Місія

       День видався сонячним й доволі ясним. Видимість на висоті розширилася й стало видно далеко-далеко за обрій. Елія сиділа й вдивлялася в бездонну синяву безхмарного незаймано-чистого неба. Сонце стояло в зеніті. Його рожеві промені ледь помітно мерехтіли і їх поволі поглинала небесна мла, перетворюючи блакить на сизий прозорий туман. А внизу, прямо під її ногами, тяглося скелясте гірське пасмо. Сонячні промені золотом обсипали його кам’янисті вершини, всіяні уламками гірських порід. Чого не можливо було сказати про глибокі урвища. Подекуди простір між горами настільки сильно звужувався, що перетворювався на темну кам’яну щілину поміж прямовисних скель.
     – Повторюю! – хриплий голос в навушнику вирвав свідомість дівчини з прірви чорноти, тому Елія почала дослухатися. – Дві тисячі метрів до висадки.
      – Слухаюсь, сер! Наближаюся до місця висадки, – пілот вів перемову з пунктом управління.
      – Установить спостереження за землею на висоті тисячу метрів.
      – Слухаюсь, – в динаміку знову чувся знайомий голос. – Одна хвилина до цілі.
      – Одна хвилина!!! – піднявши вказівний палець вгору, старший опер групи звернув увагу на почуте.
  – Бойове управління готове. Включити стропи, – невидимий голос з бази надавав чіткі розпорядження. 
     – Слухаюсь! Включити стропи зліва й справа, – пілот неспинно дублював накази.
      – 30 секунд!
   Хаос!!! В прямому значенні цього слова. Суцільна плутанина команд. Сторонньому важко було б розібратися, хто й кому що говорить, але Елія швидко зорієнтувалася, що саме стільки часу в неї лишилося на збори.
       – «Фреді 24/12», встановити спостереження на висоті 500 фунтів над землею.
      – Слухаюсь! Спостереження установлене.
      Коротка пауза й голос в навушнику мовив.
      – «Бруно 64» проведе висадку на канаті.
      Як тільки доповідь прозвучала, командир групи різко встав на ноги.
   – Хороше зависання! – намагаючись перекричати злагоджену роботу лопотів, «Бруно» рукою потягнув стропи на себе. – Тримай позицію! – ці слова він адресував пілоту, а от інші відправив підлеглому. – Вперед!       
      – Залишайтеся на зв’язку! – командир льотного екіпажу не припиняв перемови з базою.
      – Перший на канаті! – «Бруно» кричав так, що жили виступали на шиї. – Елія, ти наступна!
     Не зволікаючи жодної миті, Елія схопилась за карабін й гунула донизу. Як тільки її ноги торкнулися землі, вона згрупувалася й відкотилася вбік, ставши на одне коліно. На те місце, де щойно була, приземлився і командир, і в рації затріщало:
    – «Бруно 64» завершив операцію по висадці. Повертаюсь на базу.
    – «Фреді», я «Аполо»! – Елія вихопила рацію й провірила частоту діапазону. – Перевірка зв’язку.
   – «Аполо», «Фреді» на зв’язку. В найближчі 6 годин ми "погуляємо" поряд, – і, порушуючи правила радіообміну, голос пілота додав: – Тож приємно і вам «погуляти»!
   – Схоже все іде по плану, – це Те Хо пробубонів, коли побачив місце, помічене на карті скріпкою-прапорцем.
  Схиливши корпус наперед й зіпершись ліктями на підлокітники, Девід дивився поперед себе токсичними очима й фіксував кожне сказане слово. І його кулаки не розжалися навіть після того, як радіоефір затих.
    – В наступні шість годин новин нам не дочекатися. Так може зараз підем? – Пак вимовив й покосився на товариша.
    От тільки вид насуплених брів слугував за відповідь, що чоловік у сусідньому кріслі найближчим часом навіть не збирається покидати пункт управління, який тимчасово став бойовим штабом. Він лише стомлено відкинувся назад й продовжив уперто мовчати. Занадто рано ще розслаблятися, адже місія тільки розпочинається. Тепер, під прикриттям, трьом військовим належить здолати відстань в десять кілометрів по крутих кам’янистих схилах в повній бойовій амуніції. Девід уявив себе на їх місці й фізично вже відчув непосильне навантаження на свій організм. І він виявився абсолютно правим.
    Елія мала не аби яку фізичну підготовку й моральну витримку. Довгі роки тренувань вона готувала себе саме до таких складних й емоційно виснажливих завдань. Але сьогодні ця подорож видалася для неї надзвичайно складною. Постійно доводилося обережно ставати на кам’янисту поверхню й стежити за тим, щоб не підковзнутися й не звалитися вниз в яку-небуть ущелину. Напівзігнуті ноги з напнутими сухожиллями вже пекли від постійної напруги, а спину судомило через утому. Послаблення сил стало таким сильним, що потроху брало верх над усім тілом. Здавалось, що цій дорозі не знайти кінця.
      – Ми на місці.
     Аби переконатися у власній правоті, командир групи розгорнув карту й ще раз уважно повів по ній пальцем.
      – Це кінцева точка. Мет, повідом.
     Всі троє попадали в тінь скелястих гір й важко почали відхекувалися. Їхні груди ходили ходуном так, ніби їм нестає чим дихати, а на блідих обличчях блищали краплі липкого поту. Статний чоловік, щоки якого вкрила колюча щетина, зняв з грудей рацію й підніс до рота:
     – База, я «Портмен 01».
     – «Портмен», я база. Вас погано чути.
     Девід ледь не звалився зі стільця, коли крізь тріщання в рації почув довгоочікуваний голос.
      – База, я «Портмен 01». Прибув на місце. Як чути?
   – «Портмен», я база. Вас зрозумів, – сержант, що чергував на зміні, відповів й негайно підняв телефонну слухавку для доповіді командуючому: – Сер, поганий зв’язок, але «пташка» прилетіла й знаходиться в заданому місці.
    Елія не слухала перемовин з базою, зараз її цікавив лише лейтенант. Він став навкарачки, потім поповзом поплазував до краю скелі й декілька хвилин на щось витріщався.
     – Подивись, – простягнув бінокль й відповз, уступаючи їй місце.
   Важко перевернувшись, вона так само стала на коліна й обережно підповзла до краю. Через оптичний прилад її очі дивились на розлогий гірський пейзаж в центрі якого розмістилось невеличке селище з глинобитних споруд.
     – От дідько!!! – дівчина сповзла донизу й розчаровано мовила: – Половина села не видно.
     – Треба знайти іншу гору.
     Очі досвідченого снайпера в туж мить повели по окрузі.
    – Потрібно забратися он на той виступ, – і її вказівний палець ткнув на потрібний напрямок. – Так буде краще.
   Військовий, що лежав витягнувшись на весь зріст, інтуїтивно повернув голову й чорні косми, подекуди з білими ниточками сивини, сріблом заблищали на сонці. Перша сивина на скронях приємно пасувала його гарній, підтягнутій фігурі. Міцні, великого об’єму груди, піднімалися й опускалися в такт рівному, ритмічному диханню. Він також мав пружні, тугі ноги від чого виразно окреслені стегна красномовно виступали з під камуфльованих штанів.
     – Це трохи не співпадає із затвердженим планом, – шорсткі кошлаті брови на моложавому обличчі, надійно ховали погляд глибоко посаджених очей з хитруватим блиском, як у хижака у розпалі полювання.
    – Але інакше я не зможу вистежити. Мені потрібен простір без перешкод, – і, щоб надати час для прийняття рішення, простягла командиру бінокль.
    Сірі очі лейтенанта Кіма мимохідь помітили ледь вловиме тремтіння дівочої руки, що надійно була затягнута в тактичну тугу рукавицю.
     – Мет, забирай свій пайок й на позицію, а ти, – обличчя повернув до Елії. – Їж і відпочинь. У нас три години в запасі, тож поки можна передихнути.
   Елія не чинила опір, їй і справді потрібен час на відпочинок. І річ не в тому, що вона фізично втомилася, внутрішній неспокій й нестабільний душевний стан не давали змоги повністю розслабити м’язи. Невизначеність з Девідом і його завтрашній від’їзд вибивали її з рівноваги. А їй же необхідно відключитися аби повністю абстрагуватися від навколишнього середовища й виконати поставлену перед нею задачу, не наразивши на небезпеку себе й своїх співслужбовців. І як це зробити, коли думки про чоловіка, якого лишила на базі без жодних пояснень, кліщами вчепилися в душу й не відпускають ніяк? І щоб вона не намагалась чинити, цього стану їй не вдавалось позбутися. Аби відчепитися від нав’язливих думок дівчина різко відкрила очі й знову підлізла до гострого скелястого виступу для того, щоб ще раз уважніше роздивитись поселення. Її очі звично вивчали місцевість, методично обмацуючи кожен вигин вулиць. А потім вона різко сповзла донизу, скинула зі спини рюкзак й дістала з нього шкіряний футляр та лазерний планшет у стальній обгортці. Готуючи на ходу фотоапарат до роботи, знову поповзла до краю скелі. Глухе клацання кнопки затвору апарата мирно розносилося по всій окрузі. І його ритмічну роботу переривав лише періодичний шурхіт дрібного каміння, яке терлось один об один через постійне ковзання по ньому жіночого тіла. Елія без перестану фотографувала й постійно загружала фото на планшет, аби спеціальна програма серед різноманіття обличь, зафіксованих через об’єктив, ідентифікувала лідера Ісламської держави Халіда Ейдд Ахмад аль-Джабурі.
   Лейтенант Кім мовчав. Опинившись в заданій точці, він роздивився, що місце для проведення операції й дійсно обрано невдало. Воно ідеально підходило для безпечного відступу, але для виконання місії виявилося абсолютно непридатним. І чим довше він спостерігав за безуспішною роботою сержанта Еванс, тим сильніше переконувався у власній правоті. Аналізуючи обставини, його бойовий досвід стверджував про необхідність зміни місця дислокації. Але, якщо й насправді перебратися на сусідній виступ, то відійти непоміченими в надійне місце для успішної евакуації у них практично не вийде. Однозначно за ними влаштують погоню. На зворотному шляху їм доведеться спуститися з гори, а це значить, що таким чином вони опиняться на лінії перехресного вогню. А такого допускати аж ніяк не можна. Вони не можуть в’язатися в бій. Для цього аж ніяк не рівні сили.
      І все ж таки, як командир групи, Майк Кім прийняв непросте рішення.
     – База, – зняв з грудей рацію й близько підніс до рота. – Бруно на зв’язку. Як чути? – майже торкався до неї губами.
     Через шкарубке тріщання в рації все ж таки вдалося розчути:
      – «Бруно», база на зв’язку.
      – Потрібно поговорити з командиром.
   – «Бруно», я «Фенікс», – чоловік, який до цього сидів не ворушившись, різко звівся на ноги й заговорив вже у свій пристрій для зв’язку. – Що у вас там?
     – Трохи невдало «пришвартувалися». Потрібно змінити локацію.
    – «Бруно», вас погано чути. Повторіть.
   – Я найшов нову точку. Необхідно на неї забратися, – не відволікаючись на перешкоди зв’язку й не відпускаючи тангенту, лейтенант по складах продовжував говорити. – Передаю координати.
    Прищуривши погляд, Девід дослухався до обривистих слів. А коли його гострий слух впіймав усі дані, то звівся й підійшов до карти, аби на ній помітити необхідну точку.
     – Це стане помилкою, – випалив, як тільки побачив місце, в яке довелося поставити прапорець.
    – Вибачте, сер? – сержант, який щойно виходив на зв’язок з групою, а тепер чекає кінця перемовин, не розуміючими очима глянув на капітана за своєю спиною.
     – Це погана ідея. Вони пробираються вглиб, а це значить, що по-тихому їх забрати не вийде.
     – Девід! – Роберт Вілсон вже декілька хвилин стояв в прочинених дверях. – Потрібно поговорити.
  За ці пів дня чоловік якось різко постарів. Його бліде обличчя осунулось, через що виразно проявились носо-губні складки й риси обличчя стали гострішими. Ще вчора широкі плечі тепер обвиснули, а спина недбало зсутулилася. Видно, що чоловіка долають сумніви, тож Девід вийшов з кабінету й покірно прослідував за ним.
    Батька Марго нещадно гризла моральна відповідальність за власний проступок. Доньчине прохання змусило поступитися власним принципам й піти на перекір совісті, ось через що чоловік тепер сидить за столом з низько опущеною головою, не наважуючись глянути в вічі своєму співрозмовнику. Сьогодні він вже зробив одну помилку й робити наступну не збирався. Не мав жодного бажання погружатися ще глибше у «грузьке багно». Хоч з великим трудом, але йому, як діючому командувачу, під силу відправити підлеглого з бази раніше зазначеного строку. От тільки, якщо тоді, він міг прикритися необхідністю виконання бойового завдання, то тепер така ситуація не те що викличе підозри, вона навпаки відверто заявить, що відрядження Елії це загодя спланований план. А цього Роберт Вілсон допусти аж ніяк не міг. Ніхто не повинен дізнатися про його ганебний вчинок.
    – Девід, не втручайся.
    – Чому?
   На свою голову, чи на власний клопіт, але зараз, глядячи на виклик в очах, несподівано виникло передчуття, що скоріш за все прийдеться пошкодувати про прийняте рішення не пришвидшувати процес ротації. І хоча цим самим батько вщент розбив серце доньки, він все рівно не збирався поступатися. Ніякі уговори й приступи істерики більше не змусять його йти на перекір совісті. Але це не значить, що від нині Девід може втручатися в хід операції.
      – І без твоєї участі розберуться.
      – Але до завтра я на службі і маю повноцінне право знати, що тут відбувається.
      – Ти керівник загону швидкого реагування, тож не тобі лізти в справи управління.
      На таке зауваження Девід лише поблажливо хмикнув.
     – З яких пір я не в курсі, що на базі планується настільки важлива місія? – і просто нізвідки з’явилась підозра: «чи не зарані сплановано це відрядження?»
    – Ти хороший спеціаліст. Але ти не гадаєш, що прийшла пора передати свої повноваження?
    – А вам не здається, що ви занадто поспішаєте, сер?
    Якщо сказати, що Роберт Вілсон був вражений, то це не сказати нічого. Девід Браун, якого він знав понад двадцять років, безслідно зник. Нині перед ним представ незнайомець, погляд якого не виявляв жодної тіні поваги. Навпаки, весь його грізний вид сповнився ще й войовничості, так ніби перед ним стояв затятий ворог. Де ділася його доброзичливість? І від власного питання в голові промайнула думка, що не хотілося б мати цього молодика не в списку серед своїх друзів.
       – Я лише пропоную раціонально мислити, – чоловік аж зіщулився від напруги, що повисла навколо.
      – Мені вже час йти, – Девід не збирався сперечатися, адже в голові зараз роїлися зовсім інші думки.
     Всю дорогу назад його гризло страшне передчуття, що поки він був відсутнім, могло статися дещо важливе. А від того «дещо», аж в грудях робилося пусто й від безсилля серце пропускало удар. Йому відома та місцевість. І якщо дійсно прийдеться змінити локацію, то автоматично доведеться евакуйовувати групу з прикриттям авіації. А це значить, що тоді він стане головним й ніхто не посміє вказувати, яке рішення приймати командиру загону швидкого реагування. Але краще до такого не доходило б. Девід раптом усвідомив, що сьогодні ні морально, ні фізично не готовий виконувати свої прямі службові обов’язки. При одній лише думці про Елію його тіло ставало кволим, а коліна підло німіли, через що постійно хотілося сісти.
     У свою чергу Елію абсолютно не бентежили думки Девіда. Нарешті вона про нього забула й зосередилася лише на собі. Майкл Кім на власні очі переконався настільки психологічно виснажлива професія снайпера. Погляд сержанта Еванс став абсолютно зосередженим. Здавалося її очі, затуманені слізьми, дивились просто поперед себе без певної на те мети, хоча насправді саме ними вона намагалась розсунути простір й без перешкод вистежити свою невловиму здобич. Від напруги й внутрішнього болю аж палець хруснув на руці, але Елія не зупинялась. Єдине, що змусило її відволіктись, так це спокійний клекіт орла, що високо парів над головою в безмірній вишині.
      – Я не знаходжу ціль, – перевернувшись на спину, вона не змогла приховати розчарування в голосі, адже тепер поселення проглядалося як на долоні.
      – Не панікуй.
      – Стільки сеансів вже пропустили?
      – Поки що один.
      – Залишилось зовсім мало часу.
      – У нас не має вибору, так що не поспішай.
    – Але якщо я замешкаюсь, то попадем в м’ясорубку. Звідси треба вибратися раніше, ніж за нами прилетять, – і вона повернулась, припавши щокою до гвинтівки, яка непорушно застигла в її руках.
    Зваживши всі за і проти, їм таки довелося змінити дислокацію. Аби не лежати недвижимо ще три години в очікуванні доленосного пострілу, лейтенант Кім дістав з нагрудного карману детальну карту місцевості й вкотре почав вивчати її особливості. Кривуляючи, його палець наткнувся на місце де залишився сержант Купер. З кам’янистого виступу високої скелі, тому буде легше забезпечити їм прикриття. Навряд чи в них знайдеться достатньо часу щоб непоміченими відійти у безпечне місце, тож захист з висоти їм не зашкодить. Далі починається вузька ущелина. Ще дорогою сюди її прямовисні стіни лякали своїми високими кручами. Тепер же така вузька й глибока западина стане надійним схроном, якщо на вході й по ходу слідування залишати після себе розтяжки. Найбільше, що хвилювало зараз лейтенанта Кіма, так це плоскогір’я, на якому зупинився його вказівний палець. Ландшафт цієї місцевості характерний елементами пісковиків у вигляді неглибоких щілин, лабіринтів та скелястих блоків різноманітних форм. Цей рельєф не надасть надійної схованки. Й що немало важливо, так це те, що на цій території вони не господарі становища. Пастки у вигляді прихованих мін можуть очікувати на них в найнесподіванішому місці. Але якщо вдасться дійти до протилежного краю плато, то плоскі стіни скелястих бастіонів стануть неприступним бар’єром для їхнього піймання, адже в них є вузькі проходи, в кінці яких на них чекатимуть гелікоптери. Не встиг він домислити маршрут до кінця, як вухо військового впіймало приглушений, хльосткий постріл гвинтівки. Від довгого очікування тіло аж сіпонулося. «Невже вистежила? Але чому тоді лежить й недвижимо продовжує цілитися?»
   Широко розставивши ноги, Елія розляглася на землі й, прищуривши одне око, дивилась ним через приціл. Її напружений погляд вже затягло поволокою, а вона, не відволікаючись ні на що, без спину тупилась кудись в даль. Аби й собі глянути у той бік, чоловіча рука почала шарити по своїх грудях, шукаючи на них бінокль. Та варто було лише зворушитися, як пролунав ще один постріл і вже через мить гірське відлуння принесло звук вибуху потужної сили.
    – А тепер пора вшиватися звідси, – Елія різко лягла на спину й, високо піднявши гвинтівку над собою, зігнула в колінах ноги, цим самим зсунувши з місця своє заклякле тіло.
     Два рази повторювати не прийшлося. Піддівши ногою речовий мішок, чоловік підтягнув його до себе й так само поповзом поліз слідом за дівчиною. Далі, якомога нижче пригнувшись, вже короткими перебіжками, вони добрались до високої скелі й припали до неї спинами. Ховаючись від останніх променів призахідного сонця, обоє поспиналися на напівзігнуті коліна, намагаючись відхекатися й прийти до тями від дії адреналіну на організм.
     – Що в біса там сталося? – чоловік покосився на дівчину, на обличчі якої сяяла зухвала посмішка.
    – Нічого особливого, – її очі блищали, як у шкідливого підлітка, який нашкодив, а тепер радів, що не впіймали на скоєному. – Просто виграла для нас трохи більше часу!
     – «Яке ж вона ще дівчисько!»
     Майк Кім впіймав себе на думці, що між ними двома не така вже й велика різниця у віці. На шість, ну може на трохи більше років, він старший за неї. Але зараз, дивлячись на тендітну, похилену постать з блискучим азартом в очах, він почував себе глибоким сивим старцем. Не зважаючи на свою стать, дівчина вкотре довела, що абсолютно варта поваги. Правди нікуди діти. Тай, що гріха таїть? Спочатку він і сам не одноразово чинив відвертий опір й відмовлявся йти з нею на спільне завдання. От тільки згодом, їй таке вдалося змусити чоловіків визнати свою кваліфікованість й неабиякий професіоналізм. Ось і зараз Елія Еванс не просто лежала, вистежуючи невловиму здобич, паралельно через приціл вона поглядом обмацала все поселення. Питливе око стрільця заглянуло у кожний найпотаємніший його закуток. Звичайно розгледіти все дівчина не могла, але дещо, все таки привернуло її увагу. І саме тому, про всяк випадок, вона запам’ятала точне місце знаходження тієї таємничої знахідки. Й маскувальна сітка її не вберегла. Про неї довелось згадати відразу ж після влучного пострілу. Людське тіло, сіпнувшись головою назад, замертво впало на землю, а вона, абсолютно холоднокровно перевела приціл й знову зробила постріл. Повні цистерни припасеного пального відразу ж і вибухнули, піднявши в повітря високу хмару вогню. Це спричинило ще більше замішання, розгубленість й неймовірний прояв страху, який вдалося розгледіти через оптичний прилад снайперської гвинтівки.
     – Гаразд, – лейтенант Кім мимоволі й собі посміхнувся. – Вшиваймося звідси. Гадаю вони скоро оговтаються, – та не встиг договорити до кінця, як на голови посипалося дрібне каміння.
      Елія підняла погляд й знайшла слід від кулеметної черги.
      – Швидко вирахували.
     – Дорога звідси одна, тож розуму не багато треба, – від хвилі нових пострілів чоловік інстинктивно вжав голову в плечі. – Поки що навмання ціляють, – й просто, аби говорити менше, замахав рукою, так ніби відгортав від себе повітря. – Давай вперед, я прикриваю.
    Елія не зволікала, підігнувши ноги, якомога нижче скрутила спину й кинулась веред, намагаючись чим ближче триматися скель.
    А саме в цей час, майже висадивши плечем двері, Девід зайшов в кабінет, де всюди стояв шум голосів, метушня й неймовірне тріщання рації. Не зупиняючи ходу, він підійшов до чоловіка, що схрестивши руки на грудях, недвижимо стояв над сержантом, який постійно викликав групу через засоби зв’язку. З самого початку місії його не покидало дивне відчуття, що все йде не по плану. Про те, що готується спецоперація, він навіть не підозрював, хоча раніше такого не траплялося. Звичайно можна списати на те, що сьогодні останній день його служби, і все, що відбувається на базі, більше не стосується його. Але те, що Елія стала членом цієї групи, мабуть і для неї самої виявилося абсолютною несподіванкою, бо в противному випадку вона б сповістила. Особливо тоді, коли сама повинна предстати в ролі нареченої. Далі ще «краще». Хто врешті решт готував спецоперацію, якщо найголовніша її складова – місце проведення – було вибране невдало? Всі ці безкінечні питання змусили Девіда діяти. Не чекаючи команди вищого керівництва, він привів загін швидкого реагування в повну бойову готовність.
     – Стільки сеансів ми вже пропустили? – без передмови запитав офіцера рівного по званню.
     – Останній сеанс відбувся сім годин назад.
   – Виникли якісь проблеми? – побачивши, що капітан Браун поспішає на пункт управління, Роберт Вілсон поспішив і сам.
   – Сер, – офіцер, відповідальний за проведення спецоперації, звернувся до командуючого, – ми обговорювали, що можуть виникнути проблеми зі зв’язком, і обговорювали, що не будем бити тривогу, поки вони не пропустять три вікна.
     – Настільки я усвідомив, – чоловік невисокого росту, але з найвищим військовим званням, підійшов до капітанів, що стояли перед ним неприступною стіною. – Три сеанси вже минуло.
      – Як тільки група не вийде на четвертий, тоді почнемо діяти, сер.
    Девід сіпнувся заперечити, та змовчати його змусив вказівний палець, піднятий догори. Роберта Вілсона теж пробирав неспокій. І річ не в тому, що довелося змінити місце дислокації, а в тому, що ще на початку самої операції він особисто втрутився в її хід. Не зважаючи на прогресивні погляди, освіту та неабиякий життєвий досвід, його людська сутність щиро вірила в існування долі. Простому смертному заборонено втручатися в перебіг подій, збіг обставин та напрям життєвого шляху в залежності від своїх бажань і волі. Ось чому його невідривно переслідувало відчуття наближення скорої розплати. Від несподіваності власних думок чоловік аж головою струсив. Щоб там не судилося в майбутньому, капітан Браун прав, не варто втрачати час й цим самим піддавати ризику життя підлеглих.
     – План відступу на грані зриву, – очі командира зізнавалися в провалі. – Зараз твої спецназівці єдина спец група з відповідною підготовкою, – погляд його не відривався від обличчя Девіда. – Твоя задача надати їм підтримку. І ще одне, – на зовні раптом вилізла злоба. – Якщо в тебе є хоч найменший сумнів, що ти справишся, то скажи мені про це зараз.
      – Я не підведу, сер!
    – Сподіваюсь на це, – з неймовірною втомою в голосі й безмежною надією в очах, Роберт Вілсон повернувся і пішов геть.
      На достатній відстані один від одного, посеред широкого плацу стояли два Boeing CH-47 «Chinook» з включеними на максимальну потужність моторами. Пориви вітру, через роботу двох пар повітряних гвинтів, хвилями підіймали вгору високі вихри піску. У дверях, біля встановлених кулеметів, сиділи кулеметники в очікуванні відриву гелікоптерів від землі. Регулювальник польотів стояв між ними й, використовуючи цілу систему ручних сигналів, подавав знаки пілотам. Як тільки мимо нього, пригнувши голови, пробігли два офіцери він енергійніше почав махати руками, наказуючи прискорити виліт. На завдання вирушали дві групи загону швидкого реагування, тож капітан Брану й капітан Пак розділилися, направляючись кожен до своїх команд. І варто було їм зникнути в чорноті відчиненої брами, як мотори звили й бойові машини по черзі піднялися в небо.
      А на землі, саме в цей час, петляючи наче заєць, Елія вскочила у вузький просвіт ущелини й плечем припала до кам’яної скелі. Жіночі руки злетіли вгору й через приціл очі почали обмацувати гірський пейзаж. Хвилину вона мовчала, а потім торкнулась своєї шиї.
      – Лейтенант, на дві години, – тиснула на тангенту, намагаючись говорити тихо.
   – Ясно, – свою тангенту чоловік відпустив й навприсідки побіг до найбільшого каменю, що так доречно залишила природа. – У мене троє, – його очі теж дивились крізь приціл.
     – От дідько!
     – Що у тебе?
    Вдалечині через оптичний пристрій Елія помітила два грузовики, що вивернули із-за скали й різко спинилися, піднімаючи за собою високі клуби пилу.
    – Пограничний патруль, – насторожено продовжувала стежити за людьми, які стрибали на землю через невисокі борти кузова. – Зупинилися прямо в центрі евакуаційного коридору, – від тривоги й напруження голос у неї вже сів. – Тут людей тридцять з різними видами зброї.
      – Ми пропустили всі сеанси зв’язку, значить за нами летить «дракон».
      – Необхідно його переорієнтувати.
   – Ми відірвались від Мета, – і лейтенант Кім по рації почав викликати сержанта Купера, який невідомо де відстав. – У мене не має з ним зв’язку, – і хоча ці двоє знаходилися на відстані більше двох сотень метрів один від одного, це не заважало обом без перешкод вести перемовини. – Без нього ми не зможемо змінити координати.
       – Зараз я спробую, – пальці дівчини міцно вчепилися собі в горло. – Мет, ти мене чуєш? Відповідай.
       І тільки після впертого й довгого мовчання в рації вона сказала:
       – Не чує.
     – Гаразд, тоді зачаїсь і відпочинь, – а сам, зручніше вмостившись на одному коліні, глянув через оптичний приціл. – Він десь тут. Я відчуваю це.
      – Та ні, лейтенант, – Елія теж цілилася й не зводила очей з людей, які ніби комахи розповзалися в різні сторони. – В мене видимість краща, тож відпочивайте ви.
       – Не спор зі мною.
     – Зараз не до субординації, тож краще виконуйте, – і тільки вона відчула, що почує супротив, як мимоволі губи промовили. – Сидіть і не ворушіться. У вашу сторону рухається патруль, – гвинтівку різко перевела в потрібну сторону. – Й судячи з напрямку, він пройде близько й відріже путь в ущелину.
      – Сержант, якщо потрібно прибрати, то прибери по-тихому.
    От тільки сержант мовчала. І хоча миготливий шар теплого повітря тремтів від спеки, це не завадило їй помітити низькорослий саксаул, що дивно підтупцьовував й повільно пересувався вбік.
    – Це Мет, – здавалося, її зіниці злилися в єдине ціле з прицілом. – Вони помітять його. Уходьте звідти, а я їх відволіку, – палець натиснув на курок й в повітрі просвистів постріл.
    Від удару пулі в голову смертельні бризки крові з розірваної плоті розлетілись в різні сторони, забираючи людське життя. За декілька метрів від сержанта Купера, який зачаївшись, лежав між двох каменів прикриваючись чагарником, з глухим ударом на щільний пісок впало мертве тіло. Скориставшись цією загальною розгубленістю, Елія навмисне вийшла на відкритий простір, знову стрельнула, а потім гунула кудись вниз й безслідно щезла за гребнем скелястого виступу. Жоден з боєвиків, навіть не глянув на вбитого, вони лиш на мить замешкались, а оговтавшись, як гієни, що узріли здобич, ринулись наздоганяти свою жертву.
    Тепер дзвінка тиша гір здавалася пекельною мовчанкою. У вухах аж задзвеніло від повної відсутності будь-яких звуків природи. У сій неосяжній тишині лейтенанту Кіму навіть довелося напруженням волі струшувати з себе в’язкий страх, який паралізував тіло й через це заважав блискавично мислити. З стану повного оціпеніння його остаточно вивів рух масивного силуету, який не зупиняючись й на великій швидкості наближався до нього, а потім каменем впав поряд.
    – Зв’язалися з базою? – широко посаджені очі на смолянисто-чорній шкірі виразно блиснули білками.          
     – Сьогодні нам «везе», – вчинок сержанта Еванс неабияк приголомшував, але зараз людський організм вже оговтався й крізь дзижчання в рації мовив: – Ворог активізувався. Тут небезпечно. Дайте команду найти інший коридор!
       Повністю зосередившись на собі, Девід прислухався до кожного удару під своїми грудьми. Невтішні думки про Елію не дозволяли йому винирнути з неосяжних глибин підсвідомості. Тривога за нею все більше і більше огортала його пониклі плечі. Але, як тільки в рації затріщало, все тіло якимсь дивним чином напружилось й натягнулося, ніби туга тятива.
    – «Бруно», як чуєте мене? – на зв’язок вийшов голос з бази. – Передаю вас під командування «дракона». Повторіть!
    – Прошу вогневе прикриття, – лейтенант Кім все уяснив, але, не відволікаючись, продовжив. – Координати передам трохи згодом.
    – Якщо вони не будуть знаходитися в районі евакуації, то на операції можна поставити хрест, – тремтливе дихання плоского носа й неспинне облизування повних губ, виражали справжній неспокій сержанта Купера.
      – Тоді займем оборону.
      – Лейтенант, підтвердіть, – у рації ніяк не зупинялось. – Передаю вас під командування «дракона».
    От тільки цього вже ніхто не слухав. Натомість командир спецгрупи дістав з карману карту, розгорнув й розложив її на колінах.
   – Якщо вона тікає від них, то не приведе сюди, – досвідчений погляд відразу взрів знайому місцевість. – Тепер дивись сюди, – палець ткнув на відповідне місце. – Ми ось тут. Думаю, що вона піде по цій стежині. Це в обхід, тож якщо поквапитися, то зуміємо відрізати її від погоні. Замінуємо підходи й будемо очікувати. Як тільки вона вийде на відкрите плато, обрушимо на них усі гори.
      Вузька кисть вихопила карту й поспішно розложила її вже на інших колінах.
     – Ви що, обговорювали це з нею? – голос виражав недовіру. – Чи у вас дар передбачення?
    На таке підозріле ставлення старший за званням офіцер не образився, а, розуміючи, посміхнувся й заховав карту у карман. – Ні, але саме так вчинив би я.
     – Залишається тільки надіятися, – тембр голосу визнавав про відсутність будь-якого вибору.
   – А тепер, – командир групи встав й зверху глянув донизу. – Треба передати новий маршрут для «дракона».
     – Наказ прийняв.
     – Що ж, тоді будем визволяти сержанта Еванс, – і він ринувся вперед, залишаючи позаду підлеглого, який згодом його наздожене.
      Метью Купер говорив, притискаючи тангенту до шиї.
      – Прийом. «Портмен» на зв’язку. Новий відхід. Прийміть координати.
   Цифри лилися рікою, а за спиною пілота недвижимо сидів чоловік, дослухаючись до кожного сказаного слова. І тільки кадик, що постійно то опускався, то підіймався вгору, видавав його справжній неспокій.
   – «Портмен», координати прийняв, – пілот відповів й через плече глянув в бік свого командира. – Сер, кінець зв’язку, – і остільки Девід Браун мовчав, той потягнув штурвал на себе й вертоліт повернувся у потрібну сторону.
      До місця, визначеного на карті, першим дістався лейтенант Кім. Він відразу припав до землі й штик-ножом почав рити землю. Мозолисті покривлені пальці час від часу відкидали відрите каміння. Його темні позбивані нігті вже стали липкими від капель крові, але чоловік не зупинявся, а лише мовчки закусував губи через ниючий біль. Як тільки йому вдалося розпушити ґрунт, так він негайно приступив до лаштування розтяжки. Від чагарника відломив найтовстішу гілляку, застругав її й глибоко засадив у розриту землю. Закріпивши на ній гранату, до кільця прив’язав край шнура. Ну, а далі, без ривків, тамуючи подих, обережно натягнув шнур й на малій висоті від землі другий кінець прив’язав до гілки. Акуратно приземлившись на коліна, розігнув два вусики й обережно зняв чеку. Від напруги його пальці тремтіли, але замість чеки їм таке вдалося вставити дротину в підривник. От тепер вистачить й мінімальних зусиль, аби пролунав смертельний вибух.
      – Відмінне місце ми обрали, – розставивши свої пастки, сержант Купер приліг біля командира. – Тут ми їх і накриємо.
     Але час ішов, а навколо нічого не відбувалося. Кругом стало настільки тихо, що шелест сухих травинок здавався великим шумом.
      – Мет, що у тебе там? – не піднімаючи голови, лейтенант Кім неспинно вивчав карту місцевості.
      – Нічого, – й для більшої переконливості встав на коліна й оглянув округу. – Сер, надіюсь ви читаєте мої думки!?
     – Іншого вибору в неї не має, – не зважаючи на впевненість в правильності свого рішення, його теж долали сумніви. – На півдні багато зелені, але місцевість відкрита. Її легко буде знайти. Тож тепер не знаю, що і думати.
    А Елія й справді була тут чужою. Вона не знала гірських стежок й з легкістю могла заплутатися. Але залізна логіка й маленька карта в боковому кармані змушували її впевнено діяти. Аби ще раз провірити маршрут і щоб трохи відхекатися, вона скотилася в улоговину, залізла під камінь і ніби пропала там. З її білого лоба стікали краплі холодного поту, а груди ходили ходуном так, ніби їм не вистачає чим дихати. Здавалося тіло втратило всю свою вологість. В роті пересохнуло, горло стискали спазми й нестерпно хотілося пити. Аби хоч трохи ублажити організм, дівчина відхилила бронежилет й відірвала від грудей наскрізь просяклу липку сорочку. Отак трохи поседівши й злегка заспокоївшись, її тремтячі пальці потяглися до шиї.
      – «Бруно» відповідай, – говорила, тиснувши пальцями на тангенту. – Мет, відгукнися!
     Тиша в ефірі лякала. Поки від бігу шуміло у вухах, а в грудях скажено колотилося серце, якось не настільки сильно відчувалася гнітюча самотність. Почуття, які з дитинства завше знаходилися поряд, тепер чомусь страшили. Якщо раніше вони допомагали, змушуючи ставати сильною, то зараз навпаки, знесилювали. Те, що поряд немає нікого, вперше страшило. Душевний неспокій й тривога за себе все більше і більше тиснули на гострі плечі. На додачу ще й думки дурманили голову. Сьогодні вони були якось по-особливому отруйні. Їй завжди здавалося, що окрім неї самої її життя нікому не потрібне, тож не варто його й берегти. Але зараз все різко змінилося. Незважаючи ні на що, їй нестерпно сильно хотілося жити. Зморившись важкими терзаннями та фізичною перевтомою Елія незчулася як поклала підборіддя на лікті й повільно закрила очі. Вся сутність натури стверджувала, що необхідно бігти, адже погоня ось-ось її наздожене, але нерішучість, що змушувала тремтіти тілом, примушувала не вилазити з укриття. Вона й надалі ось так би сиділа й вагалася, аби не звуки пострілів, які відлунювали вже зовсім поряд. Інстинкт самозбереження остаточно спрацював, коли неподалік зірвалася поставлена нею протипіхотна міна. Як дика лань, дівчина зірвалася з місця й, травмуючи лікті та обдираючи коліна, по крутому схилу посунулася вниз, рятуючи від загибелі власне життя.
     А на відкритім плато, замаскувавшись під скелею, саме на проти перевалу, звідки повинна була показатися Елія, пара очей невідривно вдивлялася у вечірню млу, що повільно спускалась на землю. Очі аж пекли від напруги й затекли слізьми, але вони не зупинялись, намагаючись вловити найменше мерехтіння променів на тлі розмитих гір.
     – Де вона? – просто нізвідки, Девід приземлився поряд.
    Лейтенант Кім від несподіванки сіпнувся тілом й зіпнувся на одне коліно. Він настільки сильно був заклопотаний видивлянням підлеглої, що навіть не помітив двох військових, що підкрались до нього за його спиною.
      – Якраз вчасно, – видно, що від полегшення у того аж плечі опустилися.
     І їх діалог різко затих, адже увага перемкнулася на шум, який динамічно наростав й почав зливатися в одноманітне звучання через частоту пострілів.
  – Я бачу її! – поки ці двоє витріщалися один на одного, капітан Пак узрів дівчину й купу неприємностей, що насувалася їм на голови.
     Девід метнув погляд і в рожевій млі призахідного сонця пізнав розмиті обриси дівочої фігури, які то появлялась то щезали з поля його зору. Викидаючи руку вбік, Елія бігла так швидко, що з під її ніг вилітало дрібне каміння, а слідом клубочився пил. За нею, ніби скарабеї, з усіх щілин вилазили темні тіні. Намагаючись ухилитися від попадання куль, дівчина перестрибувала неглибокі щілини пісковиків й одночасно металася зі сторони в сторону, прикриваючи спину скелястими блоками, що хаотично були розкидані по усій окрузі.
    – Не стріляй, – лейтенант Кім заспокоююче поклав руку на приціл й нахилив дуло донизу. – Вона в зоні обстрілу, – сказав якомога спокійніше, хоча у самого від хвилювання тремтів голос. – Тож краще зачекати.
   – «Чого чекати?» – не розуміючими очима Девід глянув на лейтенанта, але його питання так і лишилась не сказане, адже в повітрі гримнуло й усі троє кинули погляд вперед.
     – А ось це вже втрутився Мет!
     Велика хмара сірого диму високо піднялася вгору, формуючи завісу, крізь яку ледь пробивалися бліді промені сонця. Як тільки Елію поглинула мла, хаотична стрілянина й канонада з вибухів посилилися. 
     – Те Хо, – не відриваючи погляду, Девід віддав наказ: – Викликай підмогу.
     Капітан Пак й без зайвих слів був готовий підняти гелікоптери, які чекали за скелею. Адже все давно вже обговорено. Як тільки вони найдуть групу, то при першій же необхідності піднімуть їх, для прикриття з повітря їхнього відходу.
    – Ми попали під шквальний вогонь! – волав в рацію силуючись перебити шум. – Повторяю, ми попали під обстріл!
       Девід же навпаки намагався бути якомога спокійнішим, але його хвилювання помітили всі.
      – Давай, дівчинко! – губи шепотіли слова, ніби чудодійну молитву. – Тільки не зупиняйся.
   Його очі настільки сильно вдивлялися, що почорніли від розширених зіниць, підборіддя загострилося, обличчя погрубішало й стало якимсь відстороненим. Не відриваючи погляду від диму, не пропускаючи найменшого його завихрення, він всім тілом подався вперед, будучи готовим в будь-яку мить відкрити вогонь. Весь стан чоловіка виглядав настільки напруженим, що здавалося, ніби всі нутрощі всередині були стягнуті тугим шнуром.
      На відміну від Девіда, Елія зараз не могла ні про що доладно мислити. Навколо неї кружляла єдина думка – бігти й не зупинятися. І вона за неї вхопилася, адже спасінні вже зовсім поряд. Спочатку все її тіло сильно сіпонулося, коли поряд пролунав вибух, їй навіть вдалося попрощатися з життя, але згодом прийшло усвідомлення, що то лише спрацювала димова міна. Від цього настало полегшення, яке надало сили, такої необхідної для швидкого бігу. Через надмірне навантаження на організм легені вже пекли пекельним вогнем. Кожний новий ковток повітря давався їй з невимовним болем, адже колючки, які зсередини впивалися в ребра, безбожно розривали груди. Але, не зважаючи ні на що, Елія без спину переставляла ноги. Ще трішки і їй вдасться знайти порятунок. Лейтенант Кім розгадав її задум і тому, як доказ цього, вона бачить тепер не тільки дим навколо себе, а й чує постріли оптичної гвинтівки сержанта Купера, що прикриває їй спину.
      Елія бігла настільки швидко, що здавалося її ноги вже не встигають за командами мозку. Але все рівно дівчина змушувала й змушувала себе прискорюватися, адже везіння не безграничне. Вона усвідомлювала, що до сих пір жива лише завдяки тому, що поки знаходиться в тумані стріляють по ній не цілячись. Ось чому вже на грані людських можливостей дівчина заганяла себе так, як заганяє коня вершник, якого не шкодує, бо ціною його життя воліє врятувати власне. І їй вже навіть примарилося, що доля у неї померти від больового шоку. В грудях на стільки сильно вже пекло, буцімто на плевру хто кинув піску і через це легені не ковзали, а терлися об ребра. Ще трішки й свідомість гуне в темноту. Але, що це? Несподівано туман мляво почав розвіюватися і поволі стали проявлятися ще нерозгадані оком обриси незнайомої місцевості. З останніх сил вона прибавила ходу, вилетіла на відкритий простір, зробила широкий випад і…
     Девід навіть не усвідомив, що сталося. Не встиг він відчути полегшення від того, що Елія, як люта фурія, летіла прямісінько на нього, як пролунав страшенний вибух і вона просто щезла з поверхні землі. Дикий рик раненого звіра оглушив округу. Закривши обличчя руками, зі страшним хрипом чоловік ринувся вперед. Те Хо, намагаючись зупинити товариша, лише схопив повітря в тім місці, де щойно той стояв. Як божевільний, Девід собою розрізав простір. У вухах аж дзвеніло, а він, не спиняючись, наближався до вирви, яка в свою чергу тупилась на нього чорню пустотою. Він не знав, що хотів там найти, але вперто наближався. А коли прибіг, то впав на коліна й руками почав обмацувати землю навколо себе. Прибитий, не розуміючи, що робить, підліз до краю ями і таки взрів те, що так відчайдушно шукав. На дні ущелини пісковика у пилюці, присипану піском й дрібним камінням побачив Елію. Від полегшення в очах ніби розвиднилось, та краще б він взагалі осліп. Її недвижиме тіло з незграбно розкиданими ногами лежало обличчям ниць, а з під нього, ніби жива істота, швидко розповзалася червона пляма.
      – Елія!!! – звіром заволав й звалився в ущелину, приземлившись біля неї на обидва коліна. – Елія! – прошепотів лише губами, згріб в обійми й повернув на себе.
     Замішання, розгубленість, безсилля – ось що довелося пережити в одну мить. Опустивши погляд донизу, ним заволодів ще й підлий страх. Тіло заціпеніло, воно стало таким нечутливим, яким стає при повному ушкодженні мозку. Дивлячись на кров, що вже повністю просочила одяг, він втратив будь-яку здатність що-небуть сприймати. І лише тоді, коли тепла липка волога почала зігрівати йому ноги, Девід ніби отверезів. «МАRCH!!!» В голові, ніби блискавиці, спливли всі знання, отримані на заняттях по тактичній медицині. Адже цей алгоритм був придуманий медиками саме для таких випадків. Він повинен допомогти не панікувати, а слідувати чіткім правилам аби швидко ідентифікувати найбільш загрозливі для життя травми, стабілізувати стан, що й призведе до збільшення шансів на виживання. Ось чому Девід зсунув Елію на землю й тремтячими руками зняв з її грудей турнікет. Швидкими й уривчастими рухами зробив петлю й затягнув якомога вище над розірваною раною. При такій рясній кровотечі до повного знекровлення організму у нього лишилося менше пів хвилини, тому, знаючи, що у кожного бійця, який виходить на бойове завдання, повинно бути не менше двох засобів для зупинки кровотечі, Девід не став шарити по чужих карманах, а проти всіх правил на виживання зірвав із себе власний турнікет й ним перетягнув другу ногу в паховій ділянці дівочого тіла.
    – Я думав, що зможу спокійно жити, їсти, спати, – бубонів, не звертаючи уваги на шум гвинтів й страшну стрілянину, що здійнялася над головою. – Мати місце, куди можна повертатися, – повзав на колінах й обмацував тіло, вишукуючи нові джерела кровотечі. – Я не боявся, ні смерті, ні кінця світу, – заїкаючись, причитав, ніби дорікав комусь. – Але я боюся не бачити тебе, – зігнувшись над розпластаним тілом, припав до лиця, струшуючи з нього пісок. – Як дурак, тільки тепер збагнув, що згаяно багато часу.
       Підсунувши під дівчину руки, положив її на свої стегна.
      – Я люблю тебе, – пригорнув так, як пригортав би малу дитину. – До безтями закохався в тебе, – прошептав у самісіньке вухо й дрібно затрясся плечами.
      Девід плакав не стримуючись. Може вперше в житті він не соромився власної слабкості, ось через що дав волю сльозам, не боячись, що їх хтось помітить.
     Ніби під великою товщею води й крізь неймовірно сильний шум у вухах, до Елії доносилися нечіткі відголоски неясних приглушених звуків. Якимсь дивним чином вони привертали до себе увагу. Хапаючись за них, як за тонкі ниті, вона помалу тягнулась до світла, яке вузькою смужкою пронизувало усю суцільну темряву.
      «Я люблю тебе.»
      Крізь пушистий ряд віїнок її очі взріли розмиті обриси, що постійно мерехтіли. «Що відбувається?» Поступово, але впевнено її свідомість приходила до тями.
      «До безтями закохався в тебе.»
     І зрештою їй вдалося впізнала голос. «Девід!? Що робить він тут?» Захотілося поворухнутися, от тільки тіло ніби паралізувало. Воно стало абсолютно чужим й неслухняним. Прислухаючись до слів і до себе, вона зрештою збагнула, що з нею могло статися.
    – Я хочу бути живою, – прошепотіла знекровленими губами, витративши на це майже всі життєві сили.
    Девід заціпенів. Йому здалося, що він марить. Тому, відірвавшись від недвижимих грудей, помалу перевів погляд на обличчя.
     – «Елія», – захотів заволати, та натомість вирвався лише сухий схлип.
     – Щоб померти поряд з тобою.
     Йому прийшлося проковтнути «їжака», аби повернути голос.
     – Не кажи більше так. Я з тобою, – витягнув з під тіла руку й потягнув її щоб витерти дівчині сльози.
    Але рука так і зависла в повітрі. Прямо над головою розірвався важкий снаряд, розриваючи в шмаття прямовисні стіни пісковика. Вибуховою хвилею Девіда кинуло вниз на дно неглибокої ущелини і кремезні плечі похилилися, притискаючи до землі понівечене тіло. Шматки гірської породи рясним дощем із каменю й зерен піску сипались обом на голови, наміряючись їх присипати. Вириваючи з пітьми останні крихти свідомості, Елія відчула, як непомірно важке тіло Девіда своєю вагою забирає в неї останні життєві сили й можливість вільно дихати. На її ще не вражений мозок, одна за одною почали падати важкі брили страшних здогадок. Воліючи не відати про загибель Девіда, її мозок відключився й свідомість провалилась у непроглядну тьму.
     – Живий? – стрибнувши в ущелину, Те Хо схопив товариша за плече й одним ривком потягнув на себе.
   – Треба швидше вибиратися звідси, – Девід різко підвівся й інстинктивно потряс головою, витрушуючи з вух противний дзвін. – Допоможи підняти її, – і йому прийшлось відхилитися аби знизу глянути на Пака.
     Картина, що предстала зору, змусила чоловіка відсахнутися. Вогкий холод зціпив кров у жилах від усвідомлення того, настільки страшного болю завдали дівчині ці відкриті рани. Уламки протипіхотної міни вирвали шматок тіла в паху, зачепили обидва стегна, зломивши при цьому ще й гомілкову кістку, яка прорвавши тканину, тепер стирчала назовні. Моторошно було дивитися й на чорні турнікети, які, немов дві гадюки, мертвою хваткою обвили обидві ноги. А ще, сильно кинулась у вічі страшна блідість худого обличчя й краплі холодного поту, що блищали на білому лобі. Блідість шкіри не маскував навіть пісок, який услав все навколо. Він також тонким шаром укрив липку від крові червону плоть. Після удару та вивернулася назовні й тепер шматками звисає з місцями розірваних штанів. В Те Хо аж клубок підступив до горла. Захисні сили організму зараз майже відсутні, тож вони не в силах захистити його від проникнення інфекції в кров, а це значить, що може настати сепсис, потім розвинеться септичний шок, що й призведе до неминучої смерті. Тому, недовго думаючи, він схопив дівчину на руки й головою махнув, подаючи знак, аби друг вибирався нагору.
     Одним ривком Девід здолав бар’єр й, широко розставивши ноги, распластався на землі. Він протяг руки аби прийняти Елію, як біля нього неочікувано з’явилася ще одна пара міцних рук і їм з легкістю вдалося підняти недвижиме тіло.
     Навколо стояв неймовірно голосний гул, який ніби перетворився на суцільний акорд зі стрілянини, вибухів й ревіння моторів. Пригинаючись якомога нижче, Девід біг до чорної брами, міцно притискаючи до грудей безцінну ношу. За ним, відстрілюючись, невідступно слідували капітан Пак й Метью Купер, прикриваючи йому спину. Вони ще не встигли добігти до кінця, а мотор натужно заревів й вертоліт потроху почав підніматися вгору. Всі четверо находу влетіли всередину і той стрімко набрав висоту, взявши курс на базу.
     – Вантаж на борту! – Купер волав в рацію, намагаючись потіснитися, аби не мішати капітану, який рачкував біля чемодану з червоним хрестом на кришці. – Передайте лікарю, що нам необхідна допомога!
     – Поклади її, – чіткими, виваженими рухами Те Хо дістав пластиковий пакет з прозорою рідиною, будучи вже готовим поставити дівчині крапельницю.
     Спершись спиною на борт фюзеляжу, Девід не міг наважитися роздійняти руки. Йому здавалося, якщо він покладе Елію на залізну підлогу, то вона просто щезне, як зникає сухий пісок, що сиплеться крізь широко розставлені пальці. Ось чому дивився на азіата повними розпачу очима й ледь помітно хитав головою.
      – Їй потрібно, хоч чимось допомогти, – Те Хо усвідомлював, що зараз Девід заціпенів, тож мовив без жодної тіні жалю до нього. – А інакше ми не довезем її живою!
  Від сказаних слів війнуло холодним морозяним вітром й свідомість капітана Брауна різко протверезіла. Він нахилився й обережно поклав дівчину, а потім відсахнувся, ніби обпечений, адже Те Хо, не церемонячись, вже всадив в неї товстелезну голку.
    А серед притихлого плацу Стівен стояв й безглуздо тупився кудись перед собою. Сторонньому оку могло здаватися, що зараз він абсолютно байдужий. Так міг подумати будь-хто, тільки не Діана. Вона стояла неподалік біля евакуаційної каталки й не зводила з нього очей. Від її прискіпливого погляду не могли сховатися справжні хвилювання. Єдина земна істота, яка з дитинства знаходилася біля дівчині, що без свідомості летить в гелікоптері, тепер мала неприродну блідість. Щелепи бідолашного чоловіка зціпилися настільки міцно, що на вилицях повиступали жовна. Груди посилено смикалися, а кулаки стискалися так, що хрумтіли пальці. А ще він постійно відкривав рот, щоб пересохлим горлом проковтнути слину, від чого адамове яблуко під бородою несамовито ходило ходуном.
    Звістка про поранення Елії вибила землю у Стівена із під ніг, але згадавши, що саме від його холоднокровності залежатиме людське життя, йому довелося швидко прийти до тями. От тільки це не завадило лікарю, як навіженому, погнатися на пункт управління й змусити оперативного чергового негайно вийти на зв’язок з екіпажом. Поговоривши по рації з Метью Купером, він до найменших дрібниць дізнався по стан Елії й характер її поранення, дав чіткі рекомендації для підтримання життєдіяльності організму й повернувся назад. Намагаючись передбачити всі непередбачувані обставини, які можуть виникнути під час екстреної операції, він зв’язався з банком крові й почав ретельно готуватися до її проведення. А коли приготування закінчилися, то не зміг спокійно чекати в клініці, а прийшов на плац й вже пів години безцільно тупцює на одному місці. Кожна хвилина, витрачена впусту, нещадно забирає шанси на виживання й на швидке відновлення організму в після операційний період. А він без сумнівно буде складний! Тож Стівену вже здавалося, що цьому тяжкому очікуванню не діждати кінця, але зненацька щось різонуло обрій й з величезною силою над головою загуркотіли мотори.
    Як завжди пілот приземлив «вертушку» впевнено й надзвичайно плавно, від чого момент, коли колеса торкнулися землі, був абсолютно не відчутним. Мотори ще не встигли заглушитися, а з відкритої брами по черзі почали вистрибувати військові. Стівен стояв на місці й чекав миті, коли винесуть Елію. І, як тільки його погляд спіткнувся об Девіда з ношею на руках, кивнув головою, даючи знак санітарам слідувати за ним, й ринувся вперед. Він не зводив з дівчини очей, намагаючись роздивитися настільки ж сильно вона постраждала. Два чоловіки, ніби два танкери, з жахаючою швидкістю наближалися один до одного, а зустрівшись, спинилися, як спиняються якоря, досягнувши морського дна. З моменту знайомства зі Стівеном Девід вперше по-справжньому був радий його бачити. Не зводячи з суперника очей, з рук в руки передав йому Елію.
      – Врятуй її, – і відступив, адже це вже не його поле бою. – Тепер вона в повній твоїй власті.
   Стівену навіть не прийшлося повертатися, каталка сама під’їхала йому під руки і він обережно опустив на неї закривавлене тіло. Від того, на що прийшлося дивитися, у грудях стало пусто, а нервовий спазм холодним кільцем міцно стиснув горло. І це не тому, що рани виглядали жахливо, за час хірургічної практики й не на таке довелося дивитися, а через те, що перед ним лежала людина, яку до безтями кохав. Вперше в житті Стівен засумнівався. Він напевне не знав, чи вистачить у нього знань, навиків і вмінь врятувати її. Рани настільки сильно були забруднені, що інфекції не минувати, тай не відомо, яких наслідків завдало знекровлення організму внутрішнім органам. Зараз він все підлатає, а от що буде потім? Цього ніхто не здатен передбачити.
     І поки лікаря долали сумніви, двері в клініку відчинилися навстіж. Стівену прийшлось відступити, аби пропустити вперед каталку й двох санітарів. А як тільки вона проїхала дверний просвіт, він рушив слідом. От тільки йому так і не вдалося зробити бодай би один крок. Сильна чоловіча рука міцною схопила його за зап’ясток, тому прийшлося зупинитися.
      – Врятуй її, – Девід дивився з таким безмежним розпачом в очах, що Стівену по-справжньому стало його шкода.
     Але він нічого не сказав, лише глянув з під лоба й мовчки опустив очі на скріплені руки. І одному з чоловіків нічого не лишалось, як смиренно розчепити зімкнуті пальці.
     – Він зробить все необхідне, – Те Хо торкнувся плеча товариша, як тільки двері в клініку зачинилися. – Й не допустить, аби з нею щось сталося.
    Два чоловіки з низько схиленими головами лишились стояти на порозі в цілковитій самотності. Девіду здалося, що саме зараз його серце обірвалося й важким каменем впало на землю. Він навіть прикрив рукою груди, аби приховати рану, що зіяла.
    – Не знаю, кого чекало моє серце, і стільки доведеться чекати ще, але я знаю одне, – Девід заговорим тихим могильним голосом. – Я повинен дочекатися. Якщо бог і справді священний, тоді я попрошу його дозволити найти свою людину, ту, яка не бачитиме в мені лиш зовнішню красу чи статус, і яка захоче розділити зі мною всі тяготи. – Весь масивний корпус чоловіка повернувся суцільною глибою й чорні очі глянули в розкосі очі азіата. – Те Хо, не важливо, чи в майбутньому будемо ми багатими, чи бідними, я вже зустрів цю жінку. І покохав. Сам щойно збагнув, що саме в ній є все те, що так довго я шукав.
     Відповіддю на таке несподіване одкровення слугувала тиша й ледь помітне похитування голови. Знаючи про неприборканий норов свого товариша, капітана Пака турбували геть інші мислі. Від його питливого ока не укрилось те, що на плацу стоять два вантажні гелікоптери, яких приготували до вильоту. Ними їх відправлять на аеродром, а вже звідти дорога проляже на Батьківщину. Тож зараз треба якось втамувати гарячу голову й втлумачити в неї думки про необхідність збиратися. Через декілька годин у них зникне законна підстава знаходиться в цій країні. А він тепер не може поручитися, що Девід не збунтується й цим самим задасть зайвого клопоту всім. Й при цьому, не вирішивши свого питання.
      – Ходімо, – ще раз, заспокоююче, торкнувся його плеча. – Принаймні зараз необхідно здати зброю.
      І остільки Девід стояв, він легенько штовхнув у широку спину.