Розділ 11: Троянські коні

​Центр управління «Острова» нагадував місток космічного корабля, що дрейфує в океані інформаційного хаосу. Стіни, вкриті рідкокристалічними панелями, пульсували в ритмі світового серцебиття: курси валют, пересування військ, зашифровані переписки урядів.

​Зодчий стояв біля панорамного вікна, за яким бушувала поліська ніч. Він не обернувся, коли Ксенія та Сашко увійшли.

​— Оберіть собі робочі місця, — промовив він, і цей буденний тон злякав Сашка більше, ніж тортури. — Відсьогодні ви — очі та руки «Ікара». Ваше перше завдання: знайти та ліквідувати «утічку» в системі безпеки Ватикану. Хтось намагається продати списки нашої агентури в Європі.

​Ксенія мовчки підійшла до столу, де лежав її старий ніж і новий нейропланшет. Вона відчувала на собі погляд Сашка — той був на межі істерики, але тримався, дивлячись у монітор, як у безодню.

​— Ксюшо, — прошепотів Сашко, коли Зодчий вийшов у суміжне приміщення, щоб прийняти дзвінок від когось, чиє ім'я не називали вголос. — Ми щойно підписали контракт із дияволом. Я бачу архітектуру... Якщо я введу код «ліків» зараз, ми просто самоліквідуємося. Він заблокував доступ до кореневого каталогу.

​Ксенія схилилася над ним, ніби перевіряючи налаштування його термінала. Її обличчя було кам'яним, але пальці швидко вистукували по краю столу ритм — той самий, яким мати колись вчила її передавати повідомлення в лісі.

​— Ми не будемо вводити код зараз, — тихо відказала вона. — Ми станемо ідеальними працівниками. Ти будеш розширювати систему, Сашо. Ти зробиш «Ікар» ще потужнішим.

​Сашко вжахнувся:

— Ти з глузду зсунулася? Ти хочеш допомогти йому?

​— Ні, — Ксенія підвела очі, і в їхній сірій глибині Сашко побачив не відчай, а холодний розрахунок. — Кожного разу, коли ти будеш будувати нову стіну в його коді, ти залишатимеш у ній маленьку тріщину. Ледь помітну. Не вірус, а логічну помилку. А я... я буду виконувати його завдання. Я стану його «чистильником». Я зберу інформацію про кожного, хто стоїть за його спиною.

​Вона випросталася, почувши кроки Зодчого, що повертався.

​— Ми знищимо цей замок не тараном, Сашо. Ми знищимо його зсередини, ставши його цеглою. Ми — троянські коні. Життя як воно є... це коли ти посміхаєшся ворогові, поки твоя рука вже шукає його сонячне сплетіння.

​Зодчий зупинився між ними, поклавши руки їм на плечі. Його дотик здавався Ксенії опіком.

— Я знав, що ви зрозумієте. Світ — це хаос, який потребує пастухів. Ласкаво просимо до зграї, вовки.

​Сашко опустив погляд на клавіатуру. Його пальці почали друкувати — швидко, впевнено, професійно. Зодчий бачив ідеальну роботу. Але він не бачив, як у кожному рядку коду Сашко вплітав ім'я своєї матері та координати «Острова», створюючи невидиму для системи карту майбутньої катастрофи.

​Ксенія взяла планшет із першим завданням. Її перша ціль була в Римі.

— Коли я вилітаю? — запитала вона, дивлячись прямо в очі Зодчого.

— Зараз, — відповів він. — І пам’ятай, Ксюшо: твоя мати жива лише доти, доки «Ікар» працює без збоїв.

​Ксенія розвернулася і вийшла, не озираючись. Вона знала: відтепер її життя — це нескінченний маскарад. Вона буде вбивати, красти й брехати для нього, щоб одного дня отримати шанс на один-єдиний постріл, який справді матиме значення.

​Війна перейшла у фазу глибокого підпілля. І на цьому «Острові» посеред боліт починалася історія найбільшої зради в історії людства — зради, яка мала або врятувати світ, або остаточно його поховати.