Розділ 2

— Отже, що тобі треба знати, перш ніж ми почнемо! — Нестор Іванович, для концентрації уваги, підняв вказівний палець і націлив його мені в перенісся.

Минуло три дні з того моменту, як ми з ним познайомились. Саме так звали чоловіка, який відбив мене в банди Тьоми. До того ж, що з'ясувалося пізніше — був не «помічником режисера», який відповідає за підбір кадрів, а заступником керівника проекту. Я навіть сказав би повноцінним начальством. У званні підполковника. Оскільки номінальний шеф — академік Суглинський здійснював загальне керівництво дистанційно, по відеозв'язку, перебуваючи десь в іншому місці. Швидше за все, за кордоном, пробиваючи черговий транш. Тож, саме Нестор Іванович був тут, у лабораторії, цар, бог та начальник.

Що до суті проекту, то, якщо у кількох словах, він був дітищем військових. Так, так… Вам не причулося. Як пояснив мені Нестор Іванович, триклята війна з москалями, як би це не було гірко визнавати, обійшлася українцям дуже дорогою ціною. Не будемо про вбитих, вічна їм слава і пам’ять, проблема у поранених. Вірніше — важкопоранених. Тих, хто після операції частково або повністю втрачає дієздатність. Сотні, тисячі молодих, умовно здорових чоловіків залишаються назавжди прикутими до ліжка чи інвалідного крісла, фактично відрізаними від життя. Що, у свою чергу, негативно впливає на їх психіку. Здавалося б, нічого не вдієш, така доля і ціна перемоги. Головне — живі… Однак, академік Суглинський не захотів з цим погодитися і висунув ідею, яка, на перший погляд могла б видатися дивакуватою. Переключити інтереси інвалідів на віртуальний світ. Тобто, дати їм нове життя. Принаймні — їхньому розуму.

Всього кілька років тому така ідея була б зустрінута сміхом, але оскільки наука не стоїть на місці і кібернетика вже робила серйозні та рішучі кроки у розвитку віртуальних світів з ефектом повного занурення, ця ідея… звісно, після бурхливих дебатів… таки знайшла підтримку. На усіх рівнях влади і військового керівництва. І навіть підтримку деяких провідних зарубіжних фірм, чиї фінансові інтереси лежали у сфері віртуальних розваг. Тож, доволі швидко знайшлися і кошти для створення та оснащення лабораторії, яка мала зайнятися вирішення цієї проблеми. А коли є гроші, то і фахівців залучити не складно.

Тим паче, що ідея несподівано знайшла ширший розвиток. На тлі революційного прориву японців та американців у створенні роботів і натяків на можливість появи андроїдів, плюс — плани що до освоєння Космосу, — вивченням способу дистанційного підключення людського мозку до штучних носіїв, аватарів, зацікавилися і інші інституції. 

Менше року знадобилося лабораторії Суглинського аби досягти успіху. Було написане не лише необхідне програмне забезпечення, але й змонтована відповідна матеріально-технічна база — себто, усе те розумне залізяччя, котре, використовуючи потужності ШІ, мало створювати віртуальні світи. Залишалося тільки обкатати його на живих людях і довести устаткування до того стану готовності, після якого апарати віртжиття могли б піти в масове виробництво. І тут постало питання добровольців.

Ні, проблеми з бажаючими не було, але виник цілий ряд нюансів. Не буду в них заглиблюватися — довга розмова, і, якщо відверто, не зовсім мені самому зрозуміла, — основне, що експериментаторам були потрібні підлітки. Бо з розумом підлітка простіше працювати, ніж з мозком дорослої людини, яка до того ж ще й зазнала важких фізичних та психологічних травм. А ризикувати життям дитини — це зовсім не те, що експериментувати на дорослих. Ну, так чи інакше, але, саме завдяки усім цим нюансам, я опинився серед тих кандидатур, хто задовольняв усі вимоги.

Випадок? Доля? Просто пощастило? Не знаю. Виграють же люди в лотерею, де мільйони лише втрачають гроші? От і я отримав виграшний квиток. Принаймні, так я подумав, вислухавши Нестора Івановича. І звісно ж, погодився на його пропозицію.

Знайшовши зі мною спільну мову та зацікавленість, він того ж вечора провів розмову з матір'ю, в результаті якої я отримав її благословення і був переданий, так би мовити, з рук в руки. З відповідними до моменту словами та сльозами. Типу, ти вже постарайся, Васильку… не підведи… такий шанс… боже провидіння… і так далі. Сумніваюсь, що Всевишній мав хоч якесь відношення до написання програмного забезпечення віртуального світу, тобто — допомагав власним конкурентам, але якщо матусі легше від такої думки, я не заперечуватиму. Головне, згідно з контрактом, лише за півроку випробувань мені мали відсипати таку купу грошей, що не лише на операцію, а на повноцінну пересадку серця вистачить. Так що винагорода коштувала ризику. До речі, як запевняв Нестор Іванович, мінімального. Оскільки я весь час перебуватиму під наглядом цілої купи лікарів. І як би раптом що… Загалом на словах дуже непогано. Як на мене, навіть занадто… Нагадувала добре підсолоджену гірку пігулку.

Плювати... Мало я їх прийняв, чи що? Аби не з отрутою. А там буде видно.

— Епоха ігрового світу представляє усереднене середньовіччя до того моменту, як з'явилася вогнепальна зброя, — продовжував говорити мій благодійник, він же наставник, він же науковий керівник. — Тобто тільки шляхетна сталь та гострі стріли. Це зрозуміло?

— Нічого нового, — знизую плечима. — Більшість забавок саме про часи прекрасних лицарів та шляхетних дам.

— Шляхетних лицарів… — машинально виправив мене Нестор Іванович. — А жінки — прекрасні.

— Щодо жінок не сперечаюся, — мотаю головою. — Це тільки від художника залежить, а от із шляхетністю лицарів не згоден. У всіх іграх один алгоритм — перемога за будь-яку ціну. Вбий, або вб'ють тебе. Де тут шляхетність заникана?