Розділ 3: Точка зламу

​Ксенія вилетіла на дах хмарочоса, де нічне повітря Франкфурта миттєво обпекло її легені холодом. Світло авіаційних вогнів вихопило її постать із темряви.

​Вона не була схожа на героїню бойовиків із плакатів. У свої двадцять вісім Ксенія мала ту небезпечну зовнішність, яку легко не помітити в натовпі, поки не стане надто пізно. Її обличчя — з гострими вилицями та прямим, ледь хижим носом — зараз було вкрите сірим пилом і патьоками поту. Коротко підстрижене волосся кольору темного шоколаду прилипло до лоба. Найбільше вражали очі: крижано-сірі, майже прозорі, вони здавалися скляними під спалахами сирен. На ній був чорний тактичний комбінезон із надміцної тканини, що підкреслював її тонку, але жилаву статуру — тіло, загартоване роками тренувань, де кожен м'яз працював на випередження.

​Гелікоптер на майданчику вже розкручував лопаті.

​— Ксеніє, ліворуч! — прокричав голос у навушнику.

​Вона впала на бетон за мить до того, як черга з гвинтівки вибила фонтанчики кам’яної крихти поруч. Ксенія відкотилася, вихопила пістолет і, майже не цілячись, зробила три постріли в бік вентиляційної шахти. Почувся стогін, і постать у чорному повалилася з даху в безодню.

​За десять кілометрів звідти, у напівпідвальному приміщенні колишньої друкарні, Сашко люто бив по клавішах.

​Він був повною протилежністю Ксенії. Високий, хворобливо худий, із блідою шкірою людини, яка бачить сонце лише через екран монітора. Йому було трохи за тридцять, але через постійну напругу та нескінченні чашки міцної кави він виглядав старшим. На його переніссі ледь трималися окуляри в тонкій оправі, за якими ховалися розумні, але вічно втомлені карі очі. Одягнений у розтягнуте худі з логотипом якогось забутого рок-гурту, Сашко зараз нагадував диригента хаосу.

​— Я зламав протокол вертольота! — крикнув він у мікрофон, хоча Ксенія була далеко. — Сідай у кабіну, я перехопив автопілот. Але поквапся, вони піднімають винищувачі з авіабази Рамштайн!

​Ксенія рвонула до гелікоптера. Кулі дзижчали навколо, як розлючені оси. Вона заскочила в кабіну, коли машина вже почала відриватися від землі.

​— Сашо, флешка у мене, — видихнула вона, пристібаючись. — Але вони знають, хто я. Вони знають усе.

— Не все, — Сашко на мить зупинив пальці над клавіатурою. — Я щойно розкодував метадані того відео з твоєю матір'ю. Запис зроблено не десять років тому.

— А коли? — серце Ксенії пропустило удар.

— Три дні тому, Ксю. У приватному секторі під Києвом.

​Ксенія заціпеніла. Гвинт гелікоптера ревів, розрізаючи нічне повітря, а місто внизу перетворювалося на розсип вогнів. Весь цей час вона вважала себе сиротою, інструментом у руках «Дяді Кості», привидом Марселя. А виявилося, що вона — заручниця у грі, правила якої змінювалися щосекунди.

​— Життя як воно є... — прошепотіла вона, дивлячись на свої закривавлені руки. — Це не тінь. Це війна, яку я нарешті почну на своїх умовах.

​— Сашо, — сказала вона вже твердіше, — готуй маршрут. Ми їдемо додому. В Україну.