Чудесне воскресіння

     Вже не один час минув. У нічному мороку над хащами заміського парку сходив великий повний місяць. У вечірній тиші виразніше стало чути як десь, ніби з просоння, загавкає, а пізніше затихне собака. То тут, то де інде, в густому гіллі раз за разом засвистить й відразу пташка затихне. Пізно вже. Елія не поверталася. Охоплений важкими думками, мов підбитий птах, біля вікна сидів Стівен. Він вже й не сподівався її дочекатися, коли раптом почув, а потім й побачив, як недалеко від низеньких воріт зупинилося таксі. Пасажирка покинула його салон й попросила шофера її почекати. Вона йшла під’їзною алеєю й здавалося ніби невидима важка плита гнула її донизу. Її хода та вираз обличчя виказували смуток і пригнічений стан.
     – Заплати за мене, – перетнувши двір, Елія в порозі зіткнулась зі Стівеном. – Я не маю з собою грошей, – й не зупиняючись, пройшла мимо.
      Її зустрічав чоловік, якого вона, як рідного брата, поважала. Він був той, кому безгранично довіряла. А тепер що? Як вибачити його? Вона ще відповіді не підібрала, а він уже позаду неї стояв.
      – Я можу усе пояснити, – топтався біля порогу, наче невпевнений у собі юнак.
      – Завтра поговоримо. Зараз я не змозі вислухати тебе.
      – Тоді чекатиму на старому місці? – знаючи її крутий норов, рішив не наполягати.
      У відповідь Елія лиш покосилася здаля й зайшла до спальні, щільно зачинивши за собою двері.
   Незважаючи на похмурі думки, наступний день виявився напрочуд ясним. Не поспішаючи й любуючись забутими краєвидами, липовою алеєю ішла Елія. Урочиста тиша стояла в парку! Він зараз був майже пустим, але в ньому жила невидима душа природи. Не зважаючи на засушливу осінь, на газонах ще щосили буяла зелена трава, здовж бордюрів рівними рядочками, так сомо як колись, цвів червоний верес, а на клумбах майоріли ті ж само останні осінні квітки. Парк лишався точнісінько таким!!! Його ніби щойно перенесли з далекого минулого!
      – Давно я тут була! – Елія сіла біля Стівена, який чекав на лавочці в тіні гіллястого дерева.
     – Тоді парк здавався нам безмежним! – дивлячись вдаль, крізь простір він ніби намагався заглянути в те минуле.
     – Значить ми вже просто подорослішали!
     Обоє сиділи настільки близько, що їхні плечі торкалися один до одного, і в той же час між ними зіяла прірва, яку здавалося не перетнути ніколи.
     – Знаєш, жодного разу не підозрювала, що ти обманиш мене! Якою я була дурепою! Це заставило задуматися мене.
      – Про що?
     – Щоб я відчула, аби знала, що той день не був його останній? – повернулася, шукаючи очі свого співрозмовника. – Чи любила б я так само?
      Стівен дивився поглядом, повним каяття.
     – Коли я вперше зустрів тебе, ти виглядала такою хороброю! – заговорив тихо, не поспішаючи і не відводячи очей. – Згодом, як тільки наші погляди зустрічалися, я завжди міг прочитати те, що ти хотіла сказати. І це подобалося в тобі. Твої очі були чесними. Ти знала це?
       Елія мовчала.
      – Вони не помінялися. Все такі ж чесні, на відміну від моїх, – аж тільки тепер зміг відвернутися. – Я завжди мріяв, що ми життя пройдемо разом! Я не хотів зізнаватися. І мені зараз совісно, адже ти подобаєшся мені! Для тебе я хотів стати неперевершеним героєм!
      – Я кожну ніч плакала перед сном.
     – Я не знав як тобі сказати про нього. Моє життя перетворилося на суцільний хаос! Кожного разу хотів розповісти і щоразу мовчав, думаючи, що ти не пробачиш мене.
      Елія не знала як реагувати.
      – А потім ти повернулася в Штати. А коли знову зустрів тебе, то вже не наважився розказати.
      – Чому?
     – Краще бути поганцем, чим жалюгідним, – помовчав мить, а потім, зізнаючись, промовив: – Хоча саме це й зробило мене жалюгідним.
      – Ти повен був мені розказати.
      – Вибач! Я вів себе, як ненормальний. Не знав, як вчинити тоді.
      – Ти повен був все розповісти! – Елія не стрималася й повисила голос.
      – Цей парк так само великий… – Стівен визнав, що програв. – Думаю, що я так і не виріс!
      – Стівен…
     – Ти не просила мене зустрітися з тобою, – перебив, злякавшись, що це їх остання розмова. – Це я покликав, – надіючись на пробачення, запобігливо мовив: – Ти можеш покликати мене іншого разу, коли захочеш пробачити. Але не змушуй себе. Я не наполягатиму, – протягуючи руку, неохоче встав. – Перед тим як піду, в честь нашої дружби, потиснемо руки один одному?
     Елія довго дивилася мовчки знизу, а потім коротка пробачлива посмішка торкнулась куточків на її вустах. Кожен має право на помилку. І не в усьому лише його вина. Вона теж перед ним завинила, адже не завжди чесною була.
      – Твоє зізнання нічого не змінило б.
     Вона не суддя, щоб виносити вирок.
      – Але я мала право знати, що він вижив!!!
      Ще до приходу сюди, Елія вже його пробачала.
      – Більш не обманюй мене!
      Сім’ю не вибирають, тож і у неї не лишалося вибору.
      – Я не підведу…– від каяття Стівен готовий був впасти їй в ноги.
    Між цими двома, хоч і крихке, але настало перемир’я, чого не можливо сказати про іншу пару молодят. Марго аж клекотіла від злоби, але волі гніву дати не могла. З виразом розчарування і повної досади чекала в офісі на прихід Девіда. Він зник не попередивши її, і цим самим продемонстрував присутнім, настільки вона для нього неважлива. І нехай це насправді саме так, адже для неї не секрет його ставлення до неї, в очах інших він повинен виявляти повагу. Вона його майбутня дружина – жінка, яка народить спадкоємця конгломерату. Їй ніхто не рівня!!! Жоден не має права кинути в її бік співчутливий погляд. От тільки не досягти їй настільки високого рівня, коли сам Девід в присутності інших зневажатиме її. Їхні взаємовідносини повинні лишатися під завісою таємничості. Ось чому, елегантно закинувши ногу на ногу, Марго чекала його.
      І хоча сидіти в кріслі досить комфортно і зручно, потроху почали навідуватися тривожні думки. Аж тільки тепер, сидячи на самоті, в голові прояснялося. Гнів помалу згасав, а здоровий глузд став повертатися. Захотілося знайти Те Хо, той досі в курсі всіх справ, але й він затримувався. Тож, чим довше їй сиділося, тим тривожніше ставало на душі. І її побоювання не виявилися марними. Девід різко відчинив двері й негативна аура заполонила все. Напруження простежувалося не лише в його закляклому тілі, воно наелектризувало повітря, яким стало важко дихати.
      Короткий позирк в її сторону і вона почала йорзати у кріслі. Виникло підозріле передчуття, що з її вини у нього поганий настрій. І це не перебільшення! Адже, не зупиняючись, Девід пройшов мимо, сів за робоче місце і навіть не глянув на неї. Він вів себе так, ніби її взагалі не існувало! І це насправді виглядало саме так! Важка розмова з батьком гнітила його, через що в голові й досі звучали слова:
     – Я ніколи не уступлю свого місця непрофесіоналу, – вже не батько, а президент компанії прямо дивився в очі своєму нащадку. – Навіть якщо це мій син і він недостатньо підходитиме для цього.
    Після останньої розмови в холі, Уільям Браун інтуїтивно відчув, що з сином щось відбувається дивне. Він не зволікав й невідкладно знайшов його товариша. Те Хо не довго пручався і розповів про чудесне воскресіння деякої Елії Еванс. А вислухавши його коротку й рвану розповідь, зразу уловив, чого тепер прагнутиме Девід, тож почав діяти.
       – І нехай діти Дейвіса кровні родичі, ти найближчий для мене!
     Згодом, дивлячись на вип’ячене синове підборіддя, чоловік вже шкодував, що три роки тому не зібрав відомостей про неї.
       – Компанію поглинуть конкуренти. Гадаєш Роб справиться з управлінням?
       Девід мовчав.
      – Якщо ти підеш з посади, кого рекомендувати мені?
      Уільям не збирався уступати.
     – Нам потрібно й надалі лишатися на передньому плані, – трохи затих і понизив голос. – Але без прямого спадкоємця, імперія – це поле для битви, – далі заговорив вже розміреним спокійним тоном. – Треба мріяти про більше, не тільки про любов. Прислухайся до поради.
      І далі не став тиснути, але перед тим як піти, поклав руку на плече і сказав синові:
      – Нам потрібні акції «Chemical» компанії.
     І Девіда останні слова гнітили. А ще не давало покою те, що батько вкотре виявився правий. Адже він дійсно сам вибрав цей шлюб. Вірніше не шлюб, а акції компанії. І якщо він прагне обійти всіх директорів, то йому дійсно потрібні акції Марго, які після весілля від матері перейдуть до неї. А тепер виходить так, що саме вони і заганяють його у кут.
      Від природи у нього не той характер, ким можна легко й безкарно маніпулювати. Він сам поводир. І цю рису характеру син перейняв від батька. Саме ця схожість між ними й стала каменем спотикання у їхніх відносинах. Але роки минали! Один постарішав, інший набрався розуму. Й норов убавився в обох. Вони навчилися трохи поступатися один одному. Тому Девід й піддався на уговори. Не хотілося йому псувати крихкі відносини, які тільки-тільки почали налагоджуватися. Та й на нього, як на зло ніхто не тиснув. Лише запобігливо умовляли, аргументуючи тим, що рано, чи пізно, а прийдеться одружитися, бо хоче він того, чи ні, а по факту народження на ньому вже лежить відповідальність. Та й він сам – чоловік слова. І батько теж цим уміло маніпулював, бо жоден, хто має здоровий глузд, не зруйнує сімейний бізнес, що будувався роками. Та й не допустить цього ніхто! Його просто приберуть – зіштовхнуть з «п’єдесталу». Треба зовсім не мати розуму, аби навмисне випустити владу з рук й потрапити в фінансову залежність від когось. Генетично закладено так, що Девід жодному не стане підкорятися. Тож, аби й надалі лишатися у керма, необхідно одружуватися. Це надасть додатковий козир, бо наявність законного спадкоємця дає неабияку перевагу в боротьбі за владу. І подумавши про ще ненароджене маля, не захотілося йому передрікати для нього залежну долю. Лише тепер, коли перспектива стати батьком для нього виявилася близькою, стали більш зрозумілішими і наміри батька. Він теж його син! Але пропри всі ці аргументи!!! Як одружитися зараз? Адже Елія жива.
       Девід сам волів вибрати собі дружину. От тільки час невблаганно спливав, а йому ніхто і ніколи не подобався. А коли зустрів жінку і закохався в неї, то скрижалям долі захотілося зіграти злий жарт. Від безвиході і гіркоти втрати він змирився. Йому стало байдуже так, як стає байдуже мертвому. На приміті не знаходилося нікого. Єдина жінка, яка жодного разу не дратувала і завжди існувала поряд – це Марго. Вона зручна, багато не вимагала та й знала про його справжні почуття. З нею не прийшлося б прикидатися і вдавати із себе закохану пару. Ось чому саме Марго Вілсон, дочка бригадного генерала, стала підходящою кандидатурою, з якою можна укласти законний шлюб. Хоч і вимушено, але він сам прийняв це рішення. От тільки вчора все різко змінилося. Зараз сама думка про наречену, про весілля стала огидною для нього.
       Перевівши погляд, й глянувши на дівчину з під чорних чітко виражених брів, він замислився. Батько знову виявився правий. Ніхто його не спонукав. Він сам дав слово. Але хоч і так… Всьому є межа. І треба визнати – вона жива душа, яку легко зломити. Ось чому Девід дивився на Марго, усвідомлюючи, що саме він може стати для неї чоловіком, який занапастить їй життя.
       – Елія жива, – навіть не усвідомив як з губ злетіло те, чого аж ніяк не волів говорити.
      Спершу Марго не знала, що відчула. Такі прості слова настільки швидко спепелили душу, що тіло перетворилося на труху, навіть не причинивши при цьому болю. Воно стало, ніби чуже. Ні руки, ні ноги не ворушилися. Страх змінив плоть. Вона повністю перетворилася на попіл.
        – Що ти маєш на увазі? – слова ніяк не доходили до її свідомості. – Що значить жива?!
        – А те і значить, що немертва.
        – Ти певен у цьому?
        – Я бачив її.
       Тепер Марго стали більш зрозумілішими події вчорашнього дня.
      – І як так сталося? – Девід дивився на дівчину, наче в мікроскоп, намагаючись помітити найменші признаки хвилювання. – Можеш пояснити?
       – Ти мене питаєш? – вона дала собі мить, щоб прийти до тями.
       – Але ж ти залишалася там ще цілий місяць!
      – Я покинула базу того ж дня, як тільки поговорила з тобою, – в голові у неї уже складався план. – Невже я не мала права повірити?
     – Зрозумій, я не звинувачую, – жовна напнулись на вилицях, як тільки він подумав про Стівена. – Але йому самому таке не осилити.
     – На що ти натякаєш!? – Марго зірвалась на ноги, ніби згадала щось. – Мені прийшлося докласти немалих зусиль аби він сам показав де заховано прах, – здогадавшись про хід його мислей, намагалась відвести підозри від батька. – Ти хоч уявляєш, що відчуваю я? Я носила квіти в колумбарій!
      – Я вірю, Стівен міг збрехати…
     – Те, що він обманув, – перебила, недослухавши до кінця. – Показує настільки далеко він здатен зайти!
    – Але повідомити про смерть, не представивши тіла! Без відома командира такі маніпуляції неможливі.
     – Мій тато порядна людина! – від обурення Марго навіть почервоніла. – І на угоду, де замішані людські життя, не піде!!! І тобі це відомо! – сказала все крізь міцно стиснуті зуби. – Ти не знаєш, як було насправді.
     – Тому мені і необхідно дізнатися, – Девід встав й намірився піти. – Я більше не можу сліпо довіряти нікому.
       – А як же я? – дівчина схопила руку, як тільки чоловік проходив мимо. – Що стане зі мною?
       У неї був настільки безутішний вигляд, що Девід спершу розгубився.
      – Невже ти залишиш мене? – поривно підступила й розпачливо глянула в очі. – Мої почуття для тебе зовсім неважливі?
       Він стояв, не знаючи що відповісти, а Марго, стискаючи руку, благала:
      – Забудь минуле і живи далі!
      – Чому вона минуле? – Девіду не сподобалося, що Елію вже віднесли до його минулого.
      – Ваші відносини давно розбилися, – Марго не збиралася поступатися. – А не все можна склеїти.
     – Тільки не в цьому випадку, – від обурення Девід смикнув руку. – Чому б тобі самій не відмовитися? – й очікуючи відповідь, ледь помітно скосив голову.
      Марго усвідомлювала, що ніяка добра сила не примусять Девіда одружитися на ній з власної волі. Умовляння, зізнання в коханні для нього всього лиш пусті слова, які скоріш за все дратуватимуть, ніж спонукатимуть дослухатися до них. Єдине, за що можна зачепитися зараз, так це за його почуття власної гідності. Тепер Девід не зможе так легко відступитися, тим паче, що при гостях, перед якими «приклонявся», запропонував їй руку і своє серце. А він не з тих, хто легко забирає власні слова. Для цього йому знадобляться вагомі обставини. А Марго вже постарається, аби про них, йому ніколи не дізнатися.
    – Це весілля принесе мені багатство, – остільки Девід сам посадив себе на ланцюг, вона не збиралася його визволяти. – Весілля про яке я мріяла!
       – Для тебе гроші варті весілля з тим, хто не любить тебе? – не повіривши, наблизився до дівчини й очима вп’явся їй в обличчя. – Я ж не люблю тебе!
       Марго глибоко заділи останні слова, але розправивши плечі, гордо сказала:
       – Мені не потрібна любов, щоб вийти заміж!
     На такі слова нічого сказати, тож чоловік повернувся й вийшов з кабінету, а дівчина крутнулася й метнулася шукати телефон.
   Все навколо втратило спокій. Один дзвінок від доньки і в очах Роберта Вілсона потемніло, справдилися його найжахливіші передчуття. І тепер у відчутті чогось страшного й неминучого він міцно стискав кулаки, хоча при цьому прямо глянув у вічі чоловіку, що прийшов.
     – Сідай, – сам відійшов від вікна, але не став наближатися, натомість підійшов до стола й підняв телефон. – Ні з ким мене не з’єднувати, – попросив секретаря й важко умостився у кріслі.
      Вже більше року Роберт Вілсон працює комерційним директором косметичної компанії «Wind rose» – не самої великої компанії світу, але зі своєю історією, репутацією і філіалами в різних країнах. Не зважаючи на зрозумілу некомпетентність у питаннях декоративної косметики, на вимогу дружини після закінчення військової служби він таки прийняв посаду в головному офісі корпорації «Вeauty odyssey», складовою якої була і компанія «Wind rose». Бренд планував зробити серйозний прорив на ринку і саме на його досвід по веденню війни і знищенню конкуренції й покладалися великі надії.
     – Я гадаю, що для тебе не секрет ціль мого візиту? – неспішною ходою Девід перетнув кабінет і усівся на запропоноване крісло.
      – Що саме прагнеш узнати?
     Тон обох не виявляв поваги.
    – Як ти міг всі ці роки спокійно дивитися мені в очі? – від обурення змахнув руками й пальцями торкнувся скронів. – Як взагалі в голові з’явилася настільки тупа маячня???
      На такі, здавалося б прості запитання, Роберт Вілсон не знайшов, що відповісти. Інтуїтивно він знав, рано чи пізно, а йому прийдеться предстати перед Девідом. Сотню раз уявляв їхню цю зустріч і сотні разів не знаходив вагомого аргументу, аби виправдати свою підлість. Він не зумів правильно виховати дитину і не зміг вчасно її зупинити, тож тепер не варто і жалкувати, нині у нього не має вибору. Марго права, пізно відступати, а інакше навіщо було розпочинати взагалі!? Він сам у всьому винен, йому одному й спокутувати вину.
       – Повір, це було нелегко.
      – Але чому??? – Девід зіскочив з місця, його настільки переповняли емоції, що йому не вдавалося контролювати тіло. – Роберт, ми з тобою ходили по краю прірви! Як ти міг брехати мені?
       – Я не брехав…
      – Я поважав тебе більше ніж батька!!! – і Девід закляк, нарешті до свідомості дійшли останні слова. – Що ти сказав? – дивився на нього, ніби божевільний. – Повтори.
       – Просто не сказав правду, – вираз обличчя Роберта не виражав жалю.
       – Ти знущаєшся зараз?
     – У неї насправді була клінічна смерть і Марго випадково це побачила, – перш за все необхідно «відбілити» доньку, відвести від неї підозри, а потім рішати інші проблеми. – А от те, що Стівен повернув їй життя, вона вже не знала, а я навмисне утаїв.
       – Навіщо? – від усвідомлення масштабу особистої трагедії Девід відчув розбитість.
       – Через неї.
      – Гадаєш, тепер вона стане щасливою? – на красивому обличчі появилася іронічна посмішка, яка гидливо скривила вуста.
       Чоловік, який щойно спокійно сидів у кріслі, раптом сполошився.
      – Ти не можеш просто так відмовитися від весілля, – в пам’яті сплили слова і розпач Марго якщо заручини прийдеться скасувати. – Тобі доведеться відмовитися від акцій.
     – Ти просиш мене вернути акції? – від такого не прихованого нахабства брова несвідомо полізла вгору. – Це трохи…
    – Брудно! – Роберт Вілсон перебив, не дослухавши до кінця. – Девід, кожен бізнес має брудну сторону. Як тільки посоромишся цього, от тоді вважай, що програв, – чоловік у кріслі розслабився й самозадоволено відкинувся назад. – Ти повинен признати, що твій шлюб, це лише ділова угода між тобою і моєю донькою. Нічого особистого. Це бізнес. Зрозумій!
       – Вона ж твоя дитина!
       – Якщо відмовишся від акцій, то доведеш, що хочеш розлучення, – дивився на співрозмовника ніби через приціл. – Я зрозумію тебе.
    – Тобі відомо про внутрішні проблеми компанії, – Девід не міг повірити, що перед ним сидить генерал, якому відомі поняття достоїнства і честі. – Ти нічого не виграєш з цього!
     – Ти хочеш і акції, і не одружуватися. Це так не працює. Єдине, коли ти зможеш зберегти акції, це лише при умові, що залишишся моїм зятем.
      Девід мовчав.
     – Марго перед тобою ні в чому не завинила, та й батько твій теж чекає весілля, – Роберт Вілсон виглядав зараз наче удав, який зачепив здобич й намагається помалу її проковтнути. – Він об’явить тебе спадкоємцем і це значить, що тобі перейдуть 50% акцій, – трохи послабив хватку, але зупинятися не став: – Вимовиш вдячну промову і повернешся до свого звичного життя.
       – В чому тут підступ?
      – «Brown-Group» будувався понад п’ятдесят років і Уільям тратив на це більше часу, ніж на сім’ю. Хоча його діти для нього важливіше компанії. От і вся причина.
       – Звідки така раптова турбота? – на обличчі Девіда промайнула недовірлива знахабніла посмішка.
      – Досить вагатися. Сім’я варта того. Все, що тобі потрібно – просто бути поряд з Марго. Це все, що від тебе вимагається.
       А згодом, вже у барі, Девід не міг позбавитися болісного відчуття, ніби його загнали у пастку, з якої не має виходу. Зсутуливши спину, він сидів за барною стійкою й, піднявши очі, дивився на склянку у своїх руках. Його бокал не був наповненим до краю, максимум на третину. Коньяк – це алкогольний аристократ, який не вписується у шумні вечоринки. Ідеальна атмосфера для напою – спокійна обстановка з неспішною розмово в приємній компанії, або ж на повній самоті. Саме те, що потрібно зараз Девіду, – і самота, і приємна розмова з товаришем. Тож, чекаючи на Те Хо, він намагався не згадувати про причини, що породжують гнітючі почуття.
         – Поговорили?
     На менажниці перед чоловіками появилися сири, різноманітні горішки і чорний шоколад, які ігнорував Девід, але на які не міг спокійно дивитися Пак.
      – Судячи з твого виду, легше тобі не стало, – він примостився поряд, потягнув на себе бокал й закинув до рота горішок. – Що вияснив?
         – Що втрачаю розум від кохання до дівчини, яка змушує мене бігати за нею, як цуценя.
      – О!!! Чудова новина!!! – побачивши, що хміль вдарив в голову й розв’язав язика, Те Хо трохи менше став хвилюватися.
      Девід зараз нагадував пружину, яку стиснули до межі, і якщо вона вистрелить, то не відомо куди відлетить і якої шкоди наробить.
      – Об’явим про це офіційно і ваші непорозуміння самі якось уляжуться, – погойдав в руках бокал й поклав у нього кубик льоду.
      – Вона не кохає мене. Проблема в цьому, – Девід покосився й глянув в очі товариша. – Бачив би ти, як вона дивилася на мене, – мить помовчав, а потім, не відводячи погляду, мовив: – Так, ніби я пусте місце! Хоч весь світ до її ніг поклади…
      – Тільки тобі це не допоможе, – замість нього закінчив Пак.
    – Це тягнеться вже занадто довго, – голова Девіда важко упала на груди. – Замість того, щоб зближуватися, ми лише віддаляємся один від одного. А я люблю її, Те Хо!!! – і залпом випив напій, який слухняно перекочував у горло. – І не смій казати мені, що я полюблю другу.
       Але Пак мовчав. Навпаки він прагнув надати можливість виговоритися, бо напевне знав, що лише в його товаристві, Девід міг дати слабину. Для оточуючих він чоловік, який не має емоцій. І це насправді виглядало саме так, адже на людях Девід Браун завжди носив непроникну маску. Тільки в його присутності другу не приходилося прикидатися. І Те Хо про це знав, і дорожив цим, і жодного разу не втратив довіру! Тому і мовчав, вислуховував слова, які покидаючи тіло, забирали з собою біль.
     – Мені потрібна лише вона. Я так зрадів!!! Я думав зможу на ній одружитися! Я надіявся… Але марно все! Я не потрібен їй.
       – Значить вона тобі потрібна?
      – Я думати ні про що не можу! Як представлю, що вона може бути з кимось іншим! – від уявленого аж протверезів. – То втрачаю розум! Мені погано від однієї думки, що хтось інший оволодіє нею!! Вона потрібна мені. Ти це розумієш?
      – Що ти плануєш робити? – Те Хо гідно витримав прямий погляд.
      – Необхідно поговорити з нею.
      – Але як?
      – Перш за все треба знайти Стівена, – сказав і щелепи міцно стиснув.
    Не зважаючи на те, що в Нью-Йорку проживає більше восьми мільйонів людей, знайти лікаря Стівена Сміта виявилося надзвичайно легко. Клініка, в якій той працював по зрозумілим причинам була досить відома. Це академічний медичний центр світового рівня, який прагне досягти досконалості в області догляду за пацієнтами, досліджень, освіти та громадських робіт. Також це провідний постачальник стаціонарної, амбулаторної та профілактичної допомоги у всіх галузях медицини. Перед тим як прийти, Девід трохи покопирсався у Google. Клініка нараховує близько 1600 ліжок і більше 7000 лікарів-фахівців та 17000 співробітників. Її щорічно відвідує понад 2 мільйони людей! Він аж ніяк не очікував, що це одна із самих комплексних та інтегрованих систем академічної медичної допомоги в країні, яка призначена для забезпечення гідного догляду та обслуговування пацієнтів у столичному регіоні.
      – Прошу, сер, – пропонуючи пройти, медична сестра у фірмовій медичній уніформі відчинила перед ним двері. – Лікар Сміт чекає вас.
    Винирнувши з туману думок, Девід не відразу усвідомим, що зупинився у дверному просвіті, а чоловік, який стоїть напроти в центрі залитого світлом кабінету, дивиться прямо на нього. Аби не змушувати на себе чекати, кивком голови він подякував дівчині за допомогу й переступив поріг. Як тільки зробив крок, двері за його спиною зачинилися і двоє залишилися на самоті. Обоє не мали бажання вітатися. Навпаки вони воліли б взагалі не бачитися, але без зайвих слів зближалися, підходячи один до одного.
       – Не очікував, що клініка у тебе аж настільки хороша.
       – Вона не моя, – Стівен повернувся, обійшов стіл й сів на своє звичне місце. – Це сімейний бізнес, – по цю сторону стола він почувався більш комфортніше.
       Далі в повітрі повиснула тиша. Жоден з них не знав, що говорити далі. Вони й раніше не особливо були близькими, а зараз і поготів. І в той же час між ними існувало дещо спільне, яке і змусило їх зустрітися знову.
       – Незвичний краєвид.
       Девід не став чекати запрошення. Підійшов до вікна і звернув увагу на невеликий парк, що зеленню розбавляє бетонні джунглі, а потім повернувся й сів у крісло, яке стояло на проти нього.
     – Люб'язностями обмінялися. Кажи, чого прийшов? – Стівен гостей не запрошував, тож не мав бажання і проявляти витримку.
       На відміну від Елії, він не відчував вини перед Девідом. Йому він не брехав і не обіцяв нічого! Та й взагалі не повинен звітувати! Хто він для нього?
       Девід також це усвідомлював. І лише зараз, дивлячись на суперника, збагнув: аби завоювати Елію, може так само вчинив би і сам. Але, не зважаючи на власні відчуття, йому все одно хотілося схопити Стівена, струсити його й міцненько пройтися по щелепі кулаком.
       Чому він раніше його не розшукав? Чого ніколи не виникало бажання самому поговорити з ним? Ох ці думки!!! Вони як недолугі лошата, які вперше побачили іподром й з переляку почали тікати. І зібрати їх не сила! Адже Девід мовчав. Він не знав як почати принизливу для нього розмову.
       – Мені потрібно побачитися з нею, – заговорив спокійно, адже йому не потрібен ще один ворог.
       – Навіщо?
    – Не здумай більше вмішуватися в стосунки між нами! – сам не усвідомив, як запалився, наче піднесений до вогню сірник.
       – Тобі її не отримати, – Стівена аж ніяк не лякала така раптова роздратованість.
      Може він і поступився би зараз, якби перед ним був інший чоловік. Але тільки не Девід Браун! До нього у Стівена відразу появилася якась непояснима неприязнь. І звідки вона взялася він не знав і пояснити собі не вдавалося.
    – Ми ж чудово знаємо один одного, – Девід прищурився й подався наперед. – Ти не зможеш пожертвувати всім заради жінки.
         – А ти? – так само Стівен вп’ялився супротивнику в очі.
     – А я можу! – в голосі одночасно вчувалися зухвалість і впевненість в словах. – І жінки це відчувають.
    – Особливо такі бідні, як вона? – Стівен не міг стриматися аби не принизити нахабну самовпевненість.
         – Мені завжди була потрібна лише вона! – Девід різко звівся на ноги. – І тобі про це відомо.
    Стівен замовк. Він збагнув, що прагнув зачепити Девіда, а ненавмисне образив Елію, тому признавав, що його упертість ні до чого хорошого вже не приведе.
        – Навіщо ти мене знайшов? – з самого початку це питання не давало спокою. – Ти з легкістю міг би зустрітися з нею сам.
        – Через моє весілля і без твоєї помочі вона не поговорить зі мною.
      Несвідомо чоловік відчув справедливість до себе. Він стежив за Девідом і з жалем визнавав, що у нього не має сили здолати цього ворога. Елія права, в нього нічого з нею не вийде. Він для неї, як рідний брат.
     – Що ти будеш робити, якщо вона покладеться на тебе? – перед прийняттям рішення хотів з’ясувати про всі можливі наслідки. – Коли ви були разом, ні чого хорошого не сталося, – не здавався і прагнув відтиснути Девіда. – Відвернись і просто живи далі.
      – Це не можливо!
      – А якщо відмовить?
      – Я не силуватиму її.
     Більше Стівен нічого не питав. У ньому боролися стихії добра і зла. І від цієї боротьби у нього заболіло тіло. В буквальному сенсі слова його скрутила ломота. Пам’ятаючи про свою нерішучість і те, до чого привело його мовчання, тепер він мусить допомогти, принаймні лише для того, аби вони ще раз зустрілися, а він заспокоїв свою совість. Як мужчині, йому не хотілось допомогати, але як брату, який прагне добра сестрі, у нього просто не має вибору. Хай краще вже зустрінуться й розставлять всі крапки над «і». Тим паче, що їм є, що обсудити. Адже, не зважаючи на перепони, у них росте син. І саме маленький Девід, якого він душею прийняв, змусив його поступитися.
       – Я ще не відпустив її.
       – Знаю, – Девід відповів з повагою і без жодної тіні зла.
     – Дивися не спіткнися, а то прийду й займу місце твоє, – Стівен встав і вийшов із-за столу. – Не розслабляйся! – підійшов й наблизив до нього своє лице. – Чуєш? Ніколи не втрачай пильність!
       – Не буду.
    Після такого негласного перемир’я Девід покинув лікарню і смиренно став чекати, коли Стівен подасть йому знак. Але пройшов тиждень, потім ще один минув, вже і місяць сплинув, а від нього жодних відомостей. Поки очікував, обережно походив по тих місцях, де Елія так би мовити появлялася йому у «мареннях». І яким же стало великим його здивування, коли усвідомив, що він не божеволів, а дійсно натикався на її сліди! Декілька разів він подовгу стояв у холі, хоча раніше ніколи у ньому не бував, і навмисне піджидав на неї. Але не насмілювався підійти. Щось йому підказувало, що вона «відштовхне» його, адже у неї досі сформувався власний світ, в якому для нього вже не має місця. А ще в її очах він виглядав зрадником. І це насправді виглядало саме так! Адже весілля скасувати вже не можна. Якщо про це дізнаються, акції упадуть на дно. Та ще і Роб зіграв підло. Після його заручин з Марго той відразу оголосив дату свого весілля. А слух, що у нього першого може народитися дитина, створить багато проблем. Вся ця гра затівалася для одного – у Дейвіса Брауна забурлила кров і він намірився сина зробити головою директората компанії. Тепер почнеться запекла боротьба! За кожен голос члена ради директорів прийдеться жорстоко воювати.
      – Сер, – в двері постукали й відразу їх відчинили. – Запрошення на банкет, – тримаючи в руках конверт, секретар підійшла до столу.
      – Направ відмову, – відповів, навіть не глянувши в її бік. – Зараз не до світських прийомів, – й продовжував дивитися у вікно, любуючись міським краєвидом.
        Не знаючи, що робити далі, дівчина потопталася мить, а потім нерішуче промовила:
       – Кур’єр наголошував, що це особисте прохання містера Сміта.
       І слова влучили в ціль! Як і не стояв, Девід крутнувся, зробив широкий крок й вихопив з рук конверт, який завбачливо простягли для нього.
       – Можеш тепер іти.
       Дівчина ще не повернулася, а він вже почитав текст.
      «Навіщо Стівен запросив Марго?» Ця думка повністю заполонила голову. Пів дня пройшло, а йому ніяк не вдавалося від неї звільнитися, тому мовчки сидів поряд товариша й на всі його питання мовчав.
     – Ти хочеш стати директором заради компанії чи заради себе? – Те Хо питав, хоч і не сподівався отримати відповідь.
       От тільки Девід заговорив: тихо, не поспішаючи, ніби крізь сон.
     – Як ти думаєш? Хто більше підходить, аби ввести компанію в майбутнє? – рішив відповісти, бо зрештою сприйняв слова, сказані Паком. – Роб, чи я? – перевів погляд й з під лоба глянув на товариша. – За ради своєї вигоди він без вагань її кине.
       – Але Дейвіс все одно вибере сина.
       – Він його дитина, тож не дивно, що голос свій за нього віддасть.
      Вони говорили не спішно, насолоджуючись ароматом запашної кави, адже вечір добігав кінця і їм вже не було куди поспішати. Перед їхніми очима відкривався розкішний міський пейзаж. Останні промені призахідного сонця відсвічували червоним багрянцем у вікнах скляних будівель. Через них змінювався і горизонт, бо над ним, ніби оранжевий туман, плавали розмиті, підсвічені сонцем, хмари.
      – «Brown-Group» тобі не належить, чого ти так схопився за неї? – Пака вперше зацікавила настільки різка переміна поведінки товариша. – Раніше компанія тебе не цікавила. Ти взагалі прагнув від неї відсторонитися!
      – З’явився азарт. Тай хочу зупинити Роба. Він і так уже живе за рахунок компанії, тихо смикаючи її за ниточки.
      – Він здатен на це?
    – Пам’ятаєш, як «Energy-Group» ледь не розвалилася через блокіровку кредитної лінії на імпорт нафти? Знаєш хто навмисне створив цей хаос?
      – Можу тільки здогадуватися!
      – Потім мій любий дядечко героєм виставив Роба.
      – Який у цьому сенс?
     – Його мета – сина зробити президентом, аби той управляв компанією, як йому заманеться, коли сам відійде від справ.
      – Але Уїльям ніколи не проявляв жаги до влади.
    – Так було спочатку! Все змінилося від тоді, коли син підріс, а я перестав проявляти інтерес. Тож тепер мені судилося його зупинити.
       – Чого тільки ти? Є ще президент.
       – Він довіряє брату.
       – Тоді генеральні директора, члени ради директорів.
       – Всі вони стануть на мою сторону лише за умови, якщо у мене першого народиться син.
    – Що ж, це й справді хороша зброя! – Те Хо допив каву й подався наперед, аби поставити на журнальний столик пусту філіжанку. – Коли підеш на зустріч, не відпускай від себе Марго.
      Від несподіванки Девід ледь в’язи собі не скрутив, адже ніяк не очікував, що Те Хо відомі його наміри зустрітися з Елією.
     – Будь-ласка не піддайся емоціям і прийми мудре рішення, – нічого не помічаючи, Пак встав, попрощався й направився на вихід. – Довго не засиджуйся, тобі теж варто відпочити.
      Але заснути Девід не міг. До пізньої ночі він ходив по великому пустому дому й не наважувався лягти. А коли ліг, то заложивши руки за голову, думав про слова, які завтра скаже дівчині. Адже по суті саме від них залежатиме його майбутнє. Це останній шанс, який неодмінно потрібно використати, аби більше не чіплятися за минуле. І хай йому нестерпно стане боляче, треба визнати: майже три роки пройшло, в неї теж вже склалися власні плани на майбутнє. Елія і дійсно тоді виявилася правою: тут справді інше життя і круговорот цих обставин змушує кожного з них йти власною дорогою. Він не стане її силувати, але в останнє спробує зізнатися в своїх почуттях. І якщо у неї зберіглося до нього хоч трішечки закоханості, то за ради неї він ризикне, аби залишитися разом.
      Від усвідомлення значущості зустрічі всередині, аж затрусилося все! Зосередитися на особистих відчуттях не помагала навіть рука Марго, яка дратувала, але впевнено тримала його за лікоть. Вони саме вже пройшли крізь навстіж відчинені двері й зупинилися в центрі розкішної, залитої світлом, зали.
          – Навіщо він нас запросив? – ніби чогось побоюючись, Марго очима повела по колу. – Ми ніколи не були з ним близькі! – занепокоїлася, адже зовсім не мала намірів зустрічатися зі Стівеном.
    – Відкриття кардіологічного центру вагомий привід зблизитися. Ти так не вважаєш? – й зацікавившись її думкою, покосився на неї.
       – Навіщо? – демонстративно любуючись бронзовими канделябрами, у відповідь вона оголосила вирок. – Зі здоров’ям у мене все гаразд, а судячи з побаченого, йому не потрібні впливові знайомі.
        На доказ сказаного її погляд впав ще й на заставлений банкетними стравами великий круглий стіл. Повсюди, не поспішаючи й без жодних промов, снували офіціанти, тримаючи на руках срібні таці з бокалами ігристого вина. Тиха, ледь уловима музика обволікала, а приглушений гул голосів, що чувся звідусіль, придавали заходу справжньої царської атмосфери.
       – Нас навіть не вітають, як подоба!
       Але Марго була неправа. Стівен відразу помітив пару, на яку весь час чатував. Тримаючи у руках бокал, він постійно підходив до невеличких зграйок запрошених гостей, вів з ними світську розмову й періодично кидав погляд до відчинених дверей. А як тільки Девід і Марго з'явилися, він відразу вибачився й направився до них. Стівен не посвятив Елію у власні плани, тож прагнув перш привітати запрошених гостей, а потім вже і її попередити. От тільки все сталося з точністю навпаки! Елія першою їх помітила. Її погляд просто на них налетів.
      – Навіщо вони прийшли? – зупинила Стівена, перегородивши собою путь.
      – Заспокойся. Це я їх покликав.
      – Навіщо?
      – Заради тебе.
      – Але я не розумію навіщо все це???
     – Поговори з ним. Я обіцяв! – й швидко продовжив, бо німий протест постав в очах. – Востаннє! – і замість благання долонями торкнувся оголених плечей.
     Елія мовчала, а він не зволікав, обійшов її й, петляючи між гостями, направився до особливих, ексклюзивних гостей.
      Від внутрішньої напруги у Марго скувало тіло. Вона не знала, що саме задумав Стівен, тому шукала спосіб себе вберегти. Її думки, ніби наполохані птахи, змахнули крилами й злетіли ввись, натикаючись один на одного від невідомої їм небезпеки. Точнісінько такий же суцільний хаос зчинився і в її голові! Не рятувала навіть посмішка, з якою підходив до них Стівен.
    – Ласкаво просимо! – на правах господаря він привітався, жестом покликав офіціанта й запропонував вино. – Давно не бачилися, Марго.
        Бідолашна дівчина навіть імені свого не впізнала, настільки спотворив його сухий тон.
     – Сподіваюся у тебе все в порядку? – Стівен потішався, насолоджуючись її розгубленістю. – Ти щаслива тепер?
    – Вітаю! – це Девід встрянув, бо не усвідомив, що між цими двома велася подвійна розмова. – Відкриття центру – значуща подія!
     – Неймовірно! – долаючи спазм у горлі, Марго теж вступила в розмову. – Тепер ти станеш власником цього центру!
      – Не я. Мій батько.
      – У твого батька є ще центри? Окрім цього?
    – Так. І цей найменший з усіх! – на відміну від здивованого дівочого голосу, голос чоловіка гордо звучав.
      – Ти його син, чому він тобі його не передав?
      Стівен засміявся легко й невимушено. Перед ним стояла таж сама Марго, якій завжди усього мало.
       – А он власне і він!
      В центрі зали появилася делегація з п’ятьох показних, видно що впливових, статних чоловіків. Сама їхня поява сповіщала, що вони господарі цього заходу, тому зараз розпочнеться офіційна частина, де й буде проголошена урочиста промова.
      – Ходімо ближче. Познайомлю з ним. В нього і запитаєш.
      Марго не збиралася ні з ким знайомитися, але схопилася за можливість усамітнитися, аби розпитати й розізнати про справжні наміри їхнього запрошення. А Стівен лише цього і прагнув, він домагався лишити Девіда на самоті. Тож перед тим, як відійти, перетнувся з ним поглядом й очима пошукав Елію, таким чином показуючи напрямок, де можна її знайти.
    Щоб пересвідчитися, чи з нею все гаразд, Девід поспішив на її пошуки, бо у цьому прошарку суспільства навряд чи у неї малися друзі. Але його занепокоєння виявилися марними. Елія мала дружелюбний характер, а її манери і стиль мовлення на великий подив були ідеальними. Сьогодні вона виглядала доволі гарно. Сукня, яка на перший погляд здавалася звичною, вигідно підкреслювала всі тонкі грані її точеної фігури! Ідеальна довжина вдало відкривала щиколотки, а фасон без рукавів оголяв тонкі плечі. Ніби білий лебідь дівчина випромінювала благородство, елегантність і спокій! Багатьох покорила її краса! Девід навіть відчув гострий приступ ревності, шкодуючи, що не він зараз біля неї. Вона говорила і посміхалася, а потім, аби поставити пустий бокал, повернулася і Девід обімлів. Хто ж знав, що ззаду вона виявиться наполовину голою!!! Настільки біла й гладка спина однозначно приверне до себе увагу всіх чоловіків! Захотілося підійти, зняти піджак і укутати її. Та натомість він стояв.
       Елія давно його відчувала, тому, вибачившись, попрощалася і сама до нього підійшла.
      – Що ти тут робиш?
      – Стежу за тобою.
      – Як давно?
      – З моменту нашої першої зустрічі.
      – Навіщо ти прийшов? – на відміну від нього у неї не був грайливий настрій.
    – Шкода втрачати час, – посміхаючись, наближався впритул. – Не бажав втрачати жодної миті, – потягнувся і взяв її руку. – Пішли зі мною.
      – Куди?
      – Не довіряєш? – брова глузливо полізла вгору. – Боїшся мене?
       – А де твоя Марго? – у відповідь зібралась його пристидити.
       – Стівен забрав.
       І не чекаючи наступних питань, потягнув її за собою.
       А на вершині хмарочоса в самому центрі міста на них чекав пентхаус з великою площею й терасою під сад. Елія внутрішньо посміхалась, адже господарю цієї оселі не потрібно щодня долати кілометри з передмістя, щоб дістатися до магазину, лікарні, чи школи. І від усвідомлення побаченого, вона очима повела по колу й піймала на думці себе, що її невелике заміське житло з маленькою ділянкою землі біля дому, окремим гаражем і місцем для паркування, здавалося тепер зовсім малим. Але, не зважаючи на цей простір, високі стелі та панорамний вид з вікна, який робить життя комфортним, отут, на відміну від її оселі, усамітненням просякло все.
      – Ти тут живеш? – обернулася й опинилася напроти нього, адже він мовчки позаду снував.
      – Це найменша квартира з усіх, що я маю, – в голосі не чулося хвастовство.
      – Ти настільки багатий?
   – Тобі важко через мене? – Девід не знав стільки у них часу, тому прагнув використати його максимально.
     – Мені не важко від того, що ти подобався мені, – Елія повернулася й підійшла до вікна, бачачи у його відображенні, як чоловік за спиною підходить до неї ззаду. – Але я знаю як краще для тебе.
      – Ти подобаєшся мені. І ти це знаєш! – Девід нахилився й прошепотів у вухо. – Я без кінця думаю, як захистити тебе. Таке вперше зі мною!
     Елія слухала й не поверталася, насолоджуючись теплим дихання, яке лоскотало й зігрівало шию водночас.
       – Довірся мені і йди за мною. Я знаю, для тебе ця ноша важка.
      От тільки Девід був абсолютно неправий. Саме цього їй найбільше і хотілося! Вона мріяла і жадала триматися за нього й постійно знаходитися поряд, адже він не менше подобався їй. От тільки попри власні бажання її вуста не проронили слів.
        – Давай втечемо, – Девід так само стояв і шепотів невблаганно. – І не важливо куди.
        І аж тільки тепер Елія не утрималася й повернулась до нього.
      – Мені немає місця поряд з тобою, – їхні обличчя надзвичайно стали близькі. – Ти оженишся на гідній жінці й продовжиш свій рід.
       – Я не хочу такої долі.
       – Проти неї не підеш.
       – Цього не узнаєш, поки не спробуєш.
       – Я і без цього знаю, що ти не будеш щасливим з жінкою без роду і без племені, покинувши все, що мав і чим дорожив.
      – Це значить, – Девід випрямився і відступив на крок. – Ти згодна, щоб я одружився на іншій і кохав її?
      – Не роби так. Відпусти мене, – Елія лише очима благала, голос її не тремтів. – Щоб вижити, я не можу дозволити такому як ти, змусити моє серце битися частіше. Будь-ласка, дай мені спокій. Прошу! Мені й так важко.
       – Я хотів повернути тебе, а виходить так, що привів аби попрощатися?
       – Треба було зразу сказати: я не люблю тебе настільки, щоб таємно втекти.
       – Я не подобаюся тобі? Тоді постараюсь тебе покорити!
      У Елії стало таке лице, ніби їй вже все і давно набридло. Їй захотілося піти, але вона не могла так вчинити, адже теж жадала з ним жити, бо життя надзвичайно коротке і самі яркі моменти свого життя воліла з ним прожити. Але дозволити собі подібну розкіш не могла.
      – Девід, ти знаєш, що у тебе дуже мила посмішка? – рішила зайти з іншого боку, аби він більше не шукав приводу знову з нею поговорити. – Чому ти посміхаєшся рідко?
      – Якщо це так мило, то чому не полюбиш мене? – він відчув переміну, тому оживився і сам трохи.
     – Не можу. Я не можу кохати занадто сильно, бо інакше не зможу забути тебе! – як колись, змінила настрій і напрямок розмови.
      – А чому ти повинна забувати мене?
      – Тому, що я хочу, аби ти зустрів дівчину кращу за мене.
      – Знову ти за своє! – настрій його різко зіпсувався.
    – Ти рано розізлився, – заговорила мило з посмішкою на вустах. – Якщо чесно, то у мене нічого немає, щоб заслужити тебе. Я звичайна сирота, а ти власник корпорації! Шлюбу з тобою, уже досить аби ощасливити мене.
       Не перебиваючи, Девід уважно слухав.
      – Мої почуття це не одержимість тобою. Я хочу бачити, що твоя наречена краща, ніж я. Не хочу бути егоїсткою, щоб утримувати тебе. І не хочу, щоб ти ставив під сумніви мої почуття. Коли ми кохаємо – це не все, що у нас є!
        – Що це значить?
        – Я маю на увазі своє життя. Я не можу його тобі віддати.
        – Елія!
      – Досить уже! – викинула руку наперед, ніби стіною відгороджуючись. – Це не скінчиться ніколи! Згадай. Все почалося з чого?
        Девід не відповідав.
     – Контракт!!! До весілля ми прийшли саме через нього. Ти прагнув уникнути шлюбу, але тепер одружуєшся сам. Тоді ти використовував мене! Але зараз я тут ні до чого!!!
         Від безсилля чоловік мовчав й приречено дивився дівчині в очі.
       – Допомога тобі не потрібна. Аби ми не зустрілися випадково, навіть розмови цієї не було б!!! Тож, як ти можеш тепер рушити наші життя?
     Кожне слово важкою правдою падало на землю, розбиваючи на дрібні шматки всі надії. У нього дійсно не лишалося вибору. Елія права – йому необхідно попрощатися і назавжди відпустити її.