Розділ 5: Тимчасовий штиль

​Ангар був наповнений гулом охолоджувальних систем і запахом старої змазки. Після запеклого бою у Франкфурті та адреналінового перельоту тиша цього місця здавалася майже болісною. Ксенія відчувала, як кожен м'яз її тіла, що раніше був натягнутий, мов струна, тепер починає горіти від перевтоми.

​— Тобі треба поспати, — Сашко не дивився на неї, його очі були прикуті до графіків завантаження даних. — Принаймні дві години. Я налаштував периметр, жодна миша не проскочить непоміченою.

​Ксенія не відповіла. Вона підійшла до невеликого кухонного кутка, який Сашко облаштував серед серверів — електроплитка, стара кавоварка та кілька консервних банок. Вона зняла важкий тактичний пояс і поклала його на стіл. Звук металу об дерево пролунав як постріл.

​— Звідки ти його знаєш? — раптом запитала вона, дивлячись на спину Сашка.

— Зодчого? — Сашко нарешті повернувся на стільці. Він зняв окуляри й потер перенісся. — Я не знав його особисто. Але я був частиною групи, яка писала код для його першої системи стеження. Нам казали, що це для боротьби з тероризмом. А потім мої колеги почали зникати. Один за одним. Я зрозумів, куди вітер віє, і «стер» себе раніше, ніж вони прийшли за мною.

​Ксенія взяла в руки старе горня. Вона помітила, як тремтять її пальці — не від страху, а від виснаження.

— Він називав мене «антитілом», — гірко посміхнулася вона. — Казав, що світ хворий, а я — його ліки. А виявилося, що я просто частина його вірусу.

​Сашко підвівся і підійшов до неї. Він був на голову вищий, але в присутності Ксенії все одно виглядав беззахисним. Проте зараз у його очах було щось інше — не страх перед професійною вбивцею, а співчуття до людини, чий світ щойно розлетівся на друзки.

​— Ми його дістанемо, Ксю. Не тому, що ми «герої», а тому, що він припустився однієї помилки. Він думав, що інструменти не вміють відчувати біль.

​Він простягнув їй чистий рушник і пляшку води.

— Там, за стелажами, є розкладачка. Поспи. Життя як воно є... воно почекає дві години.

​Ксенія взяла воду. Їхні пальці на мить зіткнулися — його холодні від клавіатури й її гарячі від лихоманки бою. Вона кивнула, вперше за довгий час дозволяючи собі опустити варту.

​Вона лягла, не роздягаючись, лише знявши черевики. Закривши очі, вона знову почула запах соснової глиці з дитинства. Але тепер цей запах перемішувався з реальністю — гулом серверів і тихим клацанням клавіш, під які Сашко продовжував розкривати таємниці «Острова».

​Минуло півтори години. Ксенія прокинулася миттєво, без переходу від сну до реальності. Вона сіла, прислухаючись. Сашко все ще був за столом, але тепер він не друкував. Він дивився на один-єдиний знімок на екрані.

​Це було супутникове фото «Острова». Стара база ППО, оточена густим лісом і болотами. На фото було видно периметр із подвійним парканом і дивні надбудови над старими ангарами.

​— Прокинулася? — Сашко не озирався. — Подивись на це. Це не просто база. Це вузол зв'язку. Якщо твоя мати там, то вона не просто заручниця. Вона ключ до чогось більшого.

​Ксенія підійшла до нього, відчуваючи себе свіжішою, хоча очі все ще пекли.

— Починай планування, Сашо. Розкажи мені про кожну камеру, кожну лазерну розтяжку і кожен пост охорони.

​Вона почала розбирати свій «Glock», змащуючи кожну деталь із медичною точністю.

— Нам не потрібен тихий вхід, — додала вона, замикаючи затвор. — Я хочу, щоб він знав: його «ідеальний інструмент» зламався. І тепер він іде за ним.

​Сашко ковтнув холодну каву і вивів на центральний монітор 3D-модель об’єкта.

— Тоді слухай... У них є слабке місце. Вентиляція старого бункера. Але щоб туди дістатися, нам доведеться влаштувати маленьке цифрове пекло.

​В ангарі почалося справжнє планування. Двоє людей, у яких відібрали минуле, готувалися повернути собі майбутнє.