Розділ 6: Крижане серце, тепла пам'ять

​Ніч перед штурмом «Острова» була тихою, але для Ксенії ця тиша була наповнена привидами. Поки Сашко завантажував вірусні субпакети в систему навігації їхнього позашляховика, Ксенія сиділа в тіні ангара, затиснувши в руці стару дерев’яну фігурку вовка — ту саму, що залишилася на підлозі їхнього дому вісімнадцять років тому.

​Вона заплющила очі, і бетонні стіни ангара розчинилися, поступаючись місцем золотавому світлу осіннього лісу під Києвом.

​Київщина, вересень 2004 року.

​Ксенії було дев’ять. Того дня вона повернулася зі школи заплакана — старші хлопці відібрали її зошит і висміяли за те, що вона не має батька, а її мати «завжди на роботі». Олена Громова зустріла її на порозі. Вона не кинулася втішати доньку словами. Вона просто мовчки простягнула їй тренувальні ножі з тупими лезами.

​— У лісі немає жалю, Ксюшо, — сказала тоді мати, ведучи її на галявину. — Але в лісі є любов. Вона не в словах, вона в силі захистити те, що тобі дороге.

​Вони тренувалися до сутінків. Олена була суворою, її рухи — блискавичними. Але коли Ксенія нарешті змогла вибити ніж із рук матері, Олена раптом зупинилася і міцно притиснула доньку до себе. Ксенія пам’ятала цей момент до найдрібніших деталей: запах маминого волосся, що пахло димом від багаття та свіжим дощем, і те, як сильно билося серце матері під камуфляжною курткою.

​Того вечора, сидячи біля каміна, Олена робила те, що траплялося вкрай рідко — вона розповідала казки. Але це були не казки про фей.

​— Знаєш, чому вовчиця найсильніша? — тихо питала Олена, виточуючи з дерева того самого вовка, якого Ксенія тримала зараз у руках. — Бо вона любить свою зграю більше за власне життя. Любов — це не слабкість, доню. Це паливо. Коли тобі буде здаватися, що весь світ проти тебе, згадай це тепло. Згадай, що ти — моє продовження.

​Мати взяла руку Ксенії у свою — загрубілу від зброї, але таку неймовірно теплу.

— Ти — моє життя, Ксю. Все, що я роблю, кожен мій постріл, кожна ніч у засідці — це для того, щоб ти одного разу змогла вийти з лісу на сонце.

​Вона поцілувала Ксенію в лоб, і в ту мить дівчинка відчула таку абсолютну безпеку, якої більше ніколи не зустрічала в житті. Це була любов, загорнута в сталеву броню професіоналізму. Любов, яка не потребувала зайвих слів.

​— Ксеніє? Пора виїжджати.

​Голос Сашка повернув її в холодний ангар. Ксенія розплющила очі. Її обличчя було застиглою маскою, але всередині, у самій глибині її крижаного серця, розгорялося багаття. Те саме, яке запалила мати двадцять років тому.

​Сашко стояв біля машини, тримаючи планшет. Він помітив фігурку вовка в її руці, але нічого не запитав. Він відчував зміну атмосфери. Тепер Ксенія не просто виконувала завдання — вона йшла забирати свій «вогонь» назад.

​— Я знайшов точку входу, — Сашко поправив окуляри, його голос став професійно-холодним. — Сканери показують аномальне тепловиділення в секторі С-4. Це підземний рівень. Якщо вона там, то нам треба пройти через систему очищення води.

​Ксенія сховала дерев’яного вовка в кишеню біля серця. Вона перевірила ніж на стегні й глянула на Сашка.

​— Ти готовий до того, що ми можемо не повернутися? — запитала вона прямо.

Сашко на мить завагався, а потім ледь помітно посміхнувся — вперше щиро.

— Життя як воно є, Ксю... Воно варте того, щоб хоча б раз зробити щось правильно. Поїхали.

​Позашляховик виїхав з ангара, зникаючи в нічному тумані. Шлях на «Острів» був відкритий, і привиди минулого тепер стали провідниками.