Плата за врятоване життя

     Елія навіть не збагнула, як провалилася у глибокий сон. Єдине, що вона запам’ятала тоді, і що бентежить до нині, так це сором за своє безстидство. При вспомині про ті нотки хтивості, які спонукали її до прояву ініціативи, змушували горіти все лице. Здавалося, якщо зараз вона підніме очі, то всі відразу дізнаються про ті відверті любощі. Ось через що дівчина сиділа з чашкою у руках, низько похнюпивши голову.
      Девід не сподівався так зарані її знайти. Попрощавшись з нею на світанку, він повернувся у бунгало, переодягнувся і, аби прогнати сон, пошукав Пака, щоб уже разом з ним зайти до кав’ярні.
     – Те Хо, – йому відразу вдалося помітити дівчину у глухому кутку. – Візьми мені каву, а от свою випий сам, – і не помічаючи, настільки сильно видовжилося лице товариша, попрямував до відокремленого круглого столика.
      Якусь мить Елія тупо витріщалася на чоловіка, який, не поспішаючи, направлявся прямісінько до неї.
     – Гадаєш я красивий? – заглядав у вічі, надіючись розгледіти, що ж тепер вона про нього думає.
     – Щоб ти знав, гарні чоловіки завжди сексуальні, – випалила, навіть не задумуючись.
     – Невже? – й нахилився, аби краще розгледіти її лице.
     – А хіба ні?
     Її розгубленість його потішала.
     – Ти зробила зачіску? – посміхаючись, Девід відсунув стілець й сів напроти.
     – Ти помітив?
     – Для мене прибралася?
     – Ні. Ти ж не казав, що прийдеш, – не знаючи якої реакції очікувати, вона ніби злякалася.
     Девід теж трохи побоювався за минулу ніч. Але зараз йому подобалося як вона виглядає. Їй не все рівно – значить не шкодує про те, що між ними сталося.
     – Не дивись на мене так, – зупинила його погляд, адже той ніяк не міг відірватися від її пухких губ.
     – С тобою все гаразд? – відкинувши жарти, запитав те, що насправді страшило.
     – Я в порядку.
     Дівчина знітилася, а Те Хо збагнув – між цими двома вчора дещо сталося.
     – Я не шкодую, – прошепотіла лише одними губами.
   – Ваш напій, – чоловік з екзотичною зовнішністю саме підійшов до столика, тримаючи у руках дві філіжанки з кавою.
     Елія підняла очі й злякалася. Їй уже доводилося бачити цього чоловіка, тож тепер хвилювалася, чи не почув він останні слова, сказані нею.
     – Необхідно заснувати приз за невчасне появлення! – Девід прочитав всі страхи Елії. – Перше місце тобі гарантовано, – й знизу глянув на товариша, якого абсолютно не бентежило, аж настільки відверте невдоволення.
     Пак дійсно, лише задоволено хмикнув й урочисто поставив на стіл запашний напій.
     – І не звертай уваги на цю нахабну посмішку, – чоловік, що сидів, продовжував злитися.
   От тільки на відміну від нього Те Хо внутрішньо радів. Девід захищає Елію, чим і показує свою непохитну прив’язаність до неї.
   – І хоча його настирливість іноді доводить мене до сказу! – багатозначно глянув вгору і не без гордощів сказав: – Для мене він те ж саме, що рідний брат!
    – Мем, – перехопивши ініціативу, чоловік з азіатським розрізом очей представився. – Пак Те Хо до ваших послуг! – і виструнчився, ніби перед високим начальством.
     – Рада нашому знайомству! – чомусь від щирої посмішки Елії стало комфортно і вона геть забула про свої страхи. – Приєднаєтеся до нас?
   – Може іншим разом? – йому щось підказувало, що зараз настала та мить, коли Девід зможе використати дівчину, аби змусити її вийти за того заміж, тож відкланявся й швидко пішов, залишаючи двох на одинці.
    Як тільки Пак зник, Девід і справді наважився поговорити. Взагалі то він серйозно й відповідально відносився до шлюбу, але річ в тому, що сам не вірив в справжнє кохання, тож ніколи не планував одружуватися. Але зараз…
     – Елія, – хоч ні на що не сподівався, все ж таки рішив не відступатися. – Нам треба одружитися.
  Не втримавшись, дівчина, яка саме відсьорбнула щедрий ковток кави, раптово вибухнула приглушеним пирском. Рідина темного кольору дрібними бризками розсипалася по столу. Її залишки з рота витекли і на підборіддя, а потім густими краплями ще й покапала на дівочі груди.
     – Вибач, – схопивши серветку, Елія спочатку промокнула лице, потім швидкими та уривчастими рухами почала витирати стіл. – В тебе з головою все в порядку?
      – Ти натякаєш на те, що я здурів?
      – Принаймні ти про це здогадуєшся!
   – Нам необхідно серйозно поговорити, – чоловік подався наперед, всім видом демонструючи, серйозність ситуації.
    – Нам не має про що говорити, – дівчина так само нахилилася, підкреслюючи, що їй абсолютно байдуже до його грізного виду.
     – Послухай, – Девід нетерпляче пойорзав на стільці. – Мій батько має надію, що по приїзду в Штати я одружуся.
     – Чомусь мені здається, що мене це аж ніяк не обходить, – і вона безтурботно почала розглядати кінчики тендітних пальців.
    – Ти не повинна себе вести так, ніби тебе це не стосується! – споглядаючи відверту байдужість, Девіду здавалося, що у нього ось-ось увірветься терпець. – Я хочу на тобі одружитися. І я одружуся! – сказав таким тоном, мовби все вже давно вирішено. – І в цьому шлюбі беремо участь ми удвох.
   – Що ти маєш на увазі? – в її очах все це виглядало настільки сильним божевіллям, що вона абсолютно не переймалася. – Ти не маєш до мене жодного відношення!
   – Я не можу в це повірити! – він зірвався з місця, а потім, злякавшись, що його нестриманість приверне увагу, швидко сів.
     – Тоді не вір, – тепер Елія встала з твердим наміром піти.
     – Ти куди зібралася? – схопив за руку й силоміць потягнув донизу. – Я ще не договорив.
     – Мене це більше не цікавить.
     – Ми з тобою переспали, – голос перейшов на шепіт.
   – І що? – Елія не могла повірити в те, що відбувається. – Невже ми живемо в якомусь середньовіччі!? – висмикнула руку й, не вагаючись, покинула кав’ярню.
      – Тоді підпиши зі мною контракт, – Девід наздогнав її уже надворі.
      – Ти про що? – останні слова, в буквальному сенсі слова, пришпилили дівчину на місці.
    – Якщо не хочеш виходити за мене заміж по-справжньому, то стань дружиною на папері, – в його очах вона не знайшла жодного натяку на жарт.
     – Якщо ти так продовжуватимеш, мені прийдеться зникнути з бази ще до твого від’їзду.
     – Такий твій план? – Девід злився, що у нього нічого не виходить. – Як би ми не намагалися, нам не уникнути нашої долі!
    – Якої ще долі!? – Елію почали долати сумніви. – Ти пробач мені.
    – За що вибачаєшся?
    – За те, що вчора сталося. Повір, я ні про що не шкодую, – вона підступила ближче аби і він побачив, серйозність її намірів. – Я ніяким чином не хотіла загнати тебе у кут. Це було моє бажання!!! Тому не потрібно відчувати вину і одружуватися зі мною.
     – Елія, – Девід схопив її за плечі й грубо смикнув на себе. – Я егоїстичний придурок, тож роблю це за ради свого блага, – з під густих брів він поглядом повів по окрузі. – Я не можу тут це обговорювати. Зустрінемся увечері.
     От тільки згадавши про вчорашні наміри поговорити, обоє раптово знітилися.
     – О дев’яті у цій само кав’ярні. І ти повинна прийти.
     – Гаразд.
   Не вагаючись, вона згодилася, адже серед людей їй і справді нічого страшитися. І ховатися від зустрічі виглядало б тепер по дурному, тому обоє попрощалися і розійшлися в різні сторони.
     Цілий день Елію не покидали тривожні думки. Баламутили спокій й сумбурні слова, сказані Девідом. Йдучи вже на зустріч, вона ніяк не могла втямити, які неприборкані сили змусили його говорити про одруження? Навіть якщо припустити неймовірне, то як це зробити? Через п’ять діб у нього закінчується контракт. Про що він думає? Вони знайомі трохи більше двох місяців. Навіщо всі ці складнощі? Чому не можна просто поїхати? І без цих зайвих балачок душа не на місці. А їй же, ще доведеться пережити і його від’їзд! Елія аж головою струснула, скинула нав’язливі думки й прискорила шаг, поспішивши на зустріч.
      На відміну від неї, думи про весілля навпаки повністю обліпили голову Девіда. І йому не хотілося їх відганяти. Від них уже мізки закипали, а він все не здавався й постійно гадав, як змусити дівчину підписати з ним шлюбний контракт. Після першої невдалої спроби він став більш ґрунтовніше готуватися до другої. Для початку поговорив з Паком й запропонував назначити зустріч з юристом, з яким у того склалися приятельські стосунки, аби обговорити умови, що допоможуть узаконити угоду. Потім усамітнився й приступив до складання самого контракту. До завдання підійшов відповідально. Він подовгу замислювався над кожним пунктом, адже від правильно підібраних слів залежало не тільки його майбутнє. Також йому не хотілося аби Елія запідозрила, що з його боку присутній хоча б найменший натяк на підступ. Звичайно, було би краще щоб вони одружилися по-справжньому. Від цієї непроханої думки, навіть посмішка заграла на вустах. Потім, наткнувшись на жорстоку реальність, вона так само поспішно зникла. Для таких бажань і справді занадто зарані мріяти. От тільки він не відступиться. Хай хоч так, але обов’язково одружиться. Нутрощі перевертались всередині лише при згадці, що його насильно намагатимуться схилити до шлюбу проти власної волі. З дитинства йому вселяли відповідальність перед сім’єю. І він багато вже чим встиг пожертвувати за ради процвітання її бізнесу. От тільки зараз, непідвладний характер змушував діяти. В майбутньому у нього не вистачить мужності відверто нехтувати проханням батька. Попри всі складнощі їхніх стосунків, тільки вони осталися один в одного. Тож, забігаючи наперед, рішив обіграти долю й скористатися шансом, який допоможе уникнути небажаних суперечок. А ще, що не менш важливо, у такий спосіб він не втратить Елію, адже якщо вдасться здійснити задумане, то по приїзду в Штати вона сама почне шукати з ним зустрічі. А там у нього з’явиться більше часу для того, щоб знайти привід не розривати шлюб й утримати її біля себе. Ось чому знадобляться послуги юриста. А те, що вони стануть потрібними, він не мав жодного сумніву. В будь-якому випадку йому прийдеться скористатися правом й змусити платити за врятоване життя.
      Завершивши роботу з паперами, Девід поспішив на зустріч. Збудження гамірливого робочого дня поволі спало і оксамитові крила ночі турботливо окутали схолонувшу землю. Та варто було йому перетнути плац й зайти в помешкання кам’яного будинку, як одинокі стогони вечора змінилися безперервним, густим гомоном приглушених людських голосів. Не зважаючи на те, що в залі зараз доволі свіжо й прохолодно, йому відразу вдалося відчути теплий подих затишку. Спинившись на мить у високому дверному просвіті, він ступив всередину й з тривогою почав вдивлятися в сутінь напівтемного, переповненого людьми приміщення. Намагаючись не привертати до себе уваги, Девід пройшов у найглибший куток кав’ярні й сів за пустий столик, який Пак з Говардом, навмисно сівши поряд, охороняли й нікого не підпускали до нього. Вмостившись зручніше, він поклав поперед себе папери й з нетерпінням став очікувати на прихід Елії. Поки її піджидав, крадькома покосився на сусідній столик.
     Остін Говард – сорокарічний чоловік невисокого зросту, присадкуватий, але доволі міцний на вигляд. Його каштанове трохи хвилясте волосся обрамляло покритий глибокими зморшками низький лоб. Очі великі, пильні, блищать з під густих чорних брів, які зрослися на переніссі й виглядають як одна довга брова. Сам ніс великий, лопатоподібний з помітною горбинкою. Губи тонкі, виразні. Шкіра смугла, гладко вибрита. Девід ще розмірковував, що така ярка зовнішність легко запам’ятовується, а незначний порух біля дверей вже почав привертати до себе його увагу.
    Елія спинилася в порозі й, шукаючи чоловіка, що призначив зустріч, повела очима по залу, придивляючись до людей, які сиділи за столиками й мирно гомоніли, попиваючи ароматну каву. Пробираючись всередину, вона впевнено наближалася, але ніяк не могла знайти місце, де на неї чекають. Девід позвав її по імені. Через декілька митей погукав знову, от тільки Елія так само мовчала й безцільно крутила голово. Щоб її зустріти, він встав. І лише тоді, коли підвівся, вона його узріла.
      – Що це? – як тільки всілась, без передмов спитала про конверт, на який постійно тупилася.
      – Підпиши зі мною контракт, – чоловічі руки дістали з нього папери й посунули їх до дівчини.
      Окрім підготовки самого контракту, Девід цілий день думав над самими словами, які скаже увечері. А знову вийшло все не так, як планував. Одне запитання не по плану і все вилетіло з його голови.
     – Скажи, – Елія трохи подалася наперед й пильно глянула в очі. – Що саме ти не зрозумів зі слів, сказаних мною раніше?
      – Для початку прочитай.
      – Гадаю, що це не для мене.
      – У тебе талант приводити мене в ступор, – він відкинувся на спинку барного крісла, тамуючи в собі злість. – Аж серце йокає.
      – Я все рівно не підпишу.
    – Невже не цікаво? – одна брова, ніби сита п’явка, звиваючись, полізла вгору. – Чому просто не прочитати?
     – Гаразд, – вона потягнула папери до себе. – Якщо від цього тобі стане легше, чому б і ні! І справді цікаво, що надумав.
    Елія перегорнула титульну сторінку, на якій чорним по білому написано «шлюбний контракт», і, не поспішаючи, приступила до чтива.
    Девід її не підганяв. Він взагалі звівся і відійшов до буфетної стойки. Топтався біля неї й віддаля стежив за виразом обличчя дівчини. В міру того, як вона читала, її охоплювали дивні відчуття. В наслідок чого, замість радості на обличчі появлялося неприховане обурення. Тож, повертаючись назад й тримаючи в руках дві чашки кави, чоловік внутрішньо готувався до важкої розмови.
     Елія навіть не помітила напій, що появився перед нею. Її очі безцільно блукали в просторі, а важке сумне чуття, навіяне прочитаними словами, огорнуло душу. Вона не могла не визнати серйозності представлених намірів. Кожний пункт контракту чітко визначав конкретну ціль. В словах не відстежувалося навіть найменшого натяку на підступну підлість. І вона дійсно могла б підписати цей контракт, тим паче складений він таким чином, що їй насправді ніщо не загрожує. Усього-на-всього їй потрібно оформити офіційний шлюб, а через шість місяців, коли повернеться в Штати, домовленість можна буде скасувати при першому ж її бажанні. І жодними зобов’язаннями, чи умовами вона не стане обтяженою. Друга сторона не має жодного права перешкоджати, переконувати, або вмовляти будь-якими методами на продовження офіційних відносин. Також, аби попередити непередбачувані обставини, шлюб дозволено розірвати в односторонньому порядку. І першочергове право на розірвання взаємин надається стороні «А», в якості якої виступатиме сама Елія. А ще, в самому низу, додавався пункт, де мова заходила про матеріальну компенсацію. Розмір грошової винагороди за дотримання й виконання усіх пунктів даного зобов’язання знову оголошуватиме сторона «А». І що не на жарт бентежило, так це те, що не існувало жодного обмеження.
    Елія з легкістю могла б підписати такий контракт. Але не зараз. А тоді, коли ще не любила. Необхідно залишатися чесною. І перш за все перед собою! Адже для неї не секрет, що таємно вона не один раз мріяла постояти з Девідом біля вівтаря. Ось через що це стане вже не угодою, а справжньою хитрістю, яка дозволить їй обманом вийти заміж.
     – Навіщо це тобі? – вона склала папери й акуратно поклала їх на стіл.
   – Знаєш, – Девід не відвертав погляду. – Доля двох людей іноді неймовірна. Можна сказати один одному мільйони слів, але ніщо не зрівняється з миттю фізичної близькості, – він ліктями сперся на гострий край стільниці й усім тілом подався вперед. – Почуття накривають. І все! Вони пара.
     – Обман ніколи не стане правдою, – в підтвердження слів косо глянула на контракт.
     – Я знаю, – його погляд потускнів.
     – Тоді в чому річ?
    Девід мовчав. Він не міг ось так з ходу пояснити, що за плутанина й безладдя коїться у нього на душі, і як змістовно обґрунтувати причетність до всього цього самої Елії?!
    – Сьогодні я багато думала, – поки він мовчав, вона продовжила. – Спочатку мені здалося, що я обтяжую тебе. Але пізніше раптом збагнула, що вчорашня ніч тут ні до чого. І якщо це я зробила помилку, то лише мені одній нести відповідальність за неї.
    – Це не було помилкою! – Девід ледь не зірвався з місця, намагаючись захистити те, що між ними сталося. – Я не помилявся. Мої дії не були хибними.
    – Мої теж, – дівчина за столом усім корпусом подалася наперед, пильно заглядаючи в очі своєму співрозмовнику. – Тоді навіщо все це? – її рука лягла на папери. – Тепер ти не зможеш прикритися тою зустріччю.
     – Просто підпиши цей клятий контракт, – майже по складах процідив слова крізь міцно стиснуті зуби. – Тут присутній юрист, що засвідчить законність цієї угоди.
      – Ти ж не хочеш, щоб я його розірвала?
      – Я надрукую новий.
     – Ні, – Елія змогла протистояти погляду, що змушував діяти проти власної волі. – Думаю, я вже не зможу його підписати.
    – Чого? – Девід різко заспокоївся, адже прийняв, що проханням діло не виграти, тож швидше за все прийдеться задіяти шантаж. – Гадаєш не твоє?
     – Ти не готовий до розмови, – Елія різко встала. – Більше мене не шукай.
    І лише тоді, коли вона встала, її погляд впав на сусідній столик. Одного чоловіка їй вже доводилося бачити, а от інший тупився на неї з неприхованим інтересом. Дівчина фізично відчула на собі неприємний прискіпливий погляд, що відверто обмацував кожен вигин її точеної фігури. І військова форма йому не завадила розбурхати в собі невидиму хтивість. Аби відігнати бридке відчуття, що наскрізь пронизало юну плоть, вона очами пошукала Пака, адже сьогодні саме завдяки його щирій посмішці їй стало комфортно. І справді Елія не помилялася. Теплий погляд, окрім розуміння й підтримки, виражав і те, від чого коліна зігнулися й тіло смиренно опустилося на стілець. Перевівши свій погляд, їй довелося пересвідчитися, що Девід не розгнівався. Його охопило почуття нестерпного душевного болю.
    – Я згадала, що не випила каву, – рішила зостатися, адже свідомість підказувала, що у всьому цьому є «підводні камені», які їй ще доведеться знайти.
   Маленькими ковтками Елія попивала каву й косилася на чоловіка, не насмілюючись заговорити. Схиливши голову, Девід мовчав. Він не знав, що зараз сказати. Як розповісти дівчині, що його дід, який народився в бідній сім’ї, виховувався далекими родичами, тому що батьки майбутнього магната загинули, коли тому виповнилося 8 років. Свій перший статок Дункан Браун заробив на інвестиціях в газову та нафтопереробну промисловість. А коли вже в статусі найбагатшого жителя Техасу він помер у віці 75 років, його спадок оцінювався в п’ять мільярдів доларів, який успадкували двоє його дітей з різницею 1%. Контрольний пакет акцій перейшов у спадок старшому сину. У свою чергу Уільям і Дейвіс Брауни перенаправили весь свій бізнес в Нью-Йорк, створивши там дві династії спадкоємців бізнес-імперії «Brown-Group». З роками компанія виросла в справжній диверсифікований холдинг. З тих пір вартість сімейного бізнесу виросла приблизно на сімдесят мільярдів доларів. Час йшов й нащадки третього покоління почали вступати в права спадкоємців. Десять років тому старшу дочку дядька Дейвіса – Ренду Браун – було вибрано виконавчим директором ради директорів. Друга донька Елізабет не залучена в оперативне управління бізнесом, але вона активно займається благодійністю. А от їхній менший 31-річний брат являється самим молодим мільярдером в штаті Нью-Йорк. Щоправда свій статок Роб не заробив, а просто отримав у спадок. На відміну від нащадків Дейвіса, династія спадкоємців Уільяма в останні роки переживала непрості часи. Тим не менш сім’я ще впевнено зберігає контрольний пакет акцій, що означає – вона залишає за собою право ефективно відстоювати власні інтереси. По суті капітал двох сімей Браунів з річною виручкою 86 мдлр. фактично контролює президент компанії – Уільям Браун.
    Остільки спадщина успадковується від батька до старшого сина, то з самого дитинства Девіда, як колись і Уільяма, готували до відповідальності за фінансове благополуччя усього роду Браунів. От тільки його ніколи не приваблювала така безрадісна перспектива. Будучи людиною творчого складу мислення, він більше цікавився вивченням природничих наук, тож волелюбність натури здригалася лише при одній згадці, що в майбутньому йому прийдеться цілими днями просиджувати в стінах закритого офісу. Девіда вабили пригоди, мандрівки, екстремальні види спорту. Фізично витривале, правильно розвинуте тіло прагнуло руху й неабияких навантажень, а не усидливості за спогляданням цифр та різноманітних формул. Саме це й викликало розбіжність поглядів, які в свою чергу породили непорозуміння між батьком і сином. Їхні вперті, непоступливі характери, як однойменні полюси, завжди відштовхувалися, а постійні суперечки призвели не тільки до відчуженості, а й до неприязні один до одного.
     А от Джозеф, на відміну від Девіда, обожнював точні науки й був абсолютною протилежністю своєму старшому брату. Вся біда полягала лише в тому, що йому не пощастило народитися першому. Саме це й визначило його подальшу долю. І те, що він набагато більше перевершував брата розумом й хистом, а ще мав вроджену здатність внутрішньо відчувати найменші коливання фінансового ринку, для Уільяма Брауна не мало жодного значення. Він був одержимий привілеєм первородства, що теж не на жарт злило Девіда, адже Джозеф для нього не тільки молодший брат, він став його віддушиною. Різниця в три роки, саме той вік, що дозволяв братам зріднитися й мати інтереси спільні для обох.
    Джозеф ріс хворобливим хлопчиком і Джанет Браун опікувалася ним більше, ніж будь-коли своїм старшим сином. Але це ніколи не викликало ревнощів зі сторони самого Девіда. Бронхіальна астма, потім ревматична лихоманка і його брат для однолітків швидко став доступним об’єктом насмішок і биття. Та тривало це недовго, лише до тієї пори, коли він випадково став свідком того, як заховавшись у ванній кімнаті, Джозеф маскував синці на обличчі, а на тілі дезінфікуючим розчином обробляв подряпини та не глибокі порізи. Ця картина настільки глибоко запала в душу, що брат за ради брата змінив життя. В підлітковому віці Девід вже мав статуру, яка могла служити моделлю для художників, що зображують анатомічно правильне людське тіло, тому він поступово став тренувати і Джозефа. За декілька років постійних тренувань той позбувся хворобливого вигляду й перетворився на фізично розвинутого молодого парубка. Але чого ніяк не вдавалося домогтися Девіду, так це жаргонного прізвиська, яке мертвою хваткою вчепилося в горло брата. Та що там казати! Не рідко він і сам називав його – «ботаном», адже Джозеф аж занадто багато часу приділяв навчанню в ущерб богемському життю. У психологічному аспекті, за глибоким переконанням Девіда, саме його брат більше за нього підходив на роль генерального директора імперії «Brown-Group». Він володів рисами характеру, що мають вирішальний вплив на управлінську діяльність. Наприклад дисциплінованість, яка залежить від самоконтролю, внутрішньої організації й усвідомлення власної соціальної ролі. Також Джозеф був володарем високої відповідальності, особистої гідності і компетентності. Мав відчуття розумного ризику й творчо підходив до розв’язування виниклих проблем. Молодший внук старшого сина Дункана Брауна славився високою працездатністю – це постійне прагнення бути кращим, комунікабельністю – здатністю установлювати контакти, а також гнучкістю, розумінням ситуації й гострим сприйняттям нових потреб. От тільки усі ці якості ніяк не вражали Уільяма. Його непохитна віра впевнено стверджувала, що особистісні риси керівника належать лише старшому сину. Саме він спроможний стійко переносити стреси, здатний домінувати, завжди впевнений у собі, креативний, емоційно врівноважений, відповідальний і незалежний. І цей перелік не вичерпує усього багатства характеристики Девіда, про що й свідчить його постійне прагнення до самовдосконалення. Згідно спостережень світових дослідників, не всі, хто відмінно навчається, стають умілими керівниками. Тому, навіть якщо не зважати на перевагу первородства, Уільям Браун ніколи не дозволить стати у керма управління компанією молодшому сину, тож саме ці обставини й зруйнували усю його сім’ю.
   Перші дзвіночки непорозуміння й незначні суперечки, які з роками переросли у відверте протистояння між батьком та сином, почалися саме з питань керівництва компанією. Девід відверто не бажав визнавати, що колись, підкорившись сімейній традиції, йому прийдеться успадкувати президентство й стати офісним хробаком лише через те, що він старший син. Його непідвладний характер наполегливо ігнорував покладені на нього обов’язки й на перекір несправедливій долі займався кар’єрою, яка вимагала рішучості, неабиякої відваги й нелюдської витривалості. Ні в якій мірі фізично розвинутий чоловік не бачив себе пасивно сидячим у кріслі президента фінансової корпорації. Він взагалі вважав, що управляти фінансами повинен той, хто має до цього хист, бажання й можливості. А краще Джозефа з цим ніхто не впорається. Та й яка різниця, старший чи менший син потурбується про благополуччя сім’ї!? Головне результат. І Девід радів, що саме брат звалить на себе цей важкий тягар, ще й про нього попіклується! А йому краще застосувати свої знання й навики там, де на його думку, вони більш потрібні. Яка проблема?
    Але проблема існувала. Плани братів безжалісно рушив батько. Він не бачив Джозефа на «престолі». Хоча Уільям щиро визнавав розумові здібності сина, він також мав переконливі докази, що Джозеф піддається вмовлянням й легко йде на поступки, через що може змінити прийняте рішення. Йому не вистачить стійкості, адже у нього відсутні навички лідера. Аби не брат з нього ніколи б не вийшло того, чим зараз він є. З висоти прожитих років і з власного досвіду, Уільям Браун дивився в майбутнє, прораховуючи кроки на багато років наперед. Варто лише глянути на гордовиту поставу Девіда і з легкість можна впізнати, хто ж насправді являється ватажком зграї, адже для решти мешканців всесвіту подібна вільність просто неприпустима. І повагу до себе він не доводить агресією, не тисне авторитетом, а просто демонструє її. Навіть Уільям прийняв мудрість, харизму й силу власного сина, яка здатна підкоряти поведінку тих, хто знаходиться поряд.
    Також біля своїх синів він волів бачити супутниць щось на кшталт «альфи-самиць» – вірних й розсудливих особин, що ніколи не зрадять, глянувши на інших чоловіків, бо в їхній сім’ї пара вибирається раз і на завжди. А ще, окрім мудрості й жіночої краси, дружина правонаступника має бути грошовитою, вміти вести бізнес, або паралельно брати участь в його управлінні. І така незначна дрібничка, як любов, жодним чином не бралася в знаки. А якщо обраниця не має значного статку, чи не особа їхнього рівня, то на відносини зі спадкоємцем годі й сподіватися. Сторонній людині без вигідних знайомств та відповідних зв’язків нізащо не увійти в закрите суспільство магнатів. Там, за зачиненими дверима, існують геть інші відносини. Повага до себе оцінюється у відповідності до кількісті нулів на банківському рахунку. Але, попри всі нерушимі правила, Маргарет Уокер вдалося зайти «всередину». А про неї не скажеш, що дівчина бідна, вона навіть мала власний невеликий бізнес. І все рівно навіть це не стало їй в нагоді.
     В той злощасний вечір, коли розгорілася чергова сварка, Девіду не пощастило знаходитися вдома. Він лише став свідком, як Джозеф вискочив з дому, голосно гуркнув дверима й сів за кермо свого автомобіля.
     – Поверни його! – Джанет Браун вибігла слідом. – Він зараз не втому стані, аби сідати за кермо! 
     Стурбований вигляд матері змусив Девіда без зволікань поспішити за братом. І йому навіть не потрібно було розпитувати, що стало причиною для суперечки. З тих пір, як брат зустрів Маргарет, в домі поселився неспокій. І чим більше батько тиснув на сина, аби той розірвав стосунки з дівчиною не їхнього кола, тим сильніше пручався Джозеф. І в цьому протистоянні нікому не судилося стати переможцем.
     Того року осінь, як на зло, видалася дощовою, холодною та вітряною. Вчепившись обома руками в кермо, Девід пильно вдивлявся у невелике півколо лобового скла, очищеного «двірниками», й не зводив очей з двох габаритних вогників автомобіля, що на шаленій швидкості мчався попереду по блискучій дорозі. Рясні краплі дощу оскаженіло били по асфальтованому покриттю, через що від води воно блищало, ніби бездоганна гладь срібного дзеркала. Не зважаючи на ненайкращі умови для швидкісної їзди, стрілка на спідометрі показувала швидкість більше ста двадцяти кілометрів за годину. І тільки тоді, коли вона постійно продовжувала підійматися, Девід відчув, як десь глибоко всередині у ньому почала зароджуватися незвична тривога. Неясні відчуття, що може статися щось страшне і непоправиме, змусили його до упору натиснути на педаль газу. І майже в ту ж мить серед непроглядного нічного мороку й стіни із дощу почувся не тільки шум мокрої дороги, а й скажений свист коліс. Здійснилися найстрашніші передчуття. Джозеф не справився з керуванням і на очах у брата його автомобіль декілька разів розвернуло, стукнуло об бар’єрне огородження, а потім викинуло на зустрічну смугу. Від масивного удару авто на декілька метрів підлетіло вгору, перевернулося в повітрі і, не збавляючи швидкості, врізалося в грузовик…
      Причаївшись, Елія тихенько сиділа й не зводила очей з чоловіка, що сидів напроти. Їй не відомо, що саме згадував Девід, але від її прискіпливого погляду не укрилося те, як до невпізнанності судорога перекосила його гарне лице. Від споглядання настільки всепоглинаючого болю, дівчина вже пошкодувала, що зажадавши пояснень, розпочала важку для нього розмову. Ось чому, коли він підняв очі й прямо глянув на неї, вона відсахнулася, ніби від вогню.
     «Як передати людині, яка ніколи не відчувала сили кровних вузів, про фізичні страждання через втрату рідної душі?» Адже там, стоячи на колінах з холонучим тілом брата на руках, Девід помер і сам. І до нині в смерті Джозефа, і в своїй теж, він неспинно звинувачує батька. З тих пір минуло вже вісім років, а біль не стихає. Навпаки, вона лише посилюється, коли згадується, що трагічні події спровокували ще й хворобу матері. Джанет Браун важко перенесла смерть молодшого сина. А згодом їй довелося ще й пережити суровий вирок страшного діагнозу. Рак молочних залоз дозволив жінці тільки на два роки прожити довше за сина. Це була остання ниточка, яка пов’язувала батька з сином. І вона розірвалася! Саме це і змусило Девіда обірвати всі зв’язки із середовищем, в якому випало народитися. Він навмисно приїхати в країну, де з легкістю можна втратити життя. От тільки не сталося, як гадалося. Час невблаганно збігав й невмолимо робив своє. Свідомість оживала. Непрохано, одинокими ночами, його часто навідували думки, що попри стійке небажання, а доведеться вертатись додому, адже загибель брата, то лише злощасний ланцюжок непередбачуваних обставин, які неблагополучно склалися, що й привело до страшних наслідків. А ще він визнавав, що саме від нього в недалекому майбутньому залежатиме життя й благополуччя не тільки його родини, а й декількох десятків тисяч співробітників та їх сімей. Так, він не перестав звинувачувати батька. Він й досі не в силах вибачити його. Але, попри небажання, потрібно ставати у керма й управляти компанією, заснованою ще дідом. І жодним чином Девід більше не допустить повторення подібної історії. Ніхто не змусить його одружитися проти власної волі. Але він також підозрював, що розмов на подібну тему не оминути. Хоча й сам усвідомлював; рано чи пізно, а прийдеться одружуватися. Але то вже станеться з власної волі, а до того всі ті розмови стануть лише зайвим каменем для спотикання на шляху до примирення з батьком. А з ним син бажав налагодити стосунки, бо тільки вони зосталися один в одного. Ось чому необхідний цей шлюб. Це захистить його від непередбачуваних обставин, розставлених пасток й надасть запасний козир в складній грі, в яку прийдеться вступити, варто лише стати на рідну землю. А ще, що не менш важливо, йому вдалося знайти дівчину, з якою думка про шлюб ставала не огидною.
      – Чому б нам просто не попрацювати разом? – цими словами він зізнавався собі, бо все, що намірявся розповісти, то лише відмовки. – Знаю, тобі не зручно і в деякій мірі в цьому повинен я, – ні із-за яких обставин він не дозволить собі втратити Елію. – Краще вважай, що я негідник. Може від цього тобі стане легше.
    – Ти негідник? – пам’ятаючи про біль, яку довелося підгледіти, захотілося проявити милість. – Мабуть пройти мимо плачучої дівчини ти не зможеш.
     – Справді? – схопився за «соломинку» й простягнув конверт. – Якщо я хороший, тоді підпиши.
  – Не можу, – голос вже не випромінював виклик, а швидше за все демонстрував відверту непосильність.
    Девід не зводив з Елії очей. Які слова підібрати, аби дівчина хоча б на мить увійшла в його становище? Все, що колись вона мала – це вона сама. У неї ніколи не було жодних зобов’язань перед сім’єю. І їй ніяк не відчути той тягар відповідальності, який накладають гроші. Й тим не менш, більше за все йому чомусь хотілося одружитися саме на ній. Про справжній шлюб говорити рано, вона підозріла, швидко не підпускає до себе людей, тож не повірить в щирість намірів. А це значить, щоб виграти партію в шахи, йому потрібно ретельно прораховувати кожен хід.
    – Ти іноді замислювалася над тим, що таке любов? – для розв’язання проблеми рішив зайти з іншого боку.
     – Я її ще не зустрічала.
     – До недавня я теж.
     – Якщо ти натякаєш на те…
    – Зачекай, – кинувши руку вперед, зупинив розмову. – Забудь про нас з тобою. Але благаю, подаруй мені трохи більше часу аби діждатися свого кохання.
     – А ти розмовляв з батьком? – їй насправді важко розібратися у всіх складнощах сімейних стосунків. – Ти говорив йому, що хочеш одружитися на тій, кого покохаєш?
     – В моїй ситуації одна любов не допоможе.
     – Але, – Елія ніяк не відчувала до чого може призвести почата розмова. – Чи врятує тебе кохання?
     – Я впевнений в цьому, – ніби павук, Девід помалу продовжував розставляти пастки.
    – Ти також з тих людей, хто вірить, що любов долає все? – сказати, що в її голосі прозвучала іронія, це не сказати нічого. – Що вона приносить тільки щастя, радість і хоробрість?
   – А з ними біль, провину й печаль, – ніби зубами, Девід вигриз собі місце в діалозі. – Відчай, страждання, а також сили, щоб все це подолати, – на мить зупинився й продовжив. – Ось, що таке любов в моєму розумінні!
     – І хто ж тебе научив усьому цьому? – не без заздрощів Елія вражалася.
     – Божевільна любов до жінки!
     Іскорки приємного подиву в очах дівчини згасли.
     – Я називаю її мамою, – він уловив нотки зміни настрою, але без хизування мовив: – Знаєш, я також хочу відчути таку ж любов, яку довелося пережити їй. І не дивись на мене так. Ти навіть не уявляєш, стільки всього цікавого можна дізнатися, поки находишся у відносинах!
      – І знати не хочу, – Елія відчула, ніби щойно ступила у «сипучі піски».
     – По-перше тобі добре, – Девід продовжив, не зважаючи на роздратованість співрозмовниці. – По-друге ти навчаєшся бути терпимим. Ну, а втретє уважним.
    Елія вперше брала участь у такій розмові, їй було цікаво і водночас ставало не пособі. А ще, неочікувано для себе, вона помітила те, що так ретельно приховував Девід. Цю його романтичну сторону не кожному вдається підгледіти.
     – Продовжуй, – від захоплення вона несвідомо підперла бороду. – Ти що, плейбой?
     – Але і плейбої бувають вірними! – його не збентежив образливий вигук. – Знаєш, я вірний, як вітер!
    – Як це? – від щирого подиву кулак сіпнувся, борода з нього злетіла і дівчина ледь не звалилася зі стільця. – На те він і вітер, що віється, де заманеться.
   – Ти не права! – він насолоджувався невимушеною розмово. – Північний вітер дме з півночі, а от південний лише з півдня. І по іншому не буває! Вони вірні своєму напрямку!
     – І ти такий?
   – Я не плейбой. І хоча на перший погляд так не скажеш, але я досить пасивний й дослухаюся до іншої думки. Я не стану робити те, чого не хоче дівчина.
   – Ти зараз смієшся наді мною?
   – Не тобі судити мене, – він не ображався, адже усвідомлював, що вона має повне право на недовіру.
   – Аби ми зустрічалися й постійно знаходилися разом, ти сильно здивувалася би.
 – Пасивний? «Ще сміє казати таке після тої ночі?» – на щоках Елії замайоріли два масивних багрянця. – «От що до пасивності, я сумніваюся».
   – Вау!!! – Девід виглядав, як свята наївність. – Що з тобою?
   – Нічого!
   – Мислі 18+ ?
   – Ну, досить уже! – Елія і дійсно виглядала так, ніби її спіймали на «гарячому». – Годі на сьогодні цих балачок, – починаючи вставати, вона долонями сперлася на край стільниці. – Гадаю ми з усім розібралися, тож більше не знаю чим і допомогти.
    – Зачекай хвилинку, – сила захвату руки настільки сильно тиснула їй на кисть, що дівчина поволі сіла на місце. – Хочу дещо дізнатися з приводу тебе.
   – Ніщо не змусить мене діяти проти власної волі, – її очі покосилися на контракт, ніби на ядовиту змію.
   – Забудь про нього, – і для більшої переконливості, подалі відсунув папери. – Дай відверту відповідь на одне питання.
    В очікування наступних слів, дівчина вся внутрішньо підтягнулася.
    – Як ти поставишся до людини, яка завинила тобі, а борг не воліє віддати?
   «Хух!» Від того, що запитання не про любов і не з приводу підписання контракту, Елія з шумом видихнула й повністю розслабила м’язи.
   – А борг великий?
   – Ну, – чоловік зробив вигляд, ніби глибоко замислюється. – Можна оцінити за ціною в життя, – сказав і прицільно глянув на дівчину.
    – Ого! В такому випадку я б зневажала таку особистість. Все має свою ціну і за все потрібно платити.
    – А якщо вона вперто не бажає сплачувати борг?
    – Тоді змусь, або забери силою.
    Девіда повністю влаштовував такий хід розмови. Тож, не поспішаючи, мовив:
    – Підкажи як.
   – Ну, не знаю як у вас, у діток з повноцінними родинами, а у нас в дитячому притулку швидко з цим розібралися б.
    – І як? – не говорив, а медом мазав.
   – Затягли б у якусь потаємну схованку й силою відібрали те, що належить віддати, – не помічаючи блиску, який зазвичай появляється в очах хижака, що майже спіймав здобич, Елія узагальнила сказане:
     – Я зубами вчепилася б, але не відпустила своє!
   І на доказ почутого Девід помітив, що підсвідомо два маленькі кулачки міцно стиснулися. Це означало одне – у житті їй неодноразово доводилося саме так і вчиняти.
     – Ти впевнена в цьому?
     – Так! – з поважним видом знавця, вона оголосила вирок. – А інакше ніяк!
     – Тоді остання порада від тебе, – Девід нахилився наперед і Елія, з готовністю допомогти, точно так нахилилася теж. – Де знайти цю потаємну схованку?
      – Для чого? – перевела погляд й заглянула в очі, які вже, піджидаючи, дивилися на неї.
      – Для того, щоб затягти до неї тебе, – у вимовлених словах, навіть натяку не прослизнуло на жарт.
    – А до чого тут я? – і останні слова виявилися зайвими, адже Елія раптом збагнула, що Девід не тільки загнав її у пастку, йому навіть вдалося щільно зачинити у ній дверцята.
     Від усвідомлення того, що вона сама, власними руками підписала собі вирок, у неї різко отерпли коліна. На додачу ще й пам’ять послужливо змалювала картину, як чоловік, що зараз сидить на проти з наглою впевненою міною на обличчі, ціною власного життя кинувся її рятувати. І голос у вухах підло нашіптував її власне ж зізнання, що вона й справді завинила йому життя. Все, що відбувається в житті – це не стихійні обставини. Все, що стається, має свої причини й наслідки.
     – Так не чесно, – це вже не була людська мова, швидше за все цей шепіт нагадував останній видих істоти, що помирала. – Ти обманув мене.
      – А інакше ніяк! – відповів її ж словами.
     І Елія не розізлилася, вірніше на це вона не мала жодного права. В тому що сталося, лише її вина, адже не змогла гідно оцінити свого супротивника.
     «І заміть, – це вона сказала собі. – Не змушував, не вдався до шантажу, а обставив все так, що не підписати тепер вже не можливо».
       – Я ніби нарвал у чужій зграї.
     – Про що ти говориш зараз? – Девід злякався, що непомірним натиском міг ненавмисно образити дівчину.
      – Ну, знаєш в природі трапляються випадки, коли нарвал через те, що заблукав, живе в зграї білуг. І я, наче той нарвал, живу в незнайомому «океані» з чужими «білугами», тому що всі відрізняються від мене, – тихий голос настіж відчиняв душу перед чоловіком, за якого прийдеться вийти заміж. – Мені було нелегко пристосуватися. І є багато «китів», що ненавидять мене. Але все в порядку, – вперше їй захотілося, аби Девід по-справжньому її почув. – І нехай моє життя незвичне й своєрідне, воно цінне для мене. Адже це моє життя! І ти спас його. Через це я відплачу тобі.
     Рука настільки важко потягнула на себе папери, що Девіду раптом захотілося її зупинити. От тільки слова, сказані таким само тихими тоном, зупинили всі його благі наміри.
     – Я вірю, ти хороша людина і не зрадиш віру в тебе. Мені буде боляче, якщо ти так зробиш. Ця рана сильно болітиме й не загоїться навіть за великий проміжок часу, – Елія взяла ручку, яка не відомо де взялася, й акуратно поставила підпис.
        Девід витріщався, як дурний. Він не міг повірити, що так легко домігся свого.
         – Я думаю ти ангел, посланий мені мамою.
         – Що?
        Мабуть її слова, її ж саму, увігнали в глибокий в транс, тому що вона, ніби щойно проснулася.
        – І що тепер?
   – Як і обіцяв, законність угоди в присутності свідка засвідчить юридична особа, – трохи повернувшись, Девід віддав Те Хо папери, уже підписані обома сторонами. – Завтрашній день прийдеться витратити на підготування всіх необхідних документів аби укласти законний шлюб. Ну, а після завтра у нас весілля!
      – Твої рідні ніколи не приймуть цей шлюб, навіть якщо він фіктивний.
      – Ми дорослі люди і нам не потрібен нічий дозвіл.
     – Це лише тому, що зараз ти загнаний в кут, але пізніше ти захочеш кинути мене, – Елія настільки сильно знітилася, що навіть пошкодувала про те, що взагалі відкрила рот.
    Яке кому діло до того, що з нею станеться через пів року! Це фіктивний шлюб. Чітко все обумовлено. Які претензії можна пред’явити до нього? От тільки пропри всі визначені умови, глибоко в душі вона визнавала, що після розлучення їй стане боляче. Романтичність молодої натури жадала справжнього весілля. І як будь-яка дівчина світу, з самого дитинства вона теж про нього мріяла. А що отримала? Видимість, яка розвіється, як ранковий туман, при першій же нагоді?
    – Ти не можеш зараз замовчати, – якщо все правильно вдалося відчути, то зараз Девід повинен почути щось дуже важливе. – Я ніколи не дізнаюся про що ти думаєш, якщо ти мовчиш.
     Елія усвідомлювала, що їй уже не вісімнадцять, не двадцять, а двадцять вісім!!! Як було б добре, аби це була її справжня доля. І не важливо, коли і при яких обставинах вона з нею зустрілася – результат був би той самий. Це ще один спосіб описати життя.
     – Я не знаю, що чекатиме на мене, – видавила із себе, мов би з сухої бадилини останню краплю води, і замовчала.
     Девіду настільки сильно захотілося перехилитися через стіл й міцно пригорнути її до себе, що він насилу зміг всидіти на своєму місці.
    – Я знаю одне – я ніколи тебе не покину! – і у нього вистачило сміливості у всіх на виду долонями накрити тендітні руки. – Як би ми не намагалися, нам не уникнути цього.
     – І що тепер робити?
     – Просто прийняти це.
     – Мене не покидає відчуття, що ми робимо непоправиму помилку.
    – Ти не можеш відмовити, – його раптом пройняв страх. – Ти підписала папери, – на додачу ще й прийшло усвідомлення, що йому не заспокоїтися, аж поки вони не поставлять підписи на акті державної реєстрації шлюбу.
    Від безвиході Елія звісила голову на свої груди. Вона з усіх сил намагалася осмислите все те, що сталося щойно. Але все рівно, попри логічні доводи розуму, в голові варилася суцільна каша. Так, вона закохалася, от тільки їй ніколи не вистачить снаги відверто зізнатися у своїх почуттях. Як і раніше її долав непереборний сором. Та й існувало дещо непоясниме. Між ними незримо стояла нездоланна стіна. Постава, правильність мовлення, манери тримати себе – відверто свідчили, що швидше за все вона не пара цьому чоловіку. Вона взагалі не пара тому, у кого є батьки! Від гнітючих думок аж головою затрусила. «Невже дитячі цькування настільки глибоко засіли всередині, що до сих пір не вдається відійти від комплексу сироти?» Піднявши очі, дівчина збагнула, що її вуста й справді стануть запечатаними назавжди.
     Девід мовчав. Він міг усвідомити, яка саме смута коїться в голові бідолашної дівчини. Йому навіть трохи стало її шкода, але ні при яких обставинах й докорах сумління він тепер не відпустить її. І це не через те, що заманулось одружитися, а через те, що шосте чуття нашіптує – лише він сам здатен захистити дівчину, яка до нестями сподобалася йому. Нікому, окрім себе самого, він більше не довірить її, і жодному не дозволить образити. Підсвідомо у нього вже дозрів план. Він захищатиме її, але для цього йому потрібна сила. І він доб'ється її шляхом цілковитої влади. Елія Еванс навіки залишиться його законною дружиною, й ніхто не перешкодить цьому, навіть вона сама. Він не винен, що покохав, і не йому під силу контролювати процеси, які безконтрольно відбуваються у його тілі.
    – Що не так? – він першим порушив мовчання, бо ніяк не вдавалося відвести погляду від затятої зморшки, що засіла між її бровами.
     – Останній пункт контракту, – Елія раптом підняла голову. – Ти не боїшся, що за розлучення запрошу занадто велику суму?
     – Ні.
     – А якщо заберу твій дім? – виглядало так, буцім то сама вже боялася.
   – Навіщо ж забирати!? – його байдужість вражала. – В будь-якому випадку половина вже твоя. А знадобиться, то віддам весь.
    – Ти нестерпний! – Елія дратувалася. – Тобі здається, що ти все передбачив? Але, якщо ми неправі, то життя само внесе корективи і розставить все по своїх місцях. І від цього мені стає страшно.
    – Не переймайся так! – Девід не вірив власним очам, бо дівчина, яка розуміється на розмінуванні авіабомб й майже щодня дня стрічається із смертю, зараз боїться, ніби малолітнє дівчисько, якихось забобон.
     – І ще одне, – остільки Девід замовчав, вона продовжила. – Наш шлюб повинен залишитися в тайні.
     – За це також не хвилюйся.
     – Але про нього знають уже двоє, – і погляд свій скосила на сусідній столик.
     – І за це не думай. Я потурбуюся, щоб інформація не дійшла до лишніх вух.
     – Як тільки усе вщухне, ми розлучимося так само тихо.
     Девід не відповів і вона прийняла мовчання за цілковиту згоду.
     – А тепер, якщо все узгоджено, то мені краще піти, – їй захотілося втекти перш, ніж почуття до цього чоловіка повністю поглинуть її.
     – Я проведу тебе, – тіло подалося вперед і почало вставати.
      От тільки Елія його зупинила.
     – Не треба, –  її погляд благав підкоритися.
     – Але все гаразд? – очі напроти виражали страх.
     – Так, – і тут дівчина ніби щось згадала. – Давай завтра не стрічатися.
     – Чому? – під грудьми неприємно колупнуло.
     Елія явно відчула присутність тривоги й чекання чогось неприємного, тому поспішила відповісти.
     – Я обіцяю, що підпишу всі необхідні папери, але завтра мені хочеться побути на самоті.
     – Гаразд, – почувши обіцянку, прийшло заспокоєння. – Тоді о першій годині дня я чекатиму на тебе біля штабу.
     – Я прийду вчасно, – важкою ходою, ледь переставляючи ноги, Елія пішла на вихід.
     «Цікаво. Я зараз виграв, чи програв?» – сидячи за столом, Девід проводжав її в спину.