1

Соня сиділа вдихаючи весняні пахощі в одному з невеличких скверів Києва й перечитувала улюблену книгу дитинства. Дні тільки стали ткплішими , нарешті захотілось виповзати з холодних після зими стін квартири й відчути теплі промінці сонця на шкірі.

— Панянко, добрий день!

Кинув їй молодий чоловік з лукавою посмішкою, який проходив повз.

Жінка швидко опустила книгу палітуркою донизу й кивнула.

— Добрий!

Від чоловіка не скрився її жест, тепер його аж ооспирало від любопитства, що ж вона такого читала, що зараз приховує палітурку.

— Що читаєте? — сказав він зупиняючись навпроти і змінюючи книгу зацікавленим поглядом.

— Та, так! Нічого такого! — злегка тримтячим голосом відповіла Соня міцніше притиснувши книгу до себе.

Чоловік зробив крок до жінки і протягнув до книги руку.

— Так, покажіть, чого ви? Не так часто в наш час зустрінеш жінку, яка читає книги. Перевелись усі зі своїми інстаграмами, не хотять стати розумнішими. А ви оно яка молодець!

Соня відчула, як її щоки запалали й вона розгубившись прогавила момент, коли чоловік знахабнівши ще більше швидким рухом руки підняв книгу і виглянув на обкладинку.

Його обличчя скривилося наче він з’їв пів лимона, він з огидою одернул руку.

— Мда… Протягнув він. В , думав ви не така як всі.

Щоки Соні наче обрізка обличчя від сорому.

— Гаррі Поттер, серьйозно? — продовжував стидати її чоловік змірюючи прискіпливим поглядом. — Доросла жінка, в читаєте чорт зна що. Деградувагня якесь.

Соня різко встала на ноги, в чоловік злякано від несподіванки відсапнувся.

— Ви розповідаєте тут про деградацію, а самі зрозуміти не можете, як це - читати в своє задоволення. Що, література не тільки кладезь інформація, а й хобі для задоволення. І якби ви читали “чорт знає що”, і вміли аналізувати, то знали що в цій книзі — жінка стряхнула палітуркою в руці, в чоловік відійшов на крок , — набагато більше сенсів і підтекстів ніж у деяких нон фікшн книгах. Але куди вам до нас “деградантів"?

І не чекаючи відповіді забрала сумку з лавки й пішла геть цокаючи каблуками.

Чоловік потерши потилицю кинув їй в слід "Божевільна” й пішов далі по своїх справах.

Всередині Соні кипіло роздратування, вона сховала книгу у сумку на ходу, настрій на читання був безвозвратно зіпсований. Ще й як на зло вдягла сьогодні “вигуляти" нові туфлі, які добряче натерти мазолі на п’ятах.

З кожним кроком йти ставало все важкіше і вона ще збила темп.

І нащо вона забралась так далеко від дому? Хотіла зловити весняний вайб в улюбленому дворику, ага, зловила та й такий, що тепер навіть теплота весни зовсім не гріла й не радувала око першими зеленими фарбами.

Жінка почала кульгати все частіше і розуміти, що так довго не витримає.

Вона поглянула по сторонах, зупинилась і нагнувшись зняла туфлі зробивши вдох полегшення. Взявши взуття в руки жінка неспішно пішла далі ступаючи голими ступнями на асфальт. Зараз головне було не наступити на якесь скло чи гостру залізяку. Але краще так, ніж стерти п'ятки в кров.

Гучний регід почувся за її спиною і Соня оглянулася. Неподалік йшли дві жінки, про щось швидко перешіпчуючись та посміхаючись. Соня перехопила їх глузливі погляди на свої босі ноги. Жінки переглянули ся і засміялася прикриваючи вуста долонями. 

Соня відвернулася від них і закрокувала дорогою швидше бажаючи віддалитися якомога бистріше від дзвінкого сміху, який стояв у вухах і заповзав наче змій у думки розпризкуючи там наче яд сумніви, що до свого життя.

І от коли нарешті настала рятівна тиша й жінки звернули на іншу вулицю Соня збавила крок.

Йти швидко по асфальтованій дорозі було не дуже комфортно, хоч вона вже і не пам'ятала, коли востаннє ходила на вулиці босоніж. Невже ще у школьні безтурботні роки? Невже люди платять за дорослість такими митями дитячого щастя?

— Дитино, ну тищо? Не боїшся наступити на скло? Взуйся!

Соня здригнулась від несподіванки й озирнулась на літній хрипкий голос.

Біля дому, який вона проходила у під’їзду сиділа маленька біленька бабуся. Її очі були направлені на босі ноги Соні. Вона невдоволено хитала заперечно головою.

— Не хвилюйтеся, не наступлю, я обережно. — промовила жінка й прискоривши знову крок пішла далі по вулиці.

— Іш яка. Не слухають старших, потім мають собі біди на голову. Де ж це бачено босоніж по вулицям ходити? Безсовісна. — ругалась собі під носа бабуся, а Соня сховавши голову в плечі йшла вперед проклинаючи себе за ту мить, коли їй прийшло в голову “гарна думка" почитати на свіжому повітрі.

Не витримавши приплив сорому жінка всеж знову надягала на ноги туфлі й знову кульгаючи пішла вперед. Як дивно влаштований світ. Думала Соня. Ми ніби нікому не потрібні але варто лише зробити щось, що не входить в чиїсь правила , які хтось собі намалював у голові, так одразу біжать вчити життю. Впихувати в свої рамки життя не питаючи чи хочеш ти їх на себе надягнути.

Ноги занили, Соня примусила губу від болю. Йти до дому було ще далеко, в ноги було шкода. Нащо тільки купила ці довбані туфлі на підборах? Якби не умова по роботі по вигляду співробітників то ходила б вона щоадістю в улюблених кросівках. Але ні, життя в офісі чомусь також мало свої дивні рамки, яких жінка не розуміла. Всеодно працює за комп'ютером, як різниця в що вона взута? Дивний світ в якому ми живемо, де твоє щастя і зручність нікого не хвилює, головне красива картинка.

— Ох, я більше не можу! — вимовила жінка вслуг та підійшла до гойдалки дитячого майданчика повз якого проходила.

Присівши на гойдалку вона зняла туфлі й вдохнула. Почавши розгойдуватися усмішка пробилась крізь її сумні думки.

Дивлячись на небо вона згадувала як раніше любила ось так годинами гойдатись на гойдалках думаючи про своє безтурботне дитяче, де правила стосувалися в основному того, як не вбитися і дожити до дорослих років. От дожила, в що далі? Десь по дорозі втратився смак життя. Катання на санчатах, гойдалках, плавання в морі до посиніння губ, бігання з воздушним змієм босоніж по траві, легкі знайомства на дитячих майданчиках і багато чого іншого. Куди ж це дівається з часом? І чому, коли хочеться це повернути інші люди сприймають тебе за божевільну? Хоча кільки років тому це було в рамках норми.