Через три дні в оазисі

      Три дні!!! Йому лише три дні потрібно протриматися! У нього є сила витримки, тож для нього це не стане складним завданням, хоча інша половина його складної натури підло нашіптувала, що весь цей час він перебуватиме у справжнісінькому пеклі.
      Про наступні три доби думала і Елія. Вона постійно торкалася грудей, перевіряючи чи не загубила каблучку. Адже ця річ стала коштовною не через цифри на ярлику, це подарунок мами, що вже само по собі робило її безцінною. Навіщо він так безпечно її віддав? І Елія подумала про свою маму. В підлітковому віці вона вперше задалася питанням: що змусило жінку позбутися своєї новонародженої дитини? Роки пройшли, а їй так і не вдалося знайти правдивої відповіді. Їй постійно доводилося слухати глузування від однолітків, що вона донька наркоманів, або алкоголіків. Спочатку це по-справжньому лякало. Від постійного цькування маленька дівчинка навіть перетворилася на здичавілу тваринку, яка постійно кидалася в бій за найменший натяк з приводу її походження. Ох і діставалося ж їй за бунтарський характер! Але згодом, не знайшовши вад у своєму розвитку, Елія прийняла рішення, що у мами просто не знайшлося іншого виходу. Не вірилося їй, що жінка, яка щойно народила, без вагомих на те причин позбулася дитяти. Не ображалася вона на неї, а дякувала, що не залишила на смітнику, не придушила, а лишила там, де її швидко знайшли. І відтоді злість на оточуючих, які мали батьків, і на однолітків, які хоча би відали про їхнє існування, трохи затихла. Та натомість появилася інша нав’язлива ідея: а що, коли її шукають, а не можуть знайти? Адже трапляється і таке! Їй не одноразово доводилося бачити такі історії у кінострічках, і читати у романах, зачаївшись в бібліотеці між книжковими рядами. Раптом згадалося, як зачинившись у дівочому туалеті, вона сантиметр за сантиметром обстежувала своє юне тіло, намагаючись знайти родиму пляму, за якою вдасться її ідентифікувати. Але і тут ретельно складений план зазнав повного фіаско. Не малося у неї відмітин на тілі й напису на пелюшках тоді ніхто не зробив, і ні ніхто не знайшов жодного предмету, залишеного разом з нею у сповитку. Все своє свідоме життя Елія жила з відчуттям, що вона з іншої планети і є єдиним носієм свого генетичного коду. Важко було прийняти дійсність, та вона зрештою змирилася, хоча мимоволі усвідомлювала, що в неї теоретично десь є батьки, брати і сестри, якщо не рідні, то двоюрідні точно. Мають бути і тітка з дядьком. Може навіть живі дід і баба. От тільки їх ніяк не знайти! Лише той, хто не має кровної рідні на земній поверхні, і той, хто відчуває цілковиту самотність на протязі всього свідомого життя, оцінить, яким же насправді безцінним може стати дарунок залишений мамою. Аби ж і вона мала такий, то знайшла хоча би далеких родичів.
      – Мамо!.. – несвідомо її губи прошепотіли. – А ти згадуєш мене?
      Елія взяла в руки прикрасу й обережно повертіла у руках.
     Ця подвійна каблучка була виготовлена з комбінованого золота. Її унікальний дизайн для майбутньої господині стане чудовим доповненням до повсякденного й святкового образу. А діамант, що розмістився по середині, надихне панянку своєю незвичною формою та прозорістю з ледь помітним голубим відтінком. Не обов’язково відносити себе до професійної ювелірної субкультури, аби зрозуміти, що цей камінь дуже коштовний. Елія повертіла ним і не втрималася – надягнула на палець дарунок. З цією прикрасою кожна леді придбає неповторну родзинку, адже вона вигідно підкреслить її витончену грацію й індивідуальність харизми. Як шкода, що господинею цієї каблучки їй ніколи не стати! Тож Елія не зволікала, зняла з пальця прикрасу, повісила її на ланцюжок з білого золота й одягла на шию.
     І ось день зустрічі зрештою настав. І хоч сонце ще не досягло найвищої точки на небесній сфері, пекло воно вже немилосердно. Від нестерпної спеки й повітря тремтіло по усьому обрію. Увігнувши голову, Елія наближалася до оазису, обриси якого тьмяно мерехтіли у сухому мареві. Будучи певною, що прийдеться чекати Девіда, вона вільно зайшла в тінь й різко спинилася під схроном її прохолоди. Природні форми чоловічого тіла предстали перед нею в неперевершеній своїй красі. Девід уже скинув бронежилет та кітель й, повернувшись до дівчини спиною, сидів під негіллястим стовбуром високої пальми. Його тугі розвинуті м’язи заворушилися на плечах та лопатках, коли він поворухнувся аби повернутися на шум, який спершу наближався, а потім різко затих.
      – Хочу тобі зізнатися, що трохи втомливо було тебе чекати, – він звівся і підійшов до дівчини, щоб допомогти їй скинути з плечей бронежилет.
       – Я не знала, що ти прийдеш раніше, – Елія роздягнулася й опустилася на м’який пісок.
      Девід сів поряд і в туж мить між ними виникло незручне мовчання. Вони обоє усвідомлювали, що вже дуже скоро на них чекає непроста розмова.
       – Поговоримо? – чоловік першим порушив тишу.
       Ледь помітне похитування голови слугувало відповіддю на задане питання.
       – В мить нашої першої зустрічі ти відразу привернула до себе увагу.
       – «Навіщо про таке згадувати?» – від почутого щоки дівчини спалахнули багряним рум’янцем.
       – Від тих пір я постійно ловлю себе на думці, що жадаю бути з тобою, – дивлячись вдалечінь, Девід відчужено продовжив перелічувати. – Хочеться разом з тобою насолоджуватися їжею й постійно бачити твою посмішку, – він помалу повернувся і продемонстрував їй свій відвертий погляд. – Я хочу аби ти посміхалися лише для мене.
        В повітрі знову повиснула пауза.
        – А що з приводу тебе? – він не міг далі терпіти.
        За час їхньої зустрічі Елія вперше відкрито глянула у вічі своєму співрозмовнику.
     – Девід… – її погляд відчайдушно блукав по ньому, ніби намагався щось знайти. – Ти любиш червоне вино?
        – Так, – його брова вигнулася і звично полізла вгору. – А до чого тут це?
      – А я не люблю, – вона відвернулася і погляд скерувала на мерехтливий обрій. – Пам’ятаєш, я обіцяла подумати над твоїми словами?
       Тепер настала його черга ледь помітно кивати головою.
     – Я гадала, якщо почати пити вино через силу, то вдасться його полюбити. Але Девід, – перед вирішальними словами, вона затихла щоб набратися сил. – Це не працює.
       Він нічого не відповів, а мовчки продовжив вичікувати, що скажуть йому далі.
     – Зверни увагу, – Елія тихо продовжувала. – Ми чоловік і жінка, на одинці сидимо в прекрасному місці, але чомусь я нічого не відчуваю, – на доказ сказаного її рука мимоволі лягла на живіт. – Навіть думки мої літають десь інде, – вона усвідомлювала, що її слова, м’яко кажучи, прозвучали жорстоко, але зупинитися вже не могла. – І я не розумію, в чому причина?
     – Так ти зовсім нічого не відчуваєш до мене? – здавалося, що зараз чоловік позирком руйнує бар’єри аби заглянути в душу дівчині і на власні очі переконатися, що ж насправді там відбувається.
        – Гадаю, що у нас нічого не вийде.
        – Елія, ти подобаєшся мені, – Девід не мав наміру легко здаватися.
        – Навіщо ти ускладнюєш все?
       – Що ж… – він раптом зупинився. – Дякую за відвертість. Це було боляче, але не смертельно, тож повторюся ще раз. У мене до тебе з’явилися почуття! І я це повторюватиму, поки не сподобаюся тобі.
      – Ти намагаєшся змусити мене повірити, що у нас усе вийде, хоча я впевнена, що насправді це не так.
       Вираз обличчя Девіда відверто випромінював: «звідки така впевненість?»
      – Це ж очевидно! – Елія з випалом відповіла на німе запитання. – Я не підхожу тобі.
      – Я не здамся.
      – Зупинися! Не змушуй мене бажати більшого.
      – Те, про що ти хвилюєшся, ніколи не станеться, – Девід здогадався, чого вона боїться. – Я обіцяю! Ти тільки залишися зі мною.
      – Вибач мені.
      Елія обережно зняла з шиї ланцюжок і взяла Девіда за руку.
      – Все-таки ти повертаєш мені його, – він поглядом простежив за рухами дівчини.
      – Вважаю, що у цієї прикраси колись з’явиться інша господиня, – і в розкриту долонь вона обережно поклала каблучку. – Навіть якби я прийняла твої почуття, я б ніколи не прийняла настільки коштовний дарунок.
      – Чому?
      – Дорога річ зобов’язує бути в боргу.
     Вони обоє притихли й продовжили сидіти не знаючи, що можна сказати іще. Останні слова поклали край будь-яким сподіванням на спільне майбутнє.
      Елія боялася поворушитися. Її не покидало відчуття, що вона глибоко образила ні вчім неповинного чоловіка. А Девід не міг оговтатися від почутого. Його щирі наміри з ним же зіграли злий жарт.
      – Почуття не можливо контролювати. Я не мав наміру обтяжувати тебе. Просто захотів віддати тобі найцінніше, що у мене є, – слова вимовлялися глибоким грудним голосом. – Ця каблучка особлива. Її ексклюзивний дизайн особисто вигадав мій тато. Мама наділа її на палець в день їхніх заручин. Я теж мріяв повторити їх вчинок, – він повісив на шию ланцюжок й звівся на ноги. – Але на жаль мені це не вдалося.
      Девід одягнув бронежилет й зібрався покинути оазис. Більше у нього не залишалося справ, тож і зоставатися тут не знаходилося причини.
        – Зачекай! – Елія підвелася й кинулася вслід за ним.
      Тепер, коли між ними все стало гранично ясно, їй чомусь не хотілося відпускати його, особливо зараз, коли вперше за час їхнього знайомства завіса справжньої людської натури трохи відкрилася. А ще вона відчувала вину за різкість і за те, що раніше не помічала в ньому відвертої щирості, які мелькнули лише в мить, коли він говорив про маму.
      – Я знаю, тебе ранять будь-які мої слова, – вона замешкалася, бо усвідомила, що нічого вже не змінити. – Мені приємно, що подобаюся тобі. І не приймати твої почуття все рівно боляче та прикро. – Елія набралася сміливості й відверто глянула чоловіку у вічі. – Тож я вдячна тобі, але…
     – Знаю. Я вже давно збагнув, що ти відмовиш мені.
     – Але тепер нам ніяково буде стрічатися і ми не зможемо…
     – Не зможемо що? – Девід перебив її, не давши договорити. – Не зможемо працювати разом?
      Його здогад підтвердив стверджувальний кивок голови.
    – Не спокушайся. Я не настільки егоїстичний, щоб відмовлятися від допомоги висококваліфікованого спеціаліста. Ми на війні і ніщо не повинно заважати нам досконало виконувати службові обов’язки.
      – Девід, – на прощання Елія захотіла сказати слова, які сказала б другові. – Якщо ти занадто багато віддаси кохання не тій жінці, то для іншої його у тебе не вистачить.
       – Не варто хвилюватися. Твоя турбота в будь-якому вигляді ранить боляче.
     Статний чоловік у військовій формі та масивному бронежилеті поклав руку на тендітне плече дівчини й легенько стиснув його. У цьому жесті навіть натяку не виникло на те, що зараз той бачить перед собою особу протилежної статі.
     – Забудьмо, що між нами сталося, – в його очах Елія виглядала пересічним військовим, який випадково стрітився йому на путі. – Побачимося згодом, – він різко відірвав руку й не оглядаючись зник за високим барханом.
      Елія лишилася на самоті з сильним відчуттям, що втратила дещо важливе. Але їй ніяк не вдавалося збагнути, що саме згубила вона.