Апендектомія

***

        І знову настала та сама одноманітність. Її безмежжя в повсякденному житті часом навіть лякає. Душевне піднесення, яке створюють пориви душі і серця закоханої людини, безслідно зникли. Навіть їжа тепер стала абсолютно прісною.
         Сидячи за столом офіцерської їдальні, з відсутнім видом Девід поглинав обід, не відчуваючи його смаку. Він повністю погрузився у себе і не звертав уваги ні на миле щебетання Марго, ні на приглушене буботіння Пака. З дня останньої зустрічі з Елією минуло чотирнадцять днів. Але ж настільки разюче ці останні два тижні відрізняються від тих тринадцяти діб, коли вони вперше зустрілися! То були дні піднесеного настрою, безтурботного блаженства і тихої радості. Тепер же песимізм, апатія, відчуття безнадії та непотрібності змушують його відчувати фізичні страждання. Якщо тоді чоловік перебував під абсолютною владою ейфорії, то зараз, в тій же мірі, ним повністю заволоділа депресія. Він навіть втратив інтерес до того, що зазвичай приносило задоволення. І від усвідомлення, що йому уже ніколи не бути поряд з дівчиною, яка вкрала у нього душу, горло настільки сильно стиснулося досадою, що мимоволі їжа застрягла у стравоході. Девід різко потягнувся до стакану й зробив два великі ковтки. Поки пив, погляд свій несвідомо скосив на вхідні двері і ледь не поперхнувся чаєм.
      Саме в цю мить Елія зайшла у просторе приміщення й різко спинилася у дверному просвіті. Декілька секунд вона просто тупилася поперед себе, а потім різко розвернулася й вибігла геть.
       – Що в біса відбувається? – як ошпарений, Девід звівся на ноги. – Вона що, має намір завжди уникати мене? – він вискочив із-за столу і, широко крокуючи, покинув їдальню, залишивши друзів з очима повними подиву.
       Елія не збиралася ні від кого ховатися. Просто, як тільки вона вловила аромати їжі, так новий приступ блювоти змусив її утекти. Другий день поспіль нудота і незрозуміла слабкість не дають їй покою. Зранку ще й підключився біль внизу живота, який то заспокоювався, то раптово посилювався. Думка про те, що з’їла щось несвіже, змусила її не поскаржитися Стівену, адже в дитинстві їй часто приходилося переживати подібні розлади шлунку. Саме тому, зіпершись одною рукою на умивальник, а другою тримаючись за правий бік, вона зараз роздивлялася піт в дзеркальному відображенні, який великими краплями стікав по змокрілим скроням. Поки споглядала себе, неочікувано для неї самої підкралося ще й запаморочення, і перед очами попливли чорні кола. Щоб облегшити собі страждання, Елія вирішила вийти надвір. Може там тепле, але незатхле, повітря приведе свідомість до тями.
       Девід стояв на проти дверей жіночої вбиральні з твердим наміром її дочекатися, аби до кінця прояснити ситуацію і в майбутньому уникнути будь-яких непорозумінь. І його навіть не бентежили невдоволені погляди дівчат, якими ті обдаровували, проходячи мимо. Єдине, що ввело в ступор кремезного чоловіка, так це сама Елія. Її тендітна набокувата фігура з’явилася перед ним і вперлася в нього відчайдушним поглядом. Всі наміри забути про кохання до цієї дівчини в туж мить розвіялися.
        – Елія, – він виставив поперед себе руку, намагаючись її зупинити. – Якщо ти підійдеш ближче, я ніколи тебе не відпущу.
      Як утопаючий хапається за соломинку, так само і Елія поглядом чіплялася за Девіда й крок за кроком наближалася, силуючись, як найшвидше вибратися на свіже повітря.
          Наче на уповільненій стрічці кінофільму, Девід безглуздо дивився, як дівоча постать падає, навіть не збираючись себе підловити. Він не зволікав жодної миті, зробив крок їй на зустріч і піймав у свої обійми.
           – Покличте лікаря!!! – заволав на всю округу й опустив на землю вже бездиханне тіло.
           Владний і завжди впевнений в собі чоловік стояв на колінах й безпомічно шукав підтримки.
     – Те Хо, поклич лікаря! – його вуста вимовляли благання, а підняті догори очі відверто випромінювали душевний розпач.
         Але неочікувано допомога з’явилася сама. Розпихнувши зівак, Стівен просто нізвідки опустився на землю. Його рука лягла на гарячий лоб і в мить пальці стали липкими від холодного поту. Не на жарт насторожувало й те, що риси обличчя загострилися до невпізнанності, шкіра зблідла, а дихання стало прискореним.
        – Що сталося? – він підняв погляд і глянув на чоловіка, який напроти так само стояв на колінах.
       – Вона вийшла з вбиральні, зробила пару кроків і просто упала, – в думках Девід майнув у минуле й згадав, що забувся про дещо важливе. – Вона рукою трималася за правий бік.
        – За правий? – в туж мить рука ескулапа торкнулися живота. – Негайно в клініку!
       Стівен ще тільки намірявся підняти Елію, а Девід вже засунув під неї руки, згріб в обійми і звівся на ноги.
       Здалося, що у повітрі клацнуло залізо. Два погляди, ніби два сталеві клинки, зіткнулися в німому протистоянні. Демонструючи перевагу над противником, Девід міцніше притиснув до себе недвижиме тіло.
         Поглядом, повним ненависті й презирства, Марго, наче хижа кішка, дивилася на розвернуте перед нею дійство. Їй ще ніколи не доводилося бачити Девіда у настільки нервовому стані. Як так вийшло, що вона прогледіла цю незнайомку? Звідки у нього виникли почуття, які він навіть не намагається приховувати? Сильне обурення стріпонуло всю її натуру, а якась до нині не відома ворожнеча до суперниці заворушилася у ній немов розгнузданий кінь.
        Лише Пак став єдиним свідком всепоглинаючої огидни, яка у всій «красі» відбилася на вродливому обличчі білявки зі смарагдовими очима. Марго не вдалося змінити вираз свого обличчя навіть тоді, коли два чоловіки зрушили з місця й підбігцем вискочили надвір.
       Стівен перший відчинив навстіж двері хірургічного відділення і голосом, що не стерпить непокори, наказав підвезти каталку, переодягти хвору й негайно підготувати операційну. Сам же, не сказавши більше ні єдиного слова, зник за скляними дверима, аби як найшвидше приготуватися до екстреної операції. Девіду нічого не лишалося, як покірно покласти «ношу» на подане ложе і відійти вбік. Тут уже не його володіння.
      З моменту, коли Елію увезли на каталці, і до миті, коли із-за дверей вийшов хірург в недбало накинутому на плечі халаті, минуло трохи більше двох годин. Три постаті, які смиренно чекали в коридорі, по команді, відомій тільки їм, підвелися й виструнчилися по стійкі «струнко», як тільки той появився в коридорі.
          – На щастя операція пройшла без ускладнень.
          Принаймні дві із трьох постатей з полегшенням опустили плечі.
         Стівен уникав дивитися у вічі трьом військовим. Вони не рідня хворій, тож міг не говорити й цього, але знаючи, що за межами операційного блоку на нього чекають, вибору уникнути розмови у нього не існувало.
       – Зараз хвора потребує абсолютного спокою, тож відвідування дозволені тільки з завтрашнього дня, – він втомлено стягнув з голови медичну шапочку і важкою ходою направився у свій кабінет.
       З неприхованим інтересом Пак любувався дивною парою, що стояла перед ним: один пожирав ескулапа ненависним поглядом, адже йому досі не сподобалося, що суперник має суттєву перевагу над ним, а друга закусила губи так, що вони майже зникли. По виразу такого обличчя Те Хо збагнув, що віднині у нього вдвічі прибавиться турбот, бо тепер прийдеться оберігати Елію і стежити за Марго, аби та, в гонитві за увагою Девіда, не накоїла дурниць.
          – Ходімо, друзі. На даний час ми вже нічим не допоможемо.
          – Ви ходіть, а я зараз, – не прощаючись, Девід подався до дверей, за якими щойно зник Стівен.
           Перед тим як зайти, він чемно постукав, але не став дожидати дозволу щоб увійти.
      – У мене не було можливості представитися офіційно, – статний офіцер у погонах капітана впевнено перетнув кабінет й ввічливо зупинився в метрі від столу, за яким сидів господар кабінету. – Я Девід Браун. Радий буду нашому знайомству.
      Стівену здалося, що його кишечник зав’язався у тугий вузол, настільки сильно йому не сподобалася сама ідея познайомитися з чоловіком, якого він підсвідомо уже зневажав.
     – Стівен Сміт, – натомість йому довелося встати, підійти впритул і простягнути руку для «дружнього» рукостискання. – Матиму за честь!
      Два «привітні» погляди зустрілися.
      – Філіжанку кави?
      – Не відмовлюся.
     Ледь помітно Стівен кивнув головою, рукою запропонував гостю сісти на диван, на якому не так давно сам сидів з Елією, і підійшов до кавомашини аби приготувати напій.
       Поки він готувався, обидва чоловіки мовчали. Не заговорили вони і тоді, коли один простяг іншому чашечку на блюдці з білого фаянсу. Обидва попивали запашну каву й потай спостерігали один за одним.
       – Смачна! – за правилами пристойності саме Девід прийшов з візитом, тож йому першому й порушувати мовчання. – Дуже смачна! – він високо задер голову, демонструючи, що зробив останній ковток.
     Уже за відомим сценарієм, так само як і у випадку з Елією, господар службового приміщення залишив пустий посуд на робочому столі й сів на стілець, навмисне поставлений на проти дивану. Два чоловіки, в упор тупилися один на одного, усвідомлюючи причину, яка звела їх сьогодні.
      – Стівен, – Девід рішив не зволікати і до кінця вияснити те, за чим насправді прийшов. – Що сталося з Елією, що їй знадобилася термінова операція?
     Ці прості, логічні запитання, а ще занепокоєння в голосі загнали чоловіка у глухий кут. У нього виникало бажання скористатися «лікарською таємницею», але підсвідомість нашіптувала, що цей трюк даній ситуації не підходить. Та й Девід вів себе не зверхньо. В його манерах не простежувалося жодного натяку на пихатість, а в очах читався справжній страх.
      – Приступ гострого апендициту, – заговорив, бо не знайшов гідної зачіпки змовчати.
     Почуття чогось незвичайного, дивного і незрозумілого, у повній мірі їх вираження, Стівен прочитав по виразу обличчя Девіда, тож важко здихнувши, продовжив далі.
    – Вона ще легко відбулася. Ще трішки і у неї почався б перитоніт, – він з під лоба глянув на співрозмовника, відверто потішаючись емоціями, які мінялися у того на обличчі з кожним сказаним словом. – Я провів апендектомію шляхом малоінвазивного втручання.
       – Що це значить? – Девід відчув, що йому стає некомфортно.
       У свою чергу Стівен потішався. Тепер настала його черга демонструвати перевагу, адже навмисно виражався вітіювато, цим самим змушуючи противника нервуватися.
         – Це загрожує її життю?
        – Це загрожувало її життю! – більше він не став зловживати службовим становищем, адже і сам не на жарт перелякався. – Це означає, що пару днів вона перебуватиме у стаціонарі під пильним наглядом. Через три-чотири дні я зніму шви. Період відновлення займе до десяти днів, а через два тижні вона зможе приступити до виконання службових обов’язків у повному обсязі.
     «Слава богу!» Вся кремезна постать Девіда «здулася», наче повітряна кулька. З його тіла в буквальному сенсі слова зникла будь-яка напруга.
         – Дякую, що врятував її, – він звівся і подав руку.
         – Не варто дякувати. Елія мені нечужа. За неї я віддам власне життя, – Стівен піднявся й потиснув протягнуту руку.
         Дві живі статуї, тримаючись за руки, на долю секунди заклякли в німому бою.
         – Я теж!
       Девід першим розірвав рукостискання, виструнчився, кивком голови віддав вітання і, наче на плацу, розвернувся й покрокував геть. Жоден мускул не здригнувся на його обличчі, хоча він весь тремтів від ревнощів до чоловіка, який не побоявся, дивлячись йому у вічі, відверто зізнатися в своїх почуттях.
     Як і передбачав Стівен, Елія повністю звільнилася від дії наркозу лише наступного дня. Вона відкрила очі і нічого нерозуміючими очима тупилася в стелю. «Де я?» Інстинктивно їй захотілося встати, але сильна втома та різкий біль, що гострим лезом полоснув по низу животу, змусили її зупинитися. «Що сталося?»
      – Прокинулася? – несподівано чоловіча рука відсунула білу ширму й привітна посмішка лікаря привіталася з нею. – Як у нас сьогодні справи?
         – Стівен, що зі мною? – Елія прошепотіла слова слабким охриплим голосом.
         – Це я в тебе хочу запитати, чому не прийшла до мене відразу, як тільки відчула себе зле?
      Він ближче підкотив стілець до лікарняного ліжка, сів й опустив простирадло аби перевірити пов’язку. Задовольнившись побаченими, поклав долоню на холодний лоб.
        – Жару не має. Пізніше тобі принесуть піалу з нежирним бульйоном. А зараз відпочивай.
         Елія схопила його за руку, змушуючи залишитися.
       – Вчора я прооперував тебе, – Стівен знав настільки важко даються їй слова, тож сам відповів на незадане питання. – Ти пам’ятаєш, як потрапила сюди?
        Заперечуюче похитування голови слугувало за відповідь.
     – Поговоримо трохи згодом, а зараз тобі дійсно потрібен відпочинок, – він долонею накрив її знесилену руку, ніжно погладив і встав. – Скажу медсестрам, щоб допомогли тобі сісти.
       Елія уже сиділа на ліжку й споглядала куриний бульйон, що стояв перед нею на складному столику з ніжками. І хоча його специфічний аромат приємно лоскотав ніздрі, апетиту у неї так і не виникло. Зосереджено роздивляючись чашу, вона зі всіх сил намагалася згадати події вчорашнього дня. І стільки б не силилася, пам’ять згадала лише Девіда. Все навколо неї тоді поплило, потім зникло, а викинута наперед рука та по справжньому стурбовані очі вирізнялися неймовірною чіткістю. Як дивно: тільки їй вдалося заглянути в них, так страх перед смертю в ту ж мить відступив. Не зрозуміло звідки, але неочікувано прийшло й усвідомлення, що віднині життя її в цілковитій безпеці.
      Елія замислилася. Навіщо доля постійно зіштовхує їх? І чому серед багатолюдного натовпу саме Девід опинився поряд? А ще не на жарт насторожило те, що зараз їй приємно про нього згадувати. Невже в оазисі сталася помилка? Так, вона сирота, яка зазнала фіаско і яка стоїть на краю урвища, але ж їй, як будь-якій іншій жінці, хочеться аби її полюбили! Мабуть даремно тоді злякалася й не відкрилася навіть собі?
     «Невже так соромно бажати кохання?» – загнана думками, дівчина взяла у руки піалу. «Я зневірилася? Через це побоялася зізнатися, що мене не покохають?» – роздивляючись бульйон, Елія, не зупиняючись, продовжувала говорити з собою. «А якщо не здаватися і стати чесною з собою? Може тоді вдасться не звинувачувати себе?» – у відповідь вона важко зітхнула. «Адже я ні вчім не завинила і тільки собі роблю неймовірно боляче!»
      Девід зайшов до палати й зупинився у дверному просвіті. Йому здавалося, що Елія навмисне від нього ховається в піалі з прозорою рідиною. Вона майже носа туди засунула, уперто намагаючись не підіймати голови.
       – Тобі настільки незручно зі мною? – він наближався не відриваючи від неї погляду.
    – Що? – дівчина на лікарняному ліжку здригнулася, бо усвідомила, що вже не сама. – Чому? – адресоване питання не мало двозначності, але вона все рівно робила вид, що не усвідомлює самої суті сказаного.
      – Довго збираєшся мене уникати? – Девід підійшов впритул й сів на стілець, який доречно стояв біля самого ліжка.
        – Не розумію, про що ти? – їй знову прийшлося ткнутися носом у чашу. – Я просто їм.
        – Якщо хочеш сторонитися мене, то роби так, щоб я не запідозрював цього.
      Елія усвідомила, що наміри приховати ніяковість з тріском провалилися, тож піднявши очі, рішила заговорити.
       – Зачекай. Не кажи нічого, – він перебив її, не надавши можливості висловитися. – Ти подобаєшся мені. Не розумію, чого саме так сталося, але усвідомлю, що ти дуже подобаєшся. Прямо в цю мить я дивлюся на тебе і відчуваю це! – здавалося, що зараз він вивертає перед нею душу. – Але я не силую тебе прийняти мої почуття. І не збираюся тиснути. Я сам розберуся з ними.
       Елія слухала, не перебиваючи.
     – Не уникай мене. Від цього мені стає тільки гірше. Якщо ти дійсно вдячна, то не тікай, – йому прийшлося нахилитися аби заглянути їй в лице. – Гаразд?
     Лише після ледь помітного похитування голови, чоловік, який прийшов провідати хвору, дістав з карману пляшечку йогурту без цукру і фруктових наповнювачів.
        – Їж, – на додачу він потріпав волосся на голові дівчини так, ніби перед ним сиділо недолуге маля. – Видужуй і не хворій більше, – підвівся й, не зволікаючи, подався на вихід.
        Девід віддалявся, а Елії раптом здалося, що якийсь невидимий гак зачепив тонкі струни її душі, які з кожним його наступним кроком розтягалися, витягуючи з неї нутрощі. Своїм напруженим станом ті сповіщали, що їй не хочеться лишатися одній. Як загнана лань, вона заметалася думками, бо ніяк не могла знайти гідний привід, щоб зупинити чоловіка, про якого почала думати.
         – Девід, – її зіниці округлилися від власного подиву. – Ти в порядку?
        Вперше за час їхнього знайомства у неї виникла потреба проявити до нього турботу, адже щойно усвідомила, що своєю хворобою завдала йому немалого клопоту.
           – Хочу подякувати, що ти опинився поряд.
          Наче після удару блискавки, Девід закляк у дверному просвіті. Невже хвороблива уява зіграла з ним злий жарт? Аби пересвідчитися, чи не почулося, він дуже обережно повернувся на зустріч голосу.
        – І мені приємно, що провідав мене, – без жодного натяку на манірність, криштально-чистими очима Елія дивилась прямо на нього. – Ти завтра прийдеш?
         Ці слова, мов контрольний постріл в голову. Офіцер, що завжди чітко мислив й миттєво приймав рішення в будь-яких складних ситуаціях, зараз тупився на дівчину буцімто цілковитий дурень. Спокій, холоднокровність, рівновага та рішучість від хвилювання у ньому рухнули. Приголомшений він не знав, що робити. «Знову вона зводить мене з розуму!» Єдиним кивком голови він сповістив світу, що живий, і зник за зачиненими дверима.
       Девід покинув лікарню з твердим наміром дозволити собі місяць побути щасливим. Рівно через один місяць його контракт в Сирії закінчиться. Що на нього чекає в Штатах йому навіть не хочеться думати. Зараз він прийняв рішення: ніяк не діяти, ні на що не впливати, а просто не нав’язливо знаходитися поряд біля дівчини, яка подобається йому. А пізніше, на одинці, він вже сам розбереться з власними почуттями.
      – Знову на твоєму обличчі вся мирова жалоба! – Пак зустрічав товариша на сходах біля самого виходу. – Ти хоча б посміхнувся! Настільки я розізнав, у неї не настільки все погано.
       На це добродушне буркотіння Девід не звертав уваги. Він силувався збагнути, чи не обманює себе? І що ж насправді значили ті слова? «Невже і дійсно рада бачити мене?»
       – Ходімо.
       – Куди? – він ніби прокинувся від сну.
      – Як куди? – розкосі очі азіата засяяли у лукавій посмішці. – До командуючого! Нас викликають, – рука Те Хо добродушно лягла на огрядні плечі. – Зараз тебе там «розвеселять»!