. Тримай Елізу. Я буду поруч.
​— Ксеніє... — Марко подивився на брудну воду, а потім на неї. У його погляді більше не було страху перед нею. Була дивна, приречена довіра. — Якщо ми виберемося... що далі?
​— Україна, — Ксенія звела затвор свого Glock, у якому залишалося всього кілька набоїв. — Ми повернемося туди, де все почалося. В Чорнобильську зону. Там знаходиться резервний сервер Зодчого, який тримає весь «Ікар». Тільки там ми зможемо запустити цей диск.
​Зверху пролунав наказ італійською: «Скласти зброю!». Перший промінь ліхтаря розрізав темряву під аркою, вихопивши їхні силуети.
​— Стрибай! — крикнула Ксенія.
​Вона вистрілила в бік ліхтаря, і в ту ж мить Марко з Елізою перемахнули через кам'яне огородження, зникнувши в мутних водах Тибру. Ксенія стрибнула слідом за ними за частку секунди до того, як автоматна черга перетворила стародавній камінь мосту на пил.
​Холодна вода прийняла її, закриваючи від світу цифр, переслідувань і зради. Попереду був довгий шлях додому — шлях у зону відчуження, де чекала остання битва з творцем їхнього кошмару.