Відліт

     Мов заведена іграшкова лялька, Марго ходила назад-вперед, затято міряючи кімнату дрібними кроками. За столом сидів її батько і з під лоба мовчки стежив за своєю дитиною.
      – Чому вона жива!? – інтонація в голосі не приховувала розчарування. – Не можу повірити, що їй так пощастило!
       – Тихіше! – господар кабінету не на жарт перелякався. – Не минувати біди, якщо тебе хто почує.
     – Тату, – голубими очима донька заглядала батьку в душу. – Все так ідеально складалося!!! Що робити тепер?
     – Нічого.                                                                                                                
     – Як ти можеш так говорити?! – дівчину немало здивував той факт, що після отриманої допомоги їй знову прийдеться його вмовляти. – Невже ти й досі не усвідомлюєш, що я сама ладна її вбити, лише б завадити цьому шлюбу!
    – Так нічого ж не треба робити! – і хоча Роберта Вілсона засмутив останній викрик доньки, він все рівно не переставав потішатися.
     – Та мені все рівно! – білявка круто повернулася й підійшла до столу.
   Його завжди кмітлива донька, яка на десяток ходів передбачає все наперед, зараз наче отупіла. Звістка про те, що після тяжкого поранення Елія вижила, геть відтяла у неї здатність логічно мислити.
    – Стільки зараз? – радіючи, що підступним вбивством не довелося взяти гріх на душу, й водночас жаліючи своє дитя, чоловік заговорив до зрілої жінки, як до малої дитини. – Вже далеко за північ! Не думаю, що в найближчу добу вона оговтається від дії наркозу, – колись він так говорив до неї в дитинстві, коли намагався пояснити очевидне. – Навіть підозрюю, що до відльоту операція взагалі може не закінчитися.
    Марго стояла й уважно дослухалася до кожного слова, намагаючи вловити їх суть. Їй і справді наче мізки відбило! Спочатку вона мала на меті лише одне – завадити весіллю. Й про щось більше навіть не йшлося! Але, коли несподівано дізналася, що Елія тяжко поранена, в ній засіла мета: будь-що поставити на кін лише б суперниця померла. І ця думка глибоко засіла в ній й декілька годин поспіль зігрівала душу, адже це єдине спасіння, яке дівчина вбачала для себе. Тож ніякі батькові слова, окрім звістки про її смерть, не змозі зараз успокоїти.
    – Вранці, рівно о восьмій годині, Девід полетить на Батьківщину.
   І цього разу в Роберта Вілсона лишиться чиста душа, адже час вильоту давно вже заплановано, і капітану Брауну про це досі відомо. Ніхто більше не зможе звинуватити його чи запідозрити у злому умислі.
    – Тож не стій тут, а ступай до нього.
    – Я не можу.
   Видко, що дівчину трішки відпустило. Принаймні на короткий час вона може лишатися спокійною. Зараз у неї і дійсно появився гідний шанс для скасування весілля. Але те, що Девід повертається в Штати, не дає їй повної гарантії спокою в майбутньому.
    – Чому не можеш? Ти ж раніше завжди бігла до нього й ніколи не зважала на пізню годину!
    – А зараз не можу.
    Ні, вона абсолютно не боялася Девіда. З ним вона завжди знала як себе вести й відчувала, про що можна говорити, а про що краще змовчати. Зараз її страшили розкосі очі емігранта з Азії. У неї давно вже народилось відчуття, ніби вони читають її, як відкриту книгу. Саме через це Марго й не долюблювала Пак Те Хо. А ще дратувалася через те, що той неодмінно знаходився десь поряд. Їй ніколи не вдавалось його обдурити. Більше того, вона навіть перестала прикидатися, залишаючись з ним наодинці. Але такий розклад обставин її аж ніяк не влаштовував, особливо тепер, коли за своє щастя хочеться заплатити людськими життям. Раніше Те Хо мовчав. Здаля спостерігав й поблажливо посміхався. От тільки нині, в світлі останніх подій, виникають сумніви, що він перестане не діяти. Тож зараз краще його сторонитися, аби не попастися на гачок й в майбутньому не стати для нього об’єктом психологічних маніпуляцій.
   – Зробиш непоправиму помилку, – батько намагався напоумити дитину. – Зволікання породять підозри.
      – Я знаю, та поки-що не готова.
     – Як було раніше? – питливим оком командир глянув на підлеглу. – Він ще не доїхав, а ти, чудуючи колег, вже на всіх парах летіла до нього, – демонструючи, що розмову закінчено, Роберт Вілсон зручніше вмостився в кріслі й почав копирсатися в паперах. – Не підеш зараз, вранці не знайдеш привід.
     Білявка недовго думала, закусила нижню губу й поважно вийшла з кабінету.
    А саме в цей час, у своєму кабінеті, Девід Браун сидів за столом й, зосередившись, постійно про щось мислив. Спостерігаючи за ним зі свого робочого місця, Те Хо боявся лишній раз поворухнутися. Намагаючись якомога менше шуміти, він помалу звільняв шухляди й перебирав всілякі дрібнички, аби не забути щось для себе важливе. Повністю зосередившись на дійстві, чоловік аж пересмикнувся весь, почувши власне ім’я.
      – Те Хо!
     І Те Хо ужахнувся, адже йому відомий цей вогник в очах. Ще до кінця не відаючи, що ж насправді замислив товариш, а вже прийшло чітке усвідомлення, що у нього появся клопіт.
    – В тебе тут лишається хтось, кому можна довіряти? – говорив ясно, хоча погляд був ще досить затуманеним. – Всі кому довіряю я, разом зі мною покидають базу.
    У бідолашного чоловіка, що захолов від очікування, ледь не вирвався стогін полегшення. Значить він даремно бідкався! Попри всі бажання залишитися, його друг визнавав, що зараз у нього просто не має на це жодного законного права. Здоровому глузду цього знатного молодика можна лише позаздрити! Адже без нього не досягти тих вершин, на якій той зараз знаходиться. І цьому аж ніяк не сприяли родословна, чи сімейна спадщина. Нью-Йорк повен багатими синками, що спустили в «унітаз» батьківські гроші.
    – Що ти надумав? – за ради власного спокою Те Хо ладен зробити будь-що, лише б спокійніше покинути базу. – Для чого тобі така людина?
    Девід зворушився і потягнув на себе конверт із цупкого крафту. Потім склав рівно декілька листків формату "а4", постукав ними по столі й акуратно засунув всередину. Далі, не проронивши жодного слова, задер руки й з шиї зняв ланцюжок й коштовну каблучку, що якорем висіла на ньому. Все стало на свої місця і будь-які слова вже ставали зайвими, але він продовжив:
    – Це всі необхідні документи для укладання шлюбу. Я скрізь поставив підпис, – каблучку на золотому ланцюжку теж опустив у пакет. – Необхідно знайти надійну людину, аби після мого відльоту все це потрапило до рук Елії. – Девід підвів очі і вперше за час їхньої розмови два погляди зустрілися. – І щоб жодна жива душа не дізналася про існування цього конверту, бо інакше їй його не отримати.
     – Навіть якщо вона прийме твої умови, цього не достатньо.
   – Знаю, – вправні пальці відірвали клейку стрічку й єдиним порухом запакували конверт. – Тому і прошу тебе. Остін Говард твій знайомий, тож не відмовить тобі, – і безцінну ношу посунув до краю столу. – Лише йому під силу зайти в електронну базу й занести дані в державний реєстр актів цивільного стану. Як тільки він внесе в нього зміни, мій шлюб автоматично стає законним.
   – У-ф-ф! – мимоволі в Те Хо засвербіла спина. – Все це настільки неймовірно і в тій же степені неправдоподібно! – аби почухатися, енергійно поворушив плечима. – Підозрюю, що без нас займатися цим ніхто не стане, – підійшовши до столу, тупився на конверт.
    – Я не знаю на стільки велика любов Елії до мене і коли вона закінчиться, але і цього достатньо, аби усвідомити, що я не хочу втрачати цю жінку! – в голосі звучали ледь вловимі нотки жалю. – Тож треба спробувати!
   – Гаразд, я спробую, – згодився, воліючи заспокоїти. – Тільки забери каблучку, – він знав чий це подарунок, тому й не хотів аби товариш безглуздо його втрачав. – Боюся, що вона може безслідно зникнути.
     – Ні, – і цим сказано все. – Без Елії вона мені непотрібна.
    Пак зібрався заперечити, та натомість майже кинувся на стіл, навмання схопив пару папок й ними накрив рудий конверт. Щоб сторонній нічого не довідався, згріб геть усе, міцно притиснув до себе, й повертаючись спиною до дверей, підійшов ще й до свого столу. Там намацав ще якісь папери, поклав їх на оберемок і, опускаючи очі ниць, направився з кабінету.
      – Привіт, Марго!
      Якщо їхні погляди зустрінуться, замисел буде розкрито.
      – Давненько ти до нас не заходила, – й не втрачаючи часу, шаснув за двері.
   Марго теж уникала глянути в бік Те Хо. Підійшовши до зачинених дверей, почула приглушені відголоски розмови й для себе рішила повністю його ігнорувати. Вона прийшла не до нього, тому й не зобов’язана з ним спілкуватися.
    – А тебе це ніяк не обходить, – побачивши, що він поспішає, кинула на льоту.
   І в неї не виникло жодних підозр щодо настільки швидкої втечі Пака. Перед вильотам і справді багато незавершених справ, які бажано б закінчити. Тож радіючи, що тепер вона спокійно зможе говорити, з полегшенням відвернулася від дверей.
    А вже в коридорі, спершись спиною на стіну, Пак витріщався на гору непотрібних паперів на своїх руках. «Ну? Й на біса мені ця кіпа? Що тепер з нею робити?» Вертів головою по сторонах, шукаючи для себе вихід. А остільки рішення не знайшов, то ногою штурхонув перші ж закриті двері й не крадучись зайшов в середину. На його щастя кабінет стояв пустий. Тепер, не боячись зайвих питань, згрузив все на стіл, що потрапив на очі, захопив дорогоцінну ношу й швидко вибрався назовні. Прохолода пізньої ночі відразу ж остудила гарячу голову. Захотілося вдихнути на повні груди, тож він глибоко потягну у себе свіже тихе повітря. «Навряд,чи вийде з цієї затії толк.» Тупився донизу, перевертаючи в руках конверт.
     – Гаразд, вранці ще раз з ним переговорю, – потупцював на місці й глянув на вікно, що відсвічувало золотом. – Якщо не передумає, тоді і віддам Остіну.
      І усвідомлюючи, що Марго так швидко не відпустить товариша, не став його дожидатися.
    На відміну від Те Хо Марго не збиралася залишати Девіда. Не поспішаючи, пройшлась між двома столами й зупинилась перед чоловіком з низько схиленою головою. Зараз вона дивилась на нього так, як дивляться на мертві речі, а не на близьку людину. Злість і ревнощі до Елії заволоділи всім її єством. І їй ніяк не вдавалося заспокоїтися.
    – Ти в порядку? – обома руками сперлась на стільницю й без жодних зусиль посадила себе на стіл капітана Пака. – Я чула, когось поранили? – в голосі відчувалося куди більше байдужості, ніж зацікавлення.
     – Так, я в порядку, – і він схопився, ніби цього і чекав. – Вибач, але зараз мені треба йти.
     – Куди? – білявка теж зірвалася з місця.
     – В клініку.
     – І я з тобою!
     Їй приходилося майже бігти, аби не відставати від Девіда.
       – Ти хоч скажеш, кого поранили? – їй насилу вдалося видавити з себе ці слова.
       – А ти не знаєш? – і він настільки різко розвернувся, що дівчина з розгону налетіла йому на груди. – Твій батько тобі не сказав? – злість на Роберта Вілсона перекочувала і на його доньку.
     – Ти про що? – інстинкт самозбереження швидко спрацював. – Я щойно повернулась з відрядження. Зайшла до нього на хвилинку й дізналася, що ти повернувся. А вже догою сюди почула, що когось поранили.
     Марго Вілсон ніколи б йому не збрехала, в цьому чоловік був певен на сто відсотків, тому за свою різкість вже трохи шкодував.
    – Мій тато чимось завинив? – обличчя дівчини виражало справжнє занепокоєння.
    – Не переймайся більше цим, – і він настільки швидко пішов, так ніби тікав від чогось.
     А вже на порозі клініки Марго наздогнала його і вони разом зайшли всередину.
     Не перший раз Девіду довелося переступити поріг цієї обителі. Здавалося б, що стіни повинні радіти зустрічі з ним, та натомість вони зустрічали мовчазною відчуженістю. В нерішучості зробити ще один крок, він стояв й кожним оголеним нервом дослухався до зловіщої тиші, що панувала довкола.
     – Чим я можу допомогти, сер?
      Від несподіванки Девід різко повернувся й поглядом вп’явся на дівчину миловидного виду.
     Діана Вільямс знала на кого дивляться її очі, і напевне відала, чого саме чоловік прийшов. Але, тим не менш, не поспішала відповісти на питання, яке той поки що не задав. Всі троє мовчки витріщалися один на одного. Марго навіть не збиралася вступати в розмову. По-перше їй не цікаво, по-друге абсолютно байдуже! Для неї важливо одне – першою дізнатися про стан Елії, щоб у випадку чого швидко почати діяти. Тож відповідальність за здобування інформації про неї, цілком поклала на плечі Девіда. Сама ж стояла й лише споглядала, чим же ця мовчанка закінчиться.
     – Вам щось потрібно, сер? – в Діани першої не витримали нерви.
    – Так, – від її слів ніби повітря розрядилося і ним можливо стало дихати. – Я б хотів поговорити зі Стівеном, – про Елію напряму побоявся спитати, краще почати здаля.
     – Лікар Сміт ще на операції.
    Девід не знав, що насправді хотів почути, тому й не усвідомив, чи зрадів цім словам. Він настільки сильно боявся почути про непоправиме, що невизначеність зараз мабуть стала кращою за все.
      – Може мені його тут почекати?
     Дівчина у медичному халаті не збиралася поступатися й намірилася виставити відвідувачів геть. Їй не сподобалося, що чоловік прийшов не сам! І з невідомих причин її дратувала ця білявка, і те, як зверхньо вона на неї дивиться.
     – Сер, не відомо коли операція закінчиться.
     От тільки благання й справжній відчай в очах змусили її передумати.
     – Краще вам почекати його в кабінеті, – і вона рушила, пропонуючи за нею іти.
    Вдруге до кабінету лікаря Сміта Діана підійшла, коли за вікном небо трохи посіріло й на його фоні чіткіше проявилися контури сусідніх споруд. Прочинивши двері, вона заглянула в шпарину і в сутінках світанку розгледіла спохмурнілого чоловіка з потемнілим лицем. Опустивши руки, він стояв біля стіни й з відчуженим видом роздивлявся нагороди, що бездушно висіли на ній. Покосившись на диван, вона узріла і білявку, яка зручно вмостившись, солодко спала, підібгавши під себе ноги.
     – Сер, – намагаючись не шуміти, зайшла всередину.
     Марго в ту ж мить проснулася, спустила на землю ноги й якомога ближче підійшла до Девіда.
    – За вами прийшли, – сказала й крадькома кинула погляд на дві руки, які від близькості торкалися одна об одну.
     – Хто? –  обличчя Девіда виражало суцільне сум’яття, адже він нікого не чекав і ніхто не міг знати де він провів сьогоднішню ніч.
     –  Капітан Пак, сер.
   Суміш розчарування, розпачу й роздратованості вирвалася на зовні з грудей. Прийшло усвідомлення, що тяжкому очікуванню прийшов край. Захотілося збунтуватися, закричати, перевернути все догори дном, та натомість плечі приречено впали і погляд потускнів.
    – Операція ще скінчилася? – пожирав дівчину очима, ніби побита дворняга.
    – Ні, сер.
    – А можна мені, хоч якось дізнатися, що відбувається там?
    У відповідь дівчина, заперечуючи, похитала головою.
    – Операція занадто складна. Це все, що наразі можу сказати.
    Від сказаних слів внутрішня непоборна напруга неспинно зростала у ньому. Тіло стало, як струна, в голові зашуміло, а в очах з’явилось дрібне ряботиння.
   – Мені відомо, що зовсім скоро ви покидаєте країну. Поїжджайте, сер, і ні про що не турбуйтеся. Лікар Сміт завжди гарно піклується про своїх пацієнтів.
    – Чуєш? – Марго легенько потягла його за рукав. – З нею все буде гаразд.
   Діана теж вирішила облегшити страждання чоловіка. Щоправда її трохи бентежила така показна наполегливість дізнатися про стан Елії. Але зараз він заслуговує на повагу за те, що врятував її, тому й продовжила:
      – Я передам, що ви заходили.
   І це стало її фатальною помилкою. Прищуривши погляд, Марго повернула голову й глянула на дівчину так, як вбивця дивиться на жертву через приціл. Вона ще не усвідомлювала як, але напевне знала, що ця дівчина повинна зникнути. Девід поїде і з його від’їздом пам’ять про нього теж щезне геть.
   – Зараз вам і справді краще піти, – Діана не відчула загрози, яка насунулась в її бік. – Залишаючись тут, ви нічим не допоможете.
    – Вона права, – Марго ніяк не могла вгамуватися. – Скоро шикування перед вильотом.
   Девід і сам напевно знав, що за ради нього виліт не відтермінують. Та й йому самому необхідно зайти в адміністративний відділ і зібрати всі необхідні документи, які потрібні для законного повернення в Штати.
    – Я не прощаюся, – кивнув на ходу й направився на вихід.
  Проходячи мимо, Марго теж глянула на медсестру. Вона подивилась на неї так, ніби зібралася зробити відбиток її лиця у своїй пам’яті. А запам’ятавши, відвернулася й, виставивши наперед маленьке гостре підборіддя, прослідувала слідом.
   Те Хо очікував їх назовні. Він чуть не проковтнув конверт, який завбачливо сховав під піксельний «камуфляж». Одного погляду йому вистачило, аби переконатися, що його благі наміри поговорити з товаришем – це марне втрачання дорогоцінного часу.
    – Через дві години виліт, – проходячи мимо, Девід навіть не збирався призупинятися. – Ти завершив всі «свої» справи? – і подивився на друга так, що той пошкодував, що проснувшись, вирушив на його пошуки.
     – Залишилася ще одна, – поїдав очима лице, аби на ньому розгледіти відповідь.
    – Тоді не зволікай, – поряд ішла Марго, тож більшого не міг сказати. – Нічого не повинно лишитись тут незавершеним, – і прискорив крок, аби не викликати зайвої зацікавленості.
    Відчуття, що не оправдав довіру товариша, з головою накрили Те Хо, коли після розмови з ним, він дізнався про незаплановане відрядження Говарда. Рівно годину тому той терміново покинув військову базу і повернутися мався лише наступного дня. Ось чому він стояв тепер на плацу, тримав в руках конверт, який нестерпно обпікав руку.
   – Ну, і що мені з цим робити? – кому адресовані ці слова Пак не знав, але відчував, що повинен спитати.
    Прохання Девіда настільки делікатна справа… Потрібні гарантії людської чесності. А де знайти таку людину за дві години до вильоту? Копирсаючись в пам’яті, він вперто перебирав в умі всіх своїх знайомих. «Куму довірити цей конверт?» Поки гадав, мимо нього ніби щось промайнуло. Якась невловима думка мелькнула поряд й так само безслідно зникла. Його навіть пересмикнуло всього. А потім ще й прийшло усвідомлення, що невловимо щось вислизає з ланцюжка його мислення. І тут він став думати геть по-іншому. Адже не важливо, кому довіряє він сам, важливіше те, хто довіряє Елії. Йому потрібен той, хто не відмовиться зробити для неї послугу. І в мареві пам’яті сам собою сплив рудоволосий юнак. Навіть слова його раптом згадалися: «що окрім неї нікому не довірить своє життя.» Подумав трішки, згадав як ревно той виконував її наказ й усвідомив, що вірне знайшов рішення, тому вже без зайвих вагань рушив на його пошуки.
   Вкотре прочинивши двері, від розчарування аж застогнав. «І тут не має цього парубка!» Повернувся щоб піти, от тільки в очах блиснуло. Придивившись по-уважніше і справді розгледів «золоту» маківку, яка смиренно стирчала поверх стосу підшитих справ. Ступивши крок вперед, Пак зрештою знайшов те, що так наполегливо й відчайдушно шукав.
     – Сер, – відчувши присутність стороннього, юнак різко встав. – Сержант Джексон до ваших послуг, капітан! – й випустив з рук шило для проколювання дірок.
     – Чого схопився? – обійшов стіл й зупинився напроти. – Який я вже капітан?! – в голосі звучали нотки гіркоти шкодування. – Тепер можеш називати мене по імені.
     Але у відповідь лише ніяковіючий посміх.
     – Я чимось можу Вам допомогти, сер? – цим самим дав усвідомити, що так ніколи не назве.
    Те Хо і справді збагнув, що не помилився. Цей юнак і в Штатах, зустрівши його, називатиме його за званням. Адже для нього система підпорядкування за чином чи становищем, що ґрунтується на правилах службової дисципліни, не пустий дзвін. А це значить, що на нього можна покластися.
     – Так, можеш допомогти, – і з під поли дістав пакет й простягнув сержанту. – Тут важливі документи, які необхідно передати, – а остільки йому ніхто не відповідав, тихо продовжив: – Ти ж досі уже в курсі справ! Сьогодні ми покидаємо базу, тож сам я не зможу цього зробити.
     –Так, знаю, – забрав з рук конверт й кинув до відкритої шухляди. – Кому їх віддати?
   – Перш, ніж скажу, потрібно уточнити один нюанс, – Те Хо не зводив з конверта очей, йому не сподобалась така відверта байдужість. – Після того, як на них поставлять підпис, їх потрібно забрати й занести Остіну Говарду в юридичний відділ. Далі він знає, що з ними робити.
   – Без проблем, – юнак коліном пнув шухляду і вона закрилась. – Але ви так і не сказали, кому передати?
     – Елії Еванс.
     І погляди зустрілися.
    – Не хвилюйтеся, сер, – від переживання за неї аж рот перекосило.
  – І ще одне. Може найголовніша з умов, – Те Хо настільки глибоко заглянув хлопцю в очі, що здавалося через них хотів дістати самого його дна. – Потрібно, щоб ніхто!!! Чуєш? Ніхто не дізнався!!! А інакше все це не матиме жодного сенсу. Від цього може навіть залежатиме її життя.
    – За це можете не турбуватися, сер. Я передам.
    Цих простих слів і щирого співчуття вистачило, аби Те Хо відчув, що його завдання виконано. І тим паче, що більшого, ніж зробив, він не міг вже зробити.
   Далі все відбувалось по плану: шикування, напутнє слово командира і команда "розійтись". Щось радісне й водночас тривожне розлетілось по плацу. Прийшла мить розставання. Марго стояла напроти строю за спиною у батька серед своїх співслужбовців, що залишаються, й з жадобою пантрувала за обличчям Девіда. Він стояв з настільки відчуженим видом, що здавалося не помічав нічого з того, що відбувалося навколо. Спочатку їй сильно хотілося стояти поряд, але в світлі останніх подій, може і на краще, що залишається. Цей час вона не витратить марно й простежить аби зв’язок між ним та Елією остаточно розірвався.
    Хвилина тріумфування!!! Якихось десять-двадцять хвилин і вона отримає довгоочікуваний спокій. Але в супротив її очікуванню, після команди "розійтися" Девід зірвався з місця.
    – Девід, вернись! – не стримуючи роздратованості, Роберт Вілсон гримнув, коли той пробігав мимо.
    – Я піду за ним, – торкнувшись батькового плеча, Марго побігла слідом.
    Те Хо нічого не лишалося, як поблажливо глянути в бік дивної парочки, й нахилитися аби загрузити в гелікоптер свій, а потім і свого товариша, речовий мішок.
     Девід же лише на порозі клініки спинився, перевів подих і пхнув від себе двері. В передпокої стояла тиша – майже повна відсутність звуків. Першої миті йому навіть здалося, що у нього проколото вуха.
     – Для початку давай пошукаємо лікаря, – вдаючи справжнє занепокоєння, Марго першою рушила до кабінету, де не так давно відпочивала.
    – Лікар Сміт ще в операційній, – Діана піджидала відвідувачів, тож зупинила їх, як тільки ті проходили мимо маніпуляційної.
    – Операція ще не скінчилася? – слова медсестри привели Девіда в ступор, адже принаймні він волів почути хоча б про її завершення.
    – Ні, сер, закінчилася.
    – Як вона? – зітхання облегшення перемішалися зі словами надії та повного відчаю.
    – Ще без свідомості.
  – Діана? Так? – уточняючи ім’я, чоловік ступив крок до дівчині в білому халаті. – Мені крайнє необхідно поговорити зі Стівеном, – для себе рішив, що не покине країни, поки не поговорить з ним і не переконається, що з Елією все буде добре.
     Чогось подібного Діана очікувала, тому підготувалася.
   – Сер, лікар Сміт не покидав операційної, – перегородила путь, будучи готовою захищатися. – І гадаю, що сьогодні у нього не вийде побачитися з вами, – впіймавши намір жорсткого заперечення, поспішила добавити. – Я можу надати вам всю необхідну інформацію.
    – Девід, – Марго підійшла близенько й поклала руку на його лікоть. – Послухай її. У лікаря й справді є більш важливіші справи. Зараз головне здоров’я пацієнта.
    І їй абсолютно байдуже було до здоров’я й життя своєї суперниці, вона мала на меті одне – якомога швидше вивести звідси Девіда.
  В свою чергу Девіду багато чого хотілося скати цій войовничій дівчині, та натомість він лише приречено відвів убік налиті тугою чорні очі.
    – Нажаль вона втратила багато крові. Це і призвело до важких ускладнень.
    – Яких? – в голосі вчувався страх і страждання водночас.
    – В наслідок того, що організм ослаб, ризик «підхопити» сепсис дуже високий.
    – Сепсис? – перепитав, почувши малознайоме слово.
    – Зараження крові, – сказала підтверджуючим голосом. – Основна причина розвитку гнійного сепсису – це бактерії, віруси і грибки, які потрапляють в кров. А ви самі бачили стан забруднення відкритих ран.
     – Можна мені, хоч якось з нею побачитися?
     – А мені здавалося, що вона подобається вам! – Діана відмовлялася вірити власним вухам.
   – Об’ясніться, – Девіда пройняла непідробна злість, бо хто ця дівчина, що посміла поставити під сумнів його почуття?
    У відповідь Діана лише байдуже знизала плечима. Їй нікого було боятися й абсолютно нічого вже втрачати. Про стан Елії Еванс вона розпитала в медичного персоналу, що по одному покидав операційний блок, а от про моральне виснаження й фізичний стан лікаря Сміта їй довелося дізнаватися самій. Крадькома пробравшись в той же само операційний блок, вона прочинила двері й крізь вузьку шпарину заглянула в реанімаційну палату. Те, що предстало її зору, змусило всі нутрощі всередині зіщулитися. Посеред кімнати, наче мертвяк, з кисневою маскою на обличчі лежала Елія, а поряд з нею, зі смиренно схиленою головою й заплющеними очима, сидів завідуючий хірургічним відділення, перед яким тремтіли всі медичні сестри. Блукаючи по ним затуманеним поглядом, її очі наткнулися на дві руки, які пальцями переплелися в міцний замок. Здавалося б, що у цій недвижимій картині, окрім турботи лікаря про пацієнта, не знайти нічого. Але Діана взріла те, що відверто свідчило: їй ніколи не стати невід’ємною частиною для Стівена. За ради нього і його щасливого майбутнього їй доведеться відректися від своєї потаємної любові. Це вона усвідомлювала. Єдине, чого не могла збагнути зараз, так це те, чому чоловік, який стоїть перед нею, за ради спасіння життя коханої не здатен приборкати свої безглузді бажання?
   – Ви хочете секундного задоволення за ради власної забаганки? – два погляди зіштовхнулися в німому бою. – Тобто вам байдуже, що мікроорганізми, які разом з вами потраплять до палати, зруйнують всю внутрішню систему організму?
      Девід мовчав, тільки жовна ходили ходуном на його небритому обличчі.
    – Після безсонної ночі лікар Сміт не відходить від ліжка, аби у випадку гарячки якомога швидше розпочати антибактеріальну терапію, – заговорила так, ніби їй і справді нічого втрачати. – Ви хоч усвідомлюєте, що наразі не існує ефективних фармакологічних методів терапії сепсису? – майже перейшла на крик.
     Девід відчув себе на краю бездонної прірви. Варто зробити єдиний крок і пітьма проковтне його. Він, як самогубця, який вагається. Якщо зараз доведеться поїхати, не побачивши Елію, то це і стане тою обставиною, що змусить зробити той фатальний крок.
       – Ті, кому пощастило вижити, наслідки мають страшні і незворотні.
       І це були слова, що безжально «штовхнули» Девіда у глибоку яму.
      Діана до кінця не могла усвідомити, чого це раптом так запалилася? Мабуть через нестерпний біль і душевні терзання їх хотілося вилити на голову цьому чоловіку відчуття власного розчарування й жорстокої несправедливості.
     – Смертність при шоці, – заговорила трохи спокійніше. – П’ятдесят відсотків, – а ось це сказала вже зовсім примирливим голосом.
     Навіть Марго зжалилася. Від почутих слів несподівано бридко колупнуло і в неї всередині. Піднявши очі догори, вона по-справжньому розчулилася. Відчай – це перше, що кинулось їй в очі. Девід стояв поряд з низько опущеною головою і видко було, як відчуття безвиході тугою стискає закам’яніле серце. Весь його владний образ, ніби «стерся». Так буває зі спогадами, коли з часом ті стираються з людської пам’яті. Ніби і є, але вже не настільки виражені.
    – Коли можна дізнатися про результати операції? – Марго соловейком защебетала, адже зараз, глибоко в душі, дякувала дівчині за жорстокі слова.
      – Гадаю до завтрашнього ранку вже стане все відомо, – Діана відповіла, не запідозривши підступу.
    – Чуєш? – схопила Девіда за рукав й енергійно потрясла. – До цього часу ти вже будеш на базі в Штатах. Звідти зв’яжешся зі мною. А я все розізнаю і розповім тобі, – повернула голову і з безмірно милим виразом на обличчі звернулась до Діани: – Вірно я говорю?
    У відповідь та лише схвально погойдала головою. Не потрібно мати семи п’ядей у лобі, аби збагнути, що Елії, а через неї і їй, не пощастило. Девід Браун покидає країну, а з його від’їздом і шляхи їхні розходяться назавжди. Найменше, що вона могла зробити для них зараз, так це пообіцяти, що при потребі надасть всю необхідну інформацію.
     – Я зроблю все, що в моїх силах. Але краще за лікаря Сміта вам ні хто не поможе.
  – Гаразд, тоді увечері я ще раз зайду, – Марго била справжня нетерплячка, адже хотілося якнайшвидше розпрощатися. – А якщо він й тоді не зможе звільнитися, то вранці завітаю знову.
    – Так, мем. І справді, так буде найкраще.
    Зробивши пару рівних вдихів і видихів, Діана набралась сміливості й підійшла впритул.
   – Мені шкода, сер, що саме так все склалося, – вираз вродливого обличчя, широко відкриті очі, інтонація в голосі відверто свідчили про справжнє шкодування. – Бажаю вам неушкодженим дістатися додому.
     Девід мовчки слухав й до болю стискав кулаки, бо йому заціпило сказати і їй: він теж радий їхньому знайомству.
     Віддаленні звуки заведених моторів змусили всіх зворушитися. Першою з місця рушила Марго. Не поспішаючи, слідом направився до дверей і Девід. Діана ж стояла в притихлому коридорі й проводжала обох довгим прощальним поглядом.
    Навіть на плацу Девід мовчав. Болючий спазм сильно стискав йому горло й не давав змоги говорити, бодай попрощатися. Єдине, на що вистачило у нього сил, так це оглянутися й безцільним поглядом глянути десь вдалечінь. Далі він повернувся, зробив крок й безслідно зник в чорноті відкритої брами, готового до вильоту гелікоптеру.