Видіння

      Перед нею відчинилися скляні двері і вона зайшла до просторого холу. Сьогодні не тільки вона почувалася по-іншому, все виглядало інакше. Рівна підлога, ніби водна гладь, вперше дозволила їй без перешкод підійти до ліфту, бо окрім двох охоронців, які привіталися ледь помітним кивком голови, на її путі нікого не зустрілося. Не побачила вона жодного і на поверсі. Було ще занадто рано. Але, незважаючи на ранній час, Елія знала, що Мері досі вже на робочому місці, тож захотіла зайти і привітатися з нею, адже від нині вони працюватимуть окремо, вперше з дня їхнього знайомства. Глянувши на ручний годинник, Елія поспішила. До початку робочої зміни лишалося сорок хвилин, а це значило, що вистачить часу аби включити кавомашину й випити чашечку ароматної кави. От тільки не сталося, як планувалося. Зайшовши в приймальню, відразу стало видно, що посиденькам прийшов край. В повітрі царював справжній хаос! Мері метушилася, гарячкувато збирала документи й поспіхом запихала їх по трьом папкам. На її обличчі відпечаталася така стурбованість, що про причину годі було й питати.
     – Чим тобі допомогти? – все таки рішила запитати, адже внутрішню відчувала провину за те, що сьогодні Мері прийдеться одній працювати, бо напарниця, яка замінить її, на роботу вийде після неділі.
       – Я вже все закінчила.
       – Тоді в чому річ?
       – Шеф дзвонив. Термінові збори ради директорів.
    Елії ще ніколи не доводилося бачити аби на обличчі дівчини відображалася настільки відверта безнадія. Зазвичай ця роль належала їй! А Мері завжди йшла з кам’яним лицем напролом. Зараз же, дивлячись, як та втомлено опускається в крісло й покірно кладе руки на тремтячі коліна, вона не могла втямити, що в біса могло з нею статися?
       – Мені вже час іти. А в мене каблук зламався!
      Тільки тепер Елія опустила донизу погляд.
    – Я не можу туди так заявитися, – простягла ногу, затягнуту в тонкий капрон. – І перезутися не встигаю, – для більшої переконливості поворушила ступнею, на якій красувався тапочок на абсолютно плоскій підошві.
       – Там зберуться чи не найвпливовіші люди штату!
      Елія стояла не в силах вимовити ні слова. Аж занадто кумедно Мері виглядала у своєму вдаваному горі.
      – Я не мала там сьогодні бути, а тепер доведеться йти ще й у такому вигляді!
     – Не доведеться, – Елія підійшла майже впритул і швидко зняла з ніг свої туфлі. – Одягай! У нас з тобою один розмір.
      – А як же ти?
    Це питання швидше за все було риторичне. Аби Елії навіть цілий день прийшлося ходити босому вона усвідомлювала, що все одно не відмовиться від запропонованої допомоги.
    – Вони мені вже скоро взагалі не знадобляться. До форми охоронця не пасують, тож краще одягну свої шкарбани.
     У дівчат і справді малася прихована запасна пара взуття на плоскій підошві. Проходити цілий день на високому підборі – це надзвичайно виснажливий труд. До кінця робочого дня ноги так набрякали, що ледве відривалися від підлоги. От вони і рятувалися тим, що перевзувалися тоді, коли шефа не було в офісі.
      – Все одно цілий день зиритиму в монітори!
     – Тоді гаразд! – не зволікаючи, дівчина просунула ноги у туфлі і вони облягли ступні, наче рідні. – Я так і не зрозуміла твоє бажання стати охоронцем! – Мері встала і, перевіряючи настільки їй зручно, енергійно потопталася на одному місці. – Коли їх вперше побачила, – всю увагу раптом переключила на обуванку. – То позаздрила елегантній вишуканості, а тепер заздритиму ще й надзвичайній їх зручні! Чому ти так рідко їх носиш?
   У відповідь Елія лише сумно посміхнулася і не стала вдаватися в подробиці. Не хотіла вона пояснювати чому їх берегла. Девід – це її тайна. І їй здавалося, якщо про нього дізнається хоч єдина жива душа, то потойбічне таїнство зникне, його дух перестане приходити до неї в снах і зв’язок між ними розвіється.
    – Я викличу тобі таксі, – останнім часом вона трохи відійшла від справ, здебільшого займалася прийманням нової посади, тому не в курсі справ була, з яких причин скликана незапланована нарада, але адресу пам’ятала точну.
      – Не треба.
      – Ти вже викликала? – Елія дивилася на подругу з недовірою.
      – Ні.
      І судячи з того настільки Мері спокійно виглядала, вона зробила висновок.
      – Збори не у штаб-квартирі на Уолл-стріт?
      – Ні, на сімдесят шостому поверсі!
   – У цій будівлі??? – у неймовірність почутого важко вірилося. – З яких причин місце зустрічі змінилося?
     – Не знаю, але перепустку вже доставили.
   – Мене завжди цікаво, як там на верхніх поверхах, – Елія схрестила руки на грудях і так, ніби соромлячись, погойдалася як мале дитя.
     – Так як і на нижніх! – на відміну від подружки Мері не розділяла її настрою.
     – Не скажи!!! Сама ж говорила, що на елітних поверхах розміщені крупні компанії.
   – Багатством убранства відрізняються хіба що кабінети господарів, а для таких як ми, різниця не відчутна.
    – Все одно хочеться піти замість тебе, адже ти зможеш піднятися на терасу.
   – Навряд чи вистачить на це часу. Мені лише потрібно віддати папку з документами. А більше там робити нічого.
    – А я б не відмовилася з висоти подивитися на місто.
    – Ага! – Мері вже зібралася йти, але перед виходом рішила охолодити недоречний запал подружки. – Сама вже в охороні. Невже дозволила б сторонньому ходити, де в голову збреде?
    Елія не знайшла що відповісти, та й відповідати уже нікому, адже дівчина на порозі крутнулась на каблуку і зачинила за собою двері, а їй лише довелося мовчки споглядати, жалкуючи у душі, що сьогодні вона не пішла замість неї.
   Попри всі обставини, що неблагополучно склалися, Елії все одно жадалося піднятися на верхні поверхи. Також вона хотіла зайти і в конференц-зал, бо той досі величезний і з овальним столом з червоного дерева посередині. Такі приміщення їй ще не доводилося відвідувати, тому вона не відмовилася б подивитися на нього і на тамтешніх присутніх, адже на збори акціонерів настільки високого рівня, директор компанії завжди брав більш досвідченіших секретарів, в даному випадку – Мері. Але сьогодні Елія ладна докласти багато зусиль й гідно справилася б з покладеною задачею, аби опісля покинути зал і знайти того, з ким можна було б домовитися і вийти на терасу, хоч на коротку мить. У Нью-Йорку, в цілях безпеки, щоб потрапити на дах хмарочосу необхідно мати спеціальний дозвіл. Не зважаючи на існуючу заборону, Елія завжди мріяла підійти до краю будівлі, уявити себе птицею з широкими крилами й полюбуватися дивним краєвидом, бо навіть на гелікоптері їй не доводилося літати над містом, яке з висоти пташиного польоту виглядало мабуть, як справжні кам’яні джунглі.
     А Нью-Йорк і дійсно мало чим відрізнявся від густих, важкопрохідних лісів з бетону, високоміцної сталі та гартованого скла. Склавши перед собою руки і сплевши пальці у міцний замок, Девід сидів за лакованим столом з червоного дерева, що стояв посеред просторої кімнати з панорамним вікном на всю фасадну стіну, і байдуже споглядав саме таку міську красу, яка розляглася перед ним безмежним простором у сонячному сяйві.
    На сьогоднішніх зборах головував його батько – Уільям Браун. Девід і Те Хо сиділи від нього праворуч. Трохи далі сіла Марго. А от ліворуч від президента компанії розмістилася інша вітка сім’ї Браунів. Дейвіс Браун зі своїми дітьми; Рендою, Елізабет та Робом, низько схилившись над паперами, наполегливо передивлялися представлені фінансові звіти. Девіда вони не цікавили. На відміну від них він не збирався погружатися в цифри. Йому абсолютно байдуже, що за правонаступництво бізнес-імперії, яку заснував їхній дід, Роб Браун почав вести брудну гру в кулуарах! І все одно не варто хвилюватися! Компанія в будь-якому випадку лишиться у руках, які ніколи не відпускали того, що до них потрапило. Ось чому з абсолютною байдужістю на обличчі Девід сидів й безцільно тупився кудись очима. Але так було не завжди.
     Сугубо від неробства він звернув увагу на дівчину, яка тихо зайшла до конференц-зали. Її приємна зовнішність, манери, плавні рухи та безшумна хода, мимоволі приковували до себе увагу. Ледь помітним кивком голови вона привіталася і ціленаправлено підійшла до чоловіка на протилежному боці стола, адже окрім головних акціонерів, на зборах зібралися й інші представники власників акцій. У цій дівчині не малося нічого з того, що зазвичай відразу подобається чоловікам, і тим не менш, як зачарований, Девід стежив за нею. Він і сам поки що не міг усвідомити, чого ж насправді зір причепився до неї. Поки вона поверталася назад до дверей, суто механічно чоловічі очі обмацували всі вигини точеної фігури. Крій спідниці вигідно підкреслював тонку талію і округлі чітко виражені сідниці. Аж незручно стало!!! «Невже відреагував на дівоче тіло?!» Аби пересвідчитися та й заради забави, Девід опустив погляд донизу на її рівні ноги. Не встиг він ще пересвідчитися, а в грудях все сколихнулося. Зорові імпульси настільки швидко почали передавати інформацію, що мозок не встигав її обробляти. Він до кінця ще не усвідомлював, а організм вже почав реагувати. Побачене привело Девіда в ступор! Важко вірилося, але його очі чітко дивилися на чорні лаковані туфлі на каблуку і на майже білу розочкою позаду. Напружуючи зір й придивляючись по-уважніше, він мацав очима кожен вигин і крій взуття. А також зорова пам’ять сфотографувала й дістала з глибин пам’яті білі розводи на шкірі, з яких і була створена єдина прикраса, що кріпилася до задника.
     – З тобою все гаразд? – поки-що Те Хо єдиний, хто звернув увагу настільки сильно Девід зблід. – Випий води. У тебе пересохнули губи, – і він посунув до нього стакан.
      – Цього не може бути!
     Не контролюючи власні дії, Девід мимоволі встав, і цим самим перебив хід розмови й привернув до себе увагу. Всі раптово затихли й, вичікуючи, скосили погляд на нього. Але він мовчав і впертим мовчанням викликав у присутніх обурення, бо за їхньою думкою саме завдяки владі і статусу, Девід міг дозволити подібну зарозумілість. І в той же час неможливо не визнати, що чоловік мав видатні здібності, завдяки якім компанія під його керівництвом за останні два роки виросла і розвинулася, ніби на дріжджах. Відділ, буквально створений ним з нуля, по праву можна назвати лідером в нафтопереробній індустрії.
    Девід покинув зал не через те, що у нього насправді є достатньо вагомі причини триматися настільки зверхньо, а через те, що раптово з’явилися невідкладні справи. Вийшовши в хол, він методично поводив очима, видивляючись сліди дівчини по усіх кутках. Але кругом настільки пусто та тихо, що від тиші заклало у вухах. Єдине, що привертало увагу, так це маячок біля ліфтової шахти. Той сповіщав мерехтінням, що кабіна у ньому впевнено опускається донизу. Як навіжені, пальці в туж мить почали неспинно тицяти на кнопку виклику. Й справді, невдовзі двері сусідньої шахти відчинилися, пропонуючи зайти всередину.
     – Що в біса відбувається? – в ліфт зайшло уже двоє і саме палець Те Хо відіслав кабіну на нижній поверх.
     Девід не відповідав, мовчки стежив за стрілкою, що показувала напрямок донизу.
    – Ти хоч усвідомлюєш настільки сильно розлютив батька? – відчуваючи, що інформація не доходить до потрібних вух, він приречено мовив: – Здається його терпінню щойно настав край!
  І остільки навкруги мовчали, Те Хо також замовчав. Він рішив дочекатися і подивитися, чим же закінчиться вся ця історія.
  Ліфт нарешті зупинився й в буквальному сенсі слова Девід вискочив з нього і остовбенів. Від розгубленості статний чоловік в дорогому костюмі безпомічно почав зирити по сторонах, намагаючись явно когось угледіти. Дивно, майже три роки тому для свого офісу він зняв всю верхню секцію будівлі у десять поверхів. Але з тих пір, ні йому, ні Паку жодного разу не доводилося бувати тут, в скляному холі на першому поверсі. Обоє користувалися тільки паркінгом, який мав окремий вхід до ізольованих ліфтів, що без перешкод підіймали їх прямісінько нагору.
    – Яка муха тебе укусила? – ніби по мінному полю, Пак просувався слідом, намагаючи уникнути метушні, що панувала навколо. – Кого ти намагаєшся побачити?
   Але Девід не відповідав, снував серед безмежного холу, стіни якого повністю зроблені із скла, і хаотично обертався навколо себе. Потім, ніби щось згадав, дістав з карману телефон і набрав потрібний йому номер.
     – Енді, стільки пар взуття ти випустив по ескізу, який я в тебе замовив? – і поки чекав, щелепи міцно стиснув.
   Енді Міллер саме поспішав до свого авто, накручуючи на пальці брелок з ключами. Легка, безтурботна хода відверто свідчила, що у молодого чоловіка піднесений настрій, а коли він побачив ще й вхідний дзвінок від друга, на обличчі і зовсім засяяла щаслива посмішка. Але вона так само швидко згасла, коли замість вітань у слухавці прозвучало питання про давню пару жіночого взуття. Передбачити і піймати хід мислення Девіда йому ніколи не вдавалося, але сьогодні той перевершив всі його сподівання, бо сказані ним слова, привели його в повний ступор!
    Девід ніби все це прочитав і побачив на власні очі, тому повторив ще раз, але говорив вже майже по-складах.
    – Три роки тому, я замовив у тебе пару взуття. Ти пам’ятаєш це?
    – Таке не забувається! – мимоволі згадав як тоді радів, що зробить товаришу послугу.
    – Мені потрібно знати, стільки таких пар ти тоді виготовив?
   – А знаєш, друже, зараз ти мене образив! – і це не перебільшення, бо недовіра, що прослизала в голосі і дійсно сильно зачіпала. – Я саморуч зробив єдину пару. Навіть до станка нікого не допускав!!! Нікому не довірив! Це повністю моє творіння!!!
     Девід не зрозумів, що зараз відчув! Він жадав, аби це було саме так і в той же час йому хотілося, аби все сталося навпаки. Занадто багато виникає питань, на які необхідно негайно знайти відповідь.
     – Я щойно бачив їх на ногах іншої дівчини.
  Від почутого у Те Хо підігнулися коліна! Невже минуле заново дає про себе знати!? Невже ад розпочнеться знову? Все ж ніби налагодилося! З виду Девід став набагато спокійнішим, потроху почав проявляти інтерес до життя, а не як раніше мав лише прагнення роботою загнати себе в могилу. Навіть без зайвої агресії і злоби почав слухати розмови про необхідність продовження роду. Невже ці перші кроки до смирення й прийняття дійсності спрацювали так, що підсвідомість почала бачити те, чого насправді не існує? А те, що Девіду примарилося, підтвердив і Енді, запевнивши, що такого в принципі не могло статися. І в них обох не знаходилося вагомих причин не довіряти Міллеру – чоловіку, з яким вони не один рік знайомі. Ось чому, минаючи прохожих, Девід підійшов до охоронця, який стояв біля турнікетів, що вистроїлися від нього в один довгий ряд.
    – Мені потрібно записи відеокамер, – і подивився на чоловіка у формі так, що у того забракло сміливості відмовити.
      – Служба безпеки на другому поверсі.
     І вже дуже скоро, спершись рукою на стільницю робочого стола, Девід стояв і із-за спини зирив на монітори. Спершу він запросив відеозаписи камери у ліфті. Побачивши, що дівчина так само, як щойно вони, перемістилася до протилежного крила і там зайшла до іншої кабіни, свідчило про те, що вона добре обізнана, тож швидше за все працює у цій будівлі, бо цей прохід відомий не кожному. Потім, переконавшись, що вона не появлялася й не покидала межі основного холу, по камерах провели слідство і вияснили на якому поверсі вона зупинилася.
     Ще два просвіти вгору і Девід з Те Хо уже на місці. І хоча на перший погляд здавалося, що вони абсолютно одні і без надзору, двері біля них різко відчинилися і їх зустрів чоловік спортивної статури.
     А Мері навіть не підозрювала, що за нею простежили і через це скоро в приймальні появляться «гості». Вернувшись назад, вона віддала Елії туфлі і відіслала її до найближчого торговельного залу за новою парою взуття. Та з радістю згодилася, бо усвідомлювала, що подруга зараз одна і не змозі на довго покидати робоче місце. Ось через що дівчина тепер сиділа сама, тримала в руці один туфель і сумно гойдала каблук, намагаючись розгледіти причину такої аварії.
    Голоси і шум кроків за дверима, змусили її відволіктися й привести зовнішній вид в бездоганний порядок. В мить, коли начальник служби охорони відчинив двері, Мері вже стояла взута і з посмішкою на вустах зустрічала гостей, які спинилися в порозі. Красунчиків настільки дорогої «породи» їй рідко доводилося бачити. Вірніше вона стрічала їх, але тільки здаля, коли ті проїздили мимо у дорогих авто. А тут прямо перед нею стояло два красеня від споглядання яких проти волі шарілися щоки.
     – Чим можу допомогти, сер? – звернулась до того, хто ближче до неї стояв.
    Замість відповіді і вітань Девід безцеремонно опустив очі і, не криючись, почав роздивлятися ноги дівчини. І хоча Мері на сто відсотків була переконана, що чоловіку не видно її зламаний каблук, у неї все одно виникло стійке відчуття неприємного дискомфорту.
    – Не прийміть за нетактовність, але сьогодні ви заходили в конференц-зал в інших туфлях.
    – Сер?! – Мері здалося, що їй почулося.
   – Не зважайте, міс! Це жарт, – Те Хо виступив наперед, відгородивши дівчину своїм тілом. – І притому невдалий!
    Йому вистачило і побіжного погляду, аби пересвідчитися, що Девід помилився. Здалеку, ще й при великому бажанні він і справді міг побачити ті туфлі. Адже на дівочих ногах зараз красувалася пара жіночого взуття стриманого крою, на високому каблуку і теж чорного кольору. І хоча шкіра на них не лакована, але також доволі пристойно блищала. І головне! Те, що могло збити з пантелику чоловічі очі – так це застібка, яка кріпилася збоку майже біля задника. З певного ракурсу й при великому бажання її і дійсно можна було сприйняти за прикрасу.
    – Мій товариш невміло намагається сказати, що у вас розстібнувся ремінець, – рішив виправити становище, в яке вони по дурості попали.
    Мері і справді, поспішаючи, не застібнула ремінець на застібку, вона лише притулила його до ноги, а коли вставала і робила крок на зустріч гостям, той мабуть зсунувся і тепер незграбно висить, торкаючись одним кінцем до підлоги.
    – Не могли б ви перезутися? – Те Хо рішив прояснити ситуацію, аби у Девіда не лишалося сумнівів з приводу свого видіння.
    – Сер? – остання слова привели дівчину в ступор, вона вперше опинилася в такій ситуації, через яку не знала, що відповісти.
    – Не зрозумійте мене неправильно!!! – Те Хо, ніби зібрався здатися, різко підняв руки догори. – Моя секретарша просто не виносить ці тоненькі смужки шкіри! З ними зручно в дорозі, а от прийшовши на роботу, завжди їх скидає. Каже, що без них менше набрякають ноги.
    «Що в біса відбувається?» Мері стояла напроти двох чоловіків і лупала очима. Вона не пам’ятала аби хоч хтось з її колег по цеху, коли небудь розповідав про відвідувачів, які б переймалися взуттям, що носять секретарші!
   – Повірте, на нас можете не зважати, – Те Хо демонстративно глянув вниз. – Тож сміло можете перезуватися.
     Мері вирішила, що з неї досить. Ще трішки і у неї дійсно увірветься терпець.
   – Нажаль у мене не має іншої пари, – і щоб попередити будь-які розмови, швидко попередила. – І ніколи не існувало. Мені відома специфіка моєї роботи, тому одягаю тільки зручне взуття. Тож не варто і хвилюватися.
    Та навіть аби і малася, жінка, яка себе поважає, ніколи б не одягла його при сторонніх.
    – Але я абсолютно певен, – раптом в розмову втрутився Девід. – На вас було інше взуття.
    – Інше? – несвідомо Мері розізлилась.
  – Так, інше! – з висоти власного росту чоловік дивився на дівчину, вичікуючи, що скаже вона у відповідь на його слова.
     Аби ж він був не настільки красивий!!! Може б тоді Мері і зізналася, що позичила в подруги взуття, адже в цьому не крилося жодного криміналу. От тільки в неї, ніби біс вселився. Вона не повинна ні перед ким звітувати! Навіть перед такими поважними персонами, від яких породністю, аж пре.
   – Нажаль ви помиляєтеся, сер, – сказала це офіційним, абсолютно непривітним тоном. – І сподіваюся, ви завітали сюди не заради мого взуття?
     Тепер чоловіки заклякло стояли і не знали, що відповісти. Вони усвідомлювали настільки безглуздо зараз виглядають зі сторони. Тож, просуваючись спиною до дверей, один перед одного почали про щось жваво мимрити, а потім несподівано зникли, лишивши дівчину одну з повним подивом у зелених очах.
     Більше половини дня вже пройшло. Над високим шпилястим містом заіскрилося вечірнє сонце, яке червоним багрянцем відсвічувалось на спорудах із товстого скла. Наче на краю урвища, чорною скелею Девід стояв біля панорамного вікна і з висоти тридцятого поверху, любувався видноколом, над яким плавали призахідні хмари, схожі на оранжевий туман. Те Хо сидів позаду за столиком й тихо, зі склянкою скочу у руках, споглядав не тільки сутулу спину товариша, а й те, що від пережитого той досі не оговтався.
    Девід і справді надіявся, що рани його загоїлися, але те швидкоплинне видіння в конференц-залі зворушило важкі спомини і мимоволі він повернувся в минуле.
    Він знав про відчуття, які народжуються при втраті близької людини. Здавалося, що гострішого болю, ніж смерть рідного брата, йому вже ніколи не відчути. Та утрата виявилася настільки сильною, що від неї фізично боліло тіло, так ніби його плоть постійно кромсають гострим лезом. Але, коли помирає мати, то геть інші відчуття. Біль зароджується глибоко всередині і розростається так, що зрештою розриваються груди. Хочеться видихнути, аби хоч трохи ребрами виштовхнути її з себе. От тільки вона настільки давлюча, що застрягає в горлі і починає душити клубком. Аби не задихнутися, виникає бажання вдихнути її назад, от тільки не вдається зробити і цього. В легенях вже не вистачає місця, адже біль заполоняє все! А ще у неї малися інші грані. Одна з них настільки спустошувала, що появлялося відчуття незахищеної спини. Інша ж викликала дезорієнтацію, бо якоря, що утримує на місці, віднині не існує, як не існує і твердої основи під ногами, яку дає лише мати своїй дитині.
     Так, Девід і дійсно знав про відчуття, які народжуються при втраті близької людини. Саме через це він певен, що після двох смертей його тіло, розум, свідомість до всього вже готові. Але, як виявилося згодом, чоловік абсолютно виявився не підготовленим до зустрічі зі смертю, яка забрала життя у жінки, до якої у нього виникли почуття глибокої сердешної прив’язаності. Народилося щось зовсім нове! Якісь невидимі канати висоталися з плечей і тазових кісток, схрестилися навхрест і затягнулися у тугий вузол. Сила їхнього стягування стала настільки потужною, що перекрила доступ крові до всіх внутрішніх органів. Серце, легені, душа почали усихати. І Девід фізично відчув, що поступово перетворюється на сухе дерево. Елія, ніби поживна вода, змушувала його відновлюватися. І тільки він почав оживати, як смерть знову жбурнула свій камінь і перекрила живильний струмок. Йому не хотілося жити. Втратився інтерес до майбутнього. І хоча він довіряв Стівену, його все одно постійно гризли докори, що це він не догледів, бо залишившись поряд, не дозволив би їй померти.
     – Те Хо, – Девід повернувся і заговорив здаля. – Біль настільки сильний, що може мене вбити, – стиснув руку в кулак і почав стукати себе в груди.
     – Випий, – Те Хо встав і захопив з собою повну склянку скочу без льоду.
     Взявши напій, він вдихнув його аромат, невелику кількість потягнув у себе, декілька митей потримав у роті й зрештою зробив ковток. Зазвичай Девід завжди пив не поспішаючи, маленькими ковтками, але сьогодні шотландське віскі суцільним потоком вилилося йому просто у горло.
    – Я не міг помилитися. Думаєш я не гадав, що мені ввижається? – перед очима повертів стакан, любуючись його блискучими гранями. – За три роки нічого подібного не траплялося. Чому тепер отримав знак? Ображається на мене?
     Пак мовчав. Логіка ніколи не підводила Девіда. Та й він зараз теж задався питанням, чого саме тепер привиділося те взуття, а не тоді, коли через біль утрати замість мізків коктейль варився в голові від вспоминів? Але, щоб не відповідати на власне питання, він повернувся, подивився через скло на міський пейзаж і на заході, на ліні горизонту, узрів тонку смужку темно-синьої хмари. Її освітлений край уже потроху почав захмарювати небо й ослабляти ясність оранжевих променів вечірнього сонця.
     Девід теж не говорив. Налив собі ще порцію віскі, повернувся і помалу пив, косившись на чоловіка, що стояв поряд. Він не пам’ятав як отримав витяг з наказу про своє звільнення, і ні зараз, а ні тоді не міг згадати й дороги додому.
      – Я ніколи не дякував тобі.
      – За що? – мабуть аби земля розверзалась перед ними, Пак не так сильно дивувався б, як оце нині.
      – За те, що завжди поряд.
    І це не безглузде кепкування, яке зазвичай стрічається між близькими людьми, що багато років дружать, не мають секретів між собою і підтримують один одного, як рідні брати.
       – Я зараз заплачу, – і посміхнувшись, обоє подивилися у вікно.
       – Те Хо…
       – Тільки не починай!
       – А якщо припустити, що я не помиляюся. Яким чином ті туфлі могли б попасти сюди?
    – У нас кажуть, якщо померлий сниться, чи якимось чином змушує про себе згадувати, значить кличе. Тобі потрібно піти й поговорити з нею.
     – Не можу.
     – Відчуваєш вину?
     – Бісить, що вона права.
     – Ти про що? – Те Хо раптом відчув, що у ньому ожив інтерес, адже Девід мало розповідав про Елію, вірніше за останні три роки вперше про неї згадав.
  – Якось вона сказала, що в Штатах інше життя. Круговорот цих обставин змусить мене забути її і полюбити іншу.
    – Але ж ти не кохаєш Марго, – захотілося хоч якимось чином захистити його зіяючу рану.
    – Від цього ще потворніше на душі.
   – Їй довелося через багато пройти і переступити через себе, аби дізнатися, де Стівен заховав прах. Знатиме вона – знатимеш ти.
    – Знаю. І тому вдячний за це.
    Він добре пам’ятав ті часи, коли заперечуючи реальність, робив вигляд, що нічого не змінилося, хоча насправді відчував справжній шок. Не реагував ні на що й не цікавився тим, що відбувається навколо. Навіть не зустрівся з батьком, хоча той на нього шість років чекав. Девід зачинився у собі і цілий місяць не виходив з дому. Єдиний, хто весь час знаходився поряд і допомагав повертатися в реальність, був Те Хо. Він не підганяв, інтуїтивно відчуваючи, що саме така відстороненість і дає час осмислити й прийняти інформацію порціями, а не купою, яка зненацька звалилася на голову.
     У Девіда накопичилося стільки негативу, що коли Уільям Браун сам рішив навідати сина, вибухнув грандіозний скандал. Сплеск агресії виявився настільки сильним, що він не зміг стриматися й звинуватив батька в нерозумінні. І більше того, саме його він обрав об’єктом, на якого постійно хотілося злитися. Через свій гнів Девід часто на ньому зривався, дорікав смертю Джозефа і звинувачував у всіх земних гріхах. Ситуація дійшла до того, що між ними остаточно зіпсувались відносини.
    З дня повернення це були найтяжчі часи. Безболісно вийти з такого стану Девіду не вдавалося. Усвідомивши, що не має сенсу шукати винних, він почав торгуватися з собою. В голові на перебій звучали голоси, які неспинно говорили між собою. «А що, аби не уїхав? Може аби лишився, то вона не померла б?! А якби вчасно помітив її відсутність, дозволи би сісти в гелікоптер?» До нестями заганяв себе питаннями: «А що? А якби?» А коли не знаходив відповідей на них, намагався стримати в собі хвилю негативної реакції.
    Для розрядки Девід шукав різні способи; як дурний почав займатися спортом. День починав з ранішньої пробіжки по Мангеттену, а потім цілими днями до знемоги заганяв себе в спортзалі. Долучився до благодійності. Жертвував шалені гроші на дитячі будинки. От тільки ніщо йому не допомагало. Внутрішню напругу нічим не вдавалося зняти.
      І ось тут появилася Марго. Вона швидко смикнула, що і до чого. Переговорила з Уільямом і вступила з ним в таємний зговір. Не поспішаючи, так як не спішить вода, що шукає шлях для свого русла, вона таке зуміла вговорити Девіда стати у керма сімейного бізнесу. Малу-помалу саме робота і врівноважила його гормональний фон й пом’якшила неконтрольовану агресію. А як тільки він стишився, Марго розіграла цілий спектакль аби показати йому, через які неймовірні труднощі їй довелося пройти, щоб знайти колумбарій у якому Стівен заховав прах загиблої Елії. Для досконалої бездоганності вона власноруч нагребла в урну попелу з каміну, заказала меморіальну табличку, з «Особової справи» сержанта Еванс вкрала фотографію і прикрасила нею комірку із «прахом». Не пошкодувала грошей і щедро заплатила працівнику колумбарію, аби той зачинив комірку, яка, як і могильна яма, ніколи більше не відкриється. А потім зробила йому пропозицію, від якої той не зміг відмовиться, і з великим задоволенням змінив не тільки місце роботи, а й штат проживання. Таким чином їй вдалося знищити всі сліди, що могли б привести до неї в майбутньому. А ще, як знак великої шани Стівена, вона на дверцята із скла прикріпила маленький букетик із штучних тюльпанів. Свіжі лишити не могла, адже за її задумом у Стівена закінчилася короткострокова відпустка і він знову покинув Штати.
    Страшно було навідатися до колумбарію і на власні очі переконатися, що Елія нежива. Але керамічна урна з прахом, маленька фотографія біля неї за склом і Девід усвідомив, що всі спроби знайти рішення і жити далі не принесли жодного результату. Буквально в одну мить його повністю проковтнула депресія. Він знову замкнувся в собі. Зазвичай чоловік, який завжди за собою стежив і ретельно підбирав вбрання, тепер змушував себе голитися. З ранку й до пізнього вечора він просиджував в офісі, активно спілкувався з партнерами по бізнесу, але при цьому сильно страждав. Через призму депресії Девід негативно дивився на навколишній світ й не отримував жодних позитивних емоцій. Аби хоч трішки відчути смак життя, в ньому ожили людські залежності – він почав палити й потроху вживати алкоголь. А шукаючи собі заняття, яке хоча б на час допомогло забутися, регулярно навідував казино, де за його спиною неодмінно роїлися вишукані куртизанки.
      Три доби Те Хо довелося потратити, аби знайти товариша в одному з Нью-Йоркських борделів. З цих самих пір Пак більше не відходив від нього. Не зважаючи, що і у його батьків мався бізнес, який вимагав сили й ентузіазму молодого організму, Те Хо, в супереч їхнім очікуванням, став виконавчим директором «Brown-Group». Саме ця постійна присутність Пака і показала Девіду настільки низько він опустився. Зрештою його розум почав раціонально мислити й приймати ситуацію, а свідомість визнала, що проблема не дає жити. Через неї необхідно переступити й рухатися далі.
     З кожним днем, занурюючись глибше й глибше в роботу, Девід почав бачити нові можливості й думати позитивно. Настав час для оцінки нових перспектив і пошуку рішень. І хоча вже три роки пройшло, він рішив більше не зациклюватися і знайти нові заняття та нові можливості. Адже будь-який кінець – це початок чогось нового, до якого, як виявилося сьогодні, він абсолютно ще не готовий.
     – Батько твій дзвонив.
     Не поспішаючи Те Хо смакував напій, а Девід лише трішки повернувся в його сторону.
     – Я сказав, де ми знаходимося.
     І людський слух піймав ледь вловимий стогін.
   Не зважаючи на пізню пору, в залі ресторану було незвично пусто. Столики біля вікна зазвичай стояли зайняті, адже полюбуватися міським пейзажом з бокалом вина у руках під час вечері – це любиме заняття всіх відвідувачів. І не зважаючи на те, що у центрі залу зі стелі звисала важка розкішна люстра, завдяки чому вся зала палала яскравим світлом, це не заважало столикам біля скляної стіни купатися в тьмяному світлі, що дозволяло без перешкод стежити за заходом сонця. Справжнє умиротворення! От тільки воно раптово зникло, як тільки в приміщення зайшов чоловік.
     Уільям Браун спинився в порозі й не поспіхом обвів зал пильним поглядом, що линув з під чорних широких брів. Він гордо стояв в елегантному костюмі, зшитому на замовлення, який вигідно підкреслював ще доволі стрункий силует. Його безстрашне обличчя випромінювало впевненість і безграничну владу, яка відверто демонструвала, що чоловік розуміється в бізнесі і грошах. А якщо відверто, то лише обраним відомо, що кожен його крок впливає на ВВП декількох країн. Саме такою ходою батько й наближався до сина. А коли підійшов, то вони вже обоє виглядали під стать один одному – високі і власні. Від них так і линула аура, яку випромінюють лише альфа-самці. Те Хо відразу відчув, настільки зараз він тут зайвий. Тому, не прощаючись, непомітно зник.
   – Бачу ти вже оговтався, – без передмов Уільям Бран кинувся в бій. – Якщо почав бігати за спідницею.
     – Вип’єш зі мною?
    Такого чоловік не очікував. Це вперше після смерті Джанет він отримав від сина подібне запрошення.
    Сомельє нутром відчув, що чоловікам необхідна довга розмова. Він, ніби з під землі, представ перед ними у фартуху майже до підлоги, в чорних туфлях і штанях, та білій сорочці з краваткою-метеликом однакового бордового кольору. А потім, непомітно для людського ока, на столі появилися ще й невеликі тюльпановидні келехи на короткій ніжці і пляшка дорогого односолодового напою. На його думку саме такий алкоголь змусить створити більш спокійну і розмірену дегустацію, що й призведе до спокійного вечора в тісному колі двох чоловіків. Приблизно на третину, щоб сконцентрувати необхідну кількість ароматних речовин, він наповнив бокали, серветкою з білої бавовняної тканини просушив горловину, поставив пляшку на стіл і непомітно зникнув, надаючи відвідувачам можливість в повній мірі насолодитися й оцінити складну гаму смакових відтінків дорогого шотландського віскі.
    Обоє пили розмірено, невеликими ковтками, боячись заговорити один з одним і зруйнувати ідилію, яка поселилась між ними на коротку мить.
    Уільям боявся свого сина. Не бажав з ним розпочинати розмову аби не розгнівати й не визвати у ньому звичну злість. Чомусь саме зараз у нього виникла гостра потреба насолодитися не тільки напоєм, а й перемир’ям із ним. Давно вони ось так не сиділи! Як тільки їм випадала нагода зустрітися, між ними зазвичай вставала сварка. Суперечка розгорялася буквально на рівному місці! Двом непоступливим характерам важко тіснитися в присутності один одного. Уільям прагнув налагодити з сином щось на подобу нормальних стосунків. Наче на мінному полі, обережно підбирав слова й підшуковував нейтральну тему для розмови. Але в нього нічого не виходило. Чекаючи підступу, Девід злився з будь-якого приводу, чіплявся за слова, які на перший погляд виглядають абсолютно безневинними. У відповідь на несправедливість, почуття образи Уільяма спалахували і загорявся черговий скандал, який неодмінно закінчувався голосним гупанням вхідних дверей. Складалося таке враження, ніби ці двоє навмисне існують, аби мучити один одного. Хоча насправді все було не так.
      Девід втомився від вічного протистояння з батьком. Кожного разу, при зустрічі з ним, він обіцяв собі стримуватися, але через неприборканий норов у нього нічого не виходило. Благі наміри відразу ж рушилися, коли навіть віддалено починалися розмови про одруження загалом. Не контрольоване дратування вже викликали новини про банальне відкриття весільного салону чи ресторану, в якому є великий банкетний зал. Теми про відносини, сім’ю та важливість продовження роду в будь-якому завуальованому вигляді вмить сприймались в штики. Девід зривався і в повній мірі зганяв на батькові багаторічну злість й образу за втрачену родину й несправедливість життя.
        Ось чому зараз між ними панувала напружена тишина. Здавалося, що варто лише листочку на дереві зворушитися і в ту ж мить між ними знову зайнється скандал.
     – Ти ж прийшов сюди не тільки пити? – пам’ятаючи про неминучість розмови, Девід першим порушив мовчання.
      – Я дав можливість тобі по-скорбіти! Думав, що ти оженишся і подаруєш мені онука, – сказав і зіщулився весь, будучи готовим прийняти на себе потужний удар. – Стільки ще носитимеш траур? Три роки пройшло.
       – Знаю.
     Такого чоловік точно не очікував. В голосі сина не прослизало навіть натяку на агресивність. Девід виглядав настільки спокійним, наскільки виглядає спокійною морська гладь у безвітряну погоду.
     – Ти себе добре почуваєш? – Уільям злякався, адже така відстороненість зазвичай виникає в того, хто невиліковно хворий.
     Поведінка Девіда нагадувала поведінку Джанет. Готуючись до смерті, та потихеньку втрачала інтерес до життя. Нею заволодівала байдужість, точнісінько така, яка щойно заволоділа і сином. Добре в пам’ятку зберігалося і те, що чим гірше їй ставало, тим менше цікавили її земні справи. Свідомість потихеньку готувалася піти в небуття.
      – Зі здоров’ям усе гаразд?
      – Очікував почути щось інакше? – Девід не витримав і хмикнув від задоволення. – Думаєш, якщо не зірвався, то помираю?
      – Тоді, що намірен робити?
   Їхня розмова виглядала надзвичайно обережною. Обоє, ніби щупами, мацали одне одного, оминаючи на тілі ті місця, які при дотику нестерпно боліли.
       – Ти і так все знаєш!
     – Тої дівчини вже не має … – судома, що пробігла по обличчю сина, і жовна, які повипиналися й натягли шкіру на щелепах, змусили батька зупинитися.
     Від сказаного повітря в приміщенні наелектризувалося. Здавалося грім зараз гримне не тільки за вікном.
     – Марго завжди поруч, – остільки Девід мовчав, Уільям обережно продовжив. – Її відданість до тебе не має кордонів.
      У відповідь його син лише мовчки зробив невеликий ковток.
      – Знаю, твоє серце невольне…
     Тільки після смерті Джозефа Уільям Брану збагнув, що в гонитві за грошима та владою втратився зв’язок із сином. Чоловік істинно вважав, що лишень гроші дають можливість стати щасливим. От він справно і втілював в життя свої переконання, забезпечуючи сім’ю всім необхідним. А прагнення, плани, задуми підростаючого покоління, на його глибоке переконання, то лише вередливі примхи. Діти ж бо і мріють тільки через те, що батьки мають гроші в необмеженій кількості.
    Перший дзвіночок, що похитнув нерушимі устої, пролунав після смерті сина. Все якось відразу втратило сенс. Переживши втрату дитини, батько збагнув, що ніякі статки не заповнюють пустоту всередині. І кожного разу, навідуючи його могилу, він визнавав, що тепер абсолютно байдуже, якого соціального статусу була б у нього дружина. Все пізнається в порівнянні! Тепер чоловік з впевненістю міг сказати, що на власній шкірі відчув цю різницю, адже замість заможної невістки він отримав надгробний камінь.
      Повторювати власні помилки ще раз Уільям не збирався. Окрім Девіда у нього нікого не лишилося. А якщо ще й з ним повториться подібна історія, генетичний код перерветься і він нікого не лишить після себе. Кому передати статок? Та й навіщо взагалі жив, якщо не має нащадка?
    Яким же неймовірно важким каменем лежало на плечах те довге очікування! І яким же страшним ударом стало повернення Девіда з Сирії! Доля не переставала гратися з синами Уільями. Тепер вона змінила правила гри і забрала життя в дівчини, лишивши життя Девіду, хоча при цьому той лишався одначе, що і неживий. Але батько не збирався здаватися. Переговоривши з Те Хо, він, як умів, прагнув оживити дитину. Ось чому вже майже три роки між ними стоїть запекле протистояння: Девід звинувачував батька в нерозумінні, а той на меті мав одне – одружити сина.
      – Хай шлюб стане лише угодою. Закононароджений онук – це те, що необхідне компанії.
      – Тебе лише цікавить моє одруження.
    І це правда. Йдучи сюди Уільям нічого не очікував окрім чергового скандалу. Але попри всі сподівання він все одно намірено прийшов сваритися з приводу майбутнього шлюбу. От тільки спокійна розмова й покірливість сина дезорієнтували його. Він поки не міг розгадати стратегію. Не довіряв йому і тому постійно чекав, коли ж наткнеться на підводний камінь.
      – А що в цьому поганого? – окрім власної вигоди, Уільям по-справжньому уболівав і за сина, в будь-якому випадку сім’я відволіче його від гнітючих думок.
    – Тату, я зроблю як ти хочеш. Одружуся. От тільки дозволь мені самому вибрати з ким пов’язати долю.
      – Ти погоджуєшся на шлюб?
      – А у мене є вибір?
      – Все одно ти мене здивував.
      І появилося таке враження ніби сили покинули Девіда. Він помалу встав і важкою ходою підійшов до вікна. За панорамним склом почав накрапати дрібний уколисуючий дощик. Краплі дощу помалу стікали донизу, лишаючи на ньому мокрі сліди. Здавалося, що зараз весь світ плаче разом з ним, адже на його душі відбиваються точнісінько такі ж криві потьоки.
    Вибору і дійсно не лишалося. Особливо після того, як Роб заявив про свої наміри одружитися. Президентом компанії тому ніколи не стати і про це йому добре відомо. А от народження сина, в боротьбі за правонаступництво, дає вагомий козир. Саме існування дитини вже посіє сум’яття в головах акціонерів. Нікому з них не захочеться ризикувати своїми інвестиціями. Перевага надасться тому, хто потурбується про їхні гроші в далекій перспективі. Адже ніхто не подбає про вкладення краще ніж той, хто спадкоємцю прагне передати активи, аби той і надалі розширяв бізнес. Поява малюка неодмінно внесе корективи.
      Уільям і Дейвіс ніколи не боролися за владу. Брати цінили не тільки рішення батька, вони поважали однин одного і саме через це між ними ніколи не виникало конкуренції. Чого не можна було сказати про їхніх дітей.
    Первородство завжди тяготило Девіда. Він не міг змиритися з тим, що випадковість народитися першому, повністю позбавила його права вибору. На його думку це повний абсурд! Адже управляти компанією повинен не той, хто народився перший, а той, хто має до цього не абиякий хист. І кращого за Джозефа не знайти! Але доля розпорядилася по своєму, тому, не тамуючи злість, Девід відмовився від правонаступництва. І так продовжувалося десять довгих років. Лише за останні два роки, пірнувши в роботу з головою, він нарешті збагнув настільки стиль керівництва впливає на розвиток співробітників усередині компанії, на успішність організації, її корпоративну культуру й утримання фахівців. Йому прийшлося повністю переглянути свої плани і перепланувати завдання підлеглих, організувати роботи команд, і з урахуванням досягнення цілей контролювати керівництво, що означало введення нового стилю управління, до якого багато хто виявився неготовим.
  Розібравшись у всьому досконаліше, Девід прийшов до висновку, що низька залученість співробітників призвела до зниження продуктивності та кінцевого результату роботи, до підвищення плинності персоналу, відсотків прогулів і зниження рентабельності. Застарілий стиль управління демотивував співробітників, знижував їхню результативність, продуктивність, змушував до звільнення. Щоб запобігти цьому Девід використав кілька типів менеджменту, адже чарівного стилю керування, який би розв’язав усі накопичені проблеми, нажаль не існувало. Враховуючи досвід, професіоналізм, завдання і проекти, над якими приходилося працювати, він застосовував «сучасні інструменти» для керівництва. Якщо ситуація вимагала екстреного прийняття рішення, він діяв авторитарно, але якщо стикався з творчими, висококваліфікованими людьми, то надавав їм більше свободи. Це змусило його увійти в азарт й відчути себе на потрібному місці! Його стиль управління повністю відповідав навичкам, досвіду й культурі компанії, що викликало відчуття власної значимості та заздрість й нездорову конкуренцію зі сторони Роба.
     В своєму житті Девід ніколи не програвав, тому не збирався пробачати брату підлого задуму з одруженням. Тепер, жаліючи вкладеного труда й витраченого часу, він не уступить йому компанію. Але суть зараз не в цьому, а в тому, що на тридцять шостому році життя йому теж захотілося мати сина.
    – Я ніколи не думав, що сімейне життя мені підходить, – чоловік стояв одиноко на проти вікна з низько опущеною головою. – Але зараз мені хочеться спробувати.
    І в цю ж мить спалахнула блискавка, ударив грім і дощ за вікном посилився. Зевс – грізна караюча сила, розізлився на сказані слова. А ще, як покарання за зраду, він послав на нього і своє видіння. Від побаченого Девід з розгону стукнувся лобом об скло, адже внизу його очі узріли зонтик у вигляді розрізаного кавуна. Придивляючись по-уважніше, навіть висота не завадила його чіпкому зору розгледіти червону серцевину і чорні зернятка у ній. Аж недобре стало! І, аби свідомість не шугонула в темноту, він руками схопився за скло й міцно заплющив очі.