Розділ 17: Мовчання катакомб

​Рим під ранок здавався чужим і холодним. Марко вів машину, наче автомат, оминаючи центральні магістралі. Кожен спалах вуличного ліхтаря змушував його здригатися, а Ксенія, притиснувшись до заднього скла, не зводила очей з порожньої дороги позаду.

​Вони зупинилися біля непомітного входу до однієї з покинутих церков на околиці міста. Там, під шарами вікового пилу, знаходився вхід до мережі менш відомих катакомб — притулок, який Б'янка підготувала на «чорний день».

​Коли важкі дерев'яні двері зачинилися за ними, запала тиша, що тиснула на вуха сильніше за вибухи. Еліза нарешті заснула на старій канапі в підсобці, загорнута в куртку Марко.

​Марко стояв біля стіни, заклавши руки за голову. Його сорочка була заплямована кров'ю батька, а очі здавалися двома темними провалами на змарнілому обличчі.

​— Ти збиралася це зробити? — його голос пролунав глухо, відлунюючи від склепіння. — Ти з самого початку знала, що так буде? Що він помре?

​Ксенія стояла навпроти, витираючи кров з обличчя шматком античного гобелена. Вона більше не ховалася за маскою «Клари». Кожен її рух був економним, хижим, професійним.

​— Я прийшла по документи, Марко. Я не знала, що Зодчий вирішить «підчистити» все поле, — вона підвела на нього свої справжні, сірі очі. — Але я знала, що він небезпечний. Для всіх. Навіть для мене.

​— «Для всіх», — гірко повторив Марко. Він зробив крок до неї, і в його погляді змішалися зневага та болісне тяжіння. — Ти прийшла в мій дім, їла за моїм столом, усміхалася моїй доньці... Поки твої «друзі» вираховували траєкторію пострілу в мого батька. Ти не людина, Ксеніє. Ти — частина того самого алгоритму, про який говорила.

​— Якби я була частиною алгоритму, ви б зараз були мертві! — раптом вибухнула вона, і це була перша емоція, яка прорвалася крізь її професійну броню. — Я зрадила все, що будувала роками. Я втратила шанс врятувати свою маму. Я підставила під удар єдину людину, яка мені допомагала в Україні. І все це — заради того, щоб ти зараз міг стояти тут і звинувачувати мене!

​Вона підійшла впритул, майже торкаючись його грудей.

— Ти бачиш у мені смерть? Добре. Але ця смерть — єдине, що стоїть між твоєю донькою та групою «Зеро». Тож або ти зараз збираєшся з силами і допомагаєш мені вивести вас із країни, або можеш вийти в ті двері. Але обіцяю: ти не пройдеш і кварталу.

​Марко дивився на неї, важко дихаючи. Його рука мимоволі піднялася, ніби він хотів торкнутися її обличчя — того, справжнього, — але зупинилася в повітрі. Прірва між реставратором, який вірив у світло, і найманкою, яка жила в темряві, була занадто глибокою.

​— Куди ми поїдемо? — нарешті запитав він, опускаючи руку.

​— До Б'янки. А потім... потім ми зникнемо. Але спочатку я повинна зв'язатися із Сашком. Якщо він ще живий.

​У цей момент у підземеллі пролунав тихий електронний сигнал. Ксенія здригнулася — це був не її телефон. Це був передавач у конверті Карло Мартіні, який вона забрала з машини.

​Вона відкрила його. Всередині, крім паперів, лежав невеликий срібний ключ із гербом, якого вона раніше не бачила.

​— Це не просто архіви Ватикану, — прошепотіла вона, розглядаючи ключ. — Твій батько сховав щось більше. Щось, що Зодчий боїться сильніше, ніж будь-якої армії.

​Марко подивився на ключ.

— Це ключ від приватної сейфової кімнати в банку «Святого Духа». Батько завжди казав: «Якщо небо впаде на землю, істина залишиться під землею».

​Ксенія зрозуміла: гра ще не закінчена. Зодчий не просто хотів її покарати. Він хотів те, що було в Карло. І тепер цей ключ — їхній єдиний квиток на свободу... або їхня спільна могила.