Розділ 2: Привиди Марселя

​Холодний камінь сходів хмарочоса відгукувався на кожен крок Ксенії глухим ехом. Сорок поверхів униз. Кожен проліт — це ризик, кожен поворот — потенційна дульна спалах. Але поки її ноги механічно відпрацьовували рухи, розум, підстебнутий адреналіном та шоком від побаченого на екрані, мимоволі провалився в пам'ять.

​У той самий Марсель. Три роки тому.

​Спека того дня була такою густою, що її можна було різати ножем. Ксенія сиділа в літньому кафе на набережній, попиваючи ледь теплий еспресо. На ній була легка сукня, а в сумочці — «Glock 43» та ампула з токсином, що діяв через тридцять хвилин після контакту зі шкірою.

​Її ціллю був торговець зброєю, який знав надто багато про операції в Східній Європі. Офіційна легенда: Ксенія — молода художниця. Реальність: Ксенія — молот у руках держави.

​Тоді до неї підійшов куратор. Чоловік, якого вона називала «Дядя Костя», хоча знала лише його позивний — Зодчий. Він сів навпроти, не питаючи дозволу.

​— Ти готова, Ксюшо? — запитав він, дивлячись на море. Його голос був батьківським, теплим, що абсолютно не в’язалося з його роботою.

— Завжди, — коротко відповіла вона.

— Пам’ятай, — він нарешті глянув їй в очі, — життя як воно є — це не те, що ти бачиш у новинах. Це брудна робота в тіні, щоб інші могли спати спокійно. Ми — імунітет цього світу. Ти — мій найкращий антитіло.

​Того вечора операція пішла не за планом. Склад вибухнув раніше, ніж Ксенія встигла вийти. Вона пам’ятала смак пилу на губах і те, як Зодчий витягував її з-під завалів, шепочучи: «Тебе більше немає, дитино. Ти вільна. Тепер ти — Тінь».

​Саме тоді вона повірила, що її «смерть» була порятунком. Вона вірила, що Зодчий — єдина людина, яка про неї дбає.

​Різкий звук розбитого скла вирвав її з минулого.

​Ксенія притиснулася до стіни за секунду до того, як кулі прошили повітря там, де вона щойно була. Оперативники «Зеро» вже перекрили тридцятий поверх.

​— Ксеніє! — голос Саші в навушнику пробився крізь статичні перешкоди. — Вони пустили газ у вентиляцію на нижніх ярусах. У тебе немає шляху до парковку.

— Значить, я піду вгору, — відрізала вона, витираючи піт з чола.

— Вгору? Ти з глузду з’їхала? Там глухий кут, дах!

— На даху є гелікоптер, Сашо. І якщо те відео з моєю матір’ю — правда, то «Дядя Костя» не просто куратор. Він — архітектор моєї клітки.

​Вона тепер розуміла фразу про «ідеальний інструмент». Її не рятували в Марселі. Її зламали, щоб перезібрати заново. «Життя як воно є...» виявилося не свободою, а довгостроковим контрактом, написаним її власною кров’ю, де вона була лише цифрою в звітності.

​Ксенія різко розвернулася і почала підніматися вгору, назустріч снайперам і нічному небу.

​«Ви хотіли інструмент? — подумала вона, перевіряючи ніж на стегні. — Отримайте збій у системі».