Розділ 9: Протокол «Свідомість»

​Холод скляного куба проникав під шкіру, здавалося, висмоктуючи саму волю до життя. Ксенія відчувала, як затерплі руки поступово перетворюються на чужорідні предмети, підвішені до сталевої балки. Але біль був її союзником. Поки вона відчувала біль, вона знала, що вона — це вона, а не частина якогось глобального алгоритму.

​— Сашо, дивись на мене, — її голос був хрипким, ледь чутним шепотом.

​Сашко підвів голову. Без окулярів його обличчя виглядало беззахисним, майже дитячим. В його очах відбивалися тисячі вогників серверних стійок, що мерехтіли за межами їхньої камери.

​— Вони підключили нас, Ксю... — прошепотів він. — Я відчуваю це. В основі черепа, де вхід у нейроінтерфейс. Вони не просто тримають нас тут. Вони використовують мій мозок, щоб добудувати код «Ікара». А твій... твій — для симуляції тактичних сценаріїв. Ми вже працюємо на них.

​Ксенія стиснула зуби.

— Мати дала мені знак. Вона тут. Вона в системі.

— Або це була чергова галюцинація, створена нейролептиками, — безнадійно відповів Сашко.

​— Ні. Вона торкнулася скла так, як колись торкалася моєї руки. Це була не ілюзія. Це був наказ.

​Ксенія заплющила очі, згадуючи кожну деталь того, як мати вчила її звільнятися від пут. «Кістки — це просто важілі, Ксюшо. Суглоби — це замки. Якщо ти готова до болю, замок можна зламати».

​Раптом світло в залі здригнулося. Один із серверних блоків неподалік видав високий електричний вереск і викинув хмару іскор.

​— Що це? — Ксенія напружилася.

Сашко завмер, прислухаючись. Його очі почали швидко рухатися, ніби він читав невидимий код.

— Це... це перевантаження. Хтось ввів у систему вірус-самогубця. Він не руйнує дані, він змушує залізо горіти. Ксю, це робиться зсередини адміністративного термінала!

​У цей момент двері їхнього куба беззвучно відкотилися. На порозі стояла жінка, яку Ксенія бачила в тумані знепритомнення. Тепер, під яскравим світлом, вона побачила її чітко. Це була Олена Громова. Вона виглядала старшою, її волосся було повністю сивим, а замість камуфляжу на ній був стерильний халат медичного персоналу. Але погляд... погляд залишився тим самим — гострим, як лезо ножа.

​Вона не кинулася обіймати доньку. Вона швидко підійшла до панелі управління і натиснула комбінацію клавіш. Наручники клацнули, і Ксенія впала на підлогу, миттєво згрупувавшись.

​— У нас є три хвилини, поки система перезавантажується, — голос Олени був сухим і швидким. — Сашо, бери цей накопичувач. У ньому — «ліки» від їхнього вірусу. Якщо ти не завантажиш його в головний вузол, через десять хвилин мозок кожного, хто підключений до «Острова», перетвориться на попіл.

​Сашко, якого Ксенія підхопила під руку, ледь тримався на ногах, але вхопився за флешку, як за рятівне коло.

​— Мамо... — почала Ксенія, але Олена перервала її, вкладаючи в руки доньки пістолет — її старий «Glock».

​— Життя як воно є, Ксюшо, — це вибір між жахом і дією. Зодчий зараз у центрі управління. Він хоче запустити протокол «Свідомість» — повне стирання особистостей усіх вузлів. Він не залишить свідків.

​Олена глянула на доньку, і на секунду в її очах промайнуло те саме тепло з осіннього лісу під Києвом.

— Я привела тебе сюди не для того, щоб врятувати. Я привела тебе, щоб ти закінчила це. Іди. Я затримаю групу «Зеро».

​— Я не залишу тебе знову! — крикнула Ксенія.

​— Ти не залишаєш мене. Ти виконуєш наказ свого полковника. Вперед!

​Олена вихопила з кишені халата дві гранати й розвернулася обличчям до коридору, де вже чулися кроки оперативників. Ксенія схопила Сашка за комір худі й потягнула до протилежного виходу.

​За їхніми спинами пролунав перший вибух. «Острів» здригнувся, і знову почалося полювання. Але тепер Ксенія не була тінню. Вона була вогнем, який розпалила її мати, щоб випалити це цифрове пекло дотла.