Розділ 1

— Гей ти, дилда в окулярах! Ану, гибай сюди!

Навіть не роззираюся в надії, що це не мене гукнули. Як і жодного сумніву в тому, що втікати теж немає сенсу. Тільки гірше буде. Не наздоженуть зараз, то завтра чи післязавтра спіймають. Та й спринтер із мене той ще. Не знаю, як там щодо прудконогого Ахіллеса, але я б його черепаху точно не наздогнав.

Ні, ну, чому світ так дебільно влаштований, що я, який розумніший за всю цю гоп-компанію разом узяту, змушений підкорятися тупоголовим імбецилам, тільки тому, що будь-який з них сильніший за мене? І зліший…

«Кожен, хто вищий, того нижчого гне, кожен чужеє бере як своє…» — згадалися рядки Сковороди.

У мене чудова пам'ять, де набагато більше інформації, ніж пропонують у школі. Я призер багатьох олімпіад… наукових. Але все це нічим не допоможе у банальних взаєминах з вуличною шпаною. Ні, не так. Я цілком здатний влаштувати їм веселе життя шляхом пари-трійки зовсім не складних інтриг і навіть за ґрати посадити. Але... природа не терпить порожнечі. Нішу, що звільниться, тут же займуть інші шакали, і зовсім не факт, що вони будуть кращими. А весь світ насильства зруйнувати та очистити поки що, нікому не вдавалося. Не те що вщент, а бодай хоч трохи подряпати.

— Ну, чого баньки вилупив, задрот?! Іди сюди, тобі кажуть! — сіпається в мій бік один із хлопців. Голений, з нахабними на викоті очима. Тьома. Він тут начебто за отамана. — Бабки жени!

— Нема… — відповідаю на автоматі, намагаючись надати голосу не надто запобігливих інтонацій. Для цим, чим слабша жертва, тим більший кураж.

— А якщо знайду? — погрозливо насувається Тьома. — За базар відповіси?

— Нехай пострибає… — розумно пропонує хтось із компанії.

Ось же тупоголові кретини. Вони що всерйоз вважають, що в наш час хтось ще носить монети в кишенях? А про пластикові карти не чули?

— Та я не маю нічого… — демонстративно піднімаю руки. — Хочеш, шукай…

Тьома робить ще крок у мій бік, але, бачачи, що я на це ніяк не реагую, нерішуче зупиняється. Така поведінка жертви не вкладається у його шаблон. Вірніше, свідчить про те, що я кажу правду.

— Це погано… — нарешті вичавлює з себе. — Доведеться додому зганяти. Даю пів години. І без сотні не повертайся. На лічильник поставлю… Ну і отоваримо так, що все життя на аптеку працюватимеш… — ввертає крилату фразу, напевно, спеціально завчену для такого випадку. Компанія поведінку ватажка схвалює злагодженим гулом.

— Вдома теж немає грошей… — не можна погоджуватися. Одного разу поступишся — усе, не злізуть. Доїтимуть щодня, і нарощуватимуть розмір данини.

Така відповідь у Тьоми теж не запланована. Зазвичай жертва, щаслива тим, що вдалося відстрочити розправу, з радісним вереском біжить по гроші. Тим більше, що сума невелика. Як і належить для наживки. А якщо шаблон рветься, і мозок мовчить, примітивний організм діє інстинктивно.

— Ну, все, ботанік… ти нарвався. Не цінуєш хорошого відношення.

Тьома б'є без замаху, різким хуком у печінку.

Ух, як боляче. Удар у хлопця добре поставлено. Мене буквально складає навпіл, а очі застилає туман… І крізь нього я важко розрізняю пару військових берців, що зупинилися поруч.

— Не зрозумів? Що тут відбувається? — лунає наді мною приємний баритон.

— Іди своєю дорогою, дядьку! — Огризається Тьома. — Не твоя справа…

— Ти на кого пащу роззявляєш, щеня?! — м'який голос набирає таких сталевих інтонацій, що я мимоволі завмираю в напівзігнутому стані, і навіть забуваю вдихнути. — Ану, здриснули звідси. Хутко!

— Валимо. З вояками краще не зв’язуватися… Точно контужений — шелестить між шпаною, а потім я чую тільки шарудіння кроків, що швидко віддаляються.

— Ти як, хлопче? — відчуваю на плечі важку руку. — Все нормально? Лікаря не треба?

— Дякую… — нарешті приймаю вертикальне становище і бачу перед собою міцного чоловіка років сорока. Коротка стрижка, вольове обличчя. М'язи торсу ефектно розпирають піксельний однострій. — Все гаразд…

Чоловік якийсь час мовчки мене розглядає, потім вимовляє несхвально:

— Що ж ти так себе запустив? Фактура чудова... Пара-трійка місяців у хорошого тренера, і ця блатна шушера обминала б тебе десятою дорогою.

— Не можна мені… — відповідаю машинально, хоч і не збирався вступати у довірчу розмову. Тим більше, дякувати особливо нема за що. Нині він мені допоміг, але життя не закінчується сьогоднішнім днем. А завтра Тьома згадає приниження та відіграється подвійно. Загалом, як сказано, добрими намірами брукована дорога до пекла. І пекло це буде моїм персональним.

— Що означає «не можна»? — спантеличено уточнює незнайомець.

— Тетрада Фалло. Хвороба серця... Протипоказані будь-які навантаження… — мене ніби хтось за язика тягне. Очі чоловіка такі, що мимоволі хочеться говорити відверто. — За прогнозами лікарів, я і так уже кілька зайвих років живу…

— Нісенітниця якась! — вигукує той емоційно. — Ми ж не в кам'яному віці живемо. Невже не лікується?!

— Це якщо гроші на операцію є… — кажу трохи роздратовано. Набридло вислухати одне й теж від усіх, хто вперше дізнається про мій діагноз. Лікується... звичайно ж, лікується... Тільки коштує операція стільки, що не кожен таку суму вимовити вголос наважиться. Тим паче, викласти. І моя сім'я точно не з того числа. Звідки у матері-одиначки такі статки? Вона і так на трьох роботах зашивається, сподіваючись, що все ж таки вдасться зібрати гроші раніше, ніж за мною прийде смерть. А з мене помічник і зовсім ніякий... Сиднем не сиджу, намагаюся щось заробити фрілансером, але все це копійки порівняно з потрібною сумою. Навіть, якщо не думати про реабілітаційний період, який обійдеться не набагато дешевше за саму операцію.