Неочікувана зустріч

      «Три роки, як одружені!» Якось свідомістю не сприймалося це. Та й звідки в тої може з’явитися сприйняття, якщо шлюбної ночі не існувало, обітниці не промовлялися, а ранками він завжди прокидався один. Тож, щоб нарешті відчути себе жонатим, необхідно узгодити ще багато проблем. І перше, що потрібно зробити на шляху до сімейного щастя, так це поговорити зі Стівеном. Від однієї лише думки про нього вже перемкнуло горло і зникли губи! Таке враження, ніби подавився ним!!! Але іншого вибору не знайти! Цей клятий чоловік заслуговує на повагу лише за те, що з дитинства захищав Елією. Між цими двома довгий і складний ланцюг взаємних відносин. І вона не здатна обірвати його, а йому не сила. Ось чому, щоб ощасливити дружину, прийдеться подружитися зі своїм запеклим ворогом.
     – А я не повірив, коли почув, хто прийшов, – Стівен опустив очі й роздивлявся бейсбольну біту, яку гість тримав у руках.
    – Зіграємо? – Девід стояв на сходах особняка з червоної цегли, обвитого плющем, й дивився в очі чоловіку, який відчинив двері й, гордо розправивши плечі, спинився в порозі.
    – Що ж! – неспішно покосившись, він глянув на «land rover», що стояв трохи осторонь на під’їзній дорозі. – Але я не граю просто так!
      Девід перевів свій погляд і зневажливо хмикнув:
      – Він твій, якщо переможеш в чесні грі.
      – Я завжди граю чесно! – і погляд свій не відвів, а навпаки з викликом дивився прямо.
    А вже через годину два чоловіки за сіткою на спеціально облаштованому майданчику наперебій затято били бітами, відбиваючи тенісні м’ячі, які подавала спеціальна машина для подач. На їхніх скронях краплями блищав піт, а груди ходили ходуном, ніби їм не вистачало кисню. Сорочки в обох стали настільки мокрими, що прилипли до тіла, підкреслюючи рельєф тугих м’язів на грудях і широких спинах. Один з чоловіків замахнувся й востаннє з розгону вдарив м’яча.
       – Ти переміг, – Девід опустив біту й руками сперся на неї.
       – Так, вперше, – Стівен теж зупинився й поточився від втоми.
     – Ти хотів машину. Тепер вона твоя, – рука полізла до кишені й через мить простягла на долоні ключа.
       – Як твої справи? – простягнуту ношу забрати не поспішав.
       – Нам треба забути про минуле. Хочу почати все спочатку, тож ніяких потурань.
       – Девід…
       – Вибач, але я не можу тобі уступити, – він не дослухав до кінця, схопив Стівена за руку й насильно віддав ключа. – Тільки не цього разу. Ми вже одружені!
       І остільки співрозмовник приголомшено мовчав, Девід продовжив:
       – Три роки назад. Сам дізнався щойно.
       Стівен мовчки споглядав і нічого не міг вимовити.
      – Не дивись на мене з підозрою. Ми обидва підписали документи, але подальшу їхню долю узнали тільки зараз.
      – Таке можливо? – в подібне й дійсно важко вірилося.
      – Існує витяг з Державного реєстру актів цивільного стану.
   Стівен довго не розмовляв. Слухав, як всередині сказані слова безслідно знищують всі його нездійсненні надії.
     – Більше вона тобі нічого не розказала? – коли заговорив, тембр голосу нічого не виражав.
     – Так вона теж нічого не знала!
   «Значить не все розповіла. Не так реагує батько на появу дитини. Якщо тоді вони дійсно одружилися, то тепер хай розбираються самі!» Стівен не міг до кінця усвідомити наміри Елії, але вмішуватися вже не бажав.
      Девід нерухомо стояв поряд, а потім наблизився, зробивши крок.
      – Давай час від часу грати разом. Можемо навіть випити вдвох.
      – Невже це стане можливим? – з сумнівом запитав.
      – Мені подобається твоя відвертість.
      – Націлився на перемогу?
      – Надіюся, що станеться саме так! Ти хороший друг. Повезло моїй дружині.
     Стівен лише приречено зітхнув. Тепер у нього не лишилося вибору. Він гідно оцінив жест, тому потиснув Девіду його протягнуту руку.
     Чоловіки розійшлися. Може й поснули давно. Елія ж ніяк не могла заснути. Її думки неспинно терзали наполоханий сон. За вікном вже господарювала глупа ніч, а вона лежала на застеленому ліжку, скорчившись і підібгавши мало не до підборіддя зігнуті в колінах ноги. Зелене світло нічника, яке помітила Дебора Моріс, лив ясне й приємне світло на білу подушку й на стіни навколо нього.
       – Не спиш? – заглядаючи в щілину, вона обдивлялася кімнату.
       – Не сплю, – підводячи голову й лупаючи сонними віями, Елія звелася на лікоть.
      Похапцем поправляючи шаль на плечах, жінка підійшла до ліжка, підібгала край сірої шерстяної ковдри, що лежала поверх помаранчевого простирала, й присіла на край постелі.
       – Ти сама не своя.
       Елія не відповіла, лише мовчки лягла на спину, випроставши ноги.
       – Щось сталося?
       – Так, – і погляд свій перевела.
      Дивно. Вона вже давно прийняла цю жінку за рідну матір, але мамою назвати її ніяк не могла, тому без всяких звертань до неї мовила, ніби в пустоту говорила.
        – Сьогодні я вийшла заміж.
        Вицвілі брови, не змовляючись, парно полізли вгору, утворюючи на лобі дві вигнуті борозни.
        – Вірніше, це я дізналась сьогодні, а заміж вийшла три роки тому.
       Дебора Моріс заворушилася, але промовчала.
     – Я так скучала за ним! Це настільки важко! І одиноко… – Елія відвернулась. – Я не знаю, що робити. Ніхто не підкаже, що чекає мене.
      – Вибач, дитино, але як це ви одружились? – жінка нахилилася, бо засумнівалася, чи все вірно почула. – Не втямлю, чому ти нічого не казала мені?
     – Бо я не знала. Я не можу в це повірити! Ще сьогодні вранці я була незаміжня, а тепер виявляється, що вже три роки в офіційному шлюбі!
        – Складно судити, що між вами сталося. Але хіба це недобра новина?
        – У нас все одно нічого не вийде. Я ніби прислуга, а він спадкоємець «престолу».
    – Яка нісенітниця дурна!!!! Ми ж не в середньовіччі зараз! – старша із жінок нахилилася й прошепотіла. – Він кохає тебе?
      – Йому не дозволять мене любити.
      – В тебе є син. І настільки я вже усвідомлюю, народжений в законному шлюбі! Це бездоганна зброя!
      – Вони знищать мене.
      – Прийдеться повоювати.
      – Але я не збираюся воювати!
   – А доведеться, якщо хочеш сину добра! – й жінка запнулась на мить. – І якщо Девід тобі не допоможе, – обережно висловилася до кінця.
     – Я не знаю як сказати, але він хороша людина, – їй хотілось його захистити. – Це він постраждає через мене, – і її вуста теж ненадовго затихли. – Я не розумію себе. Душею лину до нього і в той же час постійно зупиняю себе.
     – Елія, послухай. Не потрібно шукати якусь причину, – та, що сиділа на ліжку, ще нижче схилилася над тією, що лежала на нім. – В деяких ситуаціях серце відчуває краще, ніж тверезий розум, – й вказівним пальцем торкнулася дівочих грудей. – Ти зрозуміла мене?
      Елія не відповідала.
     – Мене влаштує все, що ти вибереш, – таким чином жінка продемонструвала, що дівчина більше не одна.
      – Все настільки швидко розвивається, що я не готова до разючих перемін.
      – Тепер дійсно все зміниться.
      – Скоро пролунає «вибух». Запал вже горить. І його підпалив Девід.
    – Тому необхідно набратися сил, – Дебора Моріс зняла з себе шаль і нею накрила гострі плечі й неприкриту спину. – Я його погано знаю, але відчуваю, що скоро ти поїдеш від мене.
       – Я не залишу вас!
       Маленький викрик протесту і тепла посмішка зігріла зморшкувате лице.
       – Ти повинна усвідомити, що ні Девіду, ні тобі тут не личить жити.
       – Але тепер це і мій дім!
       – І я чекатиму тебе в ньому!
       – Мені страшно, – Елія повернулася й згорнулася клубком.
   – Запам’ятай одне! Ти не повинна ні перед ким схилятися, – Дебора Моріс помалу встала, нахилилася й губами торкнулася дівочої голови. – Ти законна дружина, у якої росте маленький син! – ще раз її поцілувала й погасила нічник. – А тепер засинай і набирайся сили.
    Більше вона нічого не промовляла, вийшла з кімнати й тихо зачинила за собою двері. Елія ж лишилася лежати в ліжку одна, навіть не підозрюючи, настільки скоро їй доведеться скористатися даною порадою. Адже Девід не зволікав. Вставши спозаранку, він швидко привів себе в бездоганний порядок й направився до Марго. Спочатку рішив з нею поговорити, а потім новиною приголомшити і батька свого.
       – Я читаю твої почуття навіть зі спини.
      Одягнувши довгий кремово-білий пеньюар, дівчина стояла в порозі кімнати, де єдине, що давало тепло, так це камін, у якому наперебій весело тріщали вогники.
   – Що сталося? – підходила, намагаючись наближатися так, аби прозорий шовк відверто демонстрував вигини стрункого тіла.
     – Ми не можемо одружитися, – обернувшись, Девід дивився дівчині в обличчя, не помічаючи її старання.
     – Я не розумію тебе, – Марго фізично відчула, як по тілу пройшовся струм. – Ти вже не можеш нічого змінити, – голос зрадницьки задрижав. – Тільки не зараз!
     – Вибач, але можу.
    Чоловік винувато дивився на дівчину й говорив вибачаючись, адже на протязі багатьох років вони дружили, а пам’ятуючи про власну підлість через те, на яких умовах пропонував їй заміжжя, то й взагалі поникнув.
      – Я одружений, – зізнався, не криючись, й без будь-яких передмов.
      Марго мовчала, а потім, будучи певною, що це жарт, з полегшенням посміхнулась.
      Але обранець її мовчав, тому вона завагалась.
      – Ти ж жартуєш зараз?
      – Ні, – сказав й затих, зробивши коротку паузу. – Аби це було не так, я б не прийшов сьогодні.
     Інформація не сприймалася мозком, в голові не складався пазл. Про яке одруження може йти мова, коли вона сама за нього зібралася заміж!? І в той же час у ній просинався страх. З глибин душі той підіймався й кисень труїв в легенях.
    – Я змирився зі своєю участю і оженився б на тобі, але в нашій країні двоєженство карається законом.
      – Про що ти кажеш?!
   – Проте, що три роки назад я одружився, а дізнався про це лише вчора, – і хоча йому боляче дивитися як слова рушать надії, він продовжив, адже вибору іншого не мав. – Це краще, ніж дізнатися про ці обставини в день весілля.
     – Девід, не варто зі мною так! Я не заслужила на знущання!
     – Знаю.
     – Тому не жартуй надомною.
     – Мені шкода…
    І тільки тепер Марго впіймала хід всієї розмови. В голові, ніби на гральні дошці для шахів, фігури вистроїлися в ряд й зробили хід, який вирішив подальшу їхню долю.
     – На цій безрідній? – через злість тіло дівчини затрясло.
    Девід не пізнавав риси лиця. Від неприхованої огиди обличчя в неї змінилося і перед ним постала геть інша Марго. Від її привітності не лишилося жодного сліду.
     – Для тебе на першому місці повинен стати достаток, становище й бездоганна репутація! – вона не зупинилася й продовжила: – А ти хочеш сказати, що одружився на сироті?
     – Я хочу слідувати за своїми почуттями, – метаморфоза в поведінці виявилася настільки разючою, що мимо волі у нього закрались підозри, чи знав він її взагалі.
     – Ти не в тій лізі! Старше поколінні притримується усталених традицій!
     – А молоде, – Девід перебив, не дослухавши до кінця. – Прагне свободи! Хоче знайти власний шлях.
    – Все це схоже на якийсь жорстокий жарт! Я не приймаю це! – сильне обурення стискало дівчині груди. – Мені прийшлося не солодко, але на протязі багатьох років я чекала тебе! – по мірі зростання невдоволення вона задихалася. – Трьом поколінням треба було працювати, щоб построїти багатство, яким володієш зараз ти! А ти збираєшся його віддати безрідні сироті!?
       – Хто сказав, що я завинив перед ними й тепер повинен одружуватися без кохання?
      – З тобою явно щось не так! – Марго не здавалася. – Найди кращих адвокатів! Вартість не важлива! І розлучися з нею! – вона майже вже кричала. – Я боротимуся до кінця! Я подам безкінечні судові позови і не дам їй отримати тебе!
      – Роби що хочеш, – Девід відчув, ніби знесилився від перевтоми. – Ти не чуєш мене, – усвідомивши, що він безсильний, повернувся й направився до дверей.
    – Шкодую, що не довела справу до кінця! – не стримавшись, Марго крикнула, не осягаючи умом ризику. – Краще б вона померла там!
   Слова його зупинили. Девід не усвідомлював стільки митей нерухомо отак стояв, але коли повернувся, дівчина побачила перед собою зовсім іншого чоловіка – абсолютно незнайомого.
      – Обставини склалися так, що я не міг далі обманювати тебе. Я до останнього намагався лишатися чесним з тобою, – говорив не поспішаючи, з притиском, поступово наближаючись до неї. – От тільки зараз вже шкодую, що особисто прийшов, а не прислав якогось бездушного клерка.
    Від наближення холодної глиби в Марго затремтіли коліна. Вона картала себе, що не змогла стриматися й проконтролювати свої емоції.
     – Більше того, я відчував перед тобою вину, – Девід підійшов впритул. – А тепер вже ні, – й зупинив на ній короткий погляд. – Кожен наступний день я хочу бути лише з нею, – підняв руку догори й долонею провів дівчині по щоці. – Хочу просинатися разом з нею, насолоджуватися їжею, слухати музику й засинати знову, – говорив, гіпнотизуючи своєю харизмою. – З тобою я не відчував такого, – на мить його пальці завмерли, а потім прибрали з лоба пасмо. – Я боюся копирсатися в минулому, – тильною стороною руки він провів до скроні. – Боюся, що знайду там правду й не зможу пробачити тебе. Але, Марго! – і знову він зробив паузу. – Якщо це ти вкрала три роки мого життя, я більше ніколи не хочу тебе бачити, – ніби змій, що пирскає отрутою, прошепотів і відступив на крок.
      Ну, а далі Девід вже не зволікав, тамуючи гнів, повернувся й широко крокуючи, швидко зник, не зачиняючи за собою двері.
      Марго, як паралізована стояла, а коли минув перший шок, вона істерично заверещала й кинулась слідом за ним, аби його зупинити. От тільки різкий ривок і вона ледь не впала. Батько, який весь час ховався у сусідній кімнаті й потай споглядав, дослухаючись до їхньої розмови, грубо її зупинив.
       – Пусти!!! – вона смикалася, намагаючись вирватися з чіпких обіймів. – Мені боляче!
      – Не вивертайся! – чоловік не слухав й не послабляв хватку. – Невже не зрозуміла? Він здогадався про все!
      – Він мені потрібен! – сльози вмить застелили її лице.
     – Не плач. Він вже жонатий. Тут нічого не вдієш уже, – й ще міцніше обняв тіло, що здригалося від ридань. – З самого початку я повинен був тебе зупинити.
     В його обіймах Марго раптом затихла, а потім різко вперлася в груди й відштовхнулася на стільки вистачило сил.
      – Що ти таке кажеш?
     Роберт Вілсон зверху подивився донизу.
     – Не смій сказати мені, що ти кохаєш його.
    – Не вже ти не бачиш настільки я знищена?! – обома долонями Марго прикрила лице. – Я так сильно страждаю!!!
     Батько стояв й безпорадно дивився на свою дитину.
     – Не бачиш цього? Невже ти не розумієш мене?
      Ще ніколи в житті йому не доводилося бачити доньку в настільки розпачливому становищі.
    – Чоловік, якого я кохаю, стане чоловіком простолюдинки! – Марго захлиналася слізьми. – Моє серце болить так сильно, ніби його вирвали з грудей!
    – Досить плакати, – батько нахилився й губами торкнувся доньчиної голови. – Ми не можемо нічого придумати.
     – Щось зроби! – і ридання її затихли. – Пригрози, що забереш наші акції. Вони ж йому потрібні!
     – Це стане найбільшою дурістю, яку можна зробити.
      Марго дивилась на батька широко відкритими очима й нічого не могла втямити.
     – Я не говорив тобі, але ми можем збанкротувати, якщо він відмовиться від них.
    – Не розумію тебе.
    – В нас вже давно існують фінансові проблеми. І твоє весілля стало б гарантом стабільності для нас.
     – Тату, про що ти кажеш?!
     – Нам коштувало великого труда обіграти все так, ніби ми йому потрібні, хоча насправді він потрібен нам.
     – Я не вірю тобі!
     – Повір, краще не ворушити осине гніздо.
     – А мама знає?
     – Невже думаєш, що вона не в курсі настільки важливих справ?
     – Тоді чому ви нічого не говорили?
     – Не хотіли засмучувати тебе.
     – Що ж, – дівчина байдуже відреагувала: – Це ваші проблеми і вони не стосуються мене.
     – Марго, послухай…
    – Нічого не хочу слухати! – напнулася й звільнила з обіймів себе. – Зараз необхідно подумати, як діяти далі мені.
     І вона дійсно найшла вихід. І нехай на перший погляд це виглядало абсолютно абсурдним, це все ж таки краще, ніж здатися без боротьби. Доведеться піти на хитрощі, адже шахрайство у неї в крові.
    – Нам необхідно поговорити.
   Елія слухала голос в телефоні і згадувала слова жінки, які нашіптували в темноті, що їй знадобляться сили для боротьби. Щоправда вона ніяк не очікувала, що аж настільки скоро.
    – І що тобі потрібно цього разу? – дивно, але Елія позбулася страху й не відчула дискомфорту при спілкуванні. – Нам не має про що розмовляти, – вона осміліла настільки, що відхилила зустріч, навіть не поцікавившись, чи влаштує це Марго.
    – Я хочу вибачитися, – та затараторила швидко, адже злякалася, що на задум у неї не вистачить часу.
     Перш за все необхідно викликати до себе жалість, аби Елія відчула свою вину. Тоді нею стане легше маніпулювати, аби потім змусити її відступитися й підписати необхідні для розлучення документи. Настільки Марго усвідомила, шлюб стався лише на папері, то чому б знову не повторити подібний трюк? У сиріт відсутнє почуття власності, тож не знадобиться багато зусиль, щоб її переконати, що вона випадково отримала те, на що ніколи не мала права.
       – Ти хочеш вибачитися? – слова дивували, але Елія більше не довіряла їм.
       – Я була неправа…
      – Ти просиш пробачення не тому, що каєшся, – перебила, недослухавши опонентку до кінця. – Ти просиш пробачення тому, що боїшся майбутнього, – говорила, не усвідомлюючи звідки раптом беруться сили і чому так легко протистояти Марго. – Нести відповідальність за свої діяння – це один з уроків, який прийдеться засвоїти тобі, – від усвідомлення тощо, що в слухавці мовчали, Елія тріумфувала. – Коли таємне стає явним, за власні гріхи доведеться нести своє покарання!
       – Пробач мене один раз.
       – Ти не з тою зв’язалася. Хто я, щоб пробачати тебе?
   – Перестань прикидатися! – у слухавці різко змінився тон. – Це кінець для мене. Ти цього домагаєшся?
      – Це все через Девіда? Так?
      Марго не відповідала. Вона не очікувала, що Елія настільки зухвало себе поведе.
      – Не через те, що ти каєшся сама?
    – Хто ти така? – на протилежному боці телефонної розмови тендітна білявка хитнулася ніби від удару. – Яке ти маєш право відчитувати мене? – голос, повний ненависті й презирства, шепотів: – Ти сирітка без роду і без племені!
      – Ті, хто нападають, завжди скаржиться, що жертви не хочуть їх пробачити за те, що вони зробили, – Елія зробила різкий випад, аби захистити себе. – Вони ведуть себе так, ніби це вони жертви, – і переконавшись, що вона не помилилась, з легким серцем відключила телефон, так і не встигнувши почути істеричний рик.
    – І що тепер нам робити? – Дебора Моріс, насторожившись, спинилась в порозі. – Поїздка відміняється! Погуляємо іншого разу?
     – Ні, – глянувши на теплий одяг в старечих руках, рішення прийнялося миттєво. – Нам ніщо не завадить приємно провести час. Тим паче, що і Девід готовий, – її очі узріли дитя, яке вовтузилося в прохожій.
      І остільки їх більше ніщо не тривожило, вони спокійно почали збиратися.
     – Хто б це міг бути? – дверний дзвінок зупинив обох. – Ти й Стівена позвала? – і Дебора Моріс пішла до дверей.
    За три роки проживання у її домі Елії жодного разу не доводилося чути цей рингтон. Єдиний, хто навідувався до них, це насправді був Стівен. Але він ніколи не дзвонив, а завжди стукав у двері. Тож це значило одне – в гості зайшов чужий. І Елія не помилялась. Зупинившись серед прохожої кімнати, вона насторожено чекала, поки жінка відчинить засув.
     – Мем, вибачте за вторгнення, – зайнявши собою весь дверний простір, на порозі стояв він: – Я Девід Браун.
      І жінка, яка зустрічала, шанобливо відступила вбік.
    Схиливши голову, гість зробив крок вперед й в нерішучості спинився в порозі. Після неприємної розмови з Марго, йому нестерпно сильно хотілося побачитися з Елію. Лише вона, на його думку, змогла б заглушити смуту в душі, яка його терзала. Та й йому була вже не сила чекати її. Без неї не бажав жити жодного дня! Тому приїхав її забрати. Але зараз все різко змінилося. Він забув про неї і про те, чого насправді прийшов. Його очі, мов прив’язані, з розгону вп’яли в дитя, яке заклякло дивилося знизу на нього.
     – Чия це дитина? – навіть не усвідомив, що запитав, адже згадав, що бачив цього хлопчика на фотографії у кімнаті своєї мами.
      Елія мовчала. На її розгубленому обличчі з’явилися зніяковілість та збентеження. У свою чергу Девід підвів погляд догори й глянув на жінку, що стояла серед кімнати у зніченій позі, з опущеними руками, які міцно стискали зіжмаканий одяг.
      – Стільки йому років?
    На вражений мозок одна за одною почали падати страшні думки. Може це марення? А може здалося йому?
     – Хто його батько?
     І Елія здогадалася, що Девід збагнув про що мовчить вона зараз.
     – Заберіть його, – обнявши за плечі сина, Елія підвела дитя до жінки, яка вже стояла за її плечима. – Я поговорю й приєднаюся до вас скоро.
      Двоє пішли, а інші двоє мовчки стояли й притихло чекали, поки вони остануться одні.
      – Хто? – Девід повторив, як тільки зачинилися за ними двері.
      – Я думала він помер, – зрештою Елія заговорила й повернула до нього своє лице.
     Від почутого у чоловіка сіпнулися плечі. Він зблід, потім почервонів, знову зблід й нервово зрушив з місця.
     – Господи, Елія! – крутнувся на місці й вернувся туди, де щойно стояв. – Як ти могла не сказати мені!? – ротом вхопив повітря й відразу його випустив знову. – Хто я для тебе?
       – А що я мала сказати!? – ледь не ринулася в бій. – Ти мені не чоловік! Ми ледве були знайомі! Та й хто я була для тебе? – ступила ближче на крок й, не боячись, процідила крізь міцно стиснуті зуби: – Забавка, яка повинна врятувати від шлюбу!? – випалила, повернулася й подалі відійшла.
     – Я закохався в тебе відразу! – Девід не зволікав, ринувся вслід, схопив за руку й грубо смикнув на себе.
     – Ти жадав мне так, як і я тебе жадала! – вона вже стояла напроти нього, торкаючись його своїми грудьми. – А те, що сталося між нами, то було швидкоплинним, безрозсудним й приреченим з самого початку!
       – Ти так це сприймала? – Девід не міг повірити, що особисто почув ці слова.
     – Я зрозуміла, що вагітна, коли вже втратила тебе, – під розпачливим поглядом Елія зм’якшилася, тому спробувала оправдати себе.
      У відповідь на її зізнання Девід дивився перед собою пустими очима. Усвідомлення батьківства, яке так несподівано звалилось на нього, спустошило серце, але не затьмарило розум.
      – Ти повинна була сказати мені.
      – Коли?
      – Як тільки зустріла, – голос звучав тихо, ніби піднімався з глибини.
      – Зустріла й відразу узнала про весілля твоє.
      Девід не знав чим виправдати себе, але не здавався і продовжив:
      – І все одна не мала права мовчати!
      – Я боялася, що тобі також не потрібен байстрюк!
    – Він знав про нього? – Девід відразу збагнув в чий город кинуто камінь. – Я б не відмовився від нього, – й поволі відчув, як у ньому прокидається лють.
      – Я цього не знала.
      – Тому мала розповісти!
      – А що з того? У тебе вже малася наречена, бізнес, репутація…
      – Я б не покинув тебе.
      Елія відсахнулась.
     – Мені що, потрібно було стати твоєю брудною тайною? Краще я зароблятиму й сама прогодую свою дитину.
     – Нашу дитину! – наголошуючи, Девід поправив її.
     – Не ускладнюй все!
    – Ти справжня сирота! – емоції вже не вдавалося контролювати. – Ні про кого не здатна думати, окрім себе! – тому, не стримавшись, накричав, несвідомо повисивши голос.
     – Не потрібно перетворювати на хаос моє і його життя!
     – Як скажеш! – різко заспокоївся й направився до дверей. – Але зараз я хочу побачити свого сина.
     – Нетреба! – жінка кинулася в слід, відгороджуючи його собою.
      Девід зупинився, але, не шкодуючи її, промовив:
      – Тоді приведи сама.
   Його погляд паралізовував волю, а голос заворожував, тому, ніби під гіпнозом, Елія помалу повернулася й побрела. Вона ще не дійшла до зачиненої кімнати, а двері самі відчинилися і на порозі з’явилося двоє. Дебора Моріс впевнено переступила поріг, тримаючи за руку дитя. У Девіда Брауна більше не лишилося перепон, ніщо йому вже не могло завадити.
      – Привіт, – він наблизився до дитини й присів навшпиньки, вперше заговоривши з сином. – Я Девід.
      – І я! – дитя весело засміялося. – І я! – й пальчиком потикало себе в груди.
    Від почутого чоловічі очі заблистіли, а гірка досада стала в горлі давлючим клубком. Тамуючи болісний спазм, Девід опустився на одне коліно і так, щоб не налякати дитя, закутав у теплі обійми. Потім він завмер на мить, послухав прискорений ритм крові у вухах і встав, не відриваючи від себе дорогоцінний скарб.
       – Я щасливий! – говорив, вдихаючи в себе аромат своєї дитини. – Я щасливий!
     І йому ніхто не заважав. Все притихло в повітрі. Навіть маленький Девід мовчав. Може вперше в житті він не пручався, а припав до невідомого для нього мужчини й мовчки виглядав із-за плеча чорними очима.
      – Елія, – Девід дивився на жінку, яку кохав і на яку злився. – Я не можу його тут залишити, – і його руки зворушилися так, як зворушується удав, коли обіймає впольовану здобич. – Зрозумій, я втратив стільки часу! Він же мій син!
      І Елія вперше подивилась на чоловіка, за якого вийшла заміж, зовсім іншими очима. Вона побачила перед собою не загрубілого, обстріляного, обвіяного бойовими димами солдата, а чисту безпорадність, безсилля й глибоку самотність, тому нерухомо стояла, безвладно опустивши руки.
     – Ми одружені! У нас дитина! Я більше не хочу жити один, – а далі він повернувся й заговорив вже до жінки, яка так і лишалася стояти в дверному просвіті. – Мем, – дивився на неї, шукаючи очима підтримки. – Сподіваюся ви не відмовите й не залишите нас без вашої допомоги!?
      Дебора Моріс не знайшлася, що відповісти, в неї лише зволожилися очі.
     – Ну, що не так знову? – обернувшись він з насторогою глянув на матір своєї дитини. – Чим засмутив тебе?
     – Нічим, – Елія посміхнулася й сльоза виступила з кутка. – Я ж не сполю?
     – Думаєш це сон? – тримаючи сина на руках, обійняв дружину. – Ні, я не входив в нього, – й на доказ сказаного губами торкнувся її голови.
       – Спасибі, – прошепотіла так, аби тільки він почув її.
       – Тепер вона теж моя родина, – збагнув, за що вдячність отримав.
    – Я скучала за тобою, – це вперше Елія зізналась, не криючи почуття. – Іноді мені так сильно хотілося побачити тебе!
       – Знаю, – Девід говорив, цілуючи її в маківку. – Я так само жадав зустрітися з тобою.
        І хоча зараз йому не хотілось роздіймати обійми, він помалу відсторонився і віддав матері дитя.
      – Мені необхідно відлучитися. Але я повернуся дуже скоро, – й помалу відступив назад. – Не зникай на три роки знову.
          – Не переживай! Я не хочу цього.
     – Тоді візьміть саме необхідне і чекай, – на прощання руку поклав на голову сина, а потім повернувся і пішов.
     Його гонила образа. Девід не міг повірити, що батько знову взявся за старе. Не хотілося йому визнавати, що той вкотре зрадив його. Невже смерть Джозефа нічому не навчила? Хіба зараз є різниця, якого статусу була б у нього дружина, коли він сам лежить у землі? Як після втрати сина його батько міг відректися від онука свого? Таке не вкладалося в голові! Може й справді через якісь міщанські забобони він здатен розбити його сім’ю?! Девіду не хотілося в це вірити й не хотілося сваритися з ним. Тому, перед тим, як перегорнути ще одну сторінку свого життя й привезти в дім дружину, йому необхідно ще раз поговорити з ним, аби в майбутньому між ними не виникало непорозумінь.
     Він зайшов вже до просторої кімнати й на одному із двох крісел побачив свого батька. Той сидів напроти каміну, прикривши коліна шерстяним платком.
     – Я щойно зустрічався з Елією, – почав без будь-яких передмов, скидаючи попутно пальто, яке потім недбало кинув на канапу.
    – Я в курсі, – Уільям Браун навіть не повернув голови. – Я теж її бачив, – продовжив сидіти й так само дивитися на вогонь.
      – Значить ти знаєш? – Девід підійшов ближче й вмостився напроти.
      – Про дитину? – лише тепер чоловік відірвався й перевів погляд.
      – Так, – син не спускав з батька очей, аби не пропустити ні єдиної емоції на його обличчі.
    – Те що він є – це само по собі непросто, – судячи з синової ходи, і з того, як той відчинив вхідні двері, Уільям Браун збагнув про ціль його візиту. – Будуть наслідки, – спокійно передрік, адже давно чекав цієї миті.
       – І які?
       – Негативні.
       У відповідь Девід зневажливо хмикнув.
     – Про нього можуть узнати, – говорив повільно, розміреним тоном. – І його можуть використати проти тебе. Зараз, коли ми досягли всього, за ради чого трудилися так багато! – зробив паузу і помовчав. – Ми партнери. Сім’я, – і остільки син не перебивав, знову продовжив: – Давай не станемо все ускладнювати, чи ризикувати всім. Краще залишимо все в минулому й продовжимо жити, як жили.
     – Боюся ти не розумієш, – ніби прицілюючись, Девід прижмурив погляд. – Я не можу жити, як раніше. Раніше я нічого не знав.
      – Але ти нічим не обов’язаний їм.
      – Я не можу викреслити їх із життя.
      Один із чоловіків нахилився вперед.
      – Ти збираєшся признати їх?
      – Пропонуєш робити вигляд, що їх не існує?
    Девід в точності повторив порух батька і тепер дві постаті, схилившись, не зводили один з одного очей.
    – Він байстрюк! Гадаєш ти ощасливиш цим дитя? Вистачить у нього сили протистояти нападкам цього клейма?
     – Він мій син!!!
     – Цього недостатньо!
     Девід розслабив спину й різко відкинувся назад.
     – Невже ідея чистої крові не полишила тебе? Через неї рішив мого сина приховати?
      Уільям Браун, вижидаючи, мовчав.
      – Скажи, аби я не дізнався, ти б мені так і не сказав?
      І знову тиша слугувала за відповідь.
      – Там же твоя кров! І її не стане більше, якщо дитя народить жінка, яку схвалиш ти!
      – Тобі відомі наші закони. Дитя народжене не в шлюбі.
      – Ти схибив! – порухом руки Девід зупинив розмову. – Твої плебеї помилилися цей раз.
      – Поясни.
      – Не має чого пояснювати! Хочеш дізнатися? Виясни сам!
    Далі йому вже не хотілося тут залишатися. Девід отримав відповіді на всі запитання, що задав. Тепер батько розвідає абсолютно всі обставини! Шкода, що тієї миті він не побачить його лице. Але зараз йому не хотілося ні в чому зізнаватися! Зараз він прагнув одне – в повній мірі насолодитися своїм щастям! Ось чому, не поспішаючи, він повісив на лікоть пальто і, не прощаючись, неквапливою ходою направився до дверей.
      – Ти запевняв мене, що любов живе недовго, – в порозі спинився на мить. – Але я точно знаю, що це не так, – повернувся й подивився на батька здаля. – Любов приходить раптово і після цього життя вже ніколи не стає колишнім! Вона змінює, робить сильнішим! Я люблю її сьогодні й кохатиму завтра! І так до безкінечності!!! Тож краще змирися й визнай це.
      Увігнувши голову, чоловік постояв ще трохи, а потім повернувся і пішов, навмисне не зачиняючи за собою двері.