Розділ 8: Пастка для мисливців

​Ворота сектору С-4 відчинилися з ледь чутним шипінням гідравліки. Сашко, не зводячи очей з екрана планшета, вів Ксенію крізь лабіринти технічних коридорів. Тут пахло іржею та застояною водою — типовий антураж покинутого радянського об’єкта, який мав би заспокоїти. Але Ксенія відчувала: щось не так. Повітря було надто нерухомим, а камери спостереження, які Сашко нібито «осліпив», завмерли під дивними кутами.

​— Ми біля входу в центральний блок, — прошепотів Сашко. Його обличчя в синюватому світлі монітора здавалося восковим манекеном. — За цими дверима — серверна, звідки я зможу відкрити камери підземного рівня.

​Ксенія кивнула, тримаючи «Glock» на рівні очей. Вона притиснулася до герметичних дверей, даючи сигнал Сашку діяти.

— Три... два... один...

​Сашко натиснув клавішу Enter. Важкі сталеві стулки розійшлися в боки.

​Замість очікуваного нагромадження серверних шаф вони побачили простору залу, залиту яскравим, майже хірургічним світлом. У центрі на самотньому стільці стояв старий монітор, на якому пульсував єдиний напис: «WELCOME HOME, PRYVYD».

​— Сашо, назад! — крикнула Ксенія, але було пізно.

​За спиною з гуркотом опустилася броньована плита, відрізаючи шлях до відступу. З динаміків під стелею пролунав спокійний, добре знайомий голос Зодчого.

​— Математика ніколи не помиляється, Сашо. А ти, Ксюшо, завжди була надто передбачуваною у своїй сентиментальності. Ти справді думала, що фігурка вовка — це випадковість? Це маячок, люба. Весь цей шлях... я вів вас за руку.

​Раптом підлога під ними здригнулася. Ксенія вистрілила в бік гучномовця, але куля лише здригнулася об броньоване скло. З вентиляційних отворів почав сочитися густий солодкуватий газ.

​— Сашо, маска! — Ксенія намагалася дотягнутися до підсумка, але її ноги раптом стали ватяними.

​Сашко впав першим. Його окуляри відлетіли вбік, а планшет з гуркотом ударився об підлогу, розбиваючи екран. Ксенія боролася до останнього. Вона бачила, як з бічних дверей виходять оперативники «Зеро» — не в тактичному екіпіруванні, а в білих халатах поверх бронежилетів. Це були не солдати. Це були вчені.

​— Життя як воно є, Ксеніє, — пролунав голос Зодчого вже зовсім поруч, хоча вона бачила лише розмиті силуети. — Це не боротьба за правду. Це глобальна оптимізація. І ви обидва — ідеальний матеріал для наступної ітерації.

​Останнє, що відчула Ксенія перед тим, як темрява остаточно поглинула її — це холодний дотик металу до шиї та далекий, майже примарний голос матері, який кликав її на ім’я десь у глибині цього бетонного пекла.

​Ксенія прийшла до тями від різкого болю в зап’ястях. Вона була підвішена до металевої балки в кімнаті, що нагадувала скляний куб. Навпроти неї, у такій самій позиції, висів Сашко. Він був притомний, але його погляд був порожнім — його «цифровий щит» був розбитий вщент.

​Навколо них не було стін, лише нескінченні ряди таких самих скляних кубів, у яких сиділи або лежали люди. Десятки, сотні людей.

​— Острів — це не в’язниця, — Сашко ледь ворушив губами, дивлячись крізь скло. — Це ферма, Ксю. Вони не вбивають свідків. Вони використовують наш мозок як обчислювальні вузли для свого «Архіву 0».

​Ксенія спробувала смикнути ланцюги, але тільки роздерла шкіру. Вона подивилася на Сашка, і в її сірих очах, попри все, знову спалахнув той самий холодний вогонь.

​— Це не кінець, Сашо. Він припустився помилки.

— Якої? — безнадійно запитав він.

— Він залишив нас в одній кімнаті.

​За склом, у темряві коридору, повільно пройшла постать жінки в білому халаті. Вона на мить зупинилася біля куба Ксенії і ледь помітно торкнулася скла пальцями, залишаючи на ньому знак — малюнок маленького вовка.

​Небезпечна історія Ксенії та Сашка тільки починалася. Тепер їхнім ворогом був не просто загін найманців, а сама система, яка мала намір стерти їхні особистості, перетворивши «життя як воно є» на нескінченний цифровий сон.