Вечеря в "Masa"

      І ось довгоочікуваний день настав. Збираючись на побачення, Елія одягла довгу сріблясту сукню. Вона м’яко спадала майже до землі, підкреслюючи прогин спини і пружні стегна, але при цьому повністю ховаючи довгі ноги. Потім ретельно розчесала волосся, зібрала в низький хвіст й резинкою закріпила на потилиці. Щоб краще уявляти рухи, заплющила очі і рукою почала скручувати хвіст навколо основи. Шпильками закріпила пучок й, швидко перебираючи пальцями, переконалася, чи всі елементи зачіски надійно зафіксовані. Для перевірки бездоганності, не поспішаючи підійшла до люстерка, що одиноко висіло на стіні, й боязко заглянула в нього. Повертіла головою, оглянула себе з усіх сторін і трохи потягла за деякі пасма, таким чином добавивши текстури й об’єму своїй нехитрій зачісці. А ще, аби додати їй трохи вишуканості, заколола в пучок аксесуар у вигляді шпильки-гребінця з кришталевими вставками. Це одночасно поєднало в собі простоту й елегантність, зробивши образ неповторним та надзвичайно стильним.
      – Не занадто зухвало? – на завершення пальцями торкнулася відкритих плечей й ними пробіглася по випуклих ключицях.
      Видно, що дівчина хвилюється, адже це сильно помітно з легкого тремтіння її руки.
      – Обернися!
    Елія слухняно зробила повний оберт навколо себе. Складки тканини піднялися й зовсім злегка показали світу туфлі на високому каблуку.
      Правильні риси обличчя, надзвичайно приваблива фігура дозволяли носити наряди всякої довжини! І Дебора Моріс про це знала.
    – Ти можеш позмагатися в красоті з будь-якою знаменитістю! – вона сиділа поряд й з насолодою стежила за порухом брови й трепетом губ, що ховали посмішку. – Й вийдеш з боротьби цілковитою переможницею! – жінка встала, обняла за плечі й крізь дзеркало глянула на привабливу зовнішність і на тонку талію, яку вигідно підкреслював фасон вишуканого плаття.
      Елія виглядала звабливо і в той же час елегантно, навіть трохи неприступно, хоч і спокусливо.
     – Я би хотіла знову побачити те світло, що сяяло в твоїх очах, коли маленькою ти сиділа в мене на колінах.
    – Навряд чи це вже можливо, – Елія обернулася і подивилася в очі жінці, що замінила їй родину. – Тої дівчинки давно не існує.
    – За те появилася молода, вродлива красуня, що заслуговує на щастя, яке отримає, якщо оглянеться навколо себе й перестане чіплятися за примарне минуле.
     Елія нічого не відповіла, та якби і хотіла, то вже не могла, адже на порозі в білій сорочці і в краватці-метелику чорного кольору з’явився маленький Девід.
      – Готові? – за ним до кімнати завітав і Стівен.
      – Який же ти красивий!!! – мати присіла, розкрила обійми й підняла на руки сина.
    – І ти красива!!! – від споглядання дівчини, яку кохав, у чоловіка, що вклякнув на порозі, в голові помутніло і серце в грудях перестало битися.
  Сьогодні Стівен одягнув темно-сірий костюм, замовлений у дизайнера, і через це виглядав надзвичайно елегантно, зріло й велично красиво. Може вперше в житті Елія і справді подивилася на нього як на чоловіка, тому збентежилася і почервоніла.
      – Ти теж красивий, – мовила тихо і заховала очі.
     – А на мене ніхто не звертає уваги! – удаючи сильне ображення, Дебора Моріс встала. – Звичайно!!! Я ж стара! – й демонстративно гордо понесла до дверей своє важке, грузне тіло.
    – Ви теж красиві! – залепетали обоє й пирснули сміхом, руйнуючи незвичне становище, в якому щойно побували.
     А вже буквально через хвилину троє стояли за порогом. Елія навмисне повернулася з надвору, й оглядаючись, чи за нею ніхто не піде, дістала з тайника каблучку. Чомусь саме зараз їй хотілося, аби та була поряд, тому повертіла її в руках й рішуче на палиць одягнула.
    Тихий вересневий день добігав кінця. На заході червоним багрянцем догоряли останні промені сонця, а на сході поміж однотипних будиночків синіли надвечірні сутінки. Від дерев та низеньких тинів лягали довгі тіні, закриваючи айстрам барвисту заграву на низькому небі. Сірий день насуплювався і поволі заволікав поселення у вечірній напівморок.
      – Ну, що? – Стівен заговорив, як тільки Елія появилася на порозі. – Готові?
      У відповідь вона лише посміхнулася і всі четверо, не змовляючись, під’їзною алеєю направилися до автомобіля, який чекав пасажирів на звичному для нього місті.
      А десь близько через годину чорний Range Rover SV покірно їхав по Мангеттену і на вулиці Західній 60 та Бродвею завернув на спеціально облаштований майданчик для паркування авто. Зупинивши автомобіль, Стівен обійшов його позаду і відчинив передні двері. Опираючись на запропоновану руку, Елія покинула салон і оглянулася навколо себе. Вона стояла в центрі відкритої площадки İstinye Park, де зосереджені самі відомі світові бренди. Цікавлячись майбутньою поїздкою, їй хотілося дізнатися, куди саме вона так і не змогла прийти з Девідом, тому весь останній місяць шукала інформацію в інтернеті й багато читала про ресторан. Виявляється, що Маsа – це культовий ресторан японської кухні, розташований на четвертому поверсі Time Warner Center і він вважається одним з найдорожчих ресторанів у світі, що має три зірки Мішлена. Найчастішими гостями закладу вважаються крупні бізнесмени, знаменитості та відомі спортсмени, а також це є улюблене місце закоханих парочок. Від останнього, що прийшло в голову, Елія аж головою струсила, адже ніяк не могла й не бажала віднести себе до таких закоханих, бо в ніякому випадку сьогоднішнє відвідування ресторану не переросте в справжнє побачення. Вона лише повечеряє і задовольнить зацікавленість. Хоч таким чином, а відчує себе поряд з Девідом.
       – Ходімо? – Стівен віддав ключі паркувальнику і запропонував руку.
       Елія не відмовилася, просунула долонь і, ледь торкаючись, пальчики поклала на лікоть.
    Позаду них ішли Девід і Дебора Моріс. Жінці приходилося нелегко, адже від надлишку енергії хлопчик, одягнутий як маленький джентльмен, не міг себе вгамувати й постійно смикався, намагаючись звільнитися.
     Елії ніколи не доводилося відвідувати громадські заклади настільки високого рівня, тому трохи нервувалася. Піднявшись на ліфті, всі вони опинилися в світлому й просторому холі і її відразу огорнув якийсь незвичний внутрішній трепіт. Здавалося, що розкіш, яка панувала навколо, наскрізь пройняла все тіло. Кругом панувала настільки урочиста атмосфера, що нею оволоділо небувале піднесення, створене поривами душі і серця.
      – Все гаразд? – з висоти власного росту Стівен косився донизу. – Ти тремтиш вся.
      – Не зважай.
      І їм не вдалося договорити, адже щиро посміхаючись, хостес наближався до них.
      – Прекрасно виглядаєте, мем!
      Ніяковіючи, Елія посміхнулася і ледь помітним кивком голови подякувала за люб'язність.
      – Містер Сміт, радий бачити вас знову.
      Стівен теж привітався, чемно схиливши голову.
    – Мадам, – поважно виструнчившись, далі звернувся до жінки, що стояла позаду гарної пари. – Дозвольте?
      І приємної зовнішності чоловік з вузькими очами нахилився й простяг руку Девіду.
     – Сер, допоможете мені провести гостей до потрібної зали?
     Дитя зрештою вгомонилося і зацікавлено тупило оченята вгору.
      – Може ви бажаєте сісти біля вікна? А може вам запропонувати окреме високе крісло?
      Поки двоє так би мовити говорили, троє спостерігали за ними з «висоти».
      – Я підшукаю вам різні варіанти і не заспокоюся поки не відчую, що ви, сер, повністю задоволені.
      Й усі зітхнули з полегшенням, адже Девід подав рученя і тепер смирно ішов попереду.
     – Звідки ти його знаєш? – Елія говорила так, аби лише Стівен міг її слухати.
    – Це настільки високого рівня ресторан, що не дивно, коли відвідувачів зустрічають, вітаючи по імені.
    Далі вони вже не говорили та і можливості більше не було, адже одні із дверей відчинилися і всі п’ятеро зупинилися біля них.
    – Сюди будь-ласка, – далі ними зайнявся офіціант, який з першого погляду збагнув хто в компанії найголовніший. – Прошу, сер, – пропонуючи Девіду першому зайти, зігнувся так, що ледь не переломився в спині.
  Елію це по-справжньому потішило і вона, розслабившись, в слід пішла за сином. Зайшовши всередину, її очі звично обстежили середовище й відмітили, що кімната невелика, хоча досить комфортна й простору вистачає вдосталь для усіх. Одним з найперших аспектів, на що прийшлося звернути увагу, так це стіни. Вони червоні! Саме цей колір обирають вроджені лідери, чия енергія та життєва сила є джерелом натхнення та гарного настрою. А ще він символізує впевненість і здатен створити динамічну бадьорість для відвідувачів, що може стимулювати їх апетит. І хоча здавалося б, що з червоним не слід переборщувати, бо це може стати дратуюче для ока, решта кольорів доповнили його, таким чином створивши гармонійний та збалансований дизайн. Стіни вдало поєдналися з сірими шторами, меблями нейтральних тонів та білими аксесуарами, що й створило елегантний, стильний вигляд усієї кімнати.
     Поки гості розсаджувалися, офіціант мовчки чекав осторонь, намагаючись не привертати до себе уваги. І тільки тоді, коли всі усілися й притихли, напівголоса заговорив:
      – Чи можу я запропонувати вам біле сухе вино?
    Стівен швидко кинув погляд на Елію, намагаючись розгадати її смаки. Але Елія в цьому нічого не тямила, вона взагалі не любила вино.
     – Саме цей напій прекрасно поєднується зі смаком риби, – відчуваючи несподівану розгубленість чоловік в уніформі продовжував. – Він чудово смакує з морепродуктами і підкреслює яскравий смак традиційної страви.
       – Тоді будь-ласка Шардоне «Hospices de beatine» тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року.
       – Надзвичайно вдалий вибір, сер.
       – Може щось запропонуєте і по меню?
      Не поспішаючи Стівен говорив з офіціантом, насолоджуючись піднесеним станом, який викликаний тим, що Елія сиділа поряд. Ні вона, ні Дебора Моріс не втручалися в розмову, обидві сиділи мовчки й слухали неспішний діалог. І лише Девіда нічого не цікавило, він неспинно йорзав на стільці, ніби на ньому стирчало шило.
     – Пропоную спробувати "Omakase". Море продукти і яловичина «Kobe» доставляються із Японії. Тонкий смак свіжої риби розкривається в складних поєднаннях різноманітних інгредієнтів. Це один із варіантів дегустаційного меню, розроблених особисто шефом.
        – А де сам шеф? Зазвичай він пропонує свої страви.
    – Сьогодні в ресторані передвесільний банкет, – офіціант аж знітився трохи. – На даний час Масайоші Такаямана у сусіднім залі.
     Стівен невдоволено скривив губу. І хоча цей жест майже не помітний оку, досвідчений працівник ресторану відразу уловив тонкий аромат печалі, адже відсутність повара знецінювала їх прихід.
      – Якість інгредієнтів шеф звів в статус культу. Приготування страв скоріш схоже на мистецтво, яке він згодом особисто презентує Вам.
    Обіцянка зустрічі з Масайоші Такаямана розчинила неприємний осад й Стівен, заспокоївшись, відкинувся на спинку крісла й мовчки почав розглядати сервірований стіл перед подачею страви, адже у Країні сонця, що сходить, до цього ставляться дуже відповідально. Існуючі правила увібрали в себе багатовікові традиції, порушення яких вважається поганим тоном. Елію також заворожили набори посуду червоного й чорного кольорів. Вона відмітила, що предмети гармонійно чергуються між собою, а дерев’яні палички, встановлені на підставці, тонкими кінцями «дивляться» вліво всі як один. Їй вперше довелося відвідати ресторан, де правильна подача страви повинна виконуватися з урахуванням всіх постулатів, аби доставити гостям надзвичайне задоволення. І їй хотілося ще трішки насолодитися цим відчуттями, але метушливий син, мов непосидючий горобчик, щось тихо белькотів, постійно вовтузився і через це Дебора Моріс почала помалу вставати.
       – Я схожу з ним, – відразу збагнула, куди необхідно Девіду. – А ви поки що насолодіться вином, – і щоб ніхто не встиг заперечити, взяла дитину на руки й направилася до дверей. – Я повернуся скоро.
       Елія нізащо не втратила б шанс аби лишитися на одинці з собою. Занадто урочиста атмосфера вже душила. І якби не Девід, вона сама найшла б привід, щоб на трішки побути на самоті. А ще у неї мався в запасі заздалегідь припасений план. Їй хотілось пройтися по ресторані, полюбуватися ним й уявити себе поряд зі своїм нареченим. Щоправда вона зовсім не так все уявляла, адже її уява малювала розкішний зал в теплих пастельний тонах, де на золотих блюдах подаються вишукані і різноманітні страви. Але тим не менш, Елія зараз ішла довгим холом і з великим захопленням роздивлялася розмальовані стіни. Наближаючись до іншої зали, вона мимо волі почала прислухатися до тихої музики і голосів, що гуділи монотонним веселим гулом. А приходячи мимо настіж відчинених дверей, вона взагалі не змогла стримати себе і покосилася, намагаючись побачити наречених. Її ніби магнітом туди манило, але натомість їй вдалося розгледіти лише чужі спини. Тому, картаючи себе за нестриманість, Елія увігнула голову й прискорила крок. Всього кілька метрів пройшла й зупинилася аби почекати сина, який до цього невідступно слідував позаду неї. Але так сталося, що і дитя зацікавила метушня, тому Девід лише на мить замислився, а потім направився до дверей, які самі його манили. Елія уявила сором, який прийдеться пережити, коли увірветься в зал, де повно гостей, що відзначають важливе для себе свято, тому вона різко кинулася назад щоб перехопити сина.
      – Девід, зупинись! – не контролюючи інтонацію в голосі, крикнула й находу, прямо в порозі, згребла його в обійми.
     Девіда пронизав шок і чоловік закляк, ніби паралізований. Так буває, коли в життя живих вмішуються потойбічні сили.
      – «Тепер галюцинація слухова?»
     Від голосу луна в голові гуділа, обручка в руках затремтіла і він не зміг одягти її на жіночий палець.
     – «Що це?»
   Невидимий голос став «спусковим гачком», який вщент руйнував надії. Через надмірне психічне навантаження Марго фізично відчула бездонну пустоту всередині. Вона ще не до кінця усвідомлювала, що пішло не так, а заклякла рука Девіда вже почала тягнутися назад.
      – «Ні, він не вчинить зі мною так!» – від безсилля і злоби сльози забриніли в її очах.
     Так вже склалося по життю, що з малолітства Марго росла в розкоші та безмірні батьківській любові. Але не зважаючи на представлений долею рай, їй завжди доводилося зубами вигризати шанс стати щасливою. Навіть при народженні прийшлося боротися за життя, бо під час пологів взагалі могла не народитися. Той шлях виявився настільки важким і складним, що після неї жоден з її ненароджених сестер чи братів не наважився пройтися по ньому. Тому вона одна у своїх батьків. Саме через це вони її обожнювали. Та й не любити Марго – неможливо! Маленька, вертлява з кирпатим носиком і синьо-зеленими очима вона постійно тягла рученята до маминої і татової шиї.
      Роки йшли. В її житті не існувало, ні заздрощів, ні заборони. Марго мала все, але при цьому у неї не розвивався егоїзм, який за часту проявляється у дітей в заможних родинах. Багатством своїх батьків дівчина не хизувалася, навпаки намагалася жити скромно аби не привертати до себе уваги. І хоча вона жила в комфорті та розкоші, жодного разу у неї не виникало бажання по-заритися на чуже, щоправда ділитися теж не вміла. Також Марго ніколи не доводилося відчувати потреби у чомусь. Все, що вона коли-небуть бажала, автоматично представлялося їй. І по-іншому не бувало! Дівчина навіть не підозрювала, що в житті існують речі, які не підвладні її волі! Тож для неї стало справжнім відкриттям те, що Девід не піддавався її чарам.
      Як за звичай буває, любов приходить тоді, коли на неї найменше чекаєш. Вона, як ніжний подих легенького вітру, як дрібненький дощик, що неочікувано настигає жарким літом. Не встигаєш отямитися, а та вже накриває душу пахощами любовного цвіту. І коли згодом приходиш до тями, то усвідомлюєш, що любов вже живе у серці повноправною господинею. Щоб їй народитися необхідно 2/10 секунди, от тільки Марго знадобилося ще менше часу. Вона закохалася в Девіда з першого погляду! Але, аби зізнатися в своїх почуттях, довелося чекати довгі роки. І не зважаючи на перепони, вона зрештою відкрилася, бо він її щастя, любов і справжня доля. Тому чоловік, що стоїть напроти, не може ось так легко спинити церемонію, адже до кінця заручин лишився крок – одягти на палиць обручку й визнати її своєю нареченою. І ніхто не здатен завадити цьому, навіть той несподіваний голос! Вона багато через що пройшла і багато чим пожертвувала, навіть гріх на душу взяла, похоронивши живу людину.
       – Не смій! – схопила чоловіка за руку, як тільки той почав віддалятися. – Чуєш? Не смій! – шепотіла сухими губами. – Ти не можеш мене тут покинути! – благала очима, наповненими нестерпного болю.
   Та Девід нічого не чув. Як одурманений позадкував декілька кроків, потім розвернувся і в буквальному сенсі слова вибіг в хол й зупинився, ніби вкопаний. Серце гупало в грудях так, що його стук відлунював у вухах. І все одно крізь наростаючий ритмічний шум, він чітко чув Елії голос. Від хвилювання і страху першої миті не знав, що робити. Метав по сторонах очима і посміхався посмішкою, яка до невпізнанності спотворила його лице.
     – Девід, – батько відізвався від дверей, став попереду й стривожено заглянув у вічі сину.  – Синок, з тобою все гаразд? – видно, що і він втратив спокій.
     Той голос всіх спантеличив. Але зараз про нього уже ніхто не пам’ятав, адже Девід вів себе, як божевільний. А це не властиво його сильній, вольовій натурі. Гості з інтересом стежили за ним. Він пройшовся зі сторони в сторону, таким чином обстеживши пустий хол, а потім зупинився серед нього й прицільним поглядом обвів усіх присутніх гостей. Чоловік випромінював харизму людини, яка тримає все під своїм контролем. Декілька запрошених пішли за ним, решта лишились всередині, але ніхто не посмів вимовити бодай слово й висловити обурення з приводу не обдуманих дій. Навіть батьки Марго притихли, стояли біля дитини, не спускаючи з нього очей.
       – Я таки знала, що не впораєшся! – відчинивши двері, Дебора Моріс зайшла до вбиральні.
    Як тільки Елія пішла, жінка встала, вибачилася перед Стівеном й прослідувала за нею. Вона з народження няньчила Девіда, тому достеменно вивчила його непосидючий норов.
    – Дай я, – присіла біля дитини і допомогла йому розстібнути ремінь. – А ти серветкою спробуй витерти плями.
      Елія вже і сама помітила, що від дитячого взуття на тканині зосталися сліди, тож не витрачаючи часу приступила до справи. Сукня аж порябіла вся від темних плямок, які розсипом лишила пособі вода з під крана.
       – І як тепер мені піти, не привертаючи до себе увагу?
     – Перед Стівеном незручно, тож не станем тебе чекати, – жінка вже вимила руки й підійшла до сушильні. – Тканина тонка, тому ось цим і просушиш плями.
        Дебора Моріс, не кваплячись, повела дитя і відчинила двері.
       – Не поспішай. Я поясню, що сталося.
       Вона хотіла ще щось добавити, та дитя смикнулося і вирвалося на волю.
      – Девід не біжи!
     «Знову голос!» Тепер вже всі повернули голови й втупилися на дитя, яке підстрибуючи, бігло холом.
    Девід не знав що відчув зараз, сила його розчарування виявилася настільки сильною, що від безсилля він опустив очі. Значить не Елія його зупинила. Знов собі все придумав. Не дожидаючись того, коли повз нього пройдуть двоє, Девід повернувся і пошукав очами Марго. Дівчина не ворушилася. У розпачі стояла в повному мовчанні і широко розкритими очима дивилася на нього. Її гострі, завжди розправлені плечі якось поникли, постать зсутулилася, а руки звисали ніби мотузки. Просте вільне плаття з злегка оголеною спиною спадало до полу, підкреслюючи красиву, гладку і витончену спину. Вона одяглася так не заради того, щоб звабити свого мужчину, а й з точки зору естетичної насолоди. Марго не являлася виключенням, як і всім жінкам їй хотілося в цей день виглядати привабливо і в очах коханого, і в очах запрошених гостей. А ще, знаючи про неприязнь сім’ї Браунів до всякого роду новин з інтернету та «жовтої» преси, вона запросила на банкет вагомих партнерів по бізнесу, друзів і декілька знаменитостей, аби новина про її новий статус швидко розлетілася містом. Хотілося похизуватися, та натомість осоромилася і тепер не знала як приховати сором.
      А саме в цей час, наближаючись до невеликої зграйки відвідувачів ресторану, Дебора Моріс помалу йшла й мимо волі почала оглядати чоловіків, які стояли й дивилися їй напроти. Перший позирк на них і її увагу привернув високий чоловік спортивної статури. Повз такого не пройдеш мимо! Видно, що багатий, впливовий і в цій компанії домінант, бо стоїть і дивиться кудись так, що любому може дати відсіч. Такий не боїться нікого! В чоловічому суспільстві – це справжній альфа-самець! Дивує зараз одне, чого це й досі біля такого красеня не юрбиться натовп писклявих дівчат!? Аби ж тільки вона, хоча б на років сорок молодша була, то нізащо не пройшла б повз нього мимо! Від власних думок жінка аж розвеселилася трохи. Такий красень не її контингент! Їй під стать підстаркуваті парні. Швидко пробіглась очами по чотирьох головах і звернула увагу на того, хто погляду не відводить від її внуча.
   А Уільям Браун і справді п’явся на дитя, як божевільний. Воно магнітом до себе манило. Від споглядання всередині, аж відколупнувся доволі щільний залежаний пласт давно забутих емоцій. Ця несподівана зустріч ще й гострим лезом пройшлася по його запаленій свідомості, дорікаючи тим, що і у Девіда, аби той не пручався, досі була б така ж дитина. І раптом у грудях щось обірвалося грубо, адже хлоп’я, пробігаючи мимо, мимохіть глянуло вгору і дві пари очей зустрілися, долаючи перепони.
    В очах раптом замерехтіло дрібно і кінематографічний прийом – стоп-кадр, в буквальному сенсі слова втілився в реальність. Ніби на телевізійному екрані навкруги все завмерло, створивши ефект повної зупинки життя. Уільям Браун відчув сильний внутрішній поштовх. Нервова система подала імпульс і це спричинило скорочення м’язів у місці, де живе душа. Слідуючи поклику серця, чоловік повернувся в минуле до рідного дому, в якому вечорами його зустрічало таке ж карооке дитя. Мимоволі він усвідомив всю силу прагнення продовження свого роду. І воно виявилося настільки сильним, що йому захотілося захистити і це дитя. Ось через що чоловіча рука різко кинулася в сторону й піймала хлоп’я, що саме зашпорталося і почало вже летіти, падаючи донизу.
      – Не так швидко, малюче! – тримаючи його за плечі, поставив на ноги, але пускати не поспішав.
     Цей хлопчик настільки сильно нагадував йому маленького Девіда, що його долоні відчули тепло, яке по венах піднялося вгору й заполонило груди. Як добре, що він правильно виховував свого сина! З самого дитинства прививав нерушимі поняття про достоїнство та чоловічу честь, тому зараз абсолютно був певен, що Девід не здатен на аморальний й підлий вчинок по відношенню до дівчат. Бо інакше, дивлячись на оцю дитину, можна було б запідозрити, що він покинув своє дитя.
      – Ваш внук, – швидше стверджував, ніж питав.
    – Так, сер, – жінка підійшла і зніяковіла трохи. – Дякую, що врятували його, – нахилилася злегка, взяла за руку й потягла на себе.
     – Де його батьки? – чоловіка все таки щось не відпускало.
   Деборі Моріс не сподобався, ні тон, ні інтерес незнайомця цього. «Хто він такий!?» Через нього відчула себе ніби на допиті у прокурора. «Та й взагалі, яке має право задавати подібні питання?» Захотілося нагрубити, та натомість, за проявлену люб’язність ввічливо відповіла:
     – У сусіднім залі, – сказала й намірилася піти.
     – Сьогодні у мого сина заручини!
     Теплий голос її зупинив.
     – Сподіваюся, що дуже скоро бог і мене потішить таким же онуком!
  Почувши прихований комплімент, мимоволі вона зм’якшила свій сердитий норов. Природою закладено так, що у жінок проти волі виникає поблажливе ставлення до тих, хто вихваляє їхнє чадо. А Девід це її внуча, бо тримаючи його на руках в перший час після народження, віддала йому всю свою душу до останку.
     – Я впевнена в цьому, – і жінка з дитям подивилася на пару, яка заручилася щойно. – Вітаю, сер.
    І їй була вже не сила дивитись на білявку і на діамант, що сяяв на пальці і засліплював очі, тому повернулася й помалу пішла, міцно тримаючи за руку дитину.
    «Маsа» вважається одним з найдорожчих ресторанів у світі, а також найдорожчим рестораном у Нью-Йорку, хоча це невеликий заклад. З 26-ти доступних місць всі 26 кожного вечора були зайняті. Щоб попасти сюди, місця необхідно бронюються заздалегідь. Це давало можливість докладніше розізнати інформацію про гостей, аби потім правильно їх розсадити. А сьогоднішні гості ресторану виявилися членами двох різних громад, тому їх розмістили по різні боки в окремих залах, аби шум веселої компанії не заважав відпочинку молодій сімейній парі, що прийшла відпочити зі своєю мамою та малим дитям. Дивлячись тепер на тиху ідилію, яка панувала між ними, Масайоші Такаямана не жалкував, що зробив все можливе, аби відвідувачі не пересікалися. Зазвичай вибір меню він залишає за собою і особисто приймає замовлення, але сьогодні той рідкісний день, коли прийшлося зробити виключення із правил. Тож, аби загладити провину перед гостями й компенсувати брак своєї уваги, шеф-кухар дозволив їм підійти до суші-бару й подивитися як власноручно він готує для них. Суші-бар, на якому відбувається дійство, виготовлений з деревини Павловнії. Це унікальний вид швидкоростучих дерев, що не мають аналогів в світі. В Японії воно відоме під назвою Кірі, і в переводі з японського означає життя. А ще воно вважається священним, а також символом удачі. Ось чому стійка бару для корінного японця настільки цінна! І тим не менш господар ресторану дозволив малому дитяті бігати навколо неї.
     Споглядаючи весь цей розгардіяш, першими здали нерви у Дебори Моріс, вона забрала Девіда й усамітнилася з ним у кімнаті, де набагато менше місця й через брак зайвого простору існує шанс, що він зрештою заспокоїться.
    На відміну від свого тезки Девіду не вдавалося і не хотілося заспокоюватися. Навпаки, кожний веселий сміх, чи лукавий погляд в його бік, викликали у нього роздратованість. Він здаля дивився на Марго і через її веселість підсвідомо відчував безмірну жалість до неї. Почуття провини з приводу заручин гнітили його. Йому не сила дати жінці ті почуття, на які вона заслуговує. Девід визнавав, що по відношенню до майбутньої дружини вчинив грубу підлість, адже від неї йому потрібен лише нащадок. І не просто його дитина, а законно народжений спадкоємець! Про любов, або хоча б про якусь мізерну долю сердешної прив’язаності навіть не йдеться! А вона, як будь-яка жінка світу, сподівається на кохання. Тому тепер, дивлячись на безмежну радість в її очах, з пониклою головою, обваженою гіркими думками, Девід прислухалася до веселих голосів і дослухався до затихаючої музики, в якій гинули його останні надії на особисте щастя. Повернувшись спиною до гостей й положивши руку на край столу, він так і застиг в отій відчуженій нашорошеній позі з виразом абсолютної байдужості на обличчі. І його холодність не дозволяла до нього линути.
    Людський організм не відчував стільки часу отак просидів. Він «проснувся» лише тоді, коли від усвідомлення неминучої приреченості захотілося розхристати груди й пустити в себе потік вечірньої прохолоди. Девід розправив ребра і вдихнув. Та натомість його легені накрила лише темна затхла мла.
      – Ти куди? – Те Хо перегородив путь, як тільки помітив наміри товариша зникнути.
   – На балкон, – мозок почав прокидатися і свідомість швидко прийшла до тями. – Мені треба освіжитися. Просліди щоб за мною ніхто не пішов, – кинув погляд на Марго і безслідно зникнув.
     Туплячись перед собою, Девід йшов безлюдним холом, лишаючи за собою веселий сміх, який в буквальному сенсі слова давив його. Сама атмосфера стискала йому груди так, як душить нестача повітря в продимленому, прокуреному цигарками старому вагоні. Хотілося вирватися на волю, усамітнитися й привести в порядок розбурхані думки. Нарешті прийшла та мить, коли він усвідомив, що життя одне і воно не повториться знову. Елія не оживе, тож і чекати не треба. Краще відпустити її, бо інакше вона там не зазнає покою, а він… Він уже занапастив своє життя. І якщо так й надалі продовжиться, то ніколи не пізнати йому справжнього щастя, яке дарує сім’я.
     «Елія, пробач, але зараз ти мені зайва.» Чоловік майже біг по холу. «Відпусти мене, аби я відчув радість від народження сина! Три роки я пручався і не слухав нікого! Але і у мене є межа!» Людська сутність і чоловічий розум визнавали скороминущість земного буття, тож і Девіду прийшлося прийняти необхідність розпочати нове життя. А для цього йому треба з коренем вирвати свої почуття! Ось чому настільки сильно він прагнув дістатися до скляних дверей. Саме вони його спочатку укриють, потім виведуть на балкон, де він споглядатиме невидиму зоряність вечірнього неба й покірно чекатиме, коли його вспомини майбутнє захопить в полон.
     Девід так і зробив, підійшов до дверей, обома руками потягнув їх на себе й від сили розчарування пережив справжній шок.
     Спершись руками на дерев’яні перила, прямо перед його загнаним зором повстав чорний силует. На фоні золота із міських вогнів чітко проглядалися тонкі лінії дівочої фігури. Вони виразно окреслювали гострі плечі, випуклі стегна і тонкий стан. Гордовита постава і випрямлена спина явно демонстрували, що всі сьогодні тут абсолютно зайві. І Девід натяк упіймав, йому нічого не лишалося, як смиренно й непомітно відступити назад. Йому й самому не хотілося ні з ким вступати в розмову. Він в принципі не здатен зараз принаймні ввічливо хоча б вибачитися, що порушив чужий спокій, тому вперто позадкував, зачинаючи попутно двері. А поки відступав, чисто механічно очима пройшовся по контуру довгої шиї, спустився до плечей, потім по руці зісковзнув донизу. Дівчина ніби щось відчула, повернула кисть і на пальці заблистіло. Того блиску вистачило аби Девід закляк, прикувавши до нього увагу.
     Елія повертатися не поспішала. Хміль сильно ударив їй в голову. Вона стала якась в’яла, а тіло боліло ніби побите. Нею повністю опанували нудота і млосна розслабленість. Їй прийшлося докласти немалих зусиль, аби усамітнитися й прийти до тями. Прохолодне і свіже повітря трохи вивітрило з голови хміль, в наслідок чого біль потроху у ній почав затихати. Елія знала, Стівен швидко її знайде, тому ні секунди не сумнівалася, що саме він за її спиною відчинив зараз двері.
      – Я хотіла подихати, – повернулася й, оправдовуючись, почала посміхатися.
    Девід спочатку відчув як серце скажено забилося, а потім завмерло, пропускаючи удар. Зіниці розширилися, а на обличчі відпечатався страх. Він мертвенно зблід, ноги затремтіли, а тіло пронизав дрібний дрож. Далі приступ паніки атакував, адже вона не зволікала й сходу вдарила в груди. У неї не має чітких правил, адже мета у неї одна – наповал знищити людський організм. І організм людини, що стояв у дверному просвіті й обома руками тримався за ручки дверей, дійсно почав рушитися, як картковий домик.
      – Що в біса відбувається? – хотілося заволати та з горла вирвався сухий хрип.
    Елія не все чітко розчула, тому не піймала зміну в тембрі людського голосу. Її затуманений мозок бачив тільки темний силует, який постійно чомусь відходив. Придивившись по-уважніше, зрештою збагнула, що перед нею стоїть не Стівен. Прищурилася й розгледіла, що обриси явно знайомі, але пізнати їх не могла. Аби роздивитися краще, чисто інтуїтивно ступила на зустріч крок.
    Положення тіла змінилося, блиск на пальці зник і надав можливість чоловічим очам роздивитися прикрасу на пальці дівчини. Від усвідомлення неможливого по шкірі пробігся холодок і Девіду забракло кисню. Аби компенсувати його брак, він почав дихати поверхнево і дуже часто.
      – Хто ти? – сказав вже губами, бо голос у нього пропав.
      – Прошу пробачення, сер.
     Маленькими кроками Елія просувалася вперед, поступово наближаючись до невеликого клаптика простору, що освічувався променями люстри. Вони без перепон линули з високої стелі крізь скло дверей і дверний просвіт, утворюючи невеликий острів.
       – Я вже уходжу, – зробила ще крок, повність покинувши темряву. – Тож не стану вам заважати.
      Ілюзія світла вражала! Девід відчув як тугим канатом напруга скрутила м’язи шиї, плечей та спини. Від споглядання побаченого зашуміло у вухах, а в грудях з’явився тупий стискаючий біль. Він не вірив у потойбічні сили. Прогресивна освіта не визнавала й існування демонів, які спускаються на землю карати грішників, і в той же час не міг пояснити, яким чином бачить людину, яку три роки мертвою вважав?!
     – Ти не можеш ось так переді мною з’являтися! – чоловічі вуста не стрималися й випустили в світ розпач і гнів одночасно.
    Елія зупинилась так, ніби наткнулася на щось невідоме. Стояла і дослухалася, адже з глибин підсвідомості на поверхню сплило, що голос їй знайомий.
      – Ми зустрічалися? – почала приглядатися, одночасно відчуваючи, що чорна тінь приглядається і до неї.
    Девід і справді намагався роздивитися, чи перед ним не привид. Він трохи випив, тож цілком можливо, що хміль знову жартує з ним. Тим паче, що історії з туфлями, голосом та зонтом міцно сидять у його пам’яті.
       – Чому саме сьогодні?
       Сказав з таким безмежним приреченням в голосі, що Елія уловила щось лихе.
       – Ми знайомі?
       У відповідь чоловік зробив широкий крок й мовчки вийшов із тіні.
      Два погляди, ніби два локомотиви, на великій швидкості зіштовхнулися один з одним і Елія відчула як паралізуючий холодок підло пробіг по спині. Вона аж ніяк не очікувала, що чорна глиба гуне на неї. Їй хотілося відсахнутися, от тільки приковуючий погляд прив’язував до себе. Її очі дивилися перед собою і нічого не могли усвідомити. Так буває, коли мокру гладку поверхню намагаєшся змазати жиром. Той сковзає по слизькому і йому ніяк не вдається бодай за щось зачепитися. А ще, чомусь згадався і урок з хімії, на якому вивчалося змішування несумісних речовин. Така ж несумісність відбувалася зараз в голові в Елії. Мозок не сприймав інформацію, надіслану зоровими імпульсами. Побачене не сумісне зі знанням! Вона не може помилятися! Девід неживий!!! І нічого, що цей чоловік на нього схожий. Навіть не аргумент, що дивиться на неї з відчайдушним відчаєм в бездонних очах.
       – Сотні разів тебе кликав …
      Голос виражав почуття сильного душевного болю, від якого обличчя Елії почало мінятися. Спочатку воно скосилося мукою, а потім емоції спотворили все лице. На ньому по черзі відобразилися біль, гнів, недовір’я і страх. І чим довше вона придивлялася, тим сильніше й сильніше її поглинав жах.
    – Девід??? – стримуючи готові бризнути сльози, дивилася перед собою й рукою тягнулася до чоловічих грудей.
       – Нарешті ти почула мене, – злетіло з вуст перш, ніж переконався, що перед ним не привид.
       – Ти живий? – у підтвердження дотику їй хотілося почути ще й голос.
       – Те ж саме хочу спитати і в тебе.
     Останні слова призвели до того, що чоловік відчув, як навколо нього ніби лопнув мильний пузир, який на протязі трьох років відгороджував його від дійсності. Елія теж збагнула, що зараз в її свідомості абсолютно відсутні будь-які система й порядок мислення, адже зустріч з Девідом подіяла на неї так, як діє на організм електричний шокер. Неконтрольоване скорочень м'язів порушили всі біологічні процеси, що й привело до подразнення живих тканин.
      – Що відбувається? – прикривши обличчя руками, вона не стрималася і заплакала.
     – Ти зберегла її, – дивлячись на каблучку перед очами, Девід обійняв плечі, які дрібно затряслися від здавлених ридань.
     В освітленому просторі стояло двоє. Обоє тілами линули один до одного, усвідомлюючи, що зустріч, на яку вони навіть не сподівалися, відбувається проти всіх законів природи.
    – Люди, зустріч яких призначена долею, рано чи пізно обов’язково зустрінуться, – Девід говорив тихо, торкаючись губами голови дівчини, яка обличчям уткнулася йому в груди. – Ми прощаємося так, ніби не побачимося ніколи, – поцілував її в маківку й міцніше пригорнув до себе. – Але в результаті знову знаходимо один одного.
       – Спасибі, що вижив, – Елія заворушилася так, ніби хотіла заритися в нього.
       – Ти про що? – полуда з очей спала, в голові прояснилося і реальність повстала перед ним.
       – Мені сказали, що ти загинув.
       – Хто? – Девід відсторонився, намагаючись її роздивитися.
     – Зараз це вже не важливо, – Елія згадала прихід до неї Марго і для неї все стало відомо. – Головне, що живий.
       – Ходімо, – роздійнявши обійми, свої руки він не відпускав.
       – Куди?
    Хоча вся сутність Елії, як жінки, сп’яніла від почуттів до чоловіка, її материнський інстинкт не дозволяв їй забути про сина.
        – Поки не знаю, але нам треба звідси піти, – відступаючи, Девід тягнув її за собою. – Ти повинна мені все розповісти.
     – Але не має що розповідати! – в голові сотнями клубочилися думки, їй і самій хотілося усамітнитися, та все одно вона не збиралася уходити. – Я думаю, що це ти повинен розказати про себе! І для цього не обов’язково кудись іти!
      Девід остовпів, адже не міг повірити, що йому пред’являють претензію.
    – Ти права. Нам дійсно є що обсудити, – швидко оговтався, тому намірився піти. – Але краще нам зараз зникнути.
     – Я не піду з тобою! – Елія різко смикнулася й потерла зап'ясток від болю.
    Девід спокійно вернувся назад й пильно глянув в засльозені очі, які ніби шукали, ніби щось хотіли побачити в ньому.
     – Що з тобою сталося за ці три роки? – дивився на неї очима, в яких горіла любов. – Розкажи мені. Не приховуй нічого!
    – Не має про що розказувати!
    – Я зараз серйозний, як ніколи, – зверху дивився й аурою тиснув на неї. – Тому будь відверта зі мною.
    – Що ти хочеш почути? – упертий погляд пом’якшився трохи. – Що розказати?
    – Все!!!
     У відповідь Елія лиш покосилась на руку, що тяглася до неї.
     – Хочу знати про тебе геть усе!
   Надзвичайно ніжно, ніби боявся торкнутися, розкритою долонею Девід погладив їй шию, потім потягнувся до потилиці, а коли повертався назад, то великим пальцем торкнувся чутливого місця за вухом. І всі його дії були настільки неспішними, неквапливими, що саме це й надало Елії змогу відчути томливу млявість у тремтячих ногах.
      – Мені теж потрібно розібратися, – її рука невпевнено, але уперлася йому в груди. – Тільки не зараз.
        – Я працював, як навіжений, – Девід нічого не слухав. – Це був єдиний спосіб, щоб вижити. І все це через тебе. Ти зникла і я не міг ні з ким зустрічатися, не міг спокійно їсти, спати не міг! Просто працював до тих пір, поки вже не сила продовжувати.
       – Я не зникала, – тихо спробувала себе оправдати.
      – Не міг викинути тебе з голови ні на мить, – як і не чув, продовжував говорити. – Розкажи мені про свої почуття і про те, як жила весь цей час? – гладив її уже і очима. – Якщо не скажеш, я не зможу дізнатися!
     Останні слова, то остання крапля, яка вщент наповнила чашу й потекла через край. Якщо до цього Елія ще могла хоч якось триматися, то його душевна відвертість її збентежила.
     – Я боялась.
    Елія згадала всі ті миті, коли каялася, коли благала бога аби зустрітися й зізнатися йому, як сильно за ним сумувала.
    – Сотні разів себе картала, що втратила тебе через свою легковажність. Те, що на одну ніч, – запнулася, та швидко продовжила. – Я не повинна була так поступати з тобою. Але повір, – повіки різко злетіли вгору. – Пізніше я не жалкувала. Не знаю, повіриш ти чи ні, але за все життя, я ніколи не робила такого і не відчувала те, що тоді відчула до тебе.
     – Ти кажеш, що наші почуття були взаємні? – Девід обличчям тягнувся до неї. – І тобі не вистачало мене?
      Елія мовчала.
      – А зараз? – його тепле дихання вже огортало жіноче лице, яке вона йому підставляла.
      – Я скучала.
      У передчутті чогось давно забутого і такого жаданого він нахилився, а вона …
   – Девід!!! – з бокалом шампанського у руках Те Хо з’явився у порозі. – Твоя наречена тебе зачекалась!!!
     В буквальному сенсі слова, Елії відчула, як хльосткий удар пройшовся по тілу і вона відсахнулася. Від почутого в очах замерехтіло, а слова вдарили в дзвін, сповіщаючи їй, що той, з ким щойно цілувалася, тепер вже чужий чоловік!
      І Те Хо від побаченого паралізувало. Яким же великим стало його розчарування, коли побачив, як на тлі вечірніх вогнів дві темні постаті один до одного припали. І це був його вірний друг!!! Який жодного разу не зраджував моральним цінностям, а тепер, в день своїх заручин, не криючись, цілується з іншою!
     – Марго тебе шукає скрізь, – сказав з гіркою зневагою в голосі й від незручності відвернувся, не знаючи куди подіти очі свої.
      Все різко стало на належні місця. Пак виконав місію! Незважаючи на надто дужі враження, Елія легко зіставила всі події сьогоднішнього дня.
       – Ти святкуєш заручини? – дивилася у вічі й тихо відступала.
       – Це стане проблемою для нас?
       – Нас? – засумнівалася, чи все правильно почула. – Нас вже не існує!!! І ніколи не існуватиме!
       – Ця зустріч міняє все!
       – Супружна клятва для тебе обіцянка пуста?
    Приголомшено й розчаровано Елія стояла й підшуковувала слова, якими найпростіше могла б висловити своє невдоволення.
       – Мені шкода.
       І їй нічого не вдавалось придумати! Єдине, що вона зараз могла, так це найти привід, аби зникнути й побути на одинці, а інакше вона збожеволіє. Девід живий, от тільки для неї нічого не міняється. Навпаки, все відбувається так, як з самого початку повинно статися. На що вона сподівалася? Тут інше життя! І нічого, що в неї син! Їй все одно біля нього не має місця поряд. Думки про дитину породили безсилля. Адже тепер він має сім’ю, яка не знає про його існування! І від цього їй стало ще потворніше. Елія дратувалася. А ще ревнувала. І ображалася водночас. Адже вона чекала! Він же її не чекав.
     – Колись я знала іншого Девіда, – поступально відходила, шукаючи очима вихід. – Він не відступався від намірів. Не порушував слова. Тому на нього можна було покластися.
       Девід мовчав, питливо прижмуривши очі.
     – Я рада, що живий. Але віднині ми підем різними шляхами, – Елія повернулася й неспішно пішла, минаючи безпорадного Пака.
     – Мені ж не привиділося? – лице в бідолашного перекосилося і він розгублено дивився на товариша, який перебував в абсолютній прострації.
   – Дивно, – той заговорив так, ніби опритомнів щойно. – Я зараз відчув, що давно не жив по-справжньому.
    – І що тепер? – хоча Те Хо ще переживав шок, він усвідомлював, що тепер все переверниться з ніг на голову.
  – Мені необхідно з цим розібратися! – не відводячи очей, Девід пішов, лишаючи Пака, який безпорадно стояв й споглядав його широку спину.
    Стівену теж не сиділося. Він непокоївся. Елія давно вже не поверталася. Тривожні думки про неї примушували нервуватися. Йому хотілося відправитися на її пошуки, от тільки застережливий погляд жінки, що сиділа з дитиною на руках, змушував його залишатися. Підсвідомо чоловік визнавав, що жінці насправді потрібно трохи більше часу провести у вбиральні, ніж він собі уявляв. Але попри всі можливі виправдання, йому вже не сила сидіти самому. І хоча Стівен нічого не мав проти Дебори Моріс – жінки, яка завжди йому імпонувала, вона все одно не та супутниця, з якою хотілося б провести увесь час. Та й мучили його сумніви, що Елія навмисне його уникає, так ніби відчуває, що сьогоднішній вечір для нього повинен стати особливим. Сьогодні йому хотілося побути не хлопчиком, не другом з далекого дитинства, а відчути себе зрілим чоловіком поряд з жінкою, яку вже багато років кохав.
      – Не хвилюйся, – Дебора Моріс ніби читала думки. – Сьогодні вона випила більше, ніж зазвичай, тож поверниться скоро.
    – Але краще мені її пошукати, – якийсь внутрішні поштовх наполіг не відступатися, тому, не зволікаючи, направився до дверей.
     Стівен ще не встиг зачинити двері за собою, а вже смикнувся відкрити їх назад. Чорною, високою скалою прямував на нього Девід. Від такої недоречної несподіванки серце в грудях тріпонулося. Захотілося зникнути, от тільки два ненависні погляди вже устигли прикипіти один до одного.
     – О!!! Стівен!!! – прискоривши шаг, Девід різко спинився перед його очима. – І чого я не здивований!? – в голосі вчувалася суміш зневаги та іронії. – Коли збирався повідомити, що вона жива?
     Саме лише припущення, що Девід міг побачити Елію, визвало в Стівена занепокоєння і він помітно зблід.
      – Я й не збирався, – видавив з себе слова, не смикнувши жодним мускулом на лиці, яке закам’яніло від напруги.
    – Не маю жодного сумніву!!! – і подивився на суперника так, що одними лише поглядом міг його вбити.
      У ньому вирували емоції! І йому не вдавалося їх приборкати! Це були злість, зневага, розчарування і відчуття підлої зради, які перемішалися з розумінням до почуттів чоловіка, який любив жінку, яку кохав він сам.
      – Вона там? – очима указав на зачинені двері.
      – Думаєш, я покинув би її, аби була там?
     Стівен думками метався в голові, намагаючись уявити, де саме зараз може ховатися Елія. Але в той же час, незважаючи на надмірне емоційне перевантаження, він не міг забути і про її сина.
     – Скоріш за все, це мені треба в тебе спитати! – стояв так, аби ніхто не зміг пройти повз нього.
     Девід не знав як діяти. Не знаходилося в нього жодної вагомої підстави, аби піддати сумніву останні слова. Ось чому він відчув себе загнаним звіром, що безуспішно метається, не знаючи в який бік піти. З одного боку його утримував Стівен, якого не хотілося випускати з виду, а з іншої сторони манила Елія, яку необхідно негайно знайти.
      – Девід!
      А от про третю сторону він не подумав.
     – Синок!
      Несподіваний окрик, ніби садив на короткий прив’язь.
     – Тебе вже всі зачекалися!
     – Не зараз, тату! – і від гнітючої досади аж застогнав.
     І хоча Девід відвернувся й відійшов на декілька кроків, Стівен скоріш відчув, аніж побачив, суцільну безпорадність у того в очах. Зацікавившись настільки разючою переміною настрою, він по-уважніше придивився до чоловіка, який наближався до них, тримаючи у руках наполовину наповнений бокал. І якби йому не довелося підслухати їхню розмову, він все одно з легкістю міг би збагнути, що між цими двома існує близький родинний зв’язок. Породу неможливо сплутати! Майже без змін батько передав сину свій ДНК-профіль. І маленький Девід, що сидів в кімнаті за його спиною, теж наче “генетичний відбиток” оцих обох.
       – Марго тепер і моя дитина, тож не ображай її своєю байдужістю.
       – Зараз я не можу приділяти їй увагу, – знаючи, що їх слухають, Девід покосився через плече.
      – Ти ж не змусиш мене нервуватися? – видко, що чоловіку важко контролювати емоції, але тим не менш, стримуючись, продовжив: – Й не порушиш обіцянку одружитися на ній?
    – Для мене важливіше зараз декого відшукати, – і відчуваючи, що за ним й далі стежать, Девід безцеремонно покинув батька, у якого стиснулися зуби так, що під вилицями повипиналися жовна.
     Стівен тріумфував! Йому не вдавалося приховати відчуття злорадства. Але стільки б не радів, аж ніяк не міг дозволити собі довго зволікати, тож привітався здаля і теж поспішив слідом.
      Шукати Елію не довелося довго. Спустившись в гардероб, гардеробник відразу його повідомив, що леді, з якою прийшов, щойно забрала верхній одяг. Стівен відразу повернув назад і швидко кинувся на вихід. Як тільки двері відчинилися й вивели його на відкритий простір, яструбиний зір чоловіка вмить вихопив серед натовпу намічену здобич. Підтримуючи одною рукою поділ довгого плаття, Елія швидко перетинала багатолюдну площу. А дійшовши до її краю, вона на секунду зупинилася, огляділася по сторонам й перебігла вузьку смужку дороги. Від напруги Стівен аж застогнав. Йому лише зоставалося остовпіло стояти й споглядати як одним порухом руки Елія з лоба відгорнула тонке пасмо волосся, розправила плечі, а потім почала віддалятися і зрештою зникла безслідно.
        – Я насправді з ним покінчила!
     Минаючи стрічних прохожих, вона вже йшла набережною, на яку, розбиваючись об сіре каміння, накочувалися бурхливі хвилі річки Гудзон. Пройшовши з десяток кварталів, у неї боліли не тільки ноги, а й «крила». І це не дивно, адже почувала себе пташкою у зачиненій клітці, що б’ється крилами об залізні шворні, намагаючись з неї звільнитися.
      – Дивися!!!
      Це було сказано своїй іншій сутності – тій, яка ще чіплялася за чоловіка.
     – Я збираюся це викинути! – демонстративно зняла з пальця каблучку і підійшла до краю кам’яного обриву. – Я покінчу з цим! – і міцно стиснула кулак й замахнулася з усієї сили!
     Її рука заклякло зависла над голово, адже кулак так і не зміг розчепити пальці й викинути те, що ховалося в його серцевині! Елія вагалася. І поки її долали сумніви, в її голові перед очима мелькали слайди вспоминів. По черзі спливали миті знайомства, блаженства, любові…
    Для неї ж не притаманні непослідовність, нерішучість, слабкість волі! То чого ж тепер стоїть і вагається? «Невже мало розчарування і болю?» Як тільки себе почула, рука відразу ж сіпонулася й замахнулася знову.
    Удар і різкий біль у зап’ястку протверезили розум. Елія не встояла на ногах. Якась невідома сила грубо її смикнула, вона поточилася й почала падати назад.
     – Ти справді думаєш, що зможеш без мене жити?
     Тримаючи руку високо над головою, Девід одночасно підтримував і тонкий дівочий стан.
    – Ти стежив за мною? – змогла заговорити, як тільки минув шок.
    – Так, – в голосі прослизнули роздратованість й неприхована злість. – Я не хотів, але пішов за тобою.
    – Навіщо ж тоді пішов, якщо не хотів? – смикнулась, от тільки не вийшло нічого.
    – Гадаєш мені подобається це? – Девід опустив зчеплені руки й завів їх дівчині за спину. – Я міг би бути щасливим у своєму благополучному світі, не застрягаючи в твоєму неповноцінному!
    – Саме так! – щоб вирватися, вона смикнулася знову, от тільки це призвело до того, що всім тілом вона ще щільніше припала до нього. – Я теж була б без тебе щаслива!
    Девід подивився настільки люто, що поглядом міг заморозити. А ще йому захотілося струсонути дівчину так, щоб з обличчя поспадали вся пиха й непомірна зухвалість.
   – Без мене тобі було краще жити? – від злості завів руку ще далі. – Тоді навіщо воскресла? – притиснув її так, що майже вдавив у себе.
     Від близькості чоловічого тіла Елія задихалася, тому не змогла відповісти.
    – Не обманюй мене, – в свою чергу Девід не зупинявся. – Бути не може, щоб без мене ти змогла жити щасливо!
      Побачивши відчай в його очах, Елія притихла.
     – Ніколи не смій відчувати себе живою без мене! – і на доказ сказаного, не жаліючи, заломив руку й ще міцніше притиснув до себе. – Без мене ти повинна відчувати, що помираєш!
    Елія стояла, ледь стримуючи сльози. Її очі блищали, губи зрадницьки тремтіли, але Девід так само продовжував подавляти її своєю силою. Жоден з них не збирався поступатися один одному.
    – Що ж тепер робити? – першою прийшла до тями вона. – Тепер я несильно скучаю за тобою.
    – Несильно?
     Девід ослабив хватку, Елія ледь зворушилася й легко звільнила руку з полону.
     – Для мене ти мужчина з минулого.
     – А як же це? – розкрив долонь і протяг її перед собою.
   – Я просто хотіла декому її передати, – злякавшись сказаного, швидко продовжила: – Але не збиралася за тобою вічно сумувати.
      – Ти не збиралася пам’ятати мене?
      Чогось саме останні слова сильно врізалися в пам’ять. Саме вони завдали найбільшого болю, адже він не збирався її забувати.
      – Нам краще без наших вспоминів, – Елія опустила лице. – Ти ж колись її покинув. Тепер моя черга, – потягнула руки і згорнула в кулак розкриту його долонь. – А можеш собі її забрати.
      – Ти правда збиралася її викинути?
      – Так, – збрехала без жодного зазріння совісті.
      – Якби ми не зустрілися, ти би викинула її? – Девіду ніяк не вдавалося повірити в почуте.
      – Викинула б!
      – Тоді може і мені позбавитися її? – погойдав каблучку на руці, ніби хотів зважити.
       – Тепер це твоє. Що хочеш, те можеш зробити з нею.
       – Гаразд. Викидаю тут і зараз!
     Девід повернувся і замахнувся так, що Елія збагнула – його наміри не жарт. Як і не стояла. Кинулась вперед й обома руками вчепилася в руку.
       – Не треба!!! – і, щоб зупинити, всім тілом повисла на ньому.
       Девід обм’як.
      – Тобі я вже не потрібен, – відчуваючи неминучість розлуки і гіркоту від того, що з них двох, лише він чекав, він повернувся, очима шукаючи її очі.
    – Але ж і тобі стане комфортніше, якщо ми обоє станем не потрібними один одному, – Елія з готовністю зустріла зоровий контакт. – Жити стане тільки простіше.
       – Це не справедливо. Коли я тебе знайшов …
      – Це вже не важливо! – Елія перебила, не дослухавши до кінця. – Ти одружуєшся! А значить, я тобі нічого вже не винна.
       – І чим більше я про це думаю, тим гірше мені стає.
       – Ось через що нам краще не зустрічатися знову.
     Не зволікаючи, Елія розвернулася і пішла. І тільки наблизившись до дороги, вона збагнула, що поспішала і тому не взяла з собою ні телефона, ні гаманця. Її хотілося попросити допомоги, але попросити не могла, тому в нерішучості стояла край дороги, намагаючись спіймати таксі.
       – Коли ти поїдеш! – на прощання Девід захотів сказати жорстокі слова. – Я хочу щоб ти сумувала за мною!
        – Ти збожеволів? – від несподіванки Елія обернулася.
      – Надіюся, що в тебе ні с ким іншим нічого вийде! Я знаю, ми не обіцяли чекати один одного, але сподіваюсь, що ти знову полюбиш мене!
       – А як же твоє весілля?
      – Це ділова угода, яку з самого початку я прагнув уникнути.
      – А до чого тут я? – вона повернулася і підійшла, щоб і йому зробити боляче. – Ти запізнився, Девід.
      – І що це значить?
      – В моєму житті вже існує чоловік, без якого я не можу жити!
      – Стівен!? – зневажлива посмішка розтягнула його вуста.
    – Забудь про нього! – Елія впритул підійшла. – Він не той, за ради кого я забула тебе! – і вона побачила, настільки сильно б’ють її слова. – Відстань нас розлучила. А це значить, що ми не  настільки сильно кохали один одного!
      І лише тепер розумом осягнула, що підло перетнула межу. Тож, аби хоч трішки загладить провину, кінчиками пальців торкнулася його рукава.
        – Не торкайся мене, – він рішуче прибрав її руку. – Коли ти торкаєшся, я хочу обняти тебе.
      Елія зрозуміла і прийняла, що взаємні звинувачення – це лише образи на життя. Вони настільки звикли жити порізно, що не змогли зорієнтуватися й правильно розпізнати свої почуття. Замість полегшення, що обоє живі, вони не зраділи, не обнялись, а почали звинувачувати один одного за те, що їм приходилося переживати горе, яке на протязі трьох років труїло їм земне буття.
        – Те, що я скажу, стануть останніми словами, – Елія заговорила так, ніби її і дійсно більше ніщо вже не тривожило. – Спасибі, що спас мене!
         – Перестань втікати від мене, – Девід дивився на неї будучи певним, що йому не захочеться чути її слова. – В останнє прошу, іди за моїм серцем!
         – Можливо мені взагалі не потрібно було з ним зустрічатися?!
      Весь її вигляд, жести, інтонація спонукали суперечити. Виклик горів в очах! Але подавлений, безпорадний образ чоловіка, змушував її поступатися. Все йшло не так.
        – Я також до тебе тоді йшла, – заговорила тихо і якось зовсім умиротворено. – От тільки дійти не змогла.
      Елія рішила бути якомога чеснішою, і перш за все через себе, аби пізніше не жалкувати, як жалкувала останній час, що так і не змогла сказати те, про що три роки мовчала. Та й вона прийняла рішення відчинити навстіж свої двері, аби Девід заглянув всередину й пересвідчився, що її «кімната» пуста, і в ній вже не має почуттів до нього. І нехай це боляче й несправедливо, але їй необхідно відпустити його.
      – Ти також подобався мені. Замість того аби сказати це, я причиняла біль своїм мовчанням, – зізнанням звільнити себе хотіла, а його тримати поряд не могла. – Зараз вже нічого не виправити. І мені шкода! Я не могла вчинити інакше! Хоча хотіла, – вона затихла на мить, а потім, набравшись сили, продовжила: – Я дала собі слово, якщо коли-небудь зустріну тебе, то неодмінно скажу, що я скучала, що відчайдушно мені не вистачало тебе!
       Як тільки Елія затихла, Девід продовжив.
      – Чи існує судьба? Невідворотна? Від якої не можливо втекти? – говорив, блукаючи по ній тужливим зором. – Якщо так? То моя судьба раз за разом стрічати тебе, невчасно і в недоречну мить.
       – Спасибі, що вижив, – Елія не знала, що ще можна сказати на прощання.
       – Невже ми ось так і попрощаємося?
       – Ми живі! Колись обов’язково зустрінемся знову.
       І вона напевне вже знала, що наступна їхня зустріч стане зустріччю колишніх співслужбовців. У них різний соціальний стан. Їхні долі перетнулися там, де не має жодних прошарків суспільства, чи кордонів! Але тут у них у кожного своє життя. А ця зустріч – це просто приємний спогад. Вона, як молодість, яку несподівано згадав, як щось сокровенне, дорогоцінне і крихке! Те, до чого не можливо торкнутись! Дозволено лише дивитися й любуватися здаля.
    – Ти не тільки спас мені життя, – перед тим як піти, не могла промовчати. – Ти подарував мені безцінне бажання жити!
     – Я так жадав, аби ця наша зустріч відбулася! – Девід ніяк не хотів її відпускати. – Мільйон разів обдумував слова, а тепер тільки й можу, що запропонувати другом тобі вірним стати.
      – А ти зможеш? – Елія засміялася.
      – Ні, – напруга в тілі зникла і в нього.
      – Будь добрішим до Марго, вона тебе кохає.
      – А я ні, – помовчав і винувато продовжив: – Мені лише син потрібен.
    Елія всім тілом сіпнулася, очі ожили і ніби виросли крила! От тільки наступні слова намертво запечатали їй губи.
      – Не просто син, а син народжений в законному шлюбі!
      – Тоді ти повинен відповідати за свої слова, – в голосі прозвучало спустошуюче приречення.
      – Ти дійсно цього хочеш?
      – Так, – сказала і її знудило.
      Далі говорити вже не було про що.
      – Мені пора, – ніяковіючи, Елія усміхнулася й, не знаючи куди приткнути руки, повернулася і пішла.
    Девід її не доганяв. Він стояв і дивився, намагаючись заглушити думку в голові, яка неспинно буравила мізки: «Вона так і не сказала, що колись хоч трішки кохала мене.»