Розділ 1: Ефект доміно

​Хмарочос «Атлант-Тітан» нагадував гігантський скляний надгробок, що врізався в нічне небо Франкфурта. На сорок четвертому поверсі панувала стерильна тиша, яку порушувало лише ледь чутне гудіння серверів та шелест вентиляції.

​Ксенія висіла на страхувальному тросі із зовнішнього боку будівлі. Вітер на висоті ста п’ятдесяти метрів намагався відірвати її від скла, але Ксенія звикла до стихій. Її рухи були точними, вивіреними, позбавленими страху. Для жінки, яка офіційно померла три роки тому, висота була найменшою з проблем.

​Вона приклала до скла пристрій лазерного різання. Тихий писк — і ідеально рівне коло випало всередину, прямо в її руки, обтягнуті тактичними рукавичками.

​— Вхід виконано, — прошепотіла вона в мікрофон, вбудований у комір.

— Маєш шість хвилин, Тінь, — озвався в навушнику спокійний чоловічий голос. — Патрульні на нульовому якраз пішли за кавою. Наступний обхід — о 03:12.

​Ксенія м’яко приземлилася на ковролін. Її ціллю був термінал у кабінеті технічного директора. Завдання: завантажити вірус, який відкриє «задні двері» для замовника, і забрати прототип крипто-чипа. Чиста робота. Жодного насильства. Життя як воно є для того, хто навчився бути невидимим.

​Вона підключила дешифратор до головного сервера. На екрані побігли рядки коду.

​25%... 50%... 78%...

​Раптом екран блимнув червоним. Замість системного меню вискочило вікно з позначкою: «ПРОЄКТ ІКАР: АРХІВ 0».

​Ксенія завагалася. Це не було частиною плану. Але професійна цікавість — або інстинкт виживання — змусили її натиснути «Відкрити». На екрані з’явилося вікно відеозв’язку. Запис десятирічної давнини.

​У кадрі був кабінет, завалений картами. За столом сиділа жінка із сивиною на скронях — Ксенія відчула, як у роті пересохло. Це була її мати, полковник Громова, яку вважали загиблою під час вибуху на складі боєприпасів. Але на відео вона виглядала цілком живою і… спокійною. Вона тиснула руку людині, чиє обличчя було приховане тінню, але на лацкані піджака якої виблискував значок міністерства оборони.

​— Усе готово, — сказав голос матері. — Ксенія ніколи не дізнається. Її підготовка завершиться в Марселі. Вона стане ідеальним інструментом, який не ставитиме питань.

​Ксенія заціпеніла. Кожна клітина її тіла кричала про небезпеку, але вона не могла відірвати погляду від екрана. Все її життя — служба, «смерть», кар’єра найманки — було кимось розписаною партитурою.

​— Ксеніє, виходь! — голос напарника в навушнику став істеричним. — Система безпеки дала збій! Вони знають, що ти відкрила «Ікар»!

​В ту ж мить будівля здригнулася від виття сирен. Червоне аварійне світло заповнило кабінет.

​— Скільки в мене часу? — Ксенія швидко витягнула флешку, на яку встигла скопіювати файл.

— Нуль! Вони вже в ліфтах. І це не охорона об’єкта, Ксеніє. Це «Зеро». Вони їдуть ліквідовувати свідка.

​Ксенія вихопила з-під пахви «Glock-17». Спокій повернувся до неї миттєво, але тепер це був інший спокій — холодний гнів людини, якій щойно плюнули в душу.

​Вона не пішла до вікна. Вона знала, що снайпери на сусідніх дахах уже тримають її в прицілах. Замість цього вона кинула на стіл світлошумову гранату і вискочила в коридор.

​Двері ліфта в кінці холу відчинилися з металевим дзвоном. Звідти вибігли троє оперативників у чорному екіпіруванні без розпізнавальних знаків.

​— Перший контакт! — крикнув один із них, піднімаючи автомат.

​Ксенія не чекала. Вона вистрілила двічі, цілячись у незахищені зони шиї та паху. Перший оперативник упав, як мішок. Ксенія зробила перекат, ховаючись за масивною мармуровою колоною, поки черга з автомата кришила камінь над її головою.

​— Сашо, мені потрібен вихід через підземний паркінг! — гаркнула вона в мікрофон.

— Стій, там засідка! Ксеніє, вони заблокували все місто!

​Вона зрозуміла: замовник, який відправив її сюди, і був тим, хто хотів її смерті. Весь цей контракт був пасткою, щоб виманити її і знищити за допомогою її ж «материнського» архіву.

​Ксенія витягнула смартфон, натиснула одну кнопку — і її квартира в передмісті, де зберігалися всі її заощадження та запасні документи, злетіла в повітря (вона відчула це лише як вібрацію в мережі). Минулого більше не існувало.

​Вона вибігла на сходи, на ходу міняючи обойму. Попереду було сорок поверхів пекла, а в кишені — флешка, яка важила більше за все її життя.

​— Життя як воно є... — процідила вона крізь зуби, вриваючись на черговий ярус під акомпанемент пострілів. — Ну що ж, подивимось, як ви впораєтесь зі своїм «ідеальним інструментом».