Запрошення на Новорічний корпоратив

         А от думки Девіда навпаки не були настільки приємними. Заложивши за голову руки, він лежав у ліжку й декілька годин поспіль безперервно тупився в стелю. Нічний морок ніяк не міг схилити чоловіка до сну. Вражене почуття гідності змушувало його не спати. Жінки поряд нього завжди купалися в розкоші, деякім з них навіть пощастило отримати діаманти, а Елія настільки щиро зраділа безглуздому зонтику за десять доларів, що це боляче ущемило його завищене самолюбство. «Хмизу в огонь» додавало ще й те, що на ринку він не здогадався розкрити парасольку, тому, сидячи в лікарняні палаті, не знав куди дівати очі від сорому через її пришелепуватий дизайн. По всіх фронтах ізганьбився! У всій «красі» продемонстрував дівчині повну відсутність почуття власного стилю. Саме тому Девід лежав, буравив очима стелю й гарячкувато думав, як реабілітувати себе в її очах.
      Глянувши на годинник, розум, враховуючи сими годинну різницю в часі, швидко збагнув, що в Штатах 7-ма година вечора. Зіскочивши з належаного місця, він увімкнув нічник, підключив ноутбук й, бігаючи пальцями по клавіатурі, швидко почав друкувати товаришу лист. Будь-яке використання мобільного зв’язку на території військової бази та поза її межами суворо заборонено, мобільні телефони конфіскували в перший день по прибуттю, тож листи через електронну почту – це єдиний доступний зв'язок із зовнішнім світом, який лишався без обмежень у вільному доступі. Щоправда ще існувала спеціальна телефонна урядова лінія, але вона повністю контролювалася й використання її в особистих цілях також не дозволялося. У своєму листі Девід надавав чіткі рекомендації щодо дизайну єдиної в світі пари туфель. А на пошиття свого замовлення він виділив термін рівно п’ять діб, бо в противному випадку вони йому просто стануть непотрібними. За тиждень до закінчення строку військової служби на військовій базі зустрічатимуть новий рік і Девід рішив піднести Елії ще один дарунок, уже на власний розсуд, й запросити її в якості своєї супутниці на новорічний корпоратив. Усвідомлюючи настільки непосильну задачу він поклав на плечі бідолашного Енді Міллера, власника взуттєвої фабрики в Массачусетсі, Девід ще раз уважно перечитав лист й натиснув на слово «відправити». Тільки тепер його сумління потроху почало заспокоюватися і вже ближче до світанку він зрештою заснув.
        Цього ж ранку Елії зняли шви. Після проведеної лапароскопії через 1-2 дні пацієнт може покинути стаціонар, але Стівен ще на одну ніч затримав подругу в клініці й лише наступного дня виписав її для реабілітаційного відновлення. Аби реабілітація пройшла швидко й без ускладнень Елія чітко виконувала рекомендації хірурга й жодним чином не порушувала дієту. Десять-чотирнадцять днів – це час, за який у більшості пацієнтів повністю відновлюється працездатність. Минуло сім днів, а Елія вже відчувала себе настільки відновленою, що готова була приступити до виконання бойових завдань в будь-яку мить. Дні, проведені в цілковитому гультяйстві, не приносили жодного задоволення. Неробство, як виявилося, це непосильний труд. Воно вгонить в депресію, адже крім виконання службових обов’язків, на військовій базі зайнятися нічим. Від надлишку вільного часу зникло відчуття щастя. Вихідний день через те й видавався цінним, що наставав він після виснажливого робочого тижня.
         Якщо раніше Елія навідувалася в клініку лише для того, аби побачитися зі Стівеном, то зараз вона кожного дня приходила сюди, щоб поговорити з Діаною. До цього часу її життя нагадувало чистий аркуш білого паперу. Жодного мазка переживань не виднілося на його глянцевій поверхні, настільки бідним воно виглядало через повну відсутність емоцій родинних зв’язків. Після тієї нічної розмови, Елія ніби «підсіла» на наркотик. За дуже короткий період часу вона здолала всі стадії наркотичної залежності. Діана дала їй можливість відчути «смак» забороненого. Отримавши турботу «сестри», вона стала більш досвідченішою в питаннях стосунків в середині сім’ї. Ейфорія, що виникає на другій стадії вживання наркотичних речовин, викликала бажання знову відчувати себе комфортно в її компанії. Саме у зустрічах з Діаною Елія бачила можливість отримання швидкого задоволення. Їй подобалися їхні розмови, що й привило до третьої стадії – появи психічної залежності. Як закінчений наркоман, який відчуває сильну ломку на четвертій стадії, й нестерпний фізичний біль при відміні вживання, Елія невідступно слідувала за Діною, постійно розпитуючи про сестер та брата. Слухаючи її неспішні теревені, кожною клітиною свого тіла вона щосили намагалася уявити себе на їхньому місці.
      Діану такий розклад не зовсім влаштовував. На відміну від Елії їй не вдавалося відчувати аж настільки піднесеного настрою. Постійна присутність так званої «подруги» хлопця, що подобався їй, м’яко кажучи, сильно дратувала. Водночас бідолашна дівчина усвідомлювала, що це не провина Елії. Навпаки, швидше за все, це вона сама зайва в їхніх стосунках. Але по при всі незаперечні доводи розуму й логіки, їй все рівно хотілося триматися від неї якомога далі. Її цілком влаштовувало, що та колись доволі рідко навідувалася в клініку й на короткий час, а не так як зараз, зранку й до пізнього вечора снувала за нею невідривним хвостиком. Єдина причина, яка заважала Діані грубо відштовхнути від себе сироту, так це очі агатового кольору, в яких світилася непомірно велика жага до знань про життя в повноцінній родині. Ось так вона і страждала. А ще душевних мук додавало й те, що її жіноча інтуїція здається помилилася й зробила хибний висновок. Девід зник. Більше тижня минуло, а його ніде не видно, ще й Елія жодним словом не обмовилася про нього.
       А Девід і радий проводити біля дівчини не тільки вільний час, він взагалі ладен від неї не відходити! Але служба в країні, де постійно проходять бойові дії, не давала змоги цього зробити. Службові обставини складалися так, що у нього в принципі не виникало можливості зустрітися з дівчиною, хоча би на коротку мить. Та якби й випав такий шанс, він би вже не насмілився скористатися ним відкрито. На військовій базі існують загально прийняті правила, які варто поважати. Спілкування військовослужбовців різної статі не заборонені, але це лише до тих пір, поки між ними не виникають стосунки. Аби уникнути проблем у вигляді незапланованої вагітності, пару з легкістю можуть розлучити, ще й так влучно, що в майбутньому ті навряд чи зможуть зустрітися. Але що гріха таїти! Нерідко траплялися й протилежні випадки. Як в будь-якому обмеженому суспільстві й, не зважаючи на складні обставини, навіть війна не ставала перепоною закоханим для укладання шлюбу. От тільки це швидше виключення, ніж саме правило. Тому капітан Браун вів себе обережно. Підстава, на кшталт невинного провідування колеги в госпіталі, нині скінчилася. Ніяким чином йому не хотілося підставляти Елію. Він усвідомлював, що після його від’їзду, до дівчини кардинально може змінитися ставлення не тільки високопосадовців, ай рядових колег, з якими пліч-о-пліч їй постійно прийдеться знаходитися в стресових ситуаціях. До неї зникне довіра, як до кваліфікованого фахівця, й повага, як до людини, що не піддається емоціям. Адже від її морально-психологічної стійкості й цілеспрямованості мислення залежатимуть людські життя. І навіть Стівен тут нічим вже не допоможе. Тож, поки вони «друзі», їй ніщо не загрожуватиме. Та нажаль жодні доводи розуму та здоровий глузд не завадили Девіду пальцями натиснути на тангенту і, мов навіженому, проти власної волі заволати на весь бронетранспортер, як тільки його очі узріли фігуру, що одиноко брела пильною вулицею.
     Нічого не підозрюючи, Елія знову направлялася в сторону клініки. Глибоко засунувши руки в кармани, вона неспішно ступала й носком від берця підкидала дрібні камінці, що потрапляли їй під ноги. Гострий слух дівчини в мить піймав рокітливий гул важкої військової техніки. Тож, уступаючи їй дорогу й не піднімаючи голови, тендітна постать спиною притиснулася до кам’яної стіни. Не очікувано для себе, її боковий зір уловив порух, який змусив підвести догори зацікавлений погляд. Кремезний чоловік, що вперто наближався, не зупинявся, а навпаки, широко крокуючи, тільки прискорював свій хід. І нехай форма від поту та піску повністю змінила колір, лице осунулось, а на щоках з’явилася триденна щетина, їй з легкість вдалося впізнати Девіда.
        – Елія!!! – не зупиняючись, він наскочив на неї й, не стримуючи емоцій, одним порухом руки грубо згріб в обійми.
        Йому більше не сила себе стримувати. Його настільки переповнювали почуття, що зникло будь-яке поняття, чого саме зараз, понад усе захотілося її обняти!? Там на завданні, коли вони потрапили в засідку, прийшло чітке усвідомлення: якщо він зараз зникне, то більше ніколи не побачить її. Тоді стало настільки страшно, що зараз він відірвався від дівчини й поглядом пошукав її очі. Осмислення того, що навіки можна щезнути з лиця землі й не розказати про своє кохання, виявилося страшнішим, ніж сама смерть.
         – Я кохаю тебе! – роздійняв обійми, повернувся й вскочив в бронетранспортер, який очікував уже поряд.
          Елія забула куди треба йти. Його слова розбурхали в душі сум’яття, а безладне клуботання думок створили в голові суцільний безлад.
      Сім днів й шосту ніч поспіль слова: «я кохаю тебе», ніби підземні поштовхи, безперестанку руйнують стан душевної рівноваги, перетворюючи її на груди грубого каміння. Ці прості слова вибили опору з під ніг. З’явилося відчуття невпевненості, а головне народилася вразливість. Від неї фізично хотілося захиститися, прикривши собі спину. Ця ділянка тіла, мовби оголилася, тому й виник незахищений простір, через який можна отримати підлий удар. І Елію це до біса злило. В неї не було матері, такої як в Ахілла. Бажаючи зробити свого сина безсмертним і невразливим, жінка скупала його у священних водах річки Стікс. Купаючи, вона тримала своє дитя за п’яту, тож до неї вода не торкнулася й п’ята залишилася беззахисною. Ахіллес виріс й став непереможним воїном. Однак в одному з боїв стріла, спрямована рукою бога Аполлона, вразила його в п’яту, і герой загинув. Елія не бажала собі такої ж участі. Окрім себе одної її нікому захистити від «стріли» випущеної Девідом. А він для неї – ахілесова п’ята! Вона не мала жодного наміру зустріти смерть на розміновуванні, коли її розсіяність та примарні ілюзії про любов, стануть свідками її безглуздої гибелі. Якщо їй вдасться відчути, що потрібна комусь, то вона розслабиться і це стане початком її кінця! Ось чому життєво необхідно впорядкувати звичний хід думок, відновити душевний спокій й з ясним розумом та чистими помислами приступити до виконання службових завдань. Нарешті Стівен надав їй для цього дозвіл. Сьогодні остання доба її звільнення, а їй ніяк не вдається зосередитися й не думати про слова, які взагалі воліла б не слухати.
       Сон, як водою змило. Аби провітрити мізки, Елія вимушено встала й вигнала себе на свіже повітря. Денна задуха вже спала. Нічна прохолода бадьорила, приємно окутуючи тіло. Теплими хвилями вітер дув їй в лице й лоскотав шию тонкими локонами, що вибилися з туго затягнутого пучка. Аби заховатися від людського ока, яке може наглядати за нею через камери відеоспостереження, вона відійшла від казарми, трохи пройшлася вулицею, а потім, ніби ненароком, притиснулася до стіни й, ніким не поміченою, під схроном чорної ночі шмигнула в щілину між двома ангарами. За ними існувала вузька ділянка вільного від спостереження простору, адже камери на стіні висіли так, що записували те, що відбувається за колючим дротом. Таким чином від ангару й до загорожі утворилася смужка землі, яка ні під яким кутом не потравляла на відеозапис.
       Спершись спиною на стіну, жадібно вдихаючи свіже повітря, Елія не мала сили відірвати очей від безмежжя, що рівною гладдю предстало перед її затуманеним зором. Навколо було зовсім тихо. Навіть шелест грайливих піщинок біля ніг здавався їй великим шумом.
        Девід себе не видавав. Із-за рогу, ніби хижак на полюванні, тихо любувався «здобиччю», надаючи змогу дівчині насолодитися тишею й побути на самоті з власними думками. Він давно підстерігав Елію. Сподіваючись на випадкову зустріч, декілька разів підходив до її бунгало. Але, піймавши облизня, кожного разу так і уходив ні з чим. Сьогодні теж зневірився її побачити. Навіть розвернувся щоб піти. Та несподівано боковим зором уловив порух у кутку ока. Ще й місячний серпанок слугував помічником. От тільки йому здавалося, що і без його участі, якщо не очі, то серце точно впізнає Елію у непроглядні тьмі. Адже він доладно ще не розгледів чорну постать, а у грудях скажено почало стукати. Мабуть саме цей стукіт й змусив дівчину повернути голову у його бік.
        – Що ти тут робиш? – вона мовила, як тільки погляди їхні зустрілися.
       Мовчання й не рішучість доля тих, хто програє. Але Девід себе таким не вважав. Тому, покинувши засідку, він приближався, притискаючись до стіни.
       Обоє не знали як себе вести. Те поспішне зізнання змушувало бентежитися обох. Елія не відала; варто їй щось зараз відповісти, чи зробити вигляд, що нічого не сталося? Девід теж маявся думками, бо не розумів, чи відштовхнув від себе дівчину, яка лише трішки почала звикати до його присутності?
         – А ти?
         – Рішила подихати.
        Підставляючи місяцю юний лик для огляду, дівчина повернулася й чоловік несвідомо залюбувався спокусливою вродою.
         – Можна біля тебе постояти?
         – Здається ми помилилися у виборі професії.
         Не вимушена посмішка дозволила йому стати поряд й так само спертися на стіну.
        – Що ти маєш на увазі?
        – Навіть для того, аби полюбуватися місяцем, нам приходиться ховатися.
       Не повертаючи голови, Девід покосився на дівчину. «Невже почне вдавати, що нічого не сталося? Але я не міг тоді промовчати. Втрачений шанс – це завжди шкодування.»
         – Елія…
         А Елія, мовби цього тільки й чекала. Кішкою дикою повернулася й долонею прикрила Девіду рота.
         – Не кажи нічого! – і усвідомивши, що сталося, руку відкинула так, ніби її щойно вдарило струмом. – Мені чомусь здається, що ти помиляєшся. Якби не війна тут, то там ми ні за що б не зустрілися.
        – Але зараз ми тут і разом!
       – Я знаю.
       – Тоді в чому річ?
      – На війні, коли в будь-яку мить можна втратити життя, почуття загострюються і їх важко розпізнати. Те, що важливо тут, в мирній цивілізації не має великого значення.
       – Що ти намагаєшся сказати? – Девід не зводив з неї очей.
       – Ти заплутався.
      – «Стільки б не мучив її, а відповідь одна і теж. Як не сумно визнавати, – чоловік признав свою поразку – але це ганебна невзаємна любов.»
     Несподіваний шурхіт позаду змусив обох зачаїтися. Елія глянула на ручний годинник й миттю збагнула, що це патруль. Їй самій неодноразово доводилося ходити саме цією стежкою, яка вела вздовж колючого дроту навколо усієї військової бази. От тільки зараз вона не в тому становищі, аби її помітили. Але двоє досвідчених військових не піддалися паніці, у пошуках порятунку їхні погляди скосилися й помітили тонку смужку чорної тіні. Її утворював виступ цегляної кладки. Зробивши пару невеликих кроків, обоє пересунулися вбік й чорнота їх повністю проковтнула. Притиснувшись до стіни, Елія стояла так, ніби вся просочилася в неї. Девіду, аби вміститися в обмеженому просторі, довелося тілом накрити дівчину й таким чином перетворитися з нею на єдине ціле. Від близькості двох тіл всі органи чуття загострилися. Тілесний дотик й тепло людського дихання викликало в обох подразнення рецепторів шкіри, що й породило стан нервового збудження. Дискомфорту додавали ще й делікатний стан, в який вони потрапили, й місце їх знаходження. Девід нутрощами відчував шкодування Елії про рішення сюди прийти. Це проявилося в тремтінні руки, яка мимоволі лягла йому на груди, і в гупанні серця, що в буквальному сенсі слова вискакувало з її грудей. В нічній тиші цей стукіт здавався настільки сильним, що його з легкістю зміг би почути й патруль. Чоловік усвідомлював, в якому неприглядному становищі вони обоє опиняться, якщо їхню присутність помітять. Однак міняти щось зараз, то стало б фатальною помилкою. Щоб хвилини в очікуванні, коли їх побачать, не здавалися вічністю, він руками охопив дівчині голову й долонями прикрив їй вуха. «Може це хоч якось поможе?»
        Від несподіваного рішення Елія підвела очі догори. Неочікувано його дії допомогли, бо переставши чути наближення кроків, серцевий ритм поволі стишився, а вона, несподівано для себе, перестала боятися.
       Дві постаті, не зважаючи на те, що патруль повз них пройшов мимо, незворушно стояли й наскрізь проймали один одного затятими поглядами. Девід першим прийшов до тями. Вкрай обережно, аби не порушити крихку ідилію, відсторонився від дівчини, але при цьому не відірвав від неї жодної своєї руки. Продовжуючи стежити за кожним порухом її брови, за дрижанням повік й трепетом принадних вуст, він, ніби під дією потужного магніту, помалу почав нахилятися наперед. Його зір, затуманений бажанням, нічого не бачив, окрім дівочих губ, які, мовби розквітлий бутон, манили до себе гріховною насолодою.
        Елія не зворушилася, а навпаки приречено стояла й очікувала чогось неминучого. І ось, коли пара вуст практично зустрілася, якимсь дивним чином плечі дівчини зіщулилися і цей порух, майже неуловимий для людського ока, змусив чоловіка зупинитися.
      – Не бійся, – руки опустилися і мимоволі тіло випросталося. – Я ніколи і нічого не зроблю проти твоєї волі.
         – Я не боюся! – мовила з випалом, бо й справді не злякалася.
         – Краще б ти боялася, – і він відступив на один крок назад. – Бо так навіть ще гірше.
     Вперше Елія не знала, що відповісти. Завдяки «підвішеному» язику вона завжди чітко уміла висловлювати свої думки, та зараз весь звичний їх хід заплутався в лабіринтах розгубленості. Ніяк не вдавалося добрати належні слова, аби пояснити, що ж насправді сталося. Вона не ненаївна дурненька дівчинка, щоб злякатися чоловічого потягу. З цим вона якось впорається! Тим паче, що чоловік, який стояв поряд, й справді нічого не вдіяв би проти її волі. Вся його натура, стиль мовлення, вишукані манери, принципи поведінки відверто свідчили, що перед нею стоїть джентльмен в повному сенсі цього слова. Не в поцілунку річ. Відверто кажу Елія навіть до кінця не збагнула, що ж насправді намірився зробити Девід. Його відвертий погляд, нахил голови зворушили вспомини і це призвело до того, що на коротку мить вона майнула в минуле.
         – Не хочеться з тобою розлучитися та зараз мені краще піти.
         Слова, вимовлені крижаним тоном, допомогли дівчині розв’язати складну загадку.
         – Ти не огидний мені!
         – Твоя відстороненість красномовно доводить протилежне.
    Елія збиралася з думками. В дитинстві вона славилася гарненькою дівчинкою. І це не перебільшення! У неї зберіглося декілька фото з дитячого будинку. Те дитятко, з круглим личком, замість пари очей мало дві чорні вуглинки. Щічки були настільки надутими, що над бородою ті звисали наче у малого хом’яка. Дивлячись на них через багато років, їй самій іноді хотілося до них доторкнутися. Між ними, мов багряний бантик, червоніли пухлі губи з дуже вираженими контурами. А ямочки на рожевих щічках, лупаті очі на пів лиця та жирові складочки на рученятах нікого не могли залишити байдужим. Нянечки, аби її удочерили, ніколи не забували про неї і завжди брали на оглядини, коли приїжджали майбутні батьки для усиновлення якоїсь дитини. Дітки сиділи на стільчиках і з неприхованим інтересом стежили за дорослими, які походжаючи мимо, нашіптували одне одному те, що тільки вони могли розчути. На Елії часто зупинялися зацікавлені погляди. Вони наскрізь її буравили. У відповідь вона теж дивилася на дорослих таким же захопленим поглядом. Не рідко жіночки, наповал скорені дитячою безпосередністю, опускалися на одно коліно і точнісінько так само, як щойно Девід, дивилися на неї, потім подавалися наперед й рукою гладили кудряве волосся. Здавалося, що це був їх вибір, от тільки згодом пара уходила з притулку, тримаючи за руку інше дитя. Що в ній не так, вона не знала. І стільки разів отак повторювалося вже не воліла й відати. Саме з тих пір у ній виросла недовіра. Не вірилося їй, що хтось її вибере! Тож, захищаючись від розчарування, дитя кожного разу щулилося й цим самим зупиняло руку, що тяглася до неї. Сьогодні Елія знову вчинила так само. Вірніше це не вона, а м’язова пам’ять так спрацювала. І хоча в цьому вже не існувало потреби, адже сама здатна себе захистити, плечі одначе чомусь сіпонулися. Стіна недовір'я, за якою сирота ховалася, ще не рухнула.
      Але Девід всього цього не знав, тож більше не бачив сенсу й надалі тут знаходитися. Він повернувся й цілеспрямовано направився туди, звідки не так давно прийшов. Та, зробивши крок, прийшлося зупинитися. Обома руками Елія схопила його за зап’ястя. Йому довелося навіть трохи постояти, аби оговтатися від несподіваного розвитку подій. Чоловік стояв й не наважувався повернутися, але слова, вимовлені Елією, змушували обернутися.
         – Перед тим, як підеш, хочу бути з тобою відвертою.
     Девід пошукав очі дівчини. Йому хотілося пересвідчитися, чи насправді нею оволодів такий же відчай, який він відчув в мить, коли вона зупинила його силою своєї хватки.
         – Ти був чесним зі мною, тож і я чесно признаюся.
      Перед вирішальним зізнанням Елія лише на коротку мить опустила погляд вниз, потім глянула догори і вже беж жодної тіні сумніву подивилася в смолянисто-чорні очі, в яких відбивався срібний місяць.
        – Насправді, ти змусив моє серце прискорено битися.
       Від несподіваності почутого Девіду здалося, що він щойно отримав потужний удар під ребра. Від цього навіть стало важко дихати, та Елія на це не зважала, а продовжувала говорити далі.
      – З моменту нашого знайомства в моєму серці відбулося «цвітіння». Іноді ти робив мене щасливою. Поряд з тобою я відчувала хвилювання. Крок за кроком я наближалася до тебе, та нажаль цвіт опав перш, ніж я простягла тобі руку.
       Голос дівчини затихнув, а от голова, заперечуючи, похиталася.
      – Ні, не так. Я сама його обірвала. Я не захотіла закохуватися в тебе.
       Девід стояв приголомшений і повністю знищений її словами.
      – Навіщо ти зупинила себе?
      – Я захищалася, – здатність до логічного мислення повністю вже відновилася. – Через два тижні ти повернешся в Штати. А що станеться зі мною? – побоялася відверто зізнатися, що її почуття можуть виявитися сильнішими, а вона для нього стане лише захопленням, що швидко мине. – Там зовсім інше життя і навряд чи судилося нам зустрітися знову.
        – Ти не віриш мені! – від злості Девід ладен був зірватися. Як вона може сумніватися в ньому?
      – А якщо настане день, коли ти покинеш мене, полюбивши іншу? – заговорила уже ледь чутним тоном.
        – В твоїх очах я аж настільки легковажна людина?
        – Ні, але це реальність. Існує стільки гарненьких дівчат.
        – Звучить так, ніби ти уже ревнуєш.
        – Ревнувала б, аби закохалася.
        – Так тепер ти стверджуєш, що зовсім нічого не відчуваєш до мене?
        – Нічого, – наче маятник, Елія легенько погойдала головою.
        – Дивно.
        – Що саме?
        – В мене чомусь скажено колотиться серце.
        – Чому?
       – Це я в тебе хочу спитати, чому, – надзвичйно бережно він вложив в долоні дівоче лице. – Дозволь переконатися в дечому?
    У відповідь Елія промовчала, тож він ніжно провів пальцем по контуру пухлих губ, а потім, відкинувши усі сумніви, глибоко зітхнув, подався наперед і «сухим» поцілунком спочатку торкнувся до куточків її рота, потім щік, підборіддя і навіть кінчик носа не оминув. Дівчина, що стояла напроти, затремтіла й мимоволі привідкрила рот. Побачивши це видовище, стримуватися Девід уже не став. Він зробив крок на зустріч і власним тілом притиснув до стіни тендітний стан. Його м’які вуста владно накрили тремтливі губи дівчини і несвідомо Елія застогнала. Його рот глумився з неї, як тільки міг. Він відтягував їй нижню губу, легенько прикушував ніжну плоть і в ту ж мить, пестячи язиком, розкрив солодкі вуста й без останку поринув в жаркий полон спокусливого рота. Поступово поцілунок ставав спекотнішим, пристрасним й трохи грубим, але від цього не менш хвилюючим, що й призвело до дикого танцю розгнузданої пристрасті двох зголоднілих тіл до любовних пестощів.
     Та раптом Девід задерев’янів. Його закам’яніла постать постояла мить, а потім легенько відсторонилася. Ніяковіючи, Елія не знала як себе вести. Обоє уникали дивитися один на одного. Вони взагалі навіть не намагалися підняти голови.
          – Скажи, ти щось відчула?
       Чоловік вперто дивився собі під ноги й намагався учути, чи б’ється серце в дівчини так само швидко, як і його? Чи відчуває й вона щось схоже на в’язкий жар, що розповзається з живота по грудях та опускається по стегнах вниз? І в той же час він боявся почути відповідь. А що коли скаже не те, що воліє почути?
        – Так.
        Й нарешті два погляди зустрілися.
       – Що? – голос його тремтів, а дихання почастішало.
       Завдяки стіні, яка слугувала опорою й не дозволила дівчині сповзти донизу, Елія швидко прийшла до тями. Бо коли Девід її відступив, ноги в неї залишалися ватними.
           – Мені було приємно, – ось через що спокійно вже змогла мовити.
           – І що тепер?
          – Нам краще зупинитися.
           Девід, наче обпікся, відсахнувся й приречено сперся на стіну.
           – Спасибі, що до кінця не відступаєшся від своїх намірів.
            У відповідь їй не вдалося стримати стогін.
          – Що? – чоловік під стіною покосився на співрозмовницю. – Дратую тебе?
     – Так ти про це знаєш?! – щоб прогнати ніяковість після поцілунку, призвала на допомогу пустотливий тон. – А я гадаю, чи варто тобі розповідати про це?
          – Насміхаєшся надомною?
          – Ні.
         І Елія посерйознішала, адже нутром усвідомлювала, що настала мить для серйозної розмови.
      – Ти вірно підмітив. Почуття не можливо контролювати. Вони виникають несвідомо, у недоречний час і в неналежному місці. І ці «шибеники» не питають на те нашої згоди! І з цим вже нічого не вдається вдіяти.
       Вижидаючи, Девід мовчав, тож Елія продовжила.
       – Я вже досить доросла, щоб не усвідомлювати, чого вимагає від мене твоє чоловіче єство. Гадаю, що прикидатися й не помічати твій потяг, то виглядало б смішно, – на мить вона запнулася, адже його мовчання змушувало ніяковіти. – Мені насправді був приємним наш поцілунок, – скоріше промимрила, ніж мовила виразно. – Ніяк не зможу сказати, що ти огидний, – й пара повік різко підлетіла вгору. – Навпаки у тебе гарне лице, статура. Я завжди з задоволенням дивлюся на тебе. Поряд з тобою безпечно. І ти надійний… Але Девід, – Елія впритул наблизилася і, ніби дзеркало, підставила йому свої широко відкриті очі. – Це все! Через чотирнадцять діб ми на віки розлучимося.
       – Але чому? Через пів року ти приїдеш і ми зможем зустрітися знову, – він перебив, бо збагнув до чого вона веде.
       – Так не буває. Там на тебе чекає геть інше життя. Тобі не вдасться згадати ні про цю розмову, ні про нашу базу. Все це зникне, як тільки ти приземлишся в аеропорту. І це не стане твоєю провиною! Так вимагатиме круговорот тих обставин, тож від нині у кожного з нас своя дорога.
       – Ні, ти не це маєш на увазі, – всі наведені аргументи для нього прозвучали, як пуста балаканина. – Все можна здолати. Бажання породжують можливості, – він нахилився так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні. – Зізнайся. Чому не віриш, що я кохаю тебе?
      Елія усвідомлювала, що зараз вона, як розкрита книга.
     – Тому, що я не встигла покохати тебе, – сказала те, що з самого початку уникала мовити. – Як же так вийшло, що у тебе вистачило на це часу?
      – Гаразд. Можливо тобі і справді важко повірити, – Девід не відводив від дівчини очей. – А якби у нас було трохи більше часу? – він дивився на неї так, ніби без спеціального обладнання хотів роздивитися її очне дно. – Тоді ти покохала б мене?
      Елія не могла чесно відповісти. Навіть собі вона заборонила зізнаватися, що чоловік, який стоїть напроти, уже почав подобатися їй. Але відсутність майбутнього з ним змушувала її зупинитися. Дівчина не наважувалася пов’язати себе з чоловіком, з яким незабаром розлучиться.
      – Я не можу передбачати майбутнє, – одвічна практичність та здоровий глузд взяли контроль над примарними ілюзіями, тож вона рішила захищати себе від обставин, які в майбутньому обов’язково принесуть біль.
     На таку невизначену відповідь Девід не знайшов, що відповісти. А от Елія зраділа, зрештою їй вдалося приховати істині мотиви своєї відмови
       – І що тепер? – чоловік спиною сперся на стіну. – Ти забудеш про мене?
       – Ніколи!
       Дівчина в точності повторила його порух і тепер вони вдвох знову любувалися місяцем.
       – Ми нічого не зможемо забути з того, що пережили тут.
       Короткий й тихий посміх в темноті свідчив, що зі сказаним той повністю згодний.
        – Нам краще вже піти, – Елія говорила не відриваючи очей від зоряного обрію.
        – Але я не хочу.
        – У тебе на завтра не має справ?
        – Ні, просто не маю бажання розлучатися з тобою, – Девід тілом зробив напівоберт. – Елія.
        – Що? – точно такий же оберт зробила і вона.
        – Скоро новорічний корпоратив. Підеш зі мною?
       – Ти пропонуєш супроводжувати тебе? – вона аж ніяк не сподівалася на настільки різкий поворот подій.
             – На такому вечорі необхідна супутниця.
            – Гадаю, що у мене це погано виходить.
        – Було б не правильно прийти туди одному. Ти так не вважаєш? – їхні тіла стояли настільки близько один до одного, що дівчині довелося високо задерти голову.
           – Але я ніколи не відвідувала подібних заходів!
           – Чому? Стівен тебе не запрошував?
           – Не в цьому річ.
       Почуття особистої гідності та самоповаги не могли дозволити дівчині відкрито зізнатися, що їй просто нічого одягти. Єдине ошатне плаття, яке коли небудь в неї було, уже шість років поспіль валяється десь на дні валізи. І то з’явилося воно там зовсім випадково: маленька чорна сукня майже не займала місця в дорожньому чемодані, через це й опинилася там, а не на смітнику, в день відльоту до Сирії.
         – У таких місцях я почуваюся не у своїй тарілці.
         Девід вижидав.
         – Зрозумій, я не відмовляю! – хоча насправді шукала привід для відмови. – Для мене все це чужо, – додала, як тільки в очах побачила доказ серйозності його намірів.
        У відповідь важкий чоловічий погляд тиснув, ніби бетонна глиба. Елія фізично відчувала на собі цей гнітючий тягар. Він змушував її відчувати власну провину. Ще й совість підло нашіптувала, що вона й справді перед ним завинила. І чим довше той мовчав, тим більше вона усвідомлювала розмір своєї провини.
       – Елія.
       – Що?
       – Не потрібно мене ненавидіти, навіть якщо не кохаєш.
       – Я не ненавиджу тебе – ніяковіючи, дівчина почала оправдовуватися, але чоловік грубо її перебив.
       – Для мене не важливо, чи віриш ти мені. Я відчуваю, що кохаю тебе серцем, тож на тебе не стану тиснути. Я залишуся колегою, Тому забудь про незручність і не хвилюйся, – він легенько тицьнув її пальцем по лобі. – Чуєш? Можеш розслабитися.
         – Девід…
       – Я не прошу прийняти почуття, я лише хочу, аби ти повеселилася і в останнє побула поряд зі мною.
        І вони настільки щиро посміхнулися один одному, що між ними зник будь-який натяк на колишню неприязність.
           – Принаймні обіцяй подумати.
           – Гаразд.
           – Гаразд подумаю, чи гаразд вже згодна? – він нахилився, намагаючись розгледіти відповідь.
       – А є різниця? – Елія зраділа, що для відмови у неї з’явилося трохи більше часу, тож тепер почувалася більш-менш захищеною.
          – Пішли вже! – Девід з легкістю розгадав її потаємні наміри. – Потім подумаєш, як відмовити мені.
          – А як ти здогадався?
          – Хай це буде моїм маленьким секретом.
          – Що ж… – Елія мило посміхнулася. – Тоді і справді ходімо.
      Дивно, але після цієї відвертої розмови між ними неочікувано зникла ніяковість. Тепер вона не змушувала їх бентежитися в присутності один одного, а дозволила говорити вільно без жодного натяку на сором’язливість. І нехай між ними все було ще сумбурно й не визначено, і з цим уже нічого не вдасться вдіяти, віднині камінь для спотикання між обома раптово зникнув. Вони смиренно прийняли дійсність, яка житиме з ними поряд лише коротких чотирнадцять діб. Не змовляючись, кожен прийняв для себе рішення: краще перестати прочутися долі й на останок, якщо вже так сталося, вдосталь насолодитися товариством один одного, яке виникає тільки між хорошими друзями.
        Якомога щільніше притискаючись до стіни, обоє пірнули в прохід між двома ангарами. Ось тут вони пройшли вже не ховаючись.
     – Хочу побачити, як ти підеш, – Девід виглянув із-за рогу і, не помітивши небезпеки, легенько стиснув дівчині плече. – Будь обережніша й не забувай про камери.
        – Тоді я піду? – вона й справді намірилася зробила крок, от тільки голос не дав їй цього зробити.
        – Пам’ятай, ти обіцяла.
       Навіть не обертаючись, Елія рушила в бік свого бунгало тим же шляхом, яким нещодавно прийшла. У відповідь Девід недвижимо стояв й проводжав її поглядом доти, доки чорна тінь не зникла з поля його зору. А потім, так само крадучись, він подався в протилежну сторону вже до свого місця лежбища.