Розділ 7: Цифрова клітка

​Позашляховик мчав крізь густий поліський туман, що обволікав дорогу, немов бруднувата вата. Сашко стискав кермо так сильно, що його кісточки побіліли. Поруч Ксенія перевіряла спорядження, її рухи були ритмічними, заспокійливими. Але для Сашка цей спокій був недосяжним. Туман за вікном нагадував йому інший туман — той, що роками заповнював його власне життя.

​Якщо для Ксенії минуле асоціювалося з лісом і теплом материнських рук, то для Сашка воно мало присмак озону, паленого пластику та стерильної самотності.

​Харків, 2012 рік. Лабораторія при закритому НДІ.

​Сашко пам’ятав себе підлітком у величезних навушниках, що відгороджували його від світу. Його батьки були математиками, які бачили в синові лише ще один набір алгоритмів. Удома не було казок чи походів у ліс. Були лише формули на серветках і нескінченні логічні задачі.

​— Емоції — це шум, Сашко, — казав батько, не відриваючись від обчислень. — Життя як воно є — це чиста математика. Навчися фільтрувати шум.

​Він навчився. У вісімнадцять він став «золотим хлопчиком» кібербезпеки. Саме тоді його помітив Зодчий. Сашка перевезли до стерильного офісу зі скла та хрому. Його «дитинство» закінчилося в кабінеті, де пахло дорогим кондиціонером і антисептиком.

​Сашко асоціював цей період із холодним блакитним світлом моніторів. Для нього безпека була симетрією коду. Він вірив, що створює щит, поки одного дня не побачив, як його алгоритм «фільтрації шуму» використовують для наведення ракет на житловий квартал. У той момент він зрозумів: те, що батько називав «математикою», було інструментом для вбивства.

​Він пам’ятав свій останній день у корпорації. Запах холодної кави та страху. Він стояв у туалеті, дивлячись у дзеркало на свою бліду подобу, і витирав піт з лоба. Тоді він вперше в житті порушив алгоритм — ввів вірус у власну розробку і стрибнув у цифрове «нікуди».

​З того часу його життя асоціювалося з постійним гулом вентиляторів. Цей звук став його колисковою, його єдиним доказом того, що він ще живий. Він ховався в мережі, як Ксенія ховалася в лісах Марселя.

​— Сашо, ти в порядку? — голос Ксенії прорізав тишу кабіни.

​Він здригнувся, повертаючись у реальність. Попереду, крізь марево, вже проступали обриси високих металевих щогл «Острова».

​— Так, — він хрипко відкашлявся. — Просто згадав свій «шум». Знаєш, я завжди думав, що цифри не брешуть. Але Зодчий навчив мене, що навіть нулі та одиниці можна змусити катувати людей.

​Він глянув на планшет, де на карті блимала червона точка — їхня ціль.

— Для мене цей штурм — не просто порятунок твоєї матері, Ксю. Це спроба видалити останній рядок коду, який я сам колись допоміг написати.

​Він вимкнув фари. Позашляховик за інерцією котився по вологій траві до першого периметра бази. Запах сирої землі та болота почав витісняти з пам’яті Сашка запах озону.

​— Життя як воно є... — прошепотів він, активуючи програму злому воріт. — Це коли ти нарешті перестаєш фільтрувати шум і починаєш його створювати.

​Ксенія мовчки поклала руку йому на плече. Це не був жест професіонала, це був жест людини, яка впізнала в іншому таку ж саму понівечену душу.

​— Створимо такий гуркіт, Сашо, щоб вони почули нас у самому пеклі, — сказала вона.

​Електронний замок на воротах «Острова» клацнув, підкоряючись волі програміста. Шлях до бункера був відкритий.