Розділ 16: Коли падають маски

​Світло фар «Альфа Ромео» розрізало темряву, коли Ксенія протаранила ковані ворота вілли. Метал скреготнув об метал, і машину занесло на гравійній доріжці. Вона не чекала, поки двигун заглохне. Вискочивши з салону, вона вже тримала пістолет у бойовій готовності, скидаючи на бігу незручні туфлі від Valentino. Тепер вона бігла босоніж по гострому камінню, але адреналін надійно блокував будь-який біль.

​У будинку було підозріло тихо.

​— Марко! — крикнула вона, вибиваючи плечем вхідні двері.

​У вітальні застигла німа сцена. Карло Мартіні стояв біля каміна, притискаючи слухавку стаціонарного телефону до вуха. Його обличчя було білим, як мармур. Марко тримав на руках сонну Елізу, дивлячись на батька з нерозумінням і страхом.

​— Кларо? — Марко зробив крок до неї, побачивши пістолет у її руці. — Що відбувається? Ти...

​— На підлогу! — закричала Ксенія, кидаючись до них.

​Вона встигла за секунду до того, як велике панорамне вікно вибухнуло дощем із уламків. Три червоні цятки лазерних прицілів ковзнули по стінах і зійшлися на грудях Карло.

​— Scusa, figlio mio... — прошепотів старий архіваріус.

​Глухий звук трьох одночасних пострілів злився в один. Карло Мартіні впав, не встигнувши навіть випустити слухавку. Його сорочка миттєво почервоніла.

​Еліза закричала — пронизливо, тонко, звук, від якого у Ксенії захолола кров. Марко заціпенів, дивлячись на тіло батька. Шок паралізував його.

​Ксенія не дала йому часу на скорботу. Вона підскочила до нього, схопила за комір сорочки й силою потягнула вниз, за масивний дубовий диван.

​— Він мертвий, Марко! — гаркнула вона йому в обличчя, перекрикуючи свист куль, що почали шматувати меблі. — Якщо ти не хочеш, щоб Еліза лягла поруч із ним, роби те, що я кажу!

​У її голосі було стільки сталі, що Марко нарешті моргнув, повертаючись у реальність. Він притиснув доньку до себе, закриваючи їй очі долонею.

— Хто ти така? — видихнув він.

​— Твій єдиний шанс, — Ксенія визирнула з-за укриття.

​До холу вже вривалися постаті в чорному тактичному екіпіруванні. Група «Зеро». Еліта. Вони рухалися безшумно, злагоджено, як єдиний організм. Ксенія нарахувала чотирьох на першому поверсі. Ще двоє, ймовірно, обходили будинок з тилу.

​— Кухня, — швидко запитала вона. — Там є вихід у гараж?

— Так, — кивнув Марко.

— Повзи. Я прикрию.

​Ксенія підвелася на коліна і відкрила вогонь. Два постріли — два влучання. Перший бойовик «Зеро» спіткнувся, схопившись за пробите плече, другий пірнув за колону. Це дало їм кілька дорогоцінних секунд.

​— Сашо! — крикнула вона в мікрофон, перезаряджаючи зброю. — Світло! Вирубай їм світло, чорт забирай!

​— Працюю! — прохрипів Сашко у відповідь. — Три... два...

​Вілла занурилася в абсолютну темряву. Лише спалахи пострілів і промені тактичних ліхтарів різали простір.

​Ксенія орієнтувалася в темряві краще за будь-кого. Вона була Тінню. Вона перехопила ніж у ліву руку і метнулася до найближчого ворога. Короткий спалах болю в боці — куля пройшла по дотичній, розірвавши шовк сукні й шкіру, — але вона не зупинилася. Удар ножем під пластину бронежилета. Хрускіт. Ворог упав.

​Вона наздогнала Марко на кухні. Він ніс Елізу, яка тепер тихо схлипувала, сховавши обличчя в його плече.

​— У гаражі мій старий «Defender», — кинув Марко, вибиваючи ногою двері. — Але ворота на електриці, вони заблоковані!

​— Тарань їх! — крикнула Ксенія, заштовхуючи їх у машину.

​Марко сів за кермо, Ксенія заскочила на заднє сидіння, прикриваючи собою дитину. Двигун заревів. Марко, зціпивши зуби так, що на вилицях заграли жовна, вдарив по газах.

​Масивний позашляховик зніс ворота гаража, вилітаючи на подвір'я. Кулі забарабанили по кузову, як град. Заднє скло розсипалося дрібними діамантами, осипаючи Ксенію скляним пилом. Вона відстрілювалася через отвір, цілячись не в людей, а в колеса машин переслідувачів.

​— Ліворуч! На віа Аппіа! — командувала вона.

​Вони вирвалися на трасу, залишаючи палаючу віллу позаду. Тільки коли вогні Риму почали зливатися в одну суцільну смугу, Марко зменшив швидкість. Його руки на кермі тремтіли.

​В салоні пахло бензином, порохом і кров’ю.

​Еліза підвела голову. Вона дивилася на Ксенію. Дорога сукня Ксенії перетворилася на брудне лахміття, на босі ноги було страшно дивитися, а по руці текла тонка цівка крові. Але в її очах більше не було тієї м’якої «Клари». Там була безодня.

​— Ти вбила їх, — тихо сказав Марко, дивлячись на неї через дзеркало заднього виду. — Ти вбила тих людей. І через тебе вбили мого батька.

​Ксенія не виправдовувалася. Вона витягла з вуха мікронавушник, який тепер був просто шматком пластику — Сашко пішов у радіотишу.

​— Твій батько грав у гру, правил якої не розумів, Марко. А я... я не вбила їх. Я просто розчистила нам шлях.

​Вона простягнула руку, щоб поправити волосся Елізи, але вчасно зупинилася, побачивши кров на своїх пальцях.

— Нам треба змінити машину. І тобі доведеться навчитися жити заново. Бо того життя, яке ти знав, більше не існує.

​Марко мовчав. Він їхав у ніч, розуміючи, що в його машину сіла не жінка, яку він запросив на вечерю, а сама Смерть, яка чомусь вирішила стати їхнім янголом-охоронцем.