Розділ 12: Римські канікули

​Рим зустрів Ксенію нестерпною спекою та ароматом свіжомеленої кави, який пробивався навіть крізь фільтри кондиціонера в аеропорту Ф’юмічіно. Але для неї це місто не було туристичною меккою. Це було поле бою, де вона мала зникнути.

​Завдання Зодчого було чітким: вийти на слід ватиканського «крота». Проте її власне завдання було куди складнішим — стати людиною, яку не впізнає жодна система розпізнавання облич «Ікара».

​У невеликій квартирі-студії в районі Трастевере на неї вже чекали. Б’янка — єдина людина, яку Ксенія могла назвати подругою. Вони познайомилися ще в Марселі, коли Б’янка була найкращою гримеркою в одному з підпільних театрів, а насправді — геніальним майстром із виготовлення фальшивих особистостей.

​— О Боже, Ксю, ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав танк, а потім ще й відшліфували бетоном, — Б’янка сплеснула руками, затягуючи Ксенію всередину. — Сідай. Ми маємо лише вісім годин.

​Б’янка була яскравою контрастною плямою на фоні сірого світу Ксенії: рожеве волосся, татуювання на пальцях і нескінченна енергія.

​— Мені потрібно не просто змінити обличчя, Б’янко, — Ксенія втомлено опустилася в крісло. — Мені потрібно змінити ДНК мого стилю. Зодчий знає кожен мій крок, кожен нахил голови.

​— Тоді ми зробимо з тебе не вбивцю, а жертву моди, — засміялася Б’янка, викладаючи на стіл інструменти: силіконові накладки, професійні фарби для волосся та набори лінз. — Твоя нова особистість — Клара Дюмон. Дочка бельгійського промисловця, меценатка, трохи наївна, дуже багата і абсолютно схиблена на релігійному мистецтві.

​Наступні шість годин стали для Ксенії справжнім катуванням. Б’янка змінила лінію її підборіддя за допомогою непомітних філерів, додала ледь помітну горбинку на носі та висвітлила її шоколадне волосся до платинового блонду. Але головним були очі — крижано-сірий колір зник під темно-карими лінзами, які робили погляд м’яким і розсіяним.

​— Тепер стиль життя, — Б’янка кинула на ліжко шовкову сукню кольору пудри та туфлі на підборах. — Забудь про тактичні черевики. Клара носить лише італійську шкіру. Вона не ходить — вона пливе. Вона не стискає кулаки — вона тримає келих просекко так, ніби це найважча річ у її житті.

​Ксенія встала на підбори. Тіло, звичне до комбінезонів і зброї, протестувало. Кожен крок здавався незграбним.

​— Дивись у дзеркало, Ксю, — Б’янка взяла її за плечі. — Тієї дівчини з лісу більше немає. Принаймні для камер спостереження.

​Ксенія глянула на своє відображення. З дзеркала на неї дивилася витончена, тендітна жінка з втомленим, але аристократичним обличчям. Жодного натяку на «Тінь». Жодного натяку на професійного оперативника.

​— Б’янко, — Ксенія обернулася до подруги. — Якщо зі мною щось станеться... Сашко має координати. Передай йому, що «Клара» залишила ключ у Ватиканських садах.

​Б’янка на мить стала серйозною. Вона знала, що допомога Ксенії — це смертний вирок, якщо Зодчий про це дізнається.

— Життя як воно є, Ксю... Воно коротке. Але ми хоча б зробимо його стильний фінал. Іди. Твій «кріт» сьогодні вечеряє біля Пантеону.

​Виходячи на вулиці Риму, Ксенія відчувала себе голою без зброї на звичному місці. Але в її сумочці від Valentino лежав мініатюрний передавач, який Сашко зібрав спеціально для цього виходу. Вона вдихнула вечірнє повітря, розправила плечі й посміхнулася перехожому — м’яко, наївно, по-бельгійськи.

​Полювання в серці християнського світу почалося. І цього разу Ксенія грала роль, від якої залежало не лише її життя, а й шанс нарешті перехитрити того, хто створив її власну тінь.