Розділ 13: Тіні Пантеону

​Рим у сутінках не просто жив — він дихав історією, змішаною із запахом розігрітого каменю, базиліку та дорогого тютюну. Коли Ксенія, тепер уже Клара Дюмон, вийшла з таксі поблизу П’яцца-делла-Ротонда, місто здавалося декорацією до великої опери. Величний купол Пантеону піднімався над площею, немов античне око, що не кліпаючи спостерігає за метушнею смертних уже два тисячоліття.

​Сонце, що тонуло в Тибрі, відкидало на площу довгі бурштинові тіні. Туристи зникали, поступаючись місцем вечірній еліті. Повітря було густим і солодким, як десертне вино, а звуки вуличного скрипаля десь біля фонтану спліталися з шумом розмов у відкритих кафе.

​Ксенія пливла крізь цей натовп, і кожен її рух був бездоганною ілюзією. Високі підбори вистукували впевнений ритм по давній бруківці. Шовкова сукня пудрового кольору ледь торкалася колін, підкреслюючи її нову, тендітну статуру. На її обличчі застигла легка, трохи втомлена посмішка заможної жінки, яка шукає розради в мистецтві, а не в цифрах. Але під цим шовком серце калатало з холодною точністю годинникового механізму.

​Її ціль чекала в «Ristorante Di Rienzo», прямо навпроти масивних колон Пантеону.

​Карло Мартіні.

​Його вважали одним із найбільш довірених архіваріусів Ватикану, людиною, яка знала кожну таємницю, запечатану сургучем у підземеллях Святого Престолу. Але Сашко знайшов у його цифровому житті маленьку тріщину: офшорний рахунок на Кайманах, який поповнювався кожного разу, коли у світі відбувалася велика корпоративна змова.

​Карло сидів за кутовим столиком, повільно попиваючи насичене «Амароне». Це був чоловік років п’ятдесяти, з тією особливою італійською елегантністю, яка приходить лише з роками. Його волосся, густе й ідеально зачесане з легкою сивиною на скронях, блищало у світлі ліхтарів. Одягнений у темно-синій лляний піджак і сорочку з розстебнутим коміром, він виглядав як інтелектуал, що насолоджується заслуженим відпочинком. Але Ксенія помітила те, що пропустили б інші: його очі, темні й глибокі, постійно сканували площу, а пальці правої руки нервово постукували по ніжці келиха.

​Він не просто чекав на вечерю. Він чекав на смерть або на гроші.

​Ксенія зупинилася біля сусіднього столика, удавано розглядаючи фасад Пантеону, а потім «випадково» впустила свій невеликий клатч прямо до ніг Мартіні.

​— O, scusi... — промовила вона з легким французьким акцентом, роблячи крок до нього.

​Карло миттєво зреагував. Він підняв сумочку, і на мить їхні погляди зустрілися. Ксенія побачила в його очах інтелект і тваринний страх — поєднання, яке робило його ідеальним кротом.

​— Prego, signora, — відповів він, його голос був низьким і оксамитовим. Він затримав клатч у руках на секунду довше, ніж вимагала ввічливість. — Таке витончене місто не терпить поспіху. Ви вперше в Римі?

​— Я шукаю те, що неможливо знайти в путівниках, — Ксенія присіла на вказаний ним стілець, дозволяючи собі ледь помітну, інтимну напівпосмішку. — Кажуть, у Ватикані є архіви, де зберігаються істини, від яких можна осліпнути.

​Мартіні завмер. Келих із вином зупинився біля його губ. Він зрозумів: перед ним не просто туристка. Перед ним — посланниця «Ікара».

​— Істина — це занадто дороге вино, Кларо... якщо це ваше справжнє ім’я, — прошепотів він, нахиляючись ближче. Від нього пахло сандалом і старим пергаментом. — Від неї не тільки сліпнуть. Від неї зникають.

​Над площею пролунав дзвін собору, розриваючи вечірній простір. Ксенія відчула, як передавач у її сережці ледь помітно завібрував — Сашко був на зв'язку, записуючи кожне слово. Полювання почалося в самому серці вічного міста, де під кожним красивим фасадом ховалися катакомби, повні скелетів.