Розділ 4: Дім, якого не було

​Переліт через кордон був розмитою плямою з гуркоту двигунів та коротких сеансів зв’язку. Сашко майстерно «вів» гелікоптер коридорами, які не бачили радари, поки Ксенія, впавши у важке напівзабуття в кріслі пілота, знову бачила те, що так довго намагалася забути.

​Київська область, початок 2000-х.

​Ксенія пам’ятала запах соснової глиці та старого паперу. Їхній будинок стояв на околиці селища, майже в лісі. Батько, якого вона майже не бачила, був «відряджений» кудись на Схід, а мати — Олена Громова — була для маленької Ксенії центром всесвіту.

​Олена не була схожа на матерів її подруг. Вона не носила суконь з квітами й не пекла пирогів щонеділі. Замість цього вона вчила семирічну Ксенію розрізняти сліди тварин у лісі, затримувати дихання під водою в невеликому озері та збирати розібраний на запчастини годинник.

​— Життя як воно є, Ксюшо, — казала мати, чистячи наградний пістолет біля каміна, — це не казка про принцес. Це ліс. Якщо ти не знаєш його законів, ліс тебе з’їсть. Завжди будь швидшою за тінь.

​Ксенія пам’ятала мамині руки: сильні, з мозолями від турніка, але дивовижно ніжні, коли вона поправляла доньці ковдру. На столі завжди лежала фотографія батька в офіцерській формі, але його обличчя на знімку чомусь завжди здавалося Ксенії чужим, немов вирізаним з іншої реальності.

​У день її десятиріччя все закінчилося. Ксенія повернулася зі школи і побачила розчинені навстіж двері. У хаті пахло озоном і порохом. Матері не було. Лише на підлозі лежала маленька дерев’яна фігурка вовка, яку Олена завжди носила як талісман.

​Тоді вперше з’явився «Дядя Костя». Він виник з нізвідки, у дорогому костюмі, що пахнув закордонним тютюном.

— Твою маму забрали погані люди, маленька, — сказав він, присідаючи перед нею. — Але я навчу тебе, як її повернути. Ти хочеш бути сильною?

​І вона захотіла. Вона вірила йому вісімнадцять років.

​Теперішній час. Житомирська область, занедбаний ангар.

​Гелікоптер м’яко торкнувся бетонної підлоги ангару, який Сашко орендував через підставну фірму. Лопаті ще продовжували повільно обертатися, коли Ксенія розплющила очі. Минуле відпустило її, залишивши лише холодну лють.

​Вона відчинила двері кабіни. У глибині ангару, серед гостроверхих стосів серверних стійок та переплутаних дротів, стояв стіл. За ним, підсвічений синюватим сяйвом трьох моніторів, сидів він.

​Ксенія вперше бачила Сашка не через камеру. Він виявився ще худішим, ніж здавалося. Його плечі були напружені, а пальці, що стискали картонну склянку з кавою, ледь помітно тремтіли. Коли він підвів голову, Ксенія помітила глибокі тіні під його карими очима.

​— Ти... ти виглядаєш інакше, ніж у цифровому профілі, — тихо сказав Сашко, підводячись. Голос його трохи здригнувся. — Там ти здавалася просто картинкою. А тут... від тебе пахне горілим кабелем і дощем.

​Ксенія підійшла ближче. Вона була нижчою за нього, але її присутність заповнювала весь простір. Сашко мимоволі зробив крок назад, натрапивши на стілець.

​— Де вона, Сашо? — без вступу запитала вона. Її голос був як лезо, що ковзає по шовку. — Ти сказав, під Києвом. Конкретніше.

​Сашко швидко розвернувся до екрана, його пальці знову затанцювали по клавіатурі.

— Об’єкт «Острів». Стара база ППО, яку офіційно списали в 90-х. Але за документами, які я витягнув з «Архіву 0», вона належить фонду, який фінансує Зодчий.

​Ксенія поклала на стіл флешку, за яку сьогодні вбили щонайменше чотирьох людей.

— Мій батько ніколи не був у відрядженнях, так? — запитала вона, дивлячись на старе фото, яке Сашко встиг вивести на екран.

​Сашко завагався, а потім тихо відповів:

— Твій батько помер за рік до твого народження, Ксеніє. Людина на фото — це Костянтин, той самий Зодчий. Він не просто твій куратор. Він створив цю ілюзію з самого початку.

​Ксенія відчула, як світ навколо неї тріщить, як тонкий лід. Життя як воно є... Виявилося, що вона була не просто інструментом. Вона була експериментом.

​— Готуй зброю, Сашо, — сказала вона, розстібаючи тактичний жилет. — Ми йдемо на «Острів». І цього разу тінь почне полювати на лісника.