Розділ 10: Угода з дияволом

​Вибух за спиною мав би означати початок свободи, але замість цього він став сигналом до зупинки. Наприкінці довгого, залитого червоним світлом коридору, що вів до центру управління, двері не відчинилися. Натомість на величезних екранах, що замінювали стіни, з’явилося обличчя Зодчого. Він не виглядав розлюченим. Навпаки, він усміхався — тією самою батьківською усмішкою, яка роками була для Ксенії компасом.

​— Досить, Ксюшо. Сашо, відклади накопичувач. Ви вже довели, що ви — найкращі з моїх творінь.

​Ксенія прицілилася в екран, хоча розуміла всю марність цього жесту. Сашко важко дихав поруч, стискаючи флешку так, що кісточки пальців знову побіліли.

​— Ти вб’єш її, — процідила Ксенія. — Ти вб’єш мою матір, якщо я не зупинюся.

​— Твоя мати — частина системи, Ксеніє. Вона знала правила, коли погоджувалася на роль «опозиції». Але подивися ширше.

​Екран розділився на сотні маленьких вікон. На них були не камери «Острова». Це були живі трансляції з усього світу: військові штаби, фондові біржі, центри керування супутниками. На кожному з них миготів знайомий символ — стилізована буква «І» у колі. Проєкт «Ікар» вже не був теорією. Він був фундаментом сучасного світу.

​— «Архів 0» — це не просто список власників, — голос Зодчого став сталевим. — Це алгоритм стабільності. Якщо ви зараз знищите «Острів», ви не врятуєте світ. Ви обвалите енергосистеми, вимкнете банківські транзакції та спровокуєте хаос, у якому загинуть мільйони. Життя як воно є, Ксюшо, тримається на моєму коді.

​Сашко подивився на накопичувач у своїй руці, а потім на Ксенію.

— Він не бреше, — тихо сказав він. Його голос тремтів від усвідомлення жахливої істини. — Я бачу структуру коду на екранах. Це... це вже не надбудова. Це фундамент. Якщо ми видалимо «Ікар», ми видалимо цивілізацію.

​Зодчий зробив крок ближче до камери на своєму боці екрана.

— Мені не потрібні раби в скляних кубах. Мені потрібні партнери. Ксеніє, ти знаєш цей світ ізсередини — ти його меч. Сашо, ти знаєш його цифрову кров — ти його мозок. Виграйте свою війну, але зробіть це на моєму боці. Допоможіть мені очистити систему від тих, хто використовує «Ікар» для справжнього зла.

​— Ти і є зло, — відрізала Ксенія.

​— Я — необхідність, — спокійно відповів Зодчий. — У вас є вибір. Або ви стаєте «сміттям» у системі, яке буде видалено разом із вашою матір’ю та всіма, хто вам дорогий, або ви очолюєте цю систему разом зі мною. Тільки так ви зможете реально на щось впливати. Тільки так ви виграєте війну проти тих, хто стоїть над моєю головою.

​Ксенія глянула на Сашка. Вона побачила в його очах те саме, що відчувала сама: повну, випалену порожнечу. Всі їхні ідеали, вся їхня боротьба за правду виявилася частиною складнішого плану.

​— Ми не будемо твоїми маріонетками, — сказала вона, опускаючи пістолет.

— Ви будете моїми наступниками, — виправив її Зодчий. — Заходьте. Час приймати управління.

​Двері в кінці коридору відчинилися з тихим клацанням. Ксенія зробила перший крок у залу, де панував холодний синій колір і нескінченні потоки даних.

​Вона знала: це не була капітуляція. Це була найнебезпечніша гра в її житті. Щоб знищити чудовисько, їй довелося стати його серцем. Щоб виграти війну, їй довелося очолити армію ворога.

​Життя як воно є... Тепер воно належало їм. Але якою ціною?