Три роки потому

     – «Привіт. Як справи? У мене все добре. Вірніше, як зазвичай. Іноді я посміхаюся, іноді злюся, а часом мені стає сумно».
    Виразно стукаючи каблуками, не поспішаючи, Елія йшла по рівно вимощеному тротуарі. Темне волосся, з двома тонко висвітленими пасмами, розділене надвоє боковим проділом, хвилясто вилося через рівний лоб й локонами огортало гострі плечі. Спідниця-олівець із чорного трикотажу – деталь ділового офісного костюма – щільно облягла тендітний стан, вигідно підкресливши пружні стегна. А тонкий шовк білої сорочки з закоченими до ліктя рукавами, через глибокий виріз трохи оголяв груди й ідеально висвітлював витончені ключиці.
   «А є миті, ніби подарунки долі!» Згадуючи сина, якого ще сплячого залишила вдома, Елія посміхалася. «Але трапляються й болісні хвилини.» Раптовий порив вітру скуйовдив дівчині волосся і їй прийшлося його поправляти. «Та я продовжую жити, бо це життя подароване мені тобою.» Молода вродлива і впевнена в собі жінка, вперто просувалася вперед, а прохожі, що суцільними потоком линули на зустріч, по одинці уступали їй дорогу. «Цікаво, а де ти? Через що доводиться проходити зараз тобі? А можливо ти вже повернувся до мене, от тільки з зовсім іншим лицем? Іншою зовнішністю? Як зовсім інша людина? Коли я думаю про це, то починаю вдивлятися в обличчя кожного, кого зустрічаю.» Вона й справді почала приглядатися до чужих обличь, що рікою пропливали мимо. «Заглядаю в їхні життя. Гадаю – це ти? А якщо я коли небудь пройду повз тебе, ти візьмеш мене за руку, як тоді? Навіть якщо на зовсім трішки! Нічого страшного, що лише на мить! Прошу, візьми і обійми мене».
     І знову вона з ним поговорила. Елія завжди так робила, коли в її житті відбувалося щось важливе, або просто була заклопотана. Від цього ставало трохи затишніше на душі, та й Девід – єдиний, з ким хотілося ділитися своїм сокровенним. Три роки минуло, а її так і не відпустили почуття! Їй завжди здавалося, що він десь поряд. Ходить навколо неї, наглядає здаля, чує, от тільки спитати нічого не може. Тому вона не чекала, а сама завжди говорила з ним і розповідала про все, що траплялося в її житті. І кожного разу після такої розмови у ній поселялася якась незбагненна сила, що змушувала рухатися вперед, незважаючи на те, що іноді в неї дійсно опускалися руки і долав нездоланний відчай. Ось і зараз їй знадобилась його допомога, адже стежка, яка плуталася в нетрях життєвого сум’яття, нарешті вивела її на рівну дорогу.
     Пара жіночих ніг різко зупинилися на краю міської площі, вимощеної тротуарною плиткою розових відтінків. За невеликим квітником, прямо посеред майдану, високо звівся до небес залитий сонячним сяйвом скляний хмарочос. На його гладкій блискучій поверхні віддзеркалювався міський пейзаж і далеке небо в сизуватих хмаринках. А внизу, двома широко розгорнутими віялами, стелилися невисокі гранітні сходи, по яких снували поодинокі прохожі, виходячи-підходячи до карусельних дверей. Ті по одному випльовували, або ковтали кожного, хто наближався до них. Елія теж збиралася туди підійти. Всім корпусом подалась вперед, але перед тим, як зробити крок, затрималася.
     Стільки разів, саме ось так, їй приходилося себе зупиняти. Адже віднині вона не сама і перед тим, як щось вчинити, думала про своє маля, не бажаючи його осиротити. Більше у неї не лишалося права бездумно розпоряджатися власним життям. Ці відчуття та емоції, щойно пережиті нею, примусили свідомість знову озирнутися і уже здаля глянути на своє минуле.
     Вийшовши за ворота КПП, вона так само в нерішучості тоді стояла, навіть не відаючи в який бік піти. Елія не мала дому, куди б могла повернутися і де на неї чекають. Нарешті п’ять довгих місяців складної реабілітації дійшли до кінця і, зважаючи на випуклий живіт, її звільнили з військової служби рівно за місяць до закінчення дії контракту. Вірніше завдяки вагітності у неї з’явилося таке право і вона ним скористалася. Ось чому, схиливши голову набік, дівчина помалу брела в сторону автобусної зупинки, приховуючи свою безпорадність.
    Як сліпе кошеня, що шукає в темноті маму, Елія так і не збагнула, яким же чином дісталася до високого паркану. Заглядаючи крізь його щілини, вона обома руками трималася за залізні шворні й не зводила очей з хлопчаків, що з азартом грали у м’яча на імпровізованому футбольному майдані. Хто б міг подумати! Елію як магнітом тягло сюди! А до цього часу вона завжди уникала приходити до притулку й сотні разів давала клятву не наближатися до нього. Але це єдине місце на землі, яке хоч віддалено можна було б назвати її домом. Це початок її життєвого шляху і точка відправлення, з якої вона знову збиралася в дорогу.
     – Тихше, маленький, – рука мимоволі лягла на живіт, заспокоюючи малюка, який відчувши тривогу, почав ворушитися в утробі своєї мами. – Я тебе тут не покину.
     Тепер Елія часто думала про свою маму. І чим більше вона про неї згадувала, тим менше знаходила підстав її зрозуміти. Як можна лишити своє дитя!? Адже ніяка сила не змусить її розлучитися зі своєю дитиною! Завдяки тій крихітці, що росте всередині і з якою у неї одна кров на двох, у ній народилося почуття, що тепер вона не одна, і на світі з’явиться маленька істота, яку можна буде називати ріднею одної крові. Елія ще не мала власного житла, і більше того, навіть не відала де саме застане її сьогоднішня ніч, але вона абсолютно певною була, яка б доля її не спіткала, дитя завжди поряд неї буде. І раптом усвідомлення натякнуло їй. А що, якщо сам факт наближення до притулку, несвідомо натякає на можливість, що і вона здатна повторити вчинок своєї мами? Може та, так само до нього підходила? Ці непрохані відчуття змусили відсмикнути від огорожі руки. Їх наче током прошило! Захотілося втекти й навіки стерти з пам’яті сюди дорогу.
    Елія в останнє підняла очі перед тим як піти, але з місця зрушити так і не насмілилася. Її ноги сплуталися невидимими нитями, що здаля тягнулися прямісінько до неї. В окулярах з оправою в тон чорній довгі сукні, директор дитячого будинку стояла біля хлопчаків й дивилася на огорожу, біля якої вона стояла.
    Місіс Дебора Моріс!!! Жінка, яка вже трохи постаріла, але погляд мала ще досить чіпкий. Елія теж втупилася на неї, піймавши себе на думці, що зараз та нагадує наглядачку старих часів. Її обличчя, як завжди, надзвичайно сурове, а тонкі губи міцно стиснуті. Взагалі вся її статура не виявляла жодної тіні ласки, ніжності, чи хоча б натяку на привітність. Якщо ця жінка коли небуть і виявляла якусь турботу, то мабуть постійно ховала її під волохаті брови, адже Елія ніколи її не відчувала, тому й не хотіла бачити її. Ось через що повернулася й рішуче пішла.
     – Елія!?
    Ніколи Елії не доводилося чути настільки глибокого глухого голосу, як в Дебори Моріс, жінки років шістдесяти восьми.
   – Це ти? – вже немолода статура спішила на зустріч, не зважаючи на трохи зайву вагу. – Дівчинко моя, не йди!!!
    Вже не кваплячись, Елія повернулася й не повірила власним очам. До такої метаморфози її мозок точно виявився не готовий. Завжди суворе лице поінакшало, адже риси обличчя розгладилися, якось пом’якшали, через що воно змінилося майже до невпізнанності. Від неї віяло настільки великою радістю, що все навколо засяяло, і навіть сірі стіни дитячого притулку трохи яскравішими стали.
   – Я так довго на тебе чекала! – жінка підійшла до огорожі і зі своєї сторони кінчиками пальців торкнулася залізних шворнів.
     Місіс Дебора дивилася на Елію так, ніби боялася, що та зараз розчиниться в просторі, варто лиш їй кліпнути очима. Стільки разів їй приходилося придивлятися до одиноких прохожих, які ось так само підходили й дивилися здаля. Кожному своєму підопічному жінка безмірно раділа. Хтось з її випускників повертався до покинутої обителі, як тільки починав свій самостійний життєвий шлях, а декого приходилося чекати по декілька довгих років. Але кожний, хто покидав ці сірі стіни, рано чи пізно повертався назад. Майже п’ятнадцять років минуло!!! Вона вже й не сподівалася, що коли небудь побачить свою улюбленицю. Ось чому, так довго стояла й придивлялася, боячись помилитися знову.
    – Не стій там, – почала просуватися до воріт, очима пропонуючи слідувати за нею. – Зайди, відпочинь з дороги.
     Сірі очі, з сіточкою дрібних зморшок навколо них, невідривно стежили за дівчиною у військовій формі. Жінка настільки сильно зраділа, побачивши «своє дитя», яке так і не наважилася удочерити, що в буквальному сенсі слова пожирала її очима. Вона ж давно могла піти на пенсію й спокійно жити у власному приміському будиночку, але за ради Елії Еванс вперто продовжувала служити, лишаючись на посаді, адже це єдине місце, яке, хоча б віддалено, але вселяло надію на зустріч із нею. І ось ця мить настала! Місіс Дебора ніяк не могла повірити своєму щастю! Думки плуталися, хотілося напряму спитати, чому Елія жодного разу так і не наближалася до притулку. Інколи під схроном сирітської обителі бодай раз збиралися ті, хто прожив тут своє дитинство, отроцтво і юність. Адже сироти, це особлива каста – серед чужинців тримаються одноосібно і не підпускають нікого до себе. А от серед таких, як самі, їм вдавалось відчути рівність й цілковиту повноцінність. Тому вони й прибігали до місця, що служило для них рідним домом.
      – Я майже нічого про тебе не знаю, – вони так і пересувалися вбік, дивлячись одна на одну.
    Від своїх підопічних Дебора Моріс по крихтам дізналася, що спочатку Елія Еванс служила в армії, потім відголоски відомостей їй доповіли, що вона поїхала до Сирії, аби взяти участь у миротворчій місії. І від тих пір, уже більше десяти років, жінка всякий раз прикипала очима до кожного військового, який хоча б здаля наближався до огорожі, яка нарешті скінчилася і обоє опинилися у просторі без перешкод.
     Вони так і заклякли в просвіті прочинених воріт. Вже немолода жінка настільки сильно раділа, що ком перемкнув їй горло і вона нічого не могла вимовити. Її очі, як навіжені, блукали по виструнченому тілі, обмацуючи кожен його вигин до тих пір, аж поки не спіткнулися об випуклий живіт. Його вже навіть не приховував і кітель, який не сидів на фігурі як зазвичай. Чомусь зразу стало все відомо. Та й Елія не виглядала щасливою заміжньою жінкою. В її образі прослизало те, що дівчині самій приходиться долати труднощі. Цей погляд не спутати ні з чим, адже директору дитячого будинку щодня приходиться бачити його в очах у підопічних сиріт.
    – Зайди якщо вже приїхала, – і щоб не появилося приводу для відмов, взяла за руку й потягла на себе.
     Елія знітилася від щирої посмішки. Кров залила її лице. Але, не вимовивши жодного слова, увігнула голову і покірно пішла. Вона не знала, що з нею зараз коїться. Всередині чомусь розхвилювалася, втратився спокій і появився страх. Знову у ній проснулася боязнь розчаруватися. Місіс Дебора завжди була вимоглива, строга і мовчазна. Вона вміла знаходити такі слова, що їй ніхто ніколи не міг суперечити. Діти не любили її. У ній абсолютно відсутня доброта! Ось чому Елія сиділа вже на стільці і немало дивувалася тій щирій ніжності, яку не сумісно відтіняли строге чорне вбрання і шорстке сиве волосся зачесане в тугий пучок.
     – Я допоможу! – бачачи як жінка клопочеться аби за один раз взяти дві чашки і чайник, Елія почала вставати.
     – Краще я сама, – і це не виглядало грубою забороною, адже слова були сповнені щирої турботи. – Ти тільки сідай по-ближче.
    Вони повсідалися одна напроти одної і затихли. Обоє не знали, що можна одна одній розповісти. Ніхто з них не наважувався першим почати розмову. Не має в них спільних інтересів, тай різниця у віці немала. І що там говорити!!! Занадто багато часу сплило, аби знайшлася тема для розмови. І Елія не любила свою директорку. Спочатку вона її побоювалася, а потім зненавиділа. Кожного разу та давала розпорядження нянечкам, аби ті брали її на оглядини, коли потенційні батьки приходили вибирати дитину на всиновлення. Це вже зараз, подорослішавши, Елія усвідомлювала, що місіс Моріс швидше за все діяла з благих намірів. Але тоді їй здавалося, що та навмисне примушує її проходити через страшне приниження. Тому і затаїла на неї образу. Тай вираз обличчя у жінки ніколи не виражав привітність, аби бодай раз випав шанс не те щоб полюбити, а хоча б не зневажати її! Якщо хтось і знає, як це тримати все в своїх руках, то це тільки місіс Моріс, бо вона бездоганно опанувала цей процес. В її присутності завжди ставало тихо! Навіть Гаррі – непосидючий хлопчак, і той боявся поворухнутися. Тому Елія зараз мовчала. А посмішка, ще й така щира, змушувала її нервуватися.
      Дебора Моріс теж не говорила. Рот їй закрила давня провина, яка вже багато років нещадно точить душу. З самого першого дня їхнього знайомства ця дівчинка глибоко засіла їй у серці. Дитя настільки виглядало мило, що не захопитися нею просто було неможливо! І чим старшою та ставала, тим більше вона до неї прив’язувалася. Але удочерити її так і не наважувалася! Аби ж вона не народжувала, то може б і не знала, що є шанс не полюбити чуже дитя. Боялася, що почуття ці тимчасові, адже незадовго до цього жінка втратила своє дитинча. Три роки боротьби зі страшною хворобою не увінчалися перемогою. Ця смерть спустошила її. Вона ніколи не переставала думати про свого сина, сумувала за ним. Почуття виявилися настільки глибокими і гострими, що зараз складно уявити, як тоді взагалі вдалося вижити. І горе з часом не ставало менш вираженим. І цьому стану не видно було кінця! Але одного дня, жінка ніби проснулася, бо відчула провину за те, що через агатові оченята до неї повернулася здатність посміхатися. У вдячність за це вона прагнула віддячити дитині. Не обминала жодного шансу найти їй нових батьків. Всім серцем уболівала за неї і кожного разу раділа, що їх так і не вдалося знайти.
      – Сьогодні переночуєш тут, а завтра поїдеш до мене. Там і по-живеш, поки устаткуєшся, – рішила більше її не відпускати.
       – Як це поживу у вас? – Елія злякалася, що не вірно розчула слова, тому машинально перепитала.
      – А ось так! Просто по-живеш, – чашку притулила до губ і глянула вперед поверх її тонкого краю. – Тай взагалі! – погляд опустила на округлий живіт і ніби ненароком сказала. – Зараз краще не залишатися на самоті.
     – «Вона що, пропонує свою допомогу?» – в Елії перевернулося все в голові і вона злякалася, що знову не правильно все розчула. – Чому ви добрі до мене сьогодні?
       – Сьогодні? – жінка поважно поставила чашку на стіл. – Хіба раніше я була зла?
       – Я не те мала на увазі, – майнувши в минуле й на мить відчувши себе маленькою дівчинкою, Елія почала оправдовуватися.
     – Я знаю, що ти мала на увазі, – жінка її зупинила, нахилом корпусу наперед. – Зараз я вже можу тобі розказати, – очі дивилися настільки відкрито, що вони, ніби блюдця, стали мілкими.
     – Що розказати? – Елія здивувалася, адже гадала, що за чаюванням, окрім світської розмови, вони перекинуться ще парою нічого незначущих слів і просто розійдуться.
     – Я любила тебе, але не могла вирізняти.
     – Чому?
    Елія так і не усвідомила, що це не вона запитала. Це її дух покинув тіло і сам запитав, адже він нікому не міг вже довіряти. На власні вуха йому захотілось почути виправдання, через що не отримав любові, яку все життя так сильно жадав!?
    – Це було б не справедливо по відношенню до інших дітей.
  – А справедливо по відношенню до мене? – Елія не могла осягнути, чого раптом відчула, що обладунки, які весь час її захищали, зненацька зникли і вона стала мов гола. – Навіщо про це говорити тепер?
    – А як я могла зізнатися тоді маленькій дівчинці, якщо доросла жінка не може зрозуміти мене нині?
  Елія мовчала. Останні слова змусили відчути глибоку провину. Шукаючи точку опори, вона від розгубленості прийшла сюди, абсолютно ні на що не сподіваючись. То в чому ж річ!? А в тому, що жінка, яка сидить напроти, зумисне чи мимоволі засунула гостре лезо прямісінько в серцевину – в місце, яке завжди найболючіше болить.
     – Від несподіванки я розгубилася, – їй захотілося приховати недоречну злобу, яка несвідомо вилізла наверх.
     В минулому нічого вже не змінити, тож не варто ображатися тепер.
    – Я шкодую, що злякалася і не удочерила тебе.
    Аби до віку не картати себе, жінка похилого віку наважилася зізнатися про свої вчинки до кінця, бо не відомо, чи випаде в неї ще один шанс для зізнання після закінчення цієї розмови. Елія не та, хто вибачає легко. В будь-яку мить встане, розвернеться і піде, щезнувши вже назавжди, а в неї не так уже багато часу, аби десятиліттями чекати на ще одну зустріч із нею.
    – Побоялася, що любила не тебе, а пам’ять в тобі про мого сина. Він щоразу повставав в очах, як тільки ти посміхалась до мене.
    Дві жінки, пізнавши гіркоту життя через втрату близької людини, без слів дивились одна на одну. Тепер Елії стали більш зрозумілі людські почуття. Неодноразово і вона себе питала, чи зможе ще когось полюбити так, як вже один раз кохала?
     – Елія, – Дебора Моріс потяглася вперед аби взяти її руки в свої долоні.
     – Не треба, – смикнулася вся і завела їх за спину. – Ви найбільш були холодні до мене.
    Жінка не образилася, а навпаки від задоволення, що розгледіла ревність в очах, у неї виступили сльози.
     – Від того, що я любила, у тебе виникли проблеми. Невже ти не пам’ятаєш про це? – голос настільки виділяв тепло, що Елії насправді стало жарко і вона несвідомо похитала головою. – Мої губи завжди посміхалися, як тільки очі зустрічали тебе. Щоночі я приходила, аби накрити тебе одіялом. А коли ти хворіла, я не відходила від твого ліжка, аж до настання світанку. Твої однолітки почали ревнувати, адже їм не діставалося стільки тепла.
    Елія відчула, що в її очах потроху почало розвиднятися. І нехай вона поки-що не розуміє все до кінця, але принаймні логіка місіс Дебори дозволяє їй усвідомити звідки взялася та непояснима неприязнь до неї однолітків. Єдине, що впевнено забралося з дитячого життя, так це звичка тікати з притулку. А от звідки вона взялася Елія не пам’ятала. Тож тепер, забувши, що потрібно дихати, сиділа і слухала з привідкритим губами.
    – Що у тебе з’явилися проблеми, я помітила пізно. Ти не ладила з іншими дітьми, часто билася. І характер в тебе був своєрідний. Ти почала зслизати з притулку. Я за тебе переживала, познаходила всі твої пролази, та ніяка сила не змушувала тебе зупинитись! Тому я почала шукати для тебе батьків.
    – Чому?
     Дебора Моріс аж головою затрусила. «Що, чому?» Вона навіть не підозрювала, що її не розуміють.
     – Навіщо ви почали шукали мені батьків?
     – Як навіщо? Я ж бачила, настільки тобі тут погано!
     – Я незлюбила вас саме за це.
     Слова спричинили ефект бомби.
    – Я не розуміла, чому ви захотіли позбавитися мене! – вік і досвід самітного життя дозволили не побоятися і кинути докір літній жінці. – І за що змушуєте проходити через страшне приниження?
     – Елія!!!
     Дебора Моріс не знала що відповісти, тому просто замовчала. Більше тридцяти років досвіду роботи з дітьми, а навіть не підозрювала як перекручено може працювати незрілий мозок! Наміри найти нову родину, можуть сприйнятися ним, як намір до підлої зради?
    І що тепер? Як позбавитися цього почуття? Не знаючи, що далі робити, обидві сиділи один напроти одного повністю обеззброєні.
     – Принаймні уже пізно, – щоб хоч якось розрядити обстановку, це єдине нейтральне, що дозволила сказати собі Дебора Моріс. – Переночуєш на дивані, – і почала вставати, аби зі шафки дістати постільну білизну. – Думаю у тебе завтра багато справ, тож краще лягти відпочити зараз, – говорила тихо, боячись наткнутися на різку відмову.
   І в той день Елія залишилася, адже не хотіла образити господиню своєю негостинністю. Але наступного дня ноги самі привели її до дитячого будинку. Їй хотілося ще раз підійти до залізних воріт і навіки попрощатися з ними, бо займаючись цілий день справами, її думки вертілися навколо вчорашньої розмови. Це дратувало й не дозволяло рухатися далі. От тільки вона ще не знала, що варто їй до них підійти, а там вже на неї чекають.
   Грошей, які вдалося накопичити, вистачало на покупку власного дому. Спочатку Елія мріяла придбати собі «келію». В її уяві вистачало б і цього! Але незапланована вагітність змушувала придивлятися до помешкання з трохи більшими розмірами ніж для одної людини. Поки вона облаштовувалася, шукала й звикала до цивільного життя, що разюче змінилося за шість років її повної відсутності, непомітно для себе самої, вона перебралася жити до місіс Моріс. Спершу та запросила її в гості. Потім запропонувала переночувати одну ніч. А згодом жінка пропонувала вже свої послуги, сідала за кермо власного авто і вже вдвох вони ходили на оглядини квартири. Спираючись на накопичений досвід, вона радила не поспішати і думати набагато років заздалегідь. Робила все, аби по-довше побути біля Елії і дати їй відчути, що вона для неї необхідна. Тай купівля квартири надзвичайно відповідальна справа! Потрібно перевірити аби поряд були розташовані лікарня, дитячий садочок і школа, і щоб мався швидкий доступ до метро. Виявляється, що це вкрай важливо! А раніше Елія на це не зважала!
    Після довгого дня, проведеного разом, вони вдвох поверталися додому. Минаючи спогади про спільне минуле, до пізнього вечора просиджували за столом, строївши тільки нові плани. Для Елії такі вечори абсолютно незнані! Інколи вона згадувала тихі розповіді Діани і починала мріяти, що було б добре аби ця жінка, що сидить напроти, стала для неї сім’єю. В її присутності відчувався дивний спокій і не так сильно страшили думки про наближення пологів. Ось чому мимоволі вона почала підбирати житло ще з одною кімнатою. Але плани свої Елія тримала в тайні. Боялася, що їй відмовлять і не захотять з нею жити, так як колись не захотіли, чи побоялися, удочерити. Страшилася мріяти й гадала про те, що Дебора Моріс просто спокутує провину, і як тільки вона відмолить свої гріхи, так відразу ж її і кине. Але не зважаючи на всі обставини, від намірів своїх вона не відмовилася, бо щонайменше жінка тоді хоч зможе інколи в неї погостити. Принаймні Елія на це щиро сподівалася.
    Ну, а згодом розпочався ремонт. Планувалося лише дещо переставити та перефарбувати стіни, а вийшло так, що перевлаштування нової оселі затяглося на невизначений строк. Все вийшло з під контролю! Елія втратила будь-які розумні межі! Особливо це проявлялося тодід, коли діло доходило до облаштування дитячої кімнати. В ній вона намірялася втілити всі свої сирітські мрії! Тай загалом кожний пункт її життєвого плану трохи зсунувся і вийшло так, що після народження сина їй довелося ще затриматися на деякий час у місіс Дебори Моріс, яка до того часу вже звільнилася і повністю присвятила себе маленькому створінню, що поселилося у її домі.
     Погойдуючись, Елія стояла на краю бордюра і посміхалася. Згадала зараз, як вперше тоді заглянула в мутні очі своїй дитині. Навіть тіні сумніву не виникло в голові, яким саме іменем назвати сина. Хоч синюшній він ще мав вигляд, а вже очевидно стало, що на її грудях лежить точна копія її Девіда. А ще їй незмінно хотілося, аби не тільки його плоть, а й ім’я назавжди лишалося з нею поряд.
    Дівчина так і продовжувала стояти, а посмішка на її вустах почала потроху згасати. Замість неї між чорних брів залягла неглибока морщина. Знову Елія змінила ставлення до своєї мами. Лише після народження сина вона змогла усвідомити через що довелося пройти жінці, яка її народила. Нелегко кинути своє дитя! І в цьому вона переконалася, коли, знесилившись пологами, лежала на чистому ліжку у несвоєму домі. Аби не допомога Дебори Моріс не відомо як вчинила б вона сама! А в її мами мабуть не було і цього!? А можливо вона взагалі не мала житла! Саме з цих пір Елія рішила не оглядатися й не ображатися на життя. Їй необхідно будувати нове буття заради сина і для місіс Моріс, яка за три роки їх сумісного проживання із чужої жінки перетворилася на справжню родину.
   Після пологів пройшло ще три місяці і Елія почала замислюватися про свою кар’єру. Адже влаштування на роботу в престижну компанію для неї й досі лишалося лише мрією. А для здійснення планів у неї не малося перепон. Дебора Моріс всіляко їй допомагала. Девід Еванс отримав не тільки кваліфіковану няню, йому дісталася любляча бабуся, яка не відходила від нього ні на єдиний крок!
    Далі ще «краще»! Вияснилося, що Елія нічого не вміє робити з того, що необхідно для офісного життя. В жодній компанії Нью-Йорку не знадобився секретар зі знанням військової зброї, чи умінням володіння нею. Прийшлося зіткнутися з жорстокою реальністю життя. На ринку праці користуються попитом лише ті, хто є фахівцем своєї сфери, та здатен виконувати багато різних функцій. Нічого нового! Те саме, що в армії! Там Елія була справжнім професіоналом – без всіляких збоїв виконувала велику кількість завдань та доручень. Теж стосується і роботи секретаря. Але хороший секретар має не просто допомагати босу, він ще повинен правильно вести документообіг, працювати з людьми, персоналом компанії та різного роду відвідувачами, а з цим у Елії малися неабиякі проблеми. А це надзвичайно важливо, адже частіше всього відповідно рівню майстерності помічника директора оцінюється рівень організації в цілому. Тому прийшлося піти на курси. І знову Дебора Моріс прийшла на допомогу. Жінка підключила всі свої наявні зв’язки й підібрала такі курси, де викладають лише спеціалісти з практичним досвідом. Окрім того, зважаючи на дитину на грудному вигодовуванні, їй запропонували гнучкий графік і по доступній ціні, що немало важливо.
     Під час навчання Елія досконало оволоділа навичками роботи з документами, редагуванням їх, а також навчилася розумно розставляти пріоритети, вести ділові переговори, організовувати та проводити ділові зустрічі. Засвоїла всі тонкощі роботи на комп’ютері, складанню, оформленню актів, протоколів, наказів, розпоряджень тощо. Почала на практиці користуватися плануванням свого робочого часу, вести телефонні переговори, організовувати та обслуговувати наради, засідання та збори. І що неймовірно вражало, так це те, що саме на курсах вона опанувала всю офісну техніку та грамотно почала організовувати своє робоче місце та місце керівника. Ну, а після закінчення курсів, Елія одержала сертифікат і це дійсно швидко подіяло. На першій же співбесіді вона отримала офіційне призначення на посаду секретаря в доволі престижну компанію.
     Без нарікань вона пропрацювала рік. Це новий і неоцінений досвід. Але її метушлива непосидючість гнітилася під тягарем одноманітної рутини. Інколи Елію долала незборима ностальгія. Енергія жвавої натури все частіше й частіше поверталася в минуле, в часи, коли вказівний палець пестив курок оптичної гвинтівки, а в носі стояв різкий аромат олії для чистки зброї. Утопія!!! У неї не існувало жодних шансів на здійснення мрії. Таким неординарним амбіціям «немає місця» в реальному світі. От тільки Елія не переставала мріяти.
   Як правило, стати охоронцем може кожний, але для тендітної молодої жінки це нездоланна перешкода і надзвичайно велика рідкість, для якої потрібна ще й посмішка фортуни. Жодного роботодавця не вражало те, що вона пройшла спеціальну фізичну й тактичну підготовку, що володіє різними видами зброї, вміє влучно стріляти, знає як виявити можливі загрози й реагувати з метою їх запобігання. Хоча останнє, на диво, допомогло!!! Завдяки професіональній спостережливості їй вдалося вчасно виявити загрозу й запобігти витоку інформації персональних даних.
   Все розпочалося з простого електронного листа. Він прийшов на електронну адресу і Елія машинально його відкрила, адже той надійшов з офіційного перевіреного джерела. На перший погляд нічого особливого, насторожувало лише те, що банк просив запровадити свої дані і для підтвердження особи пропонував перейти за посиланням. Не надто замислюючись, Елія закрила вкладку, відмітила як спам і відправила листа в «корзину». Аби не її спостережливість, на цьому може все і закінчилося б. Але, проходячи мимо повз робоче місце напарниці, боковим зором вона помітила його знову, от тільки вже на моніторі своєї сусідки.
     Елія важко зближалася з людьми і до Мері Міллер, дівчини свого росту і років, придивлялася довго. Вони, як масло і вода, були абсолютно різні. Хоча зовні надзвичайно схожі! Одна з легкістю могла налагоджувати дружні стосунки, знаходити спільну мову з людьми, весела і впевнена в собі молода дівчина. Друга ж – повна її протилежність. Вони обидві працювали секретарями, тому через постійне й вимушено тісне спілкування між ними виникла дружба. Елія багато чого в неї навчилася, вірніше, аби дівчина не взяла над нею шефство, навряд чи вийшов би з неї толк. Специфіка їхньої роботи вимагала командної співпраці, тому Мері ділилася власним досвідом, здобутим неоднорічним трудом. А це надзвичайно сильно відрізнялося від знань, отриманих від прослуховування монотонних лекцій! Елія усвідомлювала труд, вкладений в неї, тому і цінувала її щире ставлення.
    – Не переходь за посиланням, – заглядаючи дівчині через плече, Елія рукою обперлася на спинку крісла. – Може статися витік інформації! Треба попередити службу безпеки.
   – Два дні тому Сем звільнився. Там лишилися одні сноби, – у відповідь та повернула голову й глянула очима, якім не можливо відмовити. – Тому краще сходи ти.
    – Гаразд! – посміхнулася і, не втрачаючи часу, пішла на вихід. – Не закривай, краще хай лишиться відкритим, – й зникла, щільно прикривши за собою двері.
     Компанія, в якій працює Елія Еванс, не є однією з найбільших компаній США. Вона навіть не входить в тисячу найбільших компаній за версією Forbes. І тим не менш, аби розмістити біля п’яти тисяч співробітників, довелося орендувати весь четвертий поверх. Немало, але і не найбільше! А для неї зараз – це великий бонус! Не потрібно спускатися, чи підійматися на ліфті, щоб знайти потрібний їй відділ, все знаходиться на одному рівні.
      В перші дні своєї трудової діяльності Елія постійно блукала, ніяк не могла зорієнтуватися в який бік піти і на який ліфт сісти. Виявляється, не на кожному ліфті можна піднятися на відповідний поверх. В будівлі, що налічує сімдесят шість поверхів, є ціла сітка ліфтових шахт. Одні ведуть тільки до готелів, інші в апартаменти, а ще одні в офісні приміщення. А також є такі, що зупиняються лише на технічних поверхах. Від Мері якось Елія почула, що в будівлі є кілька компаній штаб квартири яких займають по декілька ярусів. Так там взагалі окрема внутрішня система ліфтів! А от що то за компанії і чим вони займаються Мері не уточняла, а Елія не зацікавилася ними тоді. Воно їй не потрібно. Занадто кардинально вона змінила сферу своєї діяльності, аби вивчати ще й діяльність інших компаній, яких тут налічується більше десятків п’яти. Та й мова за них зайшла випадково, адже їхні офіси зайняли поверхи з найкращими краєвидами, що й визвало заздрість у дівчат. Та як би там не сталося, а поспішаючи безлюдним коридором, Елія зараз раділа, що не працює у такій великій компанії. Вона не любила ліфти. Облюбувала один і вже більше року лише ним і користується. Він саме зараз неподалік від дверей, біля яких вона зупинилася.
     Перед тим як зайти, її руки механічно перевірили комірець на шиї і осмикнули спідницю. При швидкій ході та могла трохи задертися й оголити ноги. Елія не соромилася своїх рубців, просто не мала бажання пояснювати звідки вони в неї взялися. І хоча Стівен з усіх сил постарався, намагаючись акуратно позшивати всі краї рваної рани, йому все одно не вдалося повністю їх візуально позбутися. З обох внутрішніх боків стегон жовтіли глибокі шрами. Одиночною смужкою ті починалися від колін і тяглися вгору в пах, поступово розгалужуючись, ніби гілка з дерева. Елії жити вони не заважали, єдине чим пройшлося пожертвувати, так це спідниця міні. Щоправда бікіні вона теж навряд чи коли одягне.
     Більше Елія не зволікала, відчинила двері і зайшла. Мері правильно все передбачала! Ніхто не підвівся і не поспішив їй на зустріч. Про яку привітність може йти мова, якщо жоден із присутніх, що знаходився у кімнаті, навіть не відірвав очей від монітора! Дивлячись на всю цю байдужість, Елія смикнула, що може це через дядька Сема її тягло сюди, а не через те, що їй подобається зброя і все те, що пов’язане з нею. Мабуть це його харизма спантеличила її, бо інакше чого без цього, завжди усміхненого чоловіка, все якось раптово стало чуже!? З одного боку вона раділа, що він звільнився й вийшов на заслужену пенсію, а з другої сторони їй його уже не вистачало. І проблема не в тому, що її ніхто не зустрів, питання в тому, до кого звернутися зараз? Де той начальник, що з учора прийняв посаду? І аби його знайти, Елія уважно повела по спинах, шукаючи ту, що жодного разу не потрапляла на очі їй. І таке найшла, хоча недовго шукала. Побачила чоловіка у білій сорочці з двома чорними плечовими лямками для носіння зброї.
    Те, що це новий начальник, не викликало сумнівів. Швидше за все спрацювало професійне чуття, ніж погляд незаміжньої жінки. Хоч і зі спини, але переконливо видно, що його фігура підтягнута, плечі накачані і шия товста. А це значить, що займається спортом, а не п’є в барі пиво допізна, як добра половина присутніх!
     – Сер, – підійшла й спинилась в метрі біля нього. – В приймальні виникла проблема.
   Чоловік повернувся, різко встав і погляди їхні зіткнулися. Обидва мовчали і з ніг до голови, як навіжені, обдивлялися один одного. Щось одночасно чуже й в той же час невловимо знайоме прослизало в їхніх образах. Від цього настороженого почуття Елія супилась, зводячи до купи брови, а чоловік щурився, постійно закусуючи губи.
     Він оглядав її, вона пожирала його поглядом.
    – Гаррі? – питання прозвучало настільки невпевнено, що воно ніби повисло в просторі.
    – Елія!!! – грякнуло настільки голосно, що задзвеніло у вухах.
     Обидва одночасно впізнали один одного!
    – Що ти тут робиш?
    – Це саме хотіла спитати тебе!
    Посмішки на вустах розрядила обстановку і розвіяла неприємний осад.
    – Так це ти новий начальник безпеки?! – недовіра звучала в кожному слові.
    – А що з цим не так?
    – Нічого! – безпечно знизала плечима й безтурботно мовила. – Ти той, хто ніколи не міг довго сидіти і якого не вдавалося вгамувати, аби хоча б на мить пришпилити на місці! А тепер ти став тим, хто ретельно й терпляче займається справою, що вимагає посидючості?
   Гаррі просто стояв й поблажливо посміхався, винувато згадуючи, яким же насправді він був непослухом!
    – В таке можна повірити? – в Елію ніби біс вселився, давно вона так щиро не веселилася. – Я відмовляюся вірити!
     – А з тобою, що не так? – чоловік схилив голову й хитро прищурив очі. – Думав ти стала воїном, а бачу перед собою тендітного секретаря!
     Гаррі знав куди вцілити, Елія відразу зморщила носик й перестала сміятися.
    – Ти ж знаєш, мені ніколи не стати ніжною дамою! А це всього лише уніформа! – глянула донизу й осмикнула жіночий наряд.
   Ніхто з них не міг повірити в такі метаморфози, хоча на власні очі їм доводилося дивитися на видозміни, що відбулися з ними. Життя докорінно міняє людей, їх образ мислення і стиль життя. В минулому нікому не дано передбачити, що з хлопчика, якого не вдавалося прилучити до порядку навіть Деборі Моріс, виросте дисциплінований статний чоловік, якому довірять посаду начальника служби безпеки компанії. Та й Елія зараз не відповідала образу, що склався в головах багатьох, хто знав її в дитинстві. Адже те, що вона пішла служити в армію, потім в місію ООН нікого не дивувало. В ній завжди прослизали нотки характеру, що поєднували в собі рішучість, хоробрість і витримку. Скоріше дивувало те, що зараз вона секретар – помічник боса. Тут її знання абсолютно марні, адже їх нікуди вжити.
      – А навіщо ти її взагалі одягла?!
      – Мені що, голою ходити?
     – Я не те мав на увазі, – по бісиках в очах він вже збагнув, що з нього глузують, тому швидко рішив помститися. – Я ніби чув, буцімто ти спеціаліст зі зброї, та бачу лише дівчисько, яке тільки і вміє, що пальцями бігати по клавіатурі!
     – Хто тобі сказав? – Елії несподівано стало приємно почути, що про неї хтось згадав.
     – Не важливо.
     – Важливо! Я думала мене вже забули.
   – Ото дурненька!!! Ходімо вже! Глянемо на твою проблему, – чоловік з короткою борідкою, яка приховувала роздвоєне підборіддя, рушив на вихід. – Потім ще поговоримо, – біля дверей спинився й демонстративно простягнув руку. – Тільки після вас, мадам!
    З тих пір вони часто стрічалися. Вірніше жодного дня не проходило без їхніх посиденьок за довгими розмовами. Проживши три роки з Деборою Моріс, Елія зрештою збагнула, що з висоти дитячого росту, не все правильно розуміла, тому перестала бути відлюдькуватим вовченям, що ховається від людей через недовіру. Вона не стала вже таїтися і одного дня зізналася й розповіла про потаємні мрії. Гаррі в почуте не міг повірити! Спілкуючись з дівчиною і слухаючи її скупі розмови про службу в Сирії, у нього виникали бажання переманити її до себе. От тільки думка одна вперто заважала. «Мабуть вона вже «наїлася» чоловічої служби». Ось чому постійно себе зупиняв. Але, почувши про бажання Елії, він швидко все влаштував. Вона пройшла всі необхідні тренінги, атестації, лікарську комісію і через пів року змогла повністю змінити спеціалізацію. Елія Еванс вже стала на першу сходинку нового кар’єрного росту. Її призначили на посаду начальника відділу відео спостереження. І ось сьогодні її перший день! Тому жінка на тротуарі більше не зволікала, а впевнено рушила вперед.