Розділ 14: Тріщина в броні

​Вечеря під стінами Пантеону затягнулася. Карло Мартіні виявився не просто «кротом», а блискучим маніпулятором, який звик купувати й продавати секрети під прикриттям святих текстів. Ксенія грала свою роль бездоганно: вона була «Кларою», яка шукала пригод і відповідей на філософські питання, але насправді вона розставляла сіті.

​— Ви надто цікава для простої меценатки, — зауважив Карло, розплачуючись за вечерю. — Рим уночі підступний. Дозвольте мені запросити вас до свого дому на келих дижестиву. Там безпечніше, ніж у вашому готелі, за яким, я впевнений, уже спостерігають.

​Ксенія вагалася лише секунду. Це було ідеально для завдання — потрапити в особистий простір цілі. Вона не знала, що цей крок стане точкою неповернення для її власного серця.

​Вілла Мартіні знаходилася в тихому районі Аппіа Антика, захована за високими кам’яними стінами й заростями квітучої бугенвіллеї. Коли вони увійшли в дім, Ксенія чекала побачити кабінет шпигуна або розкішну вітальню колекціонера. Замість цього вона потрапила в тепле, трохи хаотичне житло, де пахло не тільки старим папером, а й теплим молоком та фломастерами.

​— Тату? Ти пізно.

​З вітальні вийшов високий чоловік у розстебнутій сорочці з закоченими рукавами. На його плечі затишно сопла маленька дівчинка років п’яти, обійнявши його за шию маленькими ручками.

​Це був Марко, син Карло.

​Ксенія заціпеніла. Її мозок оперативника миттєво просканував його: атлетична статура, спокійні, але сумні очі кольору міцного чаю, руки, які тримали дитину з такою неймовірною ніжністю, що у Ксенії перехопило подих. У цьому чоловікові не було жодного натяку на підступність його батька.

​— Познайомся, Марко. Це Клара, — представив її Карло, кинувши на сина швидкий, майже вибачальний погляд. — Вона допомагає мені з деякими... документами.

​— Приємно познайомитися, Кларо, — голос Марко був низьким і теплим. — Вибачте за наш вигляд. Еліза ніяк не хотіла засинати без казки про вовка, який заблукав у лісі.

​При згадці про вовка Ксенія здригнулася. Вона мимоволі торкнулася кишені, де під шовком сукні ховалася порожнеча — її дерев’яний талісман залишився на «Острові». Маленька Еліза раптом розплющила одне око, подивилася на Ксенію і простягнула до неї ручку.

​— Ти пахнеш дощем, — просонно прошепотіла дитина.

​Марко ніяково посміхнувся:

— Вона в мене маленька фантазерка. Еліза втратила маму два роки тому, тому тепер ми з нею — одна команда.

​Весь наступний час Ксенія почувалася так, ніби її систему безпеки зламали без жодного пароля. Поки Карло відходив до кабінету за документами, Марко готував чай. Він розповідав про свою роботу реставратора, про те, як повертає життя старим фрескам, і як важко бути батьком-одинаком у місті, де кожен камінь нагадує про минуле.

​Ксенія дивилася на нього і відчувала, як її «крижана броня» починає танути. Вона, професійне «антитіло», раптом відчула непереборне бажання просто залишитися тут, у цьому небезпечно затишному домі, і слухати про казки, а не про коди та вбивства.

​— Ви дуже мовчазна, Кларо, — тихо сказав Марко, зупинившись поруч. Він був так близько, що вона відчувала тепло його тіла. — У вас такий погляд... ніби ви бачили забагато для однієї людини.

​Ксенія підвела очі. На мить вона забула, що вона платинова блондинка з лінзами. На мить вона була просто Ксенією.

— Життя як воно є, Марко... воно рідко схоже на фрески, які ти реставруєш. Іноді воно настільки пошкоджене, що його неможливо відновити.

​— Нічого неможливо пошкодити назавжди, — відповів він, і його рука випадково (або ні) торкнулася її долоні. — Завжди можна накласти новий шар світла.

​У цей момент з кабінету вийшов Карло, тримаючи в руках конверт, за яким Ксенія полювала. Але тепер він здавався їй огидним. Вона зрозуміла: щоб виконати завдання Зодчого, їй доведеться зруйнувати життя Карло. А отже — зруйнувати світ Марко та маленької Елізи.

​Вона входила в довіру до ворога, але натомість потрапила в полон почуття, до якого її ніколи не готував ліс під Києвом.