Глава 6. Свобода вибору між рабством, в'язницею та смертю

Люди на Західній Україні в той час мали дуже наївне уявлення про Радянський Союз: йшла Друга світова війна, її треба було пережити, війна закінчиться, і Совєти перестануть існувати. Але сталося зовсім інакше.

Маєток Якубівських-Гавловських під Галичем був конфіскований радянською владою. Так що численна родина залишалася у львівській квартирі.

До того ж в їхній квартирі оселилися офіцер-есесівець та його ординарець. Житлова площа родини скоротилася до трьох кімнат. Есесівець був молодий, завзятий та злий. А ординарець, колишній німецький учитель, м´який та добрий.

- Так, добрий... Він показував нам фотографії жінки та дітей і плакав. Коли він отримував посилки з дому, то завжди ділився з нами шоколадом та кавою. Кава! Це був життєвий еліксир для мене. Я досі не можу забути того аромату в квартирі, який змішувався з запахами війни та страху. А боятися було чого. У підвалі нашої квартири ховалася єврейська родина з дітьми.

- Не було мужністю просто сховати бідних людей. Мужністю було повсякдення: їх потрібно було годувати, поїти та виносити назовні відходи їхньої життєдіяльності. У всіх квартирах під'їзд жили німці, всюди нишпорили якісь підозрілі типи. В таких умовах це було майже самогубством. Крім того, на єврейських дітей напав кашель... Боже, як вона тоді боялася!

- А ще до всього молодий офіцер, який при всякій нагоді хапався за пістолета. Особливо боялися всі, коли він напивався, бо навіть тверезий він був страшний.

Навіть під час окупації родина намагалася вести якомога нормальне життя. Разом вони виховали молодших дітей Розалії та її перших онуків.

Одного дня 1942 року сталася трагедія: Вацлаву, її чоловіка Броніслава та Антона, чоловіка Віцентії, німці розстріляли на площі. Хтось зрадив їх усіх. Вацлава та її чоловік були зв'язковими Української повстанської армії. Антон був до війни партійним працівником у Радянській Україні. На початку війни його відправили в тил ворога на Західну Україну для підпільної боротьби проти німців під приводом возз'єднання з родиною жінки у Львові після втрати власного житла.

- Гірка іронія долі. — По щоці Старої скотилася непрошена сльоза. - На площі, під дулами німецьких гвинтівок, стояли троє непримиримих людей: Моя первістка Вацлава, її чоловік Броніслав і мій зять Антон. Вацлава і Броніслав — зв’язкові українських повстанців, які люто ненавиділи як німецьких, так і радянських загарбників. Антон — прорадянський діяч, який так само ненавидів німецьких загарбників, але активно боровся проти українських повстанців. Морально замкнені у своїй ворожнечі у спільному сімейному гнізді, вони стали морально вільні на цьому місці, на своїй спільній «Голгофі».

- Дивно... — Знову нахлинули спогади. - Бруківка, площі та вулиці міста завжди були чистими та охайними до приходу радянської влади. З вторгненням радянських військ у 1939 році все навкруги перетворилося на суцільну багнюку. І де вони її тільки брали?... Потому німці теж не дуже морочилися чистотою міста, не до того їм було. А в той день ще й дощ лив, як із відра. Площа була вкрита трупами людей, які лежали в цій багнюці, перемішаній з кров´ю...

Антона Розалії не було шкода: він сам обрав свою «радянську» долю та йшов проти своїх же українських братів. Але Вацлава, її Ваця, Вацюня... Ця гордовита полька, яка навіть не дуже добре володіла українською, поклала життя на вівтар справедливості та української незалежності... i залишила двох діточок... 1943 обоє померли на тиф... ЇЇ добрий і порядний Броніслав пішов за нею і теж загинув.

А двадцятирічний синок Розалії Франц загинув у лавах радянської армії, куди був призваний одразу на початку німецько-радянської війни. Він був її п'ятою дитиною. Сором'язливий красень, який кохався у музиці та дівчатах. І де тепер лежать його кісточки, в якій «братській» могилі?...

- Великий Боже, милосердна Богородице, спаси їхні душі та даруй їм вічний спокій!

- Антоне, Антоне, нехай Господь простить тобі твою зраду та всі твої гріхи!

До війни Віцентія з Антоном жили в Бердичеві. Вони не охоче спускалися у підвал під час бомбардування через холод та сирість. Але одного разу спустилися в укриття, а коли вийшли після бомбардування на зовні, то їхньої хати вже не було. З жахливих руїн їхнього колишнього життя стирчали лише стіна та димар.

Після розстрілу чоловіка Віцентії вдалося врятуватися від арешту та переховатися. Це було її третє «народження». Друге сталося ще 1933 року, в радянській Україні, куди вона, дев'ятнадцятирічна, поїхала до свого чоловіка. На залізничній станції, просто біля вагону поїзда, до неї підійшов якийсь чоловік. Розпитав хто вона і до кого приїхала. Сказав, що її чоловік запізнюється і доручив саме йому зустріти дружину та відвести додому. Довірлива Віцентія віддала чоловікові свою валізу та пішла з ним до будинку, що стояв трохи віддалік. Її здивували виснажені, майже напівмертві люди на узбіччі дороги. Чоловік пояснив, що вони голодують і хворіють, і що в нього самого вдома багато голодуючих дітей. Дикий блиск в його очах нарешті налякав її, а будинок, до якого вони наближалися, зовсім не був схожий на той, який Антон описував їй у своїх листах. Їй стало страшно. Вона хотіла забрати свою валізу та повернутися до вокзалу. Але чоловік схопив її за руку та поволік у хату. В цей момент їх наздогнав Антон і відбив свою дружину.

- До біса, куди, з ким і чому ти пішла? Я чекав на тебе з того боку станції, де всі пасажири виходять. Раптом бачу, що моя кохана дружина вже далеко, на іншому боці вокзалу, і кудись швидко іде з якимось чоловіком! Насилу наздогнав. Він же хотів тебе з´їсти!

Їх обох трясло, як в лихоманці. Антон одразу повідомив правоохоронцям про нову спробу канібалізму. Таких людей тоді оперативно ліквідовували.

Тільки тоді Віцентія зрозуміла, куди її завела любов і безрозсудність. Це був час жахливого, штучно створеного Голодомору на сході та півдні України. Антон, як партійний чиновник, отримував продуктові пайки, вони не голодували. Але моральний тягар був величезним, стрес жахливим. Вона роками сиділа в хаті, боячись вийти назовні. В неї пропали місячні і вона не могла завагітніти. Повернутися у Львів, за радянськими законами, було вже неможливо. Ця нагода трапилася лише разом з просуванням радянських військ в Західну Україну 1939 року. А в 1941 до неї приєднався Антон.