Весілля

     Шум гвинтів давно вже затих за лінією горизонту, а Марго все стояла й стояла на плацу з неприємним відчуттям оголеності. Їй здавалося, ніби до цього часу на її плечах завжди лежав теплий шерстяний плед. А тепер той несподівано зник й неприємна прохолода противно холодить неприкриту спину. Саме Девід своєю постійною присутністю давав їй такі необхідні тепло і комфорт. А зараз його вже немає і разом з ним вони також зникли.
      Не знаючи, що далі робити, Марго, не поспішаючи, пройшлася по базі, яка дивним чином виглядала тепер пустинно. Незвична тиша бентежила. Але це лише до наступного дня. Завтра вранці повернуться гелікоптери й доставлять інших військових, що досі вже прибули до Сирії на ротацію. От тоді знову все оживе й заметушиться з подвоєною силою! Немало доведеться потрудитися, аби влаштувати новоприбулих для подальшого проходження військової служби й налагодити саму службу в звичному режимі. Тож, поки в неї ще є вільній час, їй раптом захотілось дізнатися, що ж насправді сталося на завданні і як саме Елія отримала своє поранення. І хоча прямих очевидців цієї трагедії лишилося обмаль, вже до вечора, переговоривши по одному з декількома співслужбовцями, їй вдалося зібрати необхідну інформацію й до найменших дрібниць відтворити весь ланцюжок неприємних подій. Слухаючи їхню балаканину, лише один раз у неї неприємно тенькнуло в грудях. Почувши, що Девід і сам міг загинути, в ній зародилася злість на те, що той так бездумно ризикував своїм життям.
    Направляючись в сторону клініки, Марго не знала що хотіла там почути. По своїй натурі вона непідла людина й нікому не бажала смерті. Навіть Елія на неї не заслуговувала. Кожне життя безцінне. Воно дароване богом і не їй його відіймати. От тільки вся біда дівчини полягала в тому, що їй довелося пересіктися з Девідом. А це не входило в плани Марго, тож надалі краще з ним не стрічатися, бо інакше за свої дії вона не ручається. З такими думками білявка переступила поріг клініки, зайшла в хірургічне відділення й від несподіванки заціпеніла посеред довгого коридора. До такої метаморфози її мозок однозначно був неготовий. Лікар Сміт з безтурботним виразом обличчя, саме заходив до робочого кабінету. «Що відбувається?» Не втрачаючи часу, пішла слідом й тактовно постукала в двері. А ще вона піймала себе на думці, що передумала, і тепер хоче, аби Елія Еванс і справді померла.
     Посмішка миттю злетіла з обличчя Стівена, коли він узрів хто стоїть на порозі. За останню добу його мозок настільки був заклопотаним, що вже й забув про існування парочки, яка грозила йому розлукою з Елією. Але згадавши, що одного з них досі немає на військовій базі, настрій в нього трохи покращився.
     До найменших дрібниць Марго прочитала всі думки по обличчю Стівена. Він навіть не намагався їх приховувати, тому підбадьорившись, вже більш-менш впевненіше зайшла всередину. Зачинивши за собою щільно двері, вона пересікла кабінет й зупинилася перед столом, за яким і сидів лікар Стівен Сміт.
     – Я так розумію, операція пройшла успішно? – інтонація в голосі більш стверджувала ніж виявляла зацікавлення.
    До одуру стало страшно згадувати, з яким острахом приходилося лікарю очікувати жару в тілі свого пацієнта. Але час невблаганно збігав й криза, на щастя, минула. Всі побоювання лікаря виявилися марними. Запальний процес не почався, а це значило, що одужання тепер пройде без особливих ускладнень. Згодом рани затягнуться, організм відновиться й повністю набереться сил. Тільки після усвідомлення того, що життю Елії ніщо вже не загрожує, Стівен зміг спокійно залишити реанімаційну палату.
     – Так! – вперше за останню добу він зміг відкинутися й розслаблено опустити плечі.
  Що ж, на таку відповідь Марго вже очікувала. Для неї стало очевидним, що її побоювання справдяться. Їй точно не видіти спокою, поки Елія не помре. Адже після знайомства з нею, щось невловимо змінилося в поведінці Девіда. В ньому ніби проснулась невідома сила, яка до цього часу десь міцно дрімала у непроглядній тьмі. І розбудила її не вона – жінка з бездоганною родословною, а якась безрідна, що ніколи не мала навіть власного житла. Цього Маго ніяк не могла втямити. Загадкою лишалося для неї і те, що й Стівен – плашка теж високого польоту, також зацікавився Елією. Що в ній є такого, чого не має вона?
    Щоб усвідомити, як надалі діяти, Марго обернулася й не поспішаючи підійшла до дивану, на якому минулої ночі спала. Зручно вмостилась на ньому, всілася й для більшої переконливості елегантно закинула ногу за ногу.
    – І що ти намірен робити далі?
    Відповіддю слугувала піднята брова.
    – Давай поговоримо без образ, – буравила чоловіка прищуреним поглядом. – Настільки я помітила, Елія подобається тобі.
    – А це вже не твоя справа, – і сам перейшов на «ти», адже з ним також не церемонилися.
    – Невже?
    Білявка вагалася. Вона до кінця не могла збагнути, чи варто розповідати Стівену про весілля, яке завдяки її втручанню скасовано. Якщо вона з ним поділиться, то автоматично підтвердить свою причетності до теперішнього стану Елії. І ось тут виникає ризик, адже достеменно не відомо, як саме вчинить закоханий чоловік. Він, або стане затятим ворогом, або союзником, на якого беззастережно можна покластися. Тому почала діяти обережно.
     – Між нею та Девідом зав’язалися стосунки.
    – Не перебільшуй, – і хоча Стівен і сам про все здогадувався, він не збирався вислуховувати це від інших. – Декілька випадкових зустрічей не варто сприймати за романтичні відносини.
   – Шкода, – Марго усвідомлювала, що без переконливих доказів, їй нізащо не схилити Стівена на свою сторону. – А мені здавалося, що ти закоханий.
    Стівен мовчав, він собі забороняв зізнаватися в почуттях, не те щоб розповідати про них сторонньому.
   – Тобі не здається, що нам краще стати союзниками? – так само як удав готується проковтнути здобич цілою, та само і Марго готувалася «поглинути» Стівена. – Адже від цього виграємо обоє.
    – Не думаю, що у нас знайдуться спільні інтереси. Девід зник, скоро поїдеш і ти, – він не збирався приймати участі в жодних інтригах, тому намірився якомога швидше закінчити розмову. – І це стане приводим ніколи не бачитися з вами обома.
     – Ти погано знаєш Девіда, – Марго не поспішала, вона усвідомлювала, що час ще не настав. – Він серйозно настроєний і не відпустить свого.
      – Чого свого? – почав дратуватися. – Ти намагаєшся сказати, що Елія вже його?
      – Стала б, аби не випадковість, – про своє втручання рішила не зізнаватися.
    Стівену щось невблаганно свідчило, що йому не сподобається те, що доведеться слухати, але він уперто продовжив:
     – Поясни.
     З відчуттям «контрольного пострілу в голову» Марго акуратно відчеканила кожне припасене слово.
     – На вчора була запланована дата їхнього весілля.
     – Неправда! – Стівен раптом відчув слабкість у всьому тілі. – Не кажи більше нічого.
     – І воно відбулося б, аби не термінове відрядження, – мовила так, ніби й не чула попередження.
   «Може це через перевтому?» Лікар з легкістю впізнав перші признаки запаморочення. Сидячи у зручному кріслі, він чітко уловив порушення координації, різку нехватку повітря, тай чорні мошки почали літати перед очима, які фізично захотілось відігнати.
    У свою чергу Марго мовчала. Вона усвідомлювала, що на сьогодні сказала достатньо. Не варто «перегинати палку», бо не відомо коли вона трісне.
    – Сподіваюся, що віднині ми партнери, – і остільки їй нічого вже робити, повільно встала й поправила на собі форму.    
      – Ти про що? – почуття повного розчарування та підлої зради повністю накрили Стівена.
      – Про те, що ти захочеш захистити свою любов.
   – Не розумію, про що зараз йдеться, – в той же час він визнавав, що не має жодного права втручатися в чуже життя. – Але на цьому краще нам зупинитися.
    Марго не суперечила. Вона посіяла зерно, і щоб воно проросло, потрібен певний час. А часу в неї небагато, але все рівно рішила поки-що не тиснути. Тож сухо попрощалася й залишила кабінет.
     Особливого плану, як діяти далі, в неї не знаходилося. Й не знала вона, що саме необхідно зробити, аби Девід навіки забув про існування Елії. Від безсилля аж руки опустилися. Зайшовши до свого бунгало, не роздягаючись й не засвітлюючи світла, вона впала на ліжко й пустими очима втупилася в темноту. «Стівен!» Чомусь зараз їй вже здавалося, що він теж не віддасть свого. Це Марго прочитала по очах, коли ті помутніли, почувши про весілля. Та й судома, що пересмикнула покрите щетиною лице, теж засвідчила, що зі своєї сторони чоловік зробить все, аби відгородити Елію від Девіда неприступною стіною. Тим паче, що і діяти йому тепер стане набагато простіше. А це значить, що половина справи зроблена. А якщо підібрати ще й вірні слова, які змусять Девіда забути про Елію, то й взагалі можна вважати, що всю війну виграно. От тільки, які це мають бути слова? Марго не знала, тому задумалася. Вона уявила себе й представила, що саме потрібно почути їй самій, щоб усвідомити, що стосунки з Девідом дійшли до кінця. І відповідь не забарилася. Лише звістка про його смерть, змусить її відступитися. І тут у неї раптом виникло відчуття, ніби в цілковитій темряві її рука на щось наткнулася. Тепер потрібно все гарненько обмацати, аби здогадатися, яка саме знахідка «потрапила їй до рук». Точно так само Марго «мацала» свої думки. Наче карти ними тасувала, поки одна все-таки не випала з колоди. Елія й дійсно повинна померти. І влаштувати суперниці смерть їй під силу! Вона власними руками її уб’є! Єдине, в чому може виникнути проблема, так це те, що для свого задуму їй знадобиться допомога. Але і з цим завданням дівчина впорається. Якщо батько поступився один раз, то для дочки поступиться й наступного разу. І від передчуття скорої перемоги на серці аж повеселішало. Тепер не гріх і заспокоїтися. Тож, повернувшись на бік, Марго засунула руки під щоку й поринула в краї солодкої дрімоти.
    – Ти повинен це зробити! – зіпершись обома руками на стіл, вже рано-вранці скелею нависала над батьком. – Не маєш права мені відмовити.
    – Це безглуздо!!! – Роберт Вілсон дивився на свою доньку, відмовляючись вірити власним вухам. – Стільки всяких нюансів, де можна «проколотися»!
     – Якщо все ретельно спланувати, то у нас вийде.
    – Ніяких «у нас»! Я забороняю навіть думати про таке!
   – Ну, якщо ти відмовляєшся, тоді я зроблю все сама. І у тебе не лишиться вибору, – просто поставила батька перед фактом.
     Від почутого чоловік стомлено відхилився назад й від безсилля з шумом випустив повітря з легень .
    – Гаразд. Давай я знову послухаю, а потім поясню настільки це абсурдно.
    Марго розслабила всі м’язи тіла, покосилась на ручний годинний й відійшла від столу, всівшись у крісло, що стояло під стіною для високопоставлених гостей.
     – Я ж не прошу зробити чогось надприродного, – дивилась на батька очима, які насправді вірили, що не роблять нічого протизаконного. – Лише прошу підтвердити її смерть.
      – І ти гадаєш, він це так легко проковтне?
   – А що йому залишається? – навіть вона сама до останнього не могла бути певною, що Елії пощастить вижити. – Її смерть не викличе сумнівів, – на мить запнулися і продовжила. – А якщо все ж таки засумнівається, то підтвердиш ти. А захоче й тебе перевірити, Остін не відмовиться допомогти. А більше йому ні з ким зв’язатися поза твоєю спиною. Всі його товариші разом з ним покинули базу.
     – Девіда не просто обдурити. Він захоче все перевірити.
    – Про що ми зараз говоримо!? Він що, всевидющий!? – Марго дратувалася. – Ми на іншому боці планети! Поринувши в мирне цивільне життя, хто так сильно цікавиться, що відбувається тут, в Сирії? А особливо на закритій військовій базі! Та й яке він матиме право вже щось перевіряти?! – словам не вдавалось зупинитися. – І взагалі, до кінця дня він звільниться й справи військових більше його не стосуються!
     – Може воно і так. А як захоче прийти на похорон, щоб попрощатися?
     – За час моєї служби ми відправляли на Батьківщину дві цинкові труни. Настільки я пам’ятаю ніякого зайвого розголосу. Поховання відбулося тихо і в колі лише найближчих родичів. А він їй ніхто. Та й у неї не має родичів, тож тіло можна кремувати й похорони тут. А якщо й насправді захоче побачити урну з її іменем, то це легко можна влаштувати.
      – Але його це в’є! – Роберт Вілсон ніби рентгенівськими променями дивився на свою доньку. – Ти про нього подумала? – хотілося до кінця розібратися, настільки далеко вона зайде.
       – А ти про мене думаєш?
      – Саме зараз цим і займаюся, бо якщо він дізнається, щасливішою ти не станеш.
     – Він не дізнається, – заговорила з передчуттям власної приреченості й жалобою до свого життя. – Погорює трохи й заспокоїться.
     – Здається він по-справжньому покохав, – чомусь згадалася розмова на плацу, коли гелікоптер з Елією на борту уже злетів.
     – Тату, про що ти кажеш?! – Марго навіть не вдалося всидіти на своєму місці. – Вони знайомі пару місяців! Яке по-справжньому? – вона змінювалася на очах, ніби її захопили якісь відчайдушні наміри. – Я вірю, що він захопився, тому зараз найкращий час аби назавжди розірвати їхні стосунки.
    Марго раптом стала тихою. Мов вельможна пані поважно походжала по кімнаті, постійно поглядаючи на вікно. Потім підійшла до нього і на її блідому обличчі з’явилася печальна усмішка.
    – Краще шкодувати про те, що зробила, ніж про те, чого так і не наважилася, – поправивши волосся, повернулася й глянула на свого батька. – Я теж кохаю по-справжньому. І уже давно, – посміхалася, хоча погляд її згасав. – Скоро Девід зателефонує. Я сповіщу, що Елія Еванс померла, – голос не виражав нічого, говорив так, ніби й сам уже був мертвий. – Звичайно, він не повірить мені, тому мені потрібен ти. А всі твої слова, що йому знадобляться докази її смерті, абсолютна нісенітниця. До нас же доходять відомості, що наші далекі родичі, близькі друзі, співслужбовці, або просто знайомі померли. Ми ж не вимагаємо доказів їхньої смерті. Якщо у нас виходить, є бажання, можливість, то ми відвідуємо церемонію поховання. А якщо відстань, заклопотаність, або банальна зайнятість заважають провести небіжчика в останню путь, то ми просто пам’ятаємо, що цієї людини вже не має серед живих. Ніхто не піддає сумніву слова тих, хто сповіщає про смерть! Чи я не права?
     Роберт Вілсон мовчав. Поки він не мав, що відповісти.
      – І чомусь я впевнена, що звістка про її смерть, повністю зруйнує його. Йому точно буде не до збору інформації.
   – Навіть якщо ти права, – після довгого мовчання чоловік у кріслі заговорив. – Звідки така впевненість, що Елія сама його не знайде?
    – Повір, шукати не стане, – в її поведінці зникли вагання й будь-який страх. – Вона теж про нього забуде, – натомість з’явилася впевненість й неприборкана рішучість в очах.
     І остільки батько ще не дав своєї згоди допомогти, Марго збиралася більш детальніше посвятити його в свої плани. Але різко задзеленчав телефон і вона запнулась. Через весь її тендітний стан пройшов електричний струм, а щойно народжена хоробрість раптово кудись зникла. Одне діло планувати, як діяти, і зовсім інша справа, коли час для цього настав.
     – Так і продовжиш стояти? – всім своїм єством Роберт Вілсон був проти цієї затії, але усвідомлював, що ліпше поступитися.
     Його донька – гордовита, самовпевнена й трохи розпещена – не зречеться від свого й забудь-яку ціну здійснить задумане. Якщо він не підтримає її, то вона проверне все у нього за спиною, тож краще хай робить помилку перед його очима.
     Неквапливо Марго підійшла до столу й, стоячи, приклала до вуха слухавку.
   – Ало! – і хоча автоматичного визначення номеру на апараті не передбачалося, вона інтуїтивно усвідомлювала, що це очікуваний дзвінок.
     Девід же навпаки не чекав почути жіночий голос. Оторопівши, він відірвав від себе телефонну трубку й мить тупився на неї. А коли збагнув, що це не мобільний зв’язок, від якого вже відвикнув, і йому не перевірити правильність набору номеру, знову притулив її до рота й заговорив:
    – Чому відповіла ти? – і хоча він пам’ятав про їхню домовленість, чомусь саме зараз не хотілося з нею говорити. – Передай слухавку Роберту, – спокійно назвав по імені, адже він тепер цивільний громадянин.
     Девід напевне знав, що той обов’язково десь поряд, бо навіть власній дочці Роберт Вілсон ніколи не дозволяв самій знаходиться в його робочому кабінеті. А він телефонував по урядовій лінії, а це значить, не міг помилитися й точно зателефонував адресату.
    Чомусь стало образливо чути аж настільки сухі слова. Вони викликали відчуття пригніченості та душевного болю, тому Марго мовчала, міцно стискаючи в руках телефон. Від такої явної байдужості стало холодно, зуби задріботіли, а сльози здушили горло. З тої миті, коли в голові дозрів план, минуло пів доби, і весь цей час дівчина вагалася. Але зараз, відкинувши будь-які сумніви, рішуче почала діяти.
     – Він не може з тобою поговорити.
     – Чому? – несподівана відповідь викликала не аби-який подив. – Щось сталося?
     – Так, – і вона замовчала.
   Більше Марго не знала, що відповісти? Не могла намацати, з якою інтонацією потрібно продовжувати говорити далі, аби якомога швидше досягнути жаданого результату. Якщо в її голосі прозвучить занадто багато трагізму, то швидше за все це виглядатиме фальшиво й викличе підозри. І в той же час зайва байдужість породить небажані розпитування, які краще б уникнути. «Тож, як знайти золоту середину?» Як шкода, що до нині їй ніколи не доводилося сповіщати про людську смерть. Принаймні отриманий досвід поміг би їй зорієнтуватися й правильно продовжувати діяти.
     – Чого мовчиш?
     – Він вийшов буквально на хвилинку, – дала собі ще трішки часу на роздуми.
    – Щось не так? – якимсь дивним чином вдалося відчути, що Марго змінилася, і це насторожило. – Ти поговорила зі Стівеном?
     – Ні, – рішила поки відтягувати неминуче.
     – Чому? – з виразом досади й розчарування продовжив. – Не змогла, чи він відмовив?
   Девід уявляв настільки Стівен може стати норовливим, тож цілком логічно, якщо він не захотів говорити зі сторонньою для нього людиною. Ось через що правильніше всього переговорити з Робертом й не слухати марні балачки, адже йому, як командиру, до найменших дрібниць відомо все, що пов’язано зі здоров’ям та життям підлеглих.
      – Він не в силах зараз ні з ким розмовляти, – Марго раптом відчула себе серед трясовини, що підло вгинається під її ногами. – Я навіть не уявляла настільки Елія для нього була важлива! – спробувала пошукати для себе вихід. – Вона йому одно, що й сестра.
    Щось не звичне різонуло по вуху, але Девід чітко уловити, які саме слова викликали непідробну настороженість.
     – Що означає «була»?
   Марго зволікала, хоча визнавала, що відповідний час настав. От тільки їй ніяк не вдавалось відважитися й зробити вирішальний крок, який врятує її, або потягне на дно.
     – Вона померла, – інтуїтивно відчула, що не варто говорити багато слів.
    Новини про смерть часто називають «ударом». І це надзвичайно точне пояснення, адже Девід на справді відчув сильний удар в груди. Він навіть рукою схопився за цю частину свого тіла. Ну, а далі наступила реакція – отупіння, нерухомість й повний розлад життєво важливих функцій організму внаслідок щойно нанесених травм.
   Мов кам’яна, Марго теж стояла й з насторогою дослухалась до всього того, що відбувалося на протилежному боці телефонної розмови. Тиша її лякала. Вона не знала, чого Девід мовчав?
      – Як померла? – запитав, бо оніміння заволоділо не лише тілом, воно захопило і розумом.
     Інформація не сприймалася. Вона відштовхувалася від сприйняття дійсності так, як відштовхується вода від гладкої поверхні, покритої товстим шаром жиру. «Як померла?» Мозок відмовлявся визнавати сам факт існування смерті. «Елія не могла померти! Це могло статися з ким завгодно, тільки не з нею!»
       Марго мовчала, так як не знала, що відповісти. Їй ніколи не доводилося втрачати близьких людей, тому й не розуміла, що це не питання, а крик душі.
     – Як померла? Не мовчи, – в голосі звучало лише благання.
    – У неї відмовили нирки, – останні слова налякали, тож дівчина мовила швидко, ніби завинила перед ним.
     Роберт Вілсон весь час сидів мовчки, а почувши в голосі доньки страх і втрату рішучості, через яку та несвідомо відступила від стола на крок назад, рішив втрутитися. Тож, аби привернути до себе увагу, йому прийшлося неголосно крякнути.
     – Тато прийшов, – Марго миттю відчула чарівне спасіння, тому й поспішила ним скористатися. – Я передам йому слухавку.
    Поки Девід чекав у ньому просиналися недовіра й потреба до з’ясування деталей, обставин аби використати всі шанси й заперечити смерть.
     – Девід, це Роберт, – чоловік за столом поважно заговорив у трубку.
     – Скажи мені, вона жива? – Марго він не повірив.
    Ніщо не передвіщало біди. Ще вчора Елія була жива. Так, поранена, без свідомості, але жива! На війні виживають і від страшніших ран. Тай Стівен не міг допустити, аби з нею щось сталося! «Це не правда! Як жити без неї!?» Девід відчував злість. Вона поглинала все! Він злився на Марго, на Роберта і на Елію теж. Якщо вона помре, то йому навіть не вдасться попрощатися з нею! Вона не може його ось так кинути. А якщо кине, то все життя, яке в нього лишилося, йому доведеться прожити з образою на неї. Він ненавидітиме її за зникнення і викине з пам’яті всі їхні вспомини, бо інакше з ними не вижити.
     – Роберт, не мовчи.
     І Роберт не мовчав:
     – Мені шкода… – сказав так, що остання надія рухнула.
    А саме в цей час, ходою шалапутного підлітка, зі щасливою посмішкою на вустах Те Хо поспішав довгим коридором. Він вже отримав обхідний лист і майже скрізь його підписав. Тепер потрібно знайти товариша і підігнати його, щоб той також вчасно зміг поставити відмітки у всіх видах служб забезпечення, адже він лише здав особисту зброю, бойове спорядження і безслідно зник. А до вечора їм слід належно оформити необхідні документи аби всіх, хто приїхав із Сирії, включили в наказ «Про звільнення». Тому, знаючи які душевні муки терзають Девіда, Те Хо ціленаправлено попрямував до непримітного приміщення чергового по частині. Саме там стояла паралельна з командуючим урядова телефонна лінія.
     Зайшовши всередину, Пак міцно потиснув руку офіцеру, який причаївшись біля дверей, стояв з абсолютно приголомшеним видом. Покинути кабінет, аби капітан Браун зміг на самоті поговорити, він не мав жодного права. Тож, як істукан, стовбичив, намагаючись не привертати до себе уваги.
      – Що з обличчям, дружище? – видко було, що того щось тривожить. – Не радий бачити мене? – і по товариськи поклав руку йому на плече.
    Вони не були знайомі, але Те Хо настільки радів поверненню додому, що будь хто для нього зараз  здавався рідним, чи близьким.
     – Порадієш тут! – і чоловік багатозначно перевів важкий погляд.
   Прослідивши за ним очима, капітан Пак наткнувся на одиноку постать. Вона стояла проти вікна, тож виглядала, як чорний силует на білому фоні. Хто стовбенів навпроти, він не впізнав. Підборіддя грубе, наче з каменю витесане, обличчя суворе, а щелепи міцно стиснуті. Також проглядалися глибокі зморшки на щоках і на лобі. Ще й кадик, як сказився, ходуном ходив по шиї. Але постава, зріст і те, як тримаються плечі, навіювали спогади про Девіда. Зробивши крок, все навкруги змінилося і перед ним представ товариш, от тільки зовсім з іншим лицем.
     – Що сталося? – і хоча той мовчав, він здогадався, що могло статися. – Дай сюди, – почав виривати з його рук слухавку, от тільки пальці Девіда зсудомило. – Відпусти! – рвонув щосили і таке домігся свого. – Ало!
      – Слава богу!
      Він теж не очікував почути голос Марго.
     – Що з Девідом? – поки на іншому боці мовчали, донька забрала в батька телефон. – Він в порядку? – і вона не боялася, що її брехню розкриють, адже зараз вона не грала, а була настільки щира, що в її голосі не звучало жодної ноти фальші.
   – Не в прядку, – і сам почав за ним стежити. – Що у вас сталося?
    Тепер Марго могла спокійно сказати все те, що намірялася.
    – Увечері Елія померла, – не захотіла аби вона навіть в її думках прожила до ранку. – Виявляється у неї існували проблеми з нирками, про які ніхто не знав.
    Те Хо мовчав. Він не відав, які слова можуть піднімати із мертвих. Надзвичайно шкода, що життя молодої дівчини обірвалося так передчасно й настільки трагічно. Смерть несправедлива штука. Вона завжди забирає найкращих. Нажаль душа її вже не серед живих і їй нічим допомогти. «А от Девіду допомога необхідна.» Він стояв з телефонною трубкою в руках і не зводив з нього очей. Той теж виглядав, як мертвий. Душа у нього стліла, спаливши всього з середини. Його щоки, завжди гладкі та рівні, тепер запали, адже людська оболонка ніби опустіла.
     – Те Хо, ти чуєш мене? – Марго рішила сказати головне, що допоможе їй розірвати їх стосунки.
     – Кажи, – він теж боявся сказати зайвого, бо Девід, хоч і стояв відчужено, напевно ж дослухався до розмови.
      – Зі Стівеном зараз важко розмовляти. Але я здогадуюся, що кремації не оминути. Тож, швидше за все, на Батьківщину повернеться її прах. І то не відомо коли.
      Те Хо мовчки слухав, усвідомлюючи, до чого вона веде.
    – Перед тобою я не стану прикидатися святою. Елія – моя суперниця. Мені її шкода, але зараз я більше хвилююся за Девіда, – вдавати із себе убиту горем, виглядало б по дурному, тому спокійно продовжила. – Постарайся переконати його. Йому не попрощатися з нею, а себе тільки зруйнує.
     – Це буде майже неможливо.
    – Важко, але можливо! – інтонацією дала усвідомити, що це саме так. – Стівен зараз звинувачує всіх! Може вибухнути скандал. І він єдиний опікун, тож сам приймає рішення, коли і як хоронити.
     Марго замовчала, вона не знала як закінчити розмову, і в то й же час усвідомлювала, що ось так довго мовчати не зможе. Їй необхідно надати Те Хо козир, який поможе втихомирити Девіда.
    – Я сама дізнаюся де вона похована і сповіщу, аби він зміг попрощатися, – а потім, щоб наміри виглядали справжніми, сказала наступне: – Це все, що зможу зробити в пам'ять про їх відносини, а потім так само зроблю все необхідне, аби він про них забув.
      Залізна логіка Марго вражала. Її розсудливість приводила до тями, змушуючи сприймати дійсність й визнавати той факт, що людська смерть існує. І вона приходить тоді, коли на неї найменше чекаєш. А ще, не зважаючи на гострий біль, потрібно жити.
    – Я розумію, про що ти тривожишся, – навіть трохи позаздрив, адже в Девіда завжди є той, хто намагається відгородити його від будь-яких неприємностей. – Буду чекати вістей, а зараз краще попрощатися, – його насторожила чоловіча сльоза, яка одиноко стікала по щоці, лишаючи на серці слід у того, хто на неї дивиться.
     – Ти не занадто захопилася? – Роберт Вілсон запитав у доньки, як тільки та поклала слухавку. – Узнаєш, де вона похована? – перепитав так, ніби хотів пересвідчитися, чи вона взагалі сприймає суть сказаного нею. – Як ти наміряєшся з усім цим розбиратися?
    – Якщо знадобиться, я куплю місце в колумбарії, або навіть на цвинтарі. Уже менше ніж через місяць я повернуся в Штати, тож мені не коштуватиме великого труда, все як слід підтасувати.
    – А до того часу Девід просто чекатиме? – він хотів нагадати, що Девід Браун не той чоловік, який просто сидітиме, склавши руки.
    – Пак потурбується, аби він чекав, – Марго прямо глянула батьку у вічі. – На все потрібні гроші, а вони в мене є! Я передбачу кожен його крок і надам докази. Ні живою, ні мертвою більше він її не побачить! – і їй захотілось завершити свій монолог. – Політика поховання загиблих військових – це з почестями, але якомога менше розголосу. Чи не так?
      Роберт Вілсон, вижидаючи, мовчав.
    – Рідні приймають рішення, кого повідомляти. А він їй ніхто! Звичайно, у нього теж є гроші і зв’язки, аби узнати день похорон. Ось для чого мені потрібен Пак. Моя обітниця повідомити місце поховання, стишить Девіда. І він погодиться, адже це буде закритий гроб. Тож не втратить можливість востаннє її побачити.
     – Краще не розслаблятися, адже завжди існує якесь «але»!
   – Завжди існують якісь проблеми з паперами, – Марго обтріпала руки від невидимої пилі. – Я потурбуюся, аби так званий гроб не попав в Америку раніше за мене. Повернувшись додому, я зможу сказати, що Стівен ще не відправив прах, або взагалі залишив у Сирії. Або заднім числом повідомлю про поховання. То вже деталі, з якими я легко впораюся! Фантазія слава богу розвинута! – і вона якось раптово стишилася, а потім замріяно висловилася. – Зараз мене цікавить зовсім інше!
     – І що? – Роберт Вілсон дивився на доньку, усвідомлюючи, що душу продав дияволу.
    – Як схилити Стівена на свою сторону? Мені потрібна його допомога, аби «забити останній цвях в її труну»!
    – Досить вже!!! – від почутих слів, аж пересмикнуло всього. – Мороз по шкірі через твої слова!
   – Чому? – Марго не вбачала в своїх діях нічого страшного. – Я ж не насправді його увіб’ю! Просто вислів такий.
     – Ти затіяла жорстоку гру. Надіюся не пошкодуєш про скоєне.
     – Пошкодую, якщо Девід не стане моїм.
    – Звідки в тебе така одержимість ним? – батько не міг зрозуміти своє дитя.
  – Без нього мені світ не милий, – і вона рішила завершити розмову, адже її почуття для всіх незрозумілі.
    А їй насправді не потрібне нічиє розуміння. У неї є життя і воліє вона прожити його з чоловіком, до якого відчуває сексуальний потяг. А ще, статут законної дружини спадкоємця конгломерату сім’ї Браунів, надає необмежену владу, не втративши при цьому і власної свободи. Ось чому Марго піде на любі хитрощі, лише б на завжди лишитися поряд з Девідом. І для цього їй не потрібно багато зробити, вистачить пройти й декілька кроків. Один крок вона вже зробила. Лишився ще один. Ось чому дорога веде її зараз в клініку. З останнього візиту до неї минуло три доби. Великого резонансу поранення Елії не викликало. На щастя на базі запанувало спокійне, розмірене життя. Ніхто не розмовляв про неї, адже левова частка особового складу помінялася і вона для них була, як чужа. А ті, хто знали її, з головою поринули в роботу. І це вселяло надію, адже значило, що Елії нікого розпитати про Девіда. «Окрім Діани».
     Марго саме зайшла в клініку, відчинила двері хірургічного відділення й помітила медсестру, яка від палати до палати пересікала коридор, тримаючи в руках ниркоподібний лоток зі шприцами. Вона не хотіла з нею зустрічатися, тому прижалася до стіни і, як тільки та зникла, швидко підійшла до дверей в кабінет Стівена.
     – Ти на місці? – не постукавши, зайшла всередину.
     Стівен не відповідав, мовчки стежив за тим, як повноправною господинею Марго переткнула кабінет й зручно вмостилась на шкіряному дивані.
     – Треба дещо обсудити, – і для більшої переконливості елегантно закинула ногу за ногу.
     Відложивши папери, господар кабінету лише томно відкинувся на спинку робочого крісла.
    – Здається, ми вже обсудили все, – і з під прикритих густих, неправдоподібно довгих вій, блиснув на білявку гострими очима.
     – Я прийшла запропонувати угоду, – її зовсім не бентежила абсолютна байдужість співрозмовника. – Сподіваюся, ти не відмовиш.
    Стівен так само продовжував мовчати, хоча в очах не вдалося приховати блиск, що породила зацікавленість.
       – Я сказала Девіду, що Елія померла, – без передмови спокійно констатувала факт.
     – Навіщо!? – ніби проковтнувши лома, він різко звівся, випрямивши спину. – Чого ти намагаєшся домогтися?
     – Позбавити їх можливості навіть мріяти про зустріч! – сказала, наче з рушниці стрельнула. – І ти мені в цьому допоможеш.
      – Я? – наглість, з якою Марго говорила, розтормошила нутрощі. – Мене в свої ігри не вплутуй!
      – Ще не вислухав, а вже бунтуєш?!
      – Тут не має чого слухати! – встав і вийшов із-за столу. – Те, що ти зробила, на твоїй совісті, а далі навіть не варто продовжувати.
    – Я прийшла сказати, аби ти зробив те саме, – про щось подібне вона підозрювала, тому ціленаправлено спішила продовжити. – А якщо в тебе не вистачає сміливості сказати Елії, що і Девід загинув, намагаючись врятувати їй життя, то я з легкістю можу тобі допомогти.
      Схрестивши руки на грудях, Стівен вражався тому, що жоден мускул не здригнувся на красивому обличчі дівчини. Смарагдові очі знизу дивилися на нього з настільки безмежно-відкритою довірою, що спершу здалося, що він не правильно все почув.
       – Скажи, Елія вже достатньо здорова, аби переговорити з нею?
      – Марго! – Стівен подався наперед й глянув в очі, як тільки вона встала. – З тобою все гаразд? Ти не збожеволіла часом?
       – Може в твоїх очах все це виглядає цинічно, – на вустах промелькнула іронічна посмішка. – Але я абсолютно здорова!
    – А так і не скажеш! – він насправді здихнув з полегшенням, бо її ум і дійсно виглядав незатуманеним.
     – То що? – споглядала зсутулену спину, бо Стівен відвернувся й руками сперся на лаковану стільницю. – Тепер послухаєш мене?
        – А в мене є вибір? – все так само стояв з низько опущеною головою. – Ти ж не відступишся. Так? – і він із-за плеча покосився на неї.
      – Чому ти просто не хочеш допомогти? – не придурюючись, Марго по-справжньому дивувалася. – Якщо сказати, що Девід помер, то у неї навіть не виникне наміру його шукати.
     – Елія не стане його розшукувати, – Стівен повернувся й прямо глянув на гарне лице. – Вона не з тих, хто нав’язується.
     – Я не можу ризикувати. Мені потрібні гарантії.
     – Моє слово – твоя гарантія. Цього замало?
     – Це значить, що ти відмовляєшся?
     – Я підтримаю будь-які твої наміри втримати біля себе Девіда. Тільки не втягуй в це Елію. І я зроблю все, що залежить від мене, аби в майбутньому вони ніколи не зустрілися.
    – Що ж, я зрозуміла тебе, – Марго й насправді усвідомила, як саме потрібно діяти; вона влаштує пастку й заманить в неї Стівена. – А тепер скажи, Елія в реанімації?
      – Навіщо тобі? – виструнчився, ніби зібрався її захищати.
     – Я що, похожа на монстра? – підняті брови догори демонстрували образу. – Чисто по людськи не маю право запитати?
     – Вже в палаті інтенсивної терапії, – Стівен картав себе за нестриманість, бо й справді перегнув палку. – Ходити вона ще довго не зможе, але найстрашніше вже позаду.
       Марго ненадовго замислилася. В її голові дозрів чіткий план, але в ньому є одне слабке місце.
       – Діана Вільямс, бачилася з нею?
       – Ні.
       – Впевнений в цьому? – дивилася на нього так, ніби шукала додаткові докази.
       – В неї інший рівень спеціалізації. Тай достатньо роботи й окрім операційного блоку.
       – Ти повинен перевести її.
       Тепер настала черга Стівена дивуватися.
     – І не дивися на мене так, – Марго діяла рішуче. – Вона особисто запевняла мене, що перекаже Елії, про візит Девіда в клініку. А цього краще не допускати.
      – Але ж в цьому не має нічого кримінального! Я не збираюся забороняти. На одинці дівчата можуть говорити про що завгодно.
      – Саме так! А їй взагалі не варто нагадувати про існування Девіда, – Марго глянула на Стівена так, ніби сповіщала, що знає всі його тайни. – Ти обіцяв підтримувати мене. І тобі не важко це влаштувати, – трішки змінила поставу й хитрувато мовила: – Твій товариш, що служить на сусідній базі, не один раз просив допомоги у вигляді компетентної медсестри.
       – Але навіщо це тобі? – Стівен хотів докопатися, чим це раптом Діана їй не догодила.
     На таке просте запитання Марго поки-що не мала відповіді. І в неї ще не існувало важелів, якими можна було б легко управляти Стівеном. Тому приходилося мовчати. Зараз життєво необхідно, аби і Елія, і Девід знали, що їм не має на що надіятися. І не чекали зустрічі в майбутньому. Бо ж напевно про неї мріяли! Девід ні на кому не ожениться, якщо знатиме, що Елія жива. Він шукатиме її! І знайде! Чого б то йому це не коштувало. Нажаль, тільки звістка про її смерть зупинить його наміри одружитися на ній. І нічого, що це його самого вб’є! Марго весь час знаходитиметься поряд й потурбується, аби рани у нього якомога швидше загоїлися. Але для повного успіху задуманого, потрібна сто відсоткова гарантія, що Елія теж не почне його шукати. Попри всі завіряння Стівена, ніхто не відає, що ж насправді коїться в голові у дівчини. Адже не дарма вона згодилась на законний шлюб! Ось чому заздалегідь необхідно все передбачити й перервати ланцюг, що поєднав їхні душі.
        – Пізніше поясню, – дзиґою крутнулася й кинулася до дверей. – Якщо ти не проти, мені вже час іти.
        – Ми не договорили! – ледь не кинувся її доганяти.
        – Ще повернемося до цієї розмови, – і Марго вискочила з кабінету, лишивши Стівена на самоті.
      Першої миті вона не знала що робити. І довго стояти в коридорі теж не могла, адже зустріч з Діаною зараз ніяк не входила в її плани. Тож, аби вгамувати буремні думки, їй необхідно десь заховатися. І на думку приходило одне приміщення, яке на щастя, знаходилося в потрібному для неї напрямку. Пройшовшись пустим коридором до непримітних дверей, Марго тихенько натиснула на дверну ручку і вони відчинилися без зайвого шуму. Це була звичайна невеличка кімнатка, стіни й підлога якої бездоганно викладені сніжно-білим кахлем. З одного боку під стіною стояв умивальник з широким дзеркалом над ним, а з іншого дві кабінки, відділені від загального простору ширмою з тонкої фанери темно синього кольору. Саме ці дві великі сині плями й надавали вбиральні особливого акценту. Марго навіть заглянула за них. Та переконавшись, що вона зараз тут одна, повернулася, підійшла до умивальника й, спершись руками об мармурову стільницю, заглянула в дзеркало, любуючись своїм відображенням. Дивно, але чомусь вона сподівалася, що Стівен з легкістю погодиться їй допомогти. Тепер же у неї не лишалося вибору – їй самій прийдеться з усім розбиратися. Занадто далеко вже зайшла, аби без бою здаватися! І чим довше Марго отак стояла, тим сильнішою ставала в ній сила, що накочувалася й накочувалася, шукаючи вихід роз’ярілій розбурханій ненависті.
   Для початку вона умилася, адже не могла предстати перед суперницею з тонко підведеними стрілками на очах. Не правдоподібно сповіщати про людську смерть з майстерно накладеним макіяжем, а особливо тоді, коли це стосується близької людини. Струсивши воду з лиця, вона знову глянула в дзеркало. Вигляд і справді помінявся. Природні риси лиця посвітлішали, ніби повицвітали на жаркому сонці. Але і цього виявилося недостатньо. Ну, не виглядала Марго на вбиту горем жінку! І ось тут її погляд опустився донизу. Трішки осторонь у пластмасовій мильниці лежало мило. Руки самі протяглися до нього. Вони намилили лице, ополоснули водою і знову намилили. Очі вже пекли, але Марго не зупинялася, а навпаки широко їх відкрила, покривши себе піною.
      Вона ще довго стояла біля умивальника, любуючись стягнутою шкірою, почервонілими повіками й поблискуючим кінчиком носа. Такою потворною вона себе ще не бачила! Далі, для завершення образу, мокрими руками пригладила волосся й зрештою підійшла до дверей. Прочинила їх й почала дослухатися. В коридорі тихо. Покинувши надійну схованку, озираючись по сторонах, майже підбігцем,  направилася до закритої частини стаціонарного відділення, в якому виконується інтенсивне лікування пацієнтів, що потребують цілодобового моніторингу життєво важливих функцій і показників.
      Марго ніколи не заходила всередину і тому їй вперше випала нагода побачити, як саме виглядає палата інтенсивної терапії. Аби краще її роздивитися, вона зробила крок вперед й помітила медсестру, яка низько схилилася над столом в невеличкій кімнатці, що напевне слугувала медичним постом. Намагаючись не привертати до себе уваги, навшпиньки прошмигнула дверний просвіт й опинилася вже на порозі іншої, досить просторої кімнати. Зачинила за собою двері й оглянула все кругом. На відміну від звичайних лікарняних палат, ця палата мала найсучасніше медичне обладнання. Тут є киснева система лікувального газопостачання, а також система аварійного живлення. «Навіть геть інша система вентиляції!» Її очі блукали по стелі й по стінах, видивляючись все нові й нові деталі. «І тривожна кнопка є?!» – збагнула, що це для виклику медперсоналу. Єдине на що уникала дивитися Марго, так це на ліжко, що стояло посередині. Воно в повній мірі забезпечувало комфорт, необхідне положення тіла, а також дозволяло розміщувати додаткові монітори. Саме на ньому і лежала хвора, яка поверх кисневої маски дивилась на неї двома вуглинками, що виразно чорніли на блідому обличчі.
     Спершу Елія не признала хто зайшов в палату, адже з відвідувачкою вона не занадто добре знайома, аби з першого погляду впізнати Марго без макіяжу, а по-друге вона аж ніяк не очікувала саме її тут побачити. Щоб краще роздивитися гостю й переконатися в своїй правоті, худа кістлява рука навіть стягла з носа маску. Змарніла, з заплаканими червоними очами, білявка просувалася вперед. Вона йшла настільки повільно, ніби фізичне виснаження  повністю висмоктало з неї силу.
      – Як ти? – підійшла якнайближче й зупинилася.
      Як почувається Елія насправді, їй було абсолютно байдуже. Марго просто не усвідомлювала, з чого почати свій діалог. Вона намірялася зайти всередину й з порогу кинути слова звинувачення у людській смерті. Готуючись до вистави, уявляла себе як кричатиме, як заламуватиме руки, навіть хотіла кинутися до Елії й потрясти її за плече. Адже в своїй голові, як і раніше, та виглядала красивою й гідною уваги суперницею. От тільки те, якою вона зараз предстала тоненькою, кволою й по-дитячому ніжною, зовсім збили її з пантелику. Від безвиході й безнадії Марго розгубилася. Тупилася на скуйовджене волосся, на нездорового кольору шкіру, запалі щоки, гострий ніс і маленькі руки поверх білого простирадла, стояла і просто мовчала. Така простодушна безпосередність навіть в її загрубілому серці сколихнула жаль. І вона не втрималася – схилила голову і заплакала. Дрібні сльози котилися по щокам й капеллю стікали на груди. Дівчина жаліла не Елію, вона картала себе, що із-за обставин, які неблагополучно для неї склалися, їй прийдеться піти на підлість й остаточно загубити свою наївну душу.
       – Не плач. Я одужаю, – щирість, що пройняла плоть білявки, надзвичайно вразила Елію.
    – Ти неодмінно повинна одужати, – рукою торкнулася її руки. – Жертва, принесена Девідом, не повинна пропасти марно.
       – Що ти маєш на увазі? – лише одна згадка про нього, а тіло вже пронизав електричний струм.
      Марго замовчала, всім своїм видом даючи осягнуть, що випадково сказала лишнього. Елія теж не наважувалась заговорити, адже боялася дізнатися, що насправді сталося з Девідом. Чомусь її неспинно насторожувала думка, що ніхто не розповідає їй, як саме вона потрапила на операційний стіл. А спитати напряму боялася, адже єдине, що лишалося в пам’яті до нині, так це те, як важко навалилось на неї його важке тіло.
      – Що з ним? – нарешті знайшла в собі силу.
    – Як що? – на обличчі Марго застиг вираз, який засвідчував здивування незнання істини. – Він загинув! – З язика злетіло настільки легко, що вона й сама злякалася.
    На мить все навкруги затихло, а потім високий, жалібний звук перемішався з глухим стоном й протяжне виття вирвалося із-за закусаних губ «раненої вовчиці». Руки вхопилися за матрац, голова відкинулась назад, а все тіло Елії дугою прогнулося в спині. Від страшного видовища й моторошного виття у Марго волосинки стали дибом по всій шкірі. Вже й пошкодувала, що без підготовки напряму сказала про Девідову смерть.
   – Ти не знала? – почала рятувати становище, бо в будь-яку мить медсестра могла з’явиться на порозі. – Вибач, я думала тобі предали, – промовляла вже зовсім співчутливим тоном.
     – Марго!!! – замість медсестри на порозі з’явився Стівен. – Що ти тут робиш? – як навіжений кинувся вперед, схопив її за руку й в буквальному сенсі слова швиргонув вбік, як ганчіркову ляльку.
     – Як що? – швидко прийшлось оговтатися. – Прийшла провідати!
     – Що ти їй сказала? – здавалося, що руками він хотів стиснути їй горло.
     – Це правда? – Елія відновила здатність розмовляти і тепер очами пожирала Стівена.
     – І ти повіриш, навіть якщо він скаже ні? – скориставшись хвилинним збентеженням, Марго вставила слово. – Так він ладен сказати все що завгодно, лише б вберегти тебе!!!
  Стівен збагнув, що час свій він втратив. І справді, тепер всі його слова виглядатимуть неправдоподібно. Принаймні зараз не слід заперечувати.
      – Негайно покинь кімнату! – схопив дівчину за лікоть й потаскав до дверей.
     – Чому ти їй не сказав? – Марго пручалася так, ніби її тягнуть на плаху. – Вона повинна знати, що Девід загинув, накривши її собою! – не шкодуючи сили, гамселила його по плечах і по спині.
    – Заткнись! – прийшлося натужитися й грубо пхати дівчину перед собою. – Елія, не слухай її! – обернувшись на порозі, Стівен зачинив за собою двері.
    – Тепер ти станеш справжнім дурнем, якщо заперечиш мої слова, – Марго стояла в коридорі й приводила в порядок форму. – Ти їй не збрехав, тож не відчувай провини.
      – Правду не сказати – це теж брехня.
     Відхекуючись від боротьби, обоє витріщались один на одного. Підсвідомо Марго тріумфувала. Його вагання красномовно свідчили, що їй вдалося схилити Стівена на свій бік.
    – Не допускай, аби тебе розпитували, – не зводячи з нього очей, продовжувала говорити. – І не втрачай цей шанс! Скористайся ним в повній мірі. А ще, – вона гордо випрямила спину. – Перестань докоряти собі. Залиш все на моїй совісті!
      І остільки Стівен мовчав, Марго оголосила вирок:
   – До вечора Діану потрібно перевести звідси. Хто знає?! Може після сьогоднішнього галасу їй заманеться поговорити з нею.
    – Вони не настільки близькі. Але я простежу, аби їм ніколи не вдалося зустрітися, – чоловік в білому халаті повернувся і пішов, не озираючись.
    Його плечі стали сутулі, а спина зігнулася під надмірним навантаженням власної провини.
    Елія лежала на ліжку й пустими очима тупилася в стелю. Її лікар стояв у порозі й мовчки стежим за сльозами, які по скронях стікали на подушку. Він дивився на мокру пляму біля її вуха і вагався: чи зараз відкритися їй, чи потім?
     – Я попрошу, аби тобі принесли поїсти, – натиснув на кнопку біля ліжка і воно почало підніматися. – Поседь трохи. Так не сильно паморочитиметеся в голові.
    – Стівен, – Елія відкинула його руку, що мимоволі затрималася на її зап’ястку. – Залиш мене у спокої.  
     – До яких пір ти пручатимешся? – вперше йому вдалося відчути щось схоже на образу. – Поки й сама не помреш?
       – Просто залиш мене одну, – відвернулася й закрила очі.
    – Думаєш ти одна страждаєш? А як же я? – схилившись, він зверху дивився на неї. – Чому не дозволяєш допомогти тобі? – її мовчання чогось дратувало. – За кого ти мене сприймаєш?
      І Стівен різко затих, адже злякався того, що мимо волі перейшов на крик.
      – Гаразд, – погодився з приреченням в голосі. – Мені не потрібна сестра-плакса, – він усвідомив, що зараз ніякі слова її не заспокоять, тож більше й не намагався стишити біль. – Мені потрібна та сестричка, яка завжди рине в бій, – в пам’яті спливла маленька дівчинка з гнилою кашею у руках. – А якщо її не має, то взагалі ніякої не треба.
     Сказав це абсолютно байдужим тоном, випрямився і повернувся, намірившись піти.
    Не зважаючи на сильну слабкість, Елія зі швидкістю удару кобри схопила Стівена за руку й потягла до себе.
    – Не треба так, – дивилася на нього очима, до країв наповненими слізьми. – Невже ти не знаєш настільки сильно я залежна від тебе? – тримала його за руку так міцно, ніби від цього залежало її життя. – Що саме ти робиш мене сильнішою! Я нічого не боялася, знаючи, що ти поряд.
     Стівен стояв ледь справляючись з власними почуттями. Йому хотілося згребти її в обійми й міцно притиснути до себе. Він вже і сам не усвідомлював, що відчував насправді. У ньому перемішалися почуття до Елії, як до кровної сестри і як до дівчини, яку кохав. Але єдине, в чому незмінно був він певен, так це те, що одноосібне бажання володіти нею повністю пригнітило в ньому здоровий глузд.
      – І не смій погрожувати мені, що відмовишся від мене. З самого дитинства я боялася почути це від тебе.
      Від вимовлених слів під натягнутою шкірою заворушився кадик. Як же боляче усвідомлювати, що в ньому вона, як і раніше, вбачає лише брата. Але нічого! Він витримає свій гніт. Головне аби Елія завжди знаходилася поряд.
       – А якщо болітиме всередині, ти зізнаєшся мені? – він так само продовжував височіти над нею.
       – Так, – погоджуючись, похитати головою.
       – А коли стане важко, звернешся за допомогою?
       – Так, – розриваючи пута болю, з очей хлинув новий потік.
      – Значить тепер поїси?
      – Так.
      Стівен підкотив до ліжка стілець й зручніше вмостився на ньому.
      – Елія, зараз нам необхідно триматися разом.
      Він вложив її руку у свою долонь.
   – Я знаю, ніякі слова не допоможуть тобі. Але уясни, ти ні перед ким не завинила, – говорив, уникаючи прямого погляду. – Тобі потрібно набратися сил й пережити цей гнітючий біль.
      – Ей, братику, – нарешті Елія подумала і про нього, бо на власні очі переконалася настільки боляче і йому, адже він міг втратити її так само, як вона втратила Девіда.
      – Чого тобі, сестричко? – Стівен подивився на неї і посміхнувся: границя між ними проведена.
       – Знаєш, за що тобі я вдячна? – його посмішка викликала в неї смак гіркоти у роті.
       – Ні, не знаю.
     – Спасибі, що поділився зі мною батьківською турботою. І спасибі, що став моєю сім’єю, – вона рукою потягнулася до нього. – Спасибі, що ти надійний брат.           
      Поки вони обоє мовчали, їхні пальці помалу переплелися в один міцний замок.
      – Я тебе люблю, Стівен, – Елія легенько смикнула свої руки і його руки зворушилися теж. – Надіюся, ти про це знаєш.
      – Так, знаю. І дякую тобі за твою любов.
    Мурашки пішли по тілу. Він зрештою зрозумів, що зробив велику помилку, яку все одно не хотів виправляти.
     З дня їхньої розмови минув місяць. Це був важкий і довгий період часу, де дні монотонно змінювали один одного. Елія ні з ким не стрічалася й не бажала спілкуватися. Після відвідин Марго, взагалі затялася бодай кого бачити. Вона до одуру боялася розгледіти в людських очах осуд за те, що живе за рахунок Девідової смерті. Єдина, з ким у неї виникло бажання поговорити, так це Діана. Але і та, як вияснилося, у зв’язку зі службовою необхідністю терміново була переведена на іншу військову базу. А ось це і все! Друзів, чи знайомих, з якими в неї склалися щось на кшталт дружніх стосунків, після ротації взагалі тут не зосталося. Замкнутість і деяка відлюдькуватість не дозволяли їй близько підпускати до себе багато людей. Тому, окрім Стівена, тепер ні з ким більше не спілкувалася. Але їй цього достатньо, бо тільки з ним відчувався той приємний комфорт й зникала боязнь ставати відвертою. Поряд з ним вона могла не прикидатися, нести нісенітниці і не страшитися, що в його очах інколи може виглядати цілковитою дурепою. Саме через це майже весь свій вільний час вони обоє проводили разом. А в ті дні, коли Стівен був присутнім на операціях, Елія розважалася тим, що у кріслі-каталці виїжджала на лікарняний дворик. Той надзвичайно вдало заховався за клінікою і від сусідніх будівель відмежувався невисокою загорожею, надаючи надійний притулок тому, хто прагнув усамітнення. Ноги і плечі у неї завше були укутані теплим шерстяним простирадлом, тому вона подовгу сиділа, підставляючи обличчя нежаркому сонечку. На самоті з’являвся час спокійно помислити, повернутися у минуле, поплакати, а іноді і просто подрімати. Тут і справді важко її знайти, ось чому вона не на жарт перелякалася, почувши за спиною кроки, незвичні для її вух.
      – Я вже й не сподівався вас знайти!
    Ослаблі руки вхопилася за колесо і одним порухом розвернули крісло на дев’яносто градусів. І майже в ту ж мить ледь помітна посмішка приємно торкнулася об вуста дівчини.
     – Декілька днів уже на вас чатую, – схилена голова з коротко стриженим рудим волоссям дивилася перед собою сірими маленькими очима.
    – Навіщо? – в очах Елії промайнув непідробний подив. – Чого просто не зайшов?
   – Намагався, – сержант Джексон наблизився ще на декілька кроків. – От тільки вас, мем, охороняють, ніби президента.
     – Не вигадуй! – за останній місяць її посмішка вперше виглядала справжньою.
    – Мені навіть здалося, що моєму візиту лікар Сміт не радий, – відчувши дух заперечення, парубок швидко продовжив. – Він заборонив приходити. Але вас все одно не можуть довго тримати взаперті, тому я рішив більше його не тривожити.
     – Ти невірно все зрозумів! – Елія не могла повірити. – Просто Стівен хвилюється за мене!
     Молодий хлопець мовчав. Може воно й насправді було саме так. Він несильно цим переймався тоді, а зараз і поготів не хотів замислюватися. Для нього важливо одне – виконати дану обіцянку. А в чужі справи Джексон ніколи не ліз, адже не мав для цього, ні хисту, ні наснаги.
       – Як ви почуваєтеся, мем? – натомість рішив змінити хід розмови.
       У відповідь Елія легенько поклала руки на укутані коліна.
     – Бігати ще нескоро зможу. Але тішюся тим, що за тиждень знімуть гіпс! – і знову пустотлива усмішка осяяла пухкі вуста.
      – Я чув, що ви поправляєтеся, тому радів.
      Обоє посміхалися один одному.
     – О! Мало не забув! – хлопець і справді згадав, чого прийшов. – Тут ось яка справа, – і перед себе простягнув рудий конверт. – Це для вас. Просили передати.
      – Хто!? – в очах спалахнув непомірний інтерес.
     – Місяць назад, за час до вильоту, мене знайшов один капітан. У нього ще ім’я таке чудернацьке! – і копирсаючись в пам’яті, рудоволосий юнак покосився на небо. – Очі у нього, як щілини, вузькі, – і для більшої наочності торкнувся пальцями повік й потягнув до скронів.
      – Пак? – Елія відчула, як неприємно колупнуло у грудях, того не поспішала забирати конверт.
    – Може й так. Та суть зараз не втому. Візьміть, – стояв перед нею, пропонуючи забрати ношу з протягнутих рук.
       Елія мовчала.
    Ніяковіючи, Джексон покосився й помітив дерев’яний столик на одній нозі. Він не знав, що цей «витвір мистецтва» з напівтрухлих дошок змайстрував лікар Сміт, адже полюбляв біля нього курити, поставивши поряд порцелянову чашечку з ароматною кавою.
      – Ви поки читайте, – підійшов до нього й залишив конверт. – Я пізніше ще зайду.
     Всю увагу Елія прикувала до рудого паперу, тому вона ніяк не відреагувала на останні слова. Навіть не попрощалася. Її ніби контузило, чи оглушило всю. Здається вперше в житті у неї здали нерви. Але поволі неохоче почав прокидатися мозок. І свідомість винирнула з прострації і вона тихо підкотила крісло до саморобного стола. Всі процеси мозкової діяльності людини відверто свідчили про те, що та річ, яка лежала всередині, неодмінно нагадає їй про Девіда.
     Щоб не пошкодити конверт, тремтячими руками Елія обережно розірвала один край й суто механічно глянула всередину. Вона не знала, що сподівалася знайти, але точно не була готова побачити папери. З виразом здивування на лиці, рука дістала й поклала їх на коліна. «Що це?» Очі настільки швидко читали, що мозок не встигав сприймати інформацію. «Що це?» Підпис Девіда Брауна зупинив її так, як бетонна стіна спиняє автомобіль, що летить на шаленій швидкості. Елія не могла повірити власним очам. Перед нею лежав «Акт цивільного стану» вже підписаний однією із сторін. «Боже!» Суцільним потоком по щоках хлинули сльози. Все ж таки минуле наздогнало її і тепер докоряє за нестриману обіцянку, дану людині, яка пожертвувала власним життям. Відчуття власного докору гнітило. А ще прийшло почуття провини і страх, що не тільки Марго, а всі, хто знав Девіда, звинувачуватимуть її. А інакше Пак не залишив би цей конверт. Від безсилля в боротьбі з природою, одна по одній сльозини котилися по щоках. Що тепер можна зробити, аби змінити минуле? «Нічого!» І це нічого розверзнулося перед нею такою чорною бездною, що сама пособі рука стиснулася в кулак. Як тільки пальці зігнулися, кісточки відразу наткнулися на щось тверде. Елія обмацала конверт і, не втрачаючи часу, знову заглянула всередину. На його дні лежала авторучка. Рука без участі господині дістала її й потягла наверх. Те, що предстало зору, повергло дівчину в шок. Разом з авторучкою на світ винирнув золотий ланцюжок, на якому висіла знайома їй каблучка.
     Всередині щось сколихнулося і від почуття, що розривало груди, в буквальному сенсі слова заболіли ребра. Захотілося закричати, щоб вигнати біль. От тільки назовні через горло виривалися лише глухі стогони. Їй так хотілося аби і її пожаліли, адже вона теж втратила Девіда! Але у неї не вистачало сміливості розповісти всім про їхні відносини. Тай навіщо вже? Хтось зрозуміє, а хтось осудить. Адже те, що одну ніч вони провели разом, не робить її особливою. Не варто аби їх обговорювали у них за спиною. Тож краще нікому не знати. Девід – це її тайна, якою вона тішитиметься одна й оберігатиме все своє життя.
    Одначе зараз, не зважаючи на пригнічений стан, Елію терзали питання: як так вийшло, що Девід підписав папери? І коли? Невже тоді, як чекав на неї? Настільки сильно не довіряв? Гадав, що його можна обдурити, тому сам поспішав поставити підпис? А каблучку коли зняв? Невже перед завданням? Навіть не хочеться думати, що вже тоді відчував лихе! Та й взагалі! Як так сталося, що документи на шлюб потрапили до її рук лише зараз? В голові стало тісно від думок. І тільки згодом, десь в глибині затуманеної свідомості промайнуло те, що може Пак і не дорікав, а в знак нездійсненної мрії товариша залишив конверт. Як шкода тепер, що про чоловіка з розкосими очима їй нічого не відомо і вона не знає де його розшукати, аби зрештою розпитати й дізнатися про останні хвилини життя Девіда.
    Елія мало що вже розуміла. Її настільки сильно гнітила несправедливість долі, що її рука грубо схопила ручку й затиснула в кулак. «Мука – це зайвий біль. Вже занадто пізно. У запізнілих не має права…» Їй захотілося хоч якимось чином зняти тягар з душі і задовольнити душу у потойбічному світі. «Вибач, що покохала тебе. Це все, що можу для тебе тут зробити». Розмашисто й люто її рука поставила підпис. «Прощавай!» В цю ж мить тіло повністю заволокла знемога. Папери недбало лягли на стіл, крісло розвернулося й помалу повезло свою господиню.
    Елія не відчувала часу. Вона не усвідомлювала стільки ось так, туплячись перед собою, просиділа під вікном й чому неспинно ллються сльози. Перше почуття пробудження, як після сну, наздогнало її, коли пальці мимоволі нащупали холодний метал. Ніби вперше бачить, вона підняла з колін каблучку і повертіла у руках. Ну, а потім згадка про залишені папери проявилася в пам’яті так, як появляється зображення на світлочутливі фотоплівці. Намагаючись виправити помилку, Еля різко розвернула крісло й енергійно впираючись руками об обруч на колесах, покотила його на задній двір. От тільки на дерев’яному столику вже нічого не лежало. Вона заглянула вниз, потім обстежила весь двір, адже порив вітру міг просто їх змести. Методично заглянула у кожний потаємний куток, але жодного аркушу паперу так і не вдалося знайти. Неясне передчуття чогось неприємного пробудило у ній якусь незвичну тривогу.
       – Що з тобою?
     Від неочікувано-тривожного окрику тіло її пересмикнулося, а на обличчі застиг непідробний вираз страху.
      – Враження, ніби побачила привид.
      Поблажливо посміхаючись, Стівен стояв під стіною, недбало спершись на неї плечем.
      – Загубила щось?
     У відповідь Елія не відводила від нього погляду. Дивилася прямісінько в очі, аби рука, не поміченою, могла стиснутися в кулак. А як тільки каблучна на ланцюжку знайшла надійний притулок у ньому, то лише тоді вона змогла заговорити.
      – Загубила і не можу знайти.
      – Давай пошукаємо вдвох, – Стівен відірвався від стіни наміряючись допомогти.
      – Не треба! – кинувши руку вперед, Елія зупинила. – Це вже неважливо, – нерозуміючими очима ще раз обвела двір й підкотила крісло. – Давай краще підемо звідси.
    Ставши позаду, Стівен смиренно поклав руки на високу спинку і вони разом, не поспішаючи, покинули дворик. Елія сиділа тихо й дивилася на свої кулачки, що смиренно лежали на шерстяному пледі. Та схованка в її руках дивним чином зігрівала й водночас бентежила душу. Маленька і єдина часточка Девіда тепер навіки лишиться з нею. Вона повинна жити. І дожити до глибокої старості, адже тоді і Девід разом з нею зможе жити у її пам’яті. Мабуть це і є любов, коли невимовно боляче. Адже зараз так боляче, що здається сходиш з розуму.
      – Що з тобою? – колеса різко зупинилися і чоловік, що стояв за спиною, вийшов наперед і присів. – Де болить? – від того, що Елія зігнулася почав обмацувати її тіло.
      – Все добре, – торкаючись масивного плеча, дівчина в кріслі намагалася заспокоювати. – Просто я втомилася, – вмовляла, не розтискаючи кулака. – Завези мене в палату.
      А вже згодом, лежачи у ліжку, вона не переставала думати про зниклі папери. Їй не хотілося аби про їх існування стало відомо. Ось через що в повітрі постійно кружляла думка про те, де б вони могли подітися? Адже Елія навіть гадки не допускала, що сержант Джексон, який курив за рогом, міг стежити за нею, а після того, як вона поставила підпис й покинула дворик, він забрав їх і в точності так, як наказував капітан Пак, поніс в адміністративний відділ.
    Зайшовши з ними до невеличкої приймальної, він зупинився в порозі. Досвідченим поглядом військового, який завжди звик оцінювати невідому обстановку, детально почав оглядати приміщення. Воно і справді виглядало невеликим, але функціонувало досить справно, адже стіл, що стояв під вікном напроти вхідних дверей, повністю був завалений документами. Саме ці білі стоси паперів та папок різноманітних кольорів і розмірів свідчили про неабиякий документообіг. Тут їх вже стільки назбиралося, що від дверей за ними вдавалося розгледіти лише стрижену маківку, яка нінащо не відволікалася. Навіть прийшлося прокашлятися, аби привернути до себе її увагу.
     Очкастий юнак з коротким каштановим волоссям на маленькій голові підняв догори очі і, як гусак, витягнув шию. Проти кремезного з трошки округлим черевцем сержанта, худорлявий солдат за столом здавався справжнім підлітком.
      – Чим можу допомогти, сер?
      Вони ніколи не зустрічалися, тож відповідно не були і знайомі.
    – Я так розумію Остіна Говарда зараз не має на місці? – Джексон покосився ще на одні двері і у вузькій щілині розгледів маленький металічний засув.
     – А ви до нього у якій справі?
    – По суті кажучи і сам не знаю, – простяг перед себе руку, демонструючи принесену ношу. – Мене лише попросили передати ось це.
     Саме байдужість, яка панувала в очах сержанта, змусила солдата виявити інтерес до простягнутих паперів. Сержант Джексон і справді ніколи не цікавився жодною документацією. Він взагалі волів триматися осторонь від будь-якої писанини! А от склад з боєприпасами, то вже зовсім інша справа! Там він почувався у своїй стихії! Щоправда Елія Еванс інколи просила його попроколювати діри в товстих стосах паперів, і він погоджувався, бо добре вмів орудувати шилом і мав для цього дужу силу. Ось це і все, що пов’язувало його з паперами. Тому в нього й не виникало бажання бодай раз заглянути, на яких таких документах сержант Еванс поставила власний підпис.
     – Тепер я можу бути вільний? – спитав з полегшенням, як тільки поклав їх на стіл.
     – Коли акт підписали?
    Джордж Льюїс був юнаком зовсім іншого покрою, йому вистачило і побіжного погляду аби помітити, що на «Акті цивільного стану» відсутня дата його підписання.
    – Сьогодні. Вірніше щойно, – для більшої переконливості уточнив, бо злякався, що доведеться повертатися. – Я назад не понесу! На власні очі бачив як підписали, тож дату поставлю сам.
      – Не треба, – солдату Льюїсу чомусь здалося, що цей сержант не тільки зовні виглядає як незграба. – Краще я вже сам, – і акуратним почерком поставив відповідну дату.
    – Тепер все! – від задоволення рудоволосий юнак, ніби від пилі, обтріпав руки. – Отепер і справді можу бути вільним, – він різко крутнувся на своєму місці і покинув кабінет.
    Інший же співбесідник цієї розмови так само недвижимо сидів за столом і вчитувався в щойно принесені папери. Імена молодожонів, які уклали шлюб, абсолютно йому невідомі. Через особливості проходження військової служби, мало з ким випадав шанс познайомитися. Все спілкування зі співслужбовцями зводилося до того, аби прийняти на реєстрацію принесений документ, чи погодити його у юридичної особи. Точнісінько так, як щойно вийшло з сержантом, той зробив свою справу і пішов, не прощаючись. Та що там казати! Навіть не спромігся спитати, як його зовуть? Льюїс від цього відчув щось на кшталт образи. Інколи аж руки опускалися. У нього ніколи не виходило легко сходиться з людьми, через що і став трохи відлюдькуватим. Ще й само-собою завжди виходило так, що й служба в основному не вимагала частого спілкування. Інколи хлопця це влаштовувало, а деколи і дратувало. Але, знаючи про свій вроджений порок, він не пручався долі, а намагався справно виконувати покладені на нього обов'язки. Ось і зараз хлопцю нічого не коштувало зробити «Актовий запис про шлюб», а от зареєструвати його в «Книзі реєстрації шлюбу» – це вже зовсім інша справа. Аби пройти обов’язкову державну реєстрацію шлюбу потрібно зайти в електронну систему і ввести в неї відповідні зміни, а для цього необхідно мати код, який знає лише Остін Говард. Тож остільки Льюїс не звик відкладати нагальні справи, він підсунув телефон і набрав потрібний йому номер.
      – Ало!? – на благо йому відомо, куди той подівся. – Сер, – від хвилювання, що прийшлося дзвонити начальству, знову почав заїкатися. – Т-тут принесли акт, на основі якого потрібно в-внести зміни в «Книзі реєстрації… .»
      – Так внеси! – від випитого, язик вже почав прилипати до піднебіння. – Чого дзвониш?!
      – Для доступу в систему я не маю коду.
     З першого дня Остін Говард придивлявся до свого нового солдата. Йому необхідний був саме такий усидливий, копіткий до марудної роботи помічник. Аби виглядати розумним, уважним хлопцю не доводилося робити над собою багато зусилль. Він і справді був мізковитий і обдумував кожне слово, перш, ніж мав щось сказати. А це значило одне – справа мабуть і дійсно нагальна.
    – У верхній шухляді робочого столу лежить блокнот, – сам не збирався повертатися, адже віднедавна почав довіряти йому. – Там всі коди до усіх систем, – віддав бармену принесений телефон і продовжив пити розмірено й невеликими ковтками.
    І в нього не виникло жодних підозр, чи настороги. Навіть не з’явилося питання, які це раптом дані появилися, що аж знадобилося вносити зміни в базі державного реєстру!? Випитий напій і від’їзд Марго посприяли тому, аби він повністю втратив пильність. І це не дивно, адже те весілля безповоротно скасоване, а інше без Девіда Брауна не відбудеться. Тож тепер і перейматися нічим! А ще Марго стримала свою обіцянку – влаштувала йому легку службу і перед виїздом пообіцяла, що не забуде про нього, адже по його приїзду в Штати їй знадобиться саме такий надійний чоловік. Тепер Остін Говард тріумфував! Майже щодня упивався власним успіхом, просиджуючи по пів дня в барі, тримаючи у руках широкий стакан із шотландським віскі.
       Все відбувалось потроху. Нікому не було дано передбачити, що після себе Девід залишить конверт. І той, завдяки старанності "байдужого" сержанта, все ж таки досягне наміченої цілі. У свою чергу, аби далі жити, Елія теж поставить власний підпис на нічого не значущих на її думку документах, щиро сподіваючись, що саме цим задовольнить Девідову душу, яка зрештою упокоїться, отримавши омріяний шлюб. І ротація пройшла настільки вчасно, що здавалося до цього приклав руку сам чорт! Адже солдат, до якого потрапили документи, нічого не знав про двох осіб і інтриги навколо них, які плелися в кулуарах світського життя на військовій базі. І від’їзд Марго посприяв тому, що Остін Говард абсолютно втратив пильність, оскільки був певен, що історія заміжжя Елії Еванс повністю дійшла до логічного кінця.
     Все відбувалося не так, як треба! Внаслідок всіх цих подій і збігів обставин тепер солдат Льюїс стукав по клавіатурі, набирав відповідний код і заходив в електронну базу. А як тільки він увів належні дані і його палець стукнув по клавіші «Entеr», в туж мить Девід Браун і Елія Еванс офіційно вступили в законний шлюб. Ніхто з них не знав про те, що статус у них змінився. І доля не збиралася зупинятися, а подовжувала кувати майбутнє без чиєїсь на те згоди, чи участі.
       А от наступний удар ковальським молотом зробив вже Стівен. Він давно хотів провідати друга, та й провина перед Діаною мучила, а ще у нього з’явилися обставини, що змушували негайно діяти. Тож йому довелося влаштувати власний від’їзд і перетнути пів країни.
       – Геть здурів? Рішив ризикнути ліцензією?
    Зручніше вмостившись в шкіряному кріслі, Стівен вже сидів в кабінеті завідуючого клінікою й насолоджувався ароматом свіжозвареної кави. Замріяна поблажлива посмішка блукала по його лицю. Після розмови з Діаною він трішки заспокоївся, тому дозволяв собі без нарікань слухати критику товариша. Завдяки своїй природні красі й легкому характеру Діана Вільямс користувалася популярністю не тільки в студентські роки, вона була не обділена талантом, чим завжди заслуговувала підвищену увагу не тільки чоловіків, а й колег жіночої статі. Їй легко вдавалося зближатися з людьми, тому без зайвих зусиль вона прижилася на новому місці. У неї з’явилися нові друзі, а це значило, що докори сумління тепер можна заспокоїти.
    – Ти порушуєш всі існуючі протоколи! В тебе не має жодного права тримати на військовій базі хворого з важким пораненням!
    Том Тейлор мав високу струнку фігуру, через це й виглядав гордовито й незворушно. Він був серйозним тридцяти трьох річним чоловіком, від якого линула владна велич. Він запалювався, йому ніяк не вдавалося усвідомити безладні дії товариша, якого істинно вважав фахівцем військово-лікарської справи.
       Зі Стівеном Смітом він познайомився будучи третьокурсником медичного коледжу. Запальний юнак з очима, в яких горіла жага до знання, відразу привернув до себе увагу. Рік просиджування з ним на курсі предметів медико-біологічного профілю, конкуренція за оцінки й отримання знань допомогли їм подружитися. Тим паче, що трирічна різниця у віці не заважала обом знаходити спільні інтереси й теми для дискусій. Далі доля їх розвела, але зіткнувшись на алеї в дворику медичного університету, вони вже зустрілися як старі-добрі друзі. І відтоді ніби якась невидима ниточка пов’язала їх, бо куди б не завела професія Тейлора, через декілька років Сміт завжди його наздоганяв. Для нього вже не стало великим здивуванням те, що Стівен дав про себе знати з Сирії.
      – По закінченню двох тижнів ти повинен був її евакуювати. Стабілізував стан і відправив в Штати! Чи мені тебе навчати!?
     – Саме так і планую зробити, – аби швидше повернути розмову в інше русло, приходилося на все погоджуватися. – Я вже готую супроводжуючі документи, тож заспокойся, а то в мене виникають сумніви, що даремно тобі розказав.
      Стівен важко встав, підійшов до столика, який доречно стояв під вікном, поставив на нього чашку й довгим відчуженим поглядом глянув через скло. Штатна військова одиниця, яка вибуває зі строю більше ніж на двадцять один день, належить відправити на материк, щоб на її місце прибула інша посадова особа, адже на військовій базі кількість військових повинна лишатися сталою. І це пов’язано не тільки з виконанням поставлених завдань, в цьому замішані немалі гроші, адже отримання грошового забезпечення й додаткової грошової винагороди за ризик для життя, не виконуючи бойові накази, грозить судовою тяганиною. Про це звичайно відомо. Але, що робити, коли не хочеться підкорятися здоровому глузду? Саме тут в Сирії, де грані соціальних прошарків людського суспільства повністю стерті, відчувалася рівність й цілковите єднання душ. Тут Стівена не тяготив навіть його власний соціальний статус. А ще, як лікар, він по-справжньому вважав, що в тому стані, в якому Елія знаходилася спочатку, їй важко буде перенести транспортування. Тож, користуючись службовим становищем, відтягував евакуацію якомога на довший строк. Але місяць – це все, що у нього лишалося в запасі. Прийшов час готувати її до повернення на континент для подальшого лікування й проходження довгої реабілітації.
      Перед випискою, всім без виключення, по протоколу належить робити ультразвукове обстеження внутрішніх органів аби переконатися, що функціонують вони без порушень функцій. Яким же неочікуванням для нього стало те, що при обстеженні в утробі матки йому вдалося розгледіти маленьке затемнення. Воно настільки сильно ввело його в ступор, що вмить все тіло покрилося липким потом. Та крихітна крапочка на моніторі змусила негайно діяти. Він влаштував термінове відрядження й приїхав до товариша, який не ставитиме зайвих питань, а поділиться реактивами для проведення аналізу, адже в клініці, якою завідує Том Тейлор, одним із структурних підрозділів є відділення гінекології. Воно оснащене всім необхідним обладнанням для лікування та для ранньої діагностики різноманітних захворювань і станів у жінок.
     – Том, – не поспішаючи повернувся, й прямо глянув у вічі. – Я приїхав до тебе у справах, – перед вирішальною промовою набрав в легені трохи більше повітря, ніж зазвичай. – Надіюсь ти не відмовиш мені.
      – Твоє прохання уже насторожує.
    Стівен, наче школяр, який топчеться біля дошки через невивчений урок, знітився під прицільним поглядом товариша.
     – Мені потрібно зробити аналіз крові на хоріонічний гонадотропін, – скоріш промимрив, ніж виразно мовив.
    Не змовляючись, дві чорні брови вилізли на лоб настільки високо, що той весь покрився трьома довгими глибокими зморшками, бо цей аналіз крові призначають при підозрі на онкологічне захворювання статевих органів.
     – Ти у когось підозрюєш рак?
   Стівен промовчав. А остільки його погляд випромінював повну відстороненість, а на обличчі не промайнуло жодної тіні страху, чи будь-якої настороги, крадучись, Том тихо продовжив:
     – Чи це гормон, який виробляється клітинами ембріона, і за його концентрацією ти прагнеш виявити вагітність?
    Мабуть єдиною людиною в світі, якій Стівен ще в студентські роки відверто зізнався про справжні почуття до бідної сироти, був саме старшокурсник Тейлор. Чомусь перед ним він не боявся виглядати дивним. І це насправді не дивно! На ранній стадій дорослішання Том і сам пережив юнацьку захопленість, тому вважав, що не варто хвилюватися. З часом, як зазвичай, все швидко минається, а на душі лишаються лише приємні спогади першої юнацької закоханості. І судячи з того, що доводилося йому чути про Елію, з якою він до сих пір так і не спромігся познайомитися, вони зі Стівеном, як масло і вода. По суті своєї природи їм ніколи не вдасться поєднатися, аби утворити єдине ціле. До сьогоднішнього дня Том завжди був у цьому переконаний. Але тепер, невже все змінилося? Ізоляція й вимушене існування в тісному колі з обмеженою кількість людей змусило цих двох зблизитися?
       – Тільки не кажи, що це дитя твоє! – раптова здогадка наскрізь пронизала мозок Тома.
    Крива посмішка до невпізнанності спотворила гарне лице, продемонструвавши настільки сильно Стівену стало шкода, що дитина, яка невдовзі і справді може народитися, не його маля. Злоба й підле почуття зради не вдавалося приховати, навіть такому скритному чоловіку, як лікар Сміт.
      Стівен і дійсно неймовірно сильно страждав від ревнощів. В ньому настільки сильно перемішалися добрі і злі почуття до Елії, що всередині тепер лишилася лише сіра каламуть. Стільки років він кохав тихо й віддано, чекаючи, що зрештою його маленька подружка подорослішає й розгледить у ньому чоловіка. А натомість він повністю змарнував час. Тож тепер, тримаючи у руках результат аналізу з підвищеним значенням гормону, мрія про подружнє життя з Елією Еванс зникала, як зникає з долоні пісок, просочуючись крізь нещільно зімкнуті пальці.
     – Я боявся, що не застану тебе тут, – він вже стояв на порозі лікарняної палати, ховаючи в карманах руки, а маленький клаптик паперу обпікав йому долонь. – Думав ти дрімаєш на задньому дворику.
      Сидячи у кріслі-каталці, Елія не зводила зі Стівена очей.
     – Здивована?
     – Не чекала, що повернешся так швидко.
     – Через це плакала? – в його очах промайнула іронічна посмішка.
    – Ти ж знаєш, що ні, – Елія відвернула крісло від вікна і тепер дивилася прямо перед собою. – Я не знаю, що мені робити, Стів. Якби я не намагалася, стільки б не старалася втекти від дійсності, завжди повертаюся в минуле. Хочу забути, але не можу й на мить викинути Девіда з голови. У мене не має, ні часу, ні ідей, як це зробити.
     – Елія, – від такої явної безвиході Стівен розгубився.
     – Це через мене він загинув.
   – Ти ні в чому не винна, – він зайшов всередину, сів на ліжко і повернув її так, що тепер вони на одному рівні дивилися в обличчя один одному. – Ти не зробила нічого поганого, – і знову він побачив в своїх очах безпорадну маленьку дівчинку і злість у ньому затихла.
        – Що мені робити?
        – Жити! Тепер ти не одна! – випалив перш, ніж встиг подумати.
        – Ні, я завжди одна.
        – Елія, – Стівен важко дивився перед собою. – Пам’ятаєш моє перше кохання?
        – Ти зібрався їй зізнатися? – очі Елії трішки ожили.
     – Не зібрався, але думаю над цим, – здавалося, що зараз вони зіницями прилипнули один до одного. – Якщо я втрачу цю можливість, то можу знову про це шкодувати.
      – Знову?
      – Так, знову, – він продовжував пожирати її очима. – Це ти, Елія, – та, кого хочу я оберігати.
      Елія ніби задерев’яніла. Сказані слова жодним чином не сприймалися свідомістю.
      – Це жарт такий?
     Стівен мовчав і жоден мускул не здригнувся, ні на його могутньому тілі, ні на обличчі, яке в декількох сантиметрах зависнуло прямо перед нею.
    – А знаєш, ти справді здивував мене, – щоб якось виправити ніяковість, призвала на допомогу пустотливий тон, таким чином даючи усвідомити, що не піддалася на провокацію. – Як ти можеш дурити мене?
      – Дурити тебе? – в голосі панував абсолютний спокій. – Я щирий зараз, – Стівен п’янів від легкості після зізнання. – Та, що подобається мені – це моя єдина подружка з далекого дитинства. Вірніш не так, – ледь помітно скосивши голову, відверто мовив: – Це ти, Елія.
     Першої миті Елія не знала, що робити. Дивилася на чоловіка, якого знає більше двадцяти років, й посміхалася якоюсь загадковою, кривою посмішкою.
      – Мені ще раз повторити?
      Стівену настільки легко було говорити, що він не розумів себе. Чому йому не вистачало сміливості зізнатися про свої почуття раніше?
     – Смілива, весела, добра дівчина, яку я хочу оберігати все своє життя – це та, що зараз сидить переді мною.
     Елія мовчала. Навіть боялася поворушитися! А якщо вона не розчула і мозок невірно сприйняв слова? Такого просто не може бути! З дитинства вони разом. Її очі ніколи не дивилися на нього, як на чоловіка. Стівен завжди лишався для неї тим заблукалим школярем, з яким довелося спіткнутися на смітнику. І що робити тепер? Як реагувати на сказані слова, аби випадково не образити почуття людини?
     «Коли все це почалося?» Їй раптом згадалася недавня розмова про перше кохання. «Що він тоді сказав?» Аби згадати, старанно почала копирсатися в пам’яті. «Здається, що кохає десять років! А за що? Невже і дійсно через те, що завжди поряд?»
      Елія почервоніла.
     – Я хочу зізнатися, – намагаючись приховати своє збентеження, червоніла ще більше.
     – Не треба зараз ні про що говорити.
     – Не правильно робити вигляд, що нічого не сталося, – інтонація в голосі стверджувала про наміри, які вже не спинити.
     Вона не збиралася нікого вводити в оману, тому зібрала відвагу в кулак й відверто зізналася у своїх почуттях.
     – Мені було неймовірно приємно, коли Девід зізнався мені в коханні. Ще ніколи мені не зізнавалися, – голос звучав спокійно, замріяно й тихо. – Я думала, що завжди страждатиму від нерозділеної любові. Те, що мене також хтось покохав, виявилося благословенням! Я була вдячна за це долі. Хоч і не надовго, але це по-справжньому мене ощасливило.
       – Елія, давай не будем продовжувати, – Стівен захотів перебити, щоб залишити все як є.
      – Кажучи відверто, – вона вперто гнула своє. – Він мені теж сподобався, – життєво необхідно було висловитися, аби між ними не лишилося навіть тіні недомовки.
       – Не кажи нічого!
       – Аби він не загинув, ми б одружилися.
       – Я ж казав мовчати!!!
        Стівен фізично відчув, як гостре лезо сказаних слів помалу зайшло між ребра.
      – Я весь час думаю, – Елія нічого не помічала навколо себе, постійно дивилась кудись вдалечінь і тихо продовжувала: – Навіщо я згодилася на цей шлюб? Я тільки згодом усвідомила, що Девід подобається мені. І саме через це я захотіла бути з ним поряд.
      Стівен теж сидів поряд й не піднімав голови. Кожне вимовлене слово тяжким молотом било по його свідомості, не лишаючи жодного шансу.
      – Вибач, не варто мені так говорити, – нарешті вона змилостивилась і замовчала.
      – Мене аж завидки взяли! – Стівен насмілився і підняв очі догори.
     Ну от, і настав той час, який Елія завжди уникала – прийшла пора і їй розповісти про перше своє кохання. Ось через що, ще дужче червоніючи, випустила в світ слова:
      – Я була з ним.
      Вона не усвідомлювала, що хотіла почути, але точно не те, що почула насправді.
      – Я знаю.
     – Знаєш? – аж підскочила, бо в голові промайнула картина двох оголених, сплетених між собою тіл. – Звідки знаєш?
       – Елія, – як і раніше, Стівен без слів її прочитав. – Я не підглядав. Просто ти вагітна.
      Її ніби параліч вдарив, хотіла поворухнутись і не змогла. Щось незбагненне заволоділо її тілом і вона повністю заціпеніла.
      – Тепер якомога скоріше потрібно вернутися в Штати.
      От тільки Елія нічого не хотіла слухати, вона думала про своє. У неї не просто народиться дитина, в ній залишилася і проросла маленька часточка Девіда.
       «Ще дитиною я весь час думала, чого я повинна жити одна?»
       Назовні раптом вилізли біль і образа на життя.
      «Але цього разу я житиму! І не одна!»
      Цей крик душі вона адресувала долі, а потім опустила погляд донизу і двома маленькими долонями легенько накрили низ живота.
    «Адже в мене є ти. Ти станеш причиною мого існування, бо я збираюся жити і всім серцем любити тільки тебе!»