Глава 2. Сюрприз для Мирослави

Після закінчення зимової сесії, дівчина нарешті змогла відчути невеликий спокій. Можна було не хвилюватись за свій розклад. Тепер Маргарита більше часу стала проводити в студії, Мелашка більше часу віддавала зйомкам, а Марта змогла створити ще один винахід. В той час як Мирослава «щезла» на першу частину зимових канікул, всі інші три життя насолоджувались свободою.

В такому темпі дівчина могла спокійно насолоджуватись життям, але під час чергових зйомок, Мирославі раптово стало не по собі. Перед очима все поплило, і на секунду здалося, що от-от і впаде. Намагаючись утриматись на ногах, дівчина все більше хотіла присісти. Якось утримавшись до кінця зйомок, дівчина ледве дійшла додому.

Наступного дня Мирослава навіть не змогла встати з ліжка, а сьогодні в неї було заплановано дуже багато справ: в коледжі сьогодні була зустріч першокурсників, а у Мелашки ще одна зйомка. Добре, що Маргарита і Марта сьогодні відпочивають.

Час близився до вечора. Відсутність Мирослави на зустрічі і Мелашки на зйомках, дуже напружила Владислава. Він, не побачив Мелашки, спитав у режисера чи не перенесли випадково зйомки, але у відповідь було лише коротке: «Її не буде декілька днів. Вона відпросилась за сімейними обставинами. Тож ти також можеш відпочивати, бо всі сцени у вас залишились разом, а окремо знімати вже нічого.» Після такої інформації хлопець почав шукати адресу Мелашки, але її ніхто не знав, окрім… Звісно Зорегляд був єдиний, хто завжди був в курсі справ.

- Зорегляде… - покликав Владислав, сподіваючись на те, що він дізнається адресу.

- Що? – не відриваючись від документів і роботи, на автоматі спитав Зорегляд.

- Дай, будь ласка, адресу Мелашки…

Прямо почав, вже не сподіваючись, що Зорегляд дасть її номер, але заклопотаний менеджер на автоматі випалив адресу Мирослави, навіть не замислившись над цим.  Щасливий Владислав, подякував і скоріше побіг до своєї коханої.

Вже будучи стоячи біля дверей, Владислав подзвонив у дзвоник, очікуючи коли дівчина йому відкриє. Але почув дзвінок, Мирослава навіть не одразу змогла встати, думаючи, хто в такий час зміг її потурбувати, вона відчинила двері. Владислав , очікуючи побачити Мелашку, дуже здивувався коли на порозі побачив ледве стоячу Мирославу, що здавалося рухне прямо там.

- Владислав? Що ти тут робиш?

Це перше і останнє, що встигла вимовити дівчина, перед тим як впасти. Владислав встиг підхопити дівчину і маючи сотні питань в думках, поніс дівчину до ліжка. Мирослава без свідомості лежала вже на ліжку, поки Владислав бігав по хаті, намагаючись знайти або таблетки, або якусь їжу, або хоч щось щоб допомогти Мирославі.

Чим вона взагалі харчується? В мене кожної секунди таке враження, що вона тут взагалі не мешкає, а тільки свої речі складує. Вже відчаївшись думав хлопець, по телефону викликаючи лікаря і замовляючи якісь продукти, щоб можна було нагодувати дівчину, коли вона прийде до тями.

Лікар приїхав дуже швидко і зміг привести дівчину до тями в найближчий час. Те, що Мирослава прокинулась, врятувало її від довгих днів в лікарні. Прийшов до тями, дівчина побачила Владислава і поряд з ним лікаря, через що дуже здивувалася.

- А що ви тут робите?

- Ну от, вона вже прийшла до тями. Ліки я вам прописав і, – подивився на дівчину. – Не знаю, що Ви робите, але ніколи не бачив настільки виснажену людину, мені спочатку, навіть, здалося, що Ви не їли декілька років і стільки ж не спали.

- Вам здалося. – швидко і гучно вимовила дівчина, хвилюючись за свої таємні життя. Вона відчула, що її секрет от-от скоро дізнаються.

- Дякую. Я Вас проведу.

Не розуміючи таку поведінку дівчини, Владислав вирішив спровадити лікаря. Ще раз подякував, він попрощався з чоловіком і, зачинив за ним двері, повернувся до дівчини. Вона просто наповнена таємницями… Повернувся до Мирослави він вже з супом, сів на стілець поряд з ліжком, і простягнув першу ложку.

- Це що? – грубо і недовірливо спитала дівчина, дивлячись на хлопця і переводячи погляд на ложку.

- Суп. – холодно промовив Владислав

- Навіщо?

- Навіщо? Ніколи не чув такого дивного питання…

Зрозумів, що дарма вона це спитала, Мирослава, взяв суп, швидко поїла, перед цим майже пошепки подякував. Дуже смачно… Якщо він сам готував, то він кулінарний геній.

- Дуже смачно. Сам готував? – лагідно поцікавилась, насолоджуючись смаком.

- Так, сам. – Все ще холодно відповідав хлопець.

Дівчині це було важко не помітити, тому відклав тарілку подалі, і проковтнув останній шматочок, Мирослава спитала:

- Мені здається, що ти хочеш щось спитати. Чого чекаєш?

- Знаєш, Мирослава… Я до цього моменту був впевнений, що тебе дуже добре знаю… Але після сьогоднішнього, в мене відчуття, що передімною зовсім інша людина.

- І що?

- «І що»? Тебе взагалі не дивує?

- Вибач, Владислав…

Дівчина настільки швидко змінила тон, що у хлопця мурашки побігли по всьому тілу. Та що ти таке?

- Ми, насправді, один одного не знаємо. Чому ти дивуєшся?

Настільки холодно дівчина ще не відповідала. Владиславу навіть здалося, що якщо пролунає ще одне слово, то він покриється кригою. Вирішив, перевірити свої здогадки, сів зручніше і з серйозним лицем, промовив:

- Добре. Бліц.

- Бліц? – стримуючи сміх, спитала дівчина. Що він вже вигадав?

- Так. Питання і швидка відповідь.

- Як хочеш. Запитуй.

- Хто твої батьки?

- О ні… Тут хоч через тортури, але цього я точно не скажу. Вистачило мені, що через зв’язки батьків дуже «весело» було у шкільні роки.

- Добре, припустимо. Скільки тобі років?

- 18

- Коли день народження?

- Сьомого липня

- Знайома з Мелашкою?

- Ні. Тепер зрозуміло з чого все це почалося. Схоже Зорегляд назвав йому мою адресу як адресу Мелашки. Ну нічого, потім з ним про це поговоримо.