Глава 7. Часи не вибирають

Часи не вибирають, в них живуть та помирають. Так, ми не можемо вибирати епоху, в якій живемо. Століття диктують свої власні, часом жорстокі та несправедливі, умови. Підкоритися їм чи прокласти свій власний складний шлях – це особисте рішення кожного. Але ми повинні долати всі перешкоди з гідністю та не губитися в часі, чий невпинний хід не щадить нікого.

Але що відрізняє наш час від інших часів? Люди завжди ризикували бути арештованими, знищеними та спаленими на вогнищі.

Плин часу хвилює людство з незапам'ятних часів. Людина переймається філософськими питаннями про минуле, теперішнє та майбутнє. Зрештою, теперішнє нерозривно пов'язане з минулим, а майбутнє з теперішнім. Стосунки людства з часом дуже складні – одні почуваються як вдома тут і зараз, а інші не знаходять місця в сучасному світі з його невблаганним потоком часу.

З переходом від індустріального до інформаційного суспільства змінився і плин людського життя. Тихе, споглядальне існування відійшло в минуле. Світом домінують ті, хто адаптувався до нових обставин і отримав від них вигоду. Ті, хто не адаптувався, залишаються позаду.

Фраза «Не дай вам бог жити в епоху змін» ніколи не була більш актуальною, ніж зараз. Завжди були важкі часи та переломні моменти в історії людства, проте сьогоднішні зміни здаються особливо швидкими та некерованими.

Але, можливо, саме ця епоха дозволяє розкрити свій потенціал, стати сильнішим і навчитися адаптуватися до світу, що швидко змінюється.

- І як то було важко стати ще сильнішою та адаптуватися до нового світу! Аби вижити! Аби уникнути переслідувань та арештів за інші думки і переконання! Який вже тут потенціал!

Бідність - це ланцюг для людини. І цей ланцюг Розалія тягнула протягом всього убогого "радянського" життя. Свобода передбачає почуття впевненості. Але жодної впевненості не було. Яка вже тут впевненість, коли за кожне неправильне слово, за кожний невірний погляд можна було потрапити за грати!

Залишалися тільки Віра та Надія, яка, як відомо, вмирає останньою. Віра, а для віруючих — церква.

Відносини між радянською владою та Церквою завжди були проблематичними. Можливо, саме тому багато релігійних радянських громадян у той час сприймали окупацію своєї території німецькими військами як звільнення від ще гіршої радянської окупації, яка відкинула їхню релігію, мову та традиції.

Витоки християнства в Україні сягають X століття. У 988 році Святий Володимир встановив християнство у своєму царстві, Київській Русі. Церква Київської Русі прийняла традиції Східної Церкви та була частиною Константинопольського патріархату. Однак після Великого розколу 1054 року Церква Київської Русі перебувала у повному єднанні з Латинською Західною Церквою та Папою Римським.

З монгольською навалою в середині XIII століття імперія Київської Русі розпалася. Територія сучасної України була розділена. Північно-західна частина стала частиною Монгольської імперії, яка після боротьби за незалежність у XV столітті перетворилася на Російську імперію. Інша частина належала Речі Посполитій, яка була переважно католицькою. Тому зближення було необхідним з політичних причин.

В результаті, представники Києва взяли участь у Західних соборах у Ліоні (1245) та Констанці (1418). Ісидор, митрополит Київський, був одним із батьків-засновників Флорентійської унії (1439). Ця унія була складена на Вселенському соборі у Флоренції. Вона містила спільні декларації щодо суттєвих спірних питань між Сходом і Заходом. Донині вона вважається однією з найбільших можливостей для екуменізму.

У часи Реформації вся Православна Церква зіткнулася з особливим викликом з боку протестантизму та оновленої Католицької Церкви. Шукалися різні рішення. У Києві Синод вирішив підкоритися Римському престолу Петра. Рим обіцяв захист традиційного візантійського обряду та культурну та етнічну безперервність Церкви. Це було підтверджено Берестейським собором (1596). Таким чином, латинізація ніколи не проводилася. Цей Берестейський собор знаменує собою початок Української Греко-Католицької Церкви.

Однак деякі духовенство та миряни наполягали на тому, щоб залишатися під керівництвом Константинопольського патріархату. Таким чином, з самого початку було досягнуто саме того результату, якого потрібно було уникнути: розколу всередині Української Церкви.

В результаті потрійного поділу Польщі (1772, 1793, 1795) частина української території була передана Росії. Таким чином, українська церква втратила свою незалежність. З розширенням царської імперії греко-католицькі християни також неодноразово зазнавали дискримінації та утисків. Їх змушували переходити до Російської православної церкви.

Православне духовенство та віряни були глибоко незадоволені тісним зв'язком між Російською православною церквою та російськими національними інтересами. Наприкінці 19-го та на початку 20-го століть в Україні виникли національні рухи, що вимагали незалежності українського православ'я. Спроби проголосити незалежність зустрічали опір і придушувалися радянською владою.

Українська православна церква відіграла певну роль у формуванні ідентичності населення. Вона зробила значний внесок у збереження культурної спадщини українців.

У Західній Україні відбулося загалом сім змін режимів, включаючи перехід від нацистів до радянської диктатури.

20 століття, епоха терору та насильства, глибоко вплинуло на розвиток релігії в Україні. Українська православно-уніатська громада розглядалася як перешкода для реалізації комуністичних планів. Церкви руйнувалися, спалювалися або осквернялися. Священиків та вірян розстрілювали, ув'язнювали або депортували до таборів. Церкви та релігійні громади переслідувалися, змушували йти в підпілля або повністю знищувалися.

Під гаслом «релігія — опіум для народу» керівництво радянської країни вдалося до відкритих і дуже жорстких антирелігійних репресій, оскільки розглядало Церкву як загрозу власній стабільності та як розсадник контрреволюції.