Безглузді зізнання

      Про скоре наближення вечора свідчили і обрій, який пожовтів, і сизі тіні розвалин, що косо лягали на спустошену землю. У пошуках надійного місця для ночівлі, Девід проходив повз напівзруйнований будинок і неочікувано для себе звернув увагу на погорілий під’їзд. В передчутті небезпеки, він обережно зайшов всередину. Під його ногами заскреготіла цегла, а зі стін посипався чорний тиньк. Не зважаючи на страхітливий вигляд, стіни споруди виглядали ще досить міцними. Тримаючи напоготові зброю, чоловік в повній бойовій готовності обережно почав підійматися вгору заваленими сходами. За мету він мав знайти безпечне місце для ночівлі, з якого одночасно добре продивлятиметься і місцевість. Причаївшись збоку вікна, Девід прицільно обстежував околиці. І хоча зір зі всіх сил намагався передбачити звідки може з’явитися загроза, це не завадило слуху впіймати кроки, що крадькома наближалися за спиною.
      – Тихше, друже! Тихше! – Те Хо стояв перед дулом автомата з піднятими догори руками. – Я приніс вечерю , – і він демонстративно потряс паперовими пакетами, які високо тримав над головою.
      – Ти ризиковий, – Девід опустив зброю й відійшов у глиб кімнати. – Не думав про кулю в лоб особисто від мене?
       Пак не звертав уваги на невдоволення товариша. Підійшовши до вікна, з точки зору професіонала, ще раз прискіпливо обдивився краєвид і оцінив розвалини.
       – Гадаю, якщо на горішніх поверхах розмістити бойові пости, то місце для ночівлі ти підібрав вдало.
    Слухаючи похвалу, Девід відійшов у найглибший куток кімнати і ногою почав розгортати цегляні уламки. Як тільки він прибрав місце для них обох, тут же всівся й втомлено сперся на стіну.
        – Ну, показуй! Що приніс?
        Те Хо присів поряд і один пакунок простяг товаришу, а от інший, не поспішаючи, почав розгортати.
        – Перед виїздом забіг у столову і крім сухпаю захопив нам ще й по гамбургеру…
      Він не договорив. Монотонний діалог різко обірвався через паперовий кульок, який за соту долю секунди зненацька зник з його рук.
       – Вибач, друже! – Девід різко звівся на ноги. – Але зараз мені це більш потрібніше, ніж тобі! – і не чекаючи на відповідь, ринувся на вихід, тримаючи у руках уже два паперові згортки.
        – Сподіваюся вона оцінить, що я лишився голодним!!! – але Те Хо вже ніхто не слухав.
      А Елія саме закінчила обхід території. По рації зробила доповідь про виконання завдання й очима пошукала куток, аби надати можливість ногам відпочити. Їй швидко вдалося знайти безпечне місце. Знявши з голови каску, вона зморено опустилася на камінну підлогу і стягла з плеча зброю. Все ж таки напруга важкого дня далася взнаки, бо від втоми всі м’язи на ногах тремтіли, а спину судомило від цілоденного носіння бронежилету. Та не зважаючи на послаблення сил, настрій її не зіпсувався, адже місія, поставлена перед нею, зрештою закінчилася вдало. Тепер сміливо можна відпочивати. І тільки тендітна постать дівчини намірилася заплющити очі, як знадвору почулися кроки, що обережно наближалися.
     – Елія!
    Девід погукав тихо. Він здалеку помітив, як озираючись по сторонам, вона зайшла у напівпідвальне приміщенні, тож назирцем поспішив слідом.
     Кинувши поперед себе камінь, Елія дала знати про місце свого находження. Чекати їй довелося недовго, буквально через дві хвилини над нею уже височіла кремезна постать.
      – Що це? – дивлячись на простягнутий пакунок, вона ніяк не наважувалася прийняти його.
    – Тобі необхідно поїсти, – Девід безцеремонно приземлився поряд. – Мабуть сьогодні ти ще не обідала.
      З вдячністю в очах Елія забрала пакунок і обережно розгорнула папір. Здавалося, така дрібничка, а настільки сильно зігріває душу!
       – Я й справді голодна, – ледь помітна посмішка засяяла на чуттєвих вустах.
     Вона дістала гамбургер і її спантеличив його значний вид. У неї фізично не вистачить рота, аби відкусити від нього бодай який-небудь шматок. Та й по всіх правилах етикету поряд з чоловіком не гоже дівчині накидатися на їжу, наче голодний звір. І тут Елія дорікнула собі: так вчинила б справжня леді, а вона такою себе не вважала. Її природня натура та манери підлітка ніколи не вирізнялися досконалою витонченістю, тому вдавати із себе елегантну жінку зараз, принаймні виглядало б дивним, тим паче, що тут війна, а це значить – краще не кобенитися і вчасно набиратися сил. Більше дівчина не вагалася, обома руками охопила гамбургер, пальцями натиснула на його край і відкусила шматок вартий уваги. Від задоволення та буйства відтінків смаку очі самі по собі закрилися. Тихо мугикаючи під ніс, з набитим ротом, вона не поспішаючи пережовувала.
     Відверто радіючи настільки здоровому апетиту, Девід наслідував прикладу і теж відкусив гідний кусок.
      Дві постаті, кремезна й тендітна, доповнюючи один одного, сиділи поряд повністю погрузившись у відчуття задоволення, яке настає тоді, коли організм насичується потрібними йому калоріями.
       – Смачно? – це перше, що спитав чоловік, проковтнувши останній шматок.
      – Так, – вся зовнішність дівчини демонструвала відверте задоволення. – Ти повністю втамував мої потреби.
       – Я й не підозрював, що ти аж настільки сильно полюбляєш бургери.
    – Дитиною, я нечасто ними ласувала, – ситість зіграла злий жар, бо втративши пильність, Елія забула за скритність й заговорила про минуле, чого раніше ніколи не допускала. – Батьки мені їх не купували.
     Останні слова ніби протверезили. Мабуть через те, що вся кров після ситної вечері полинула в шлунок, мозок дав збій і шкарлупа, якою дівчина з дитинства відмежовувалась від світу, тріснула.
       – Вибач, що відплатила тобі балачками про себе.
       – Не вибачайся. Мені цікаво дізнатися про тебе.
       Елії здалося, що саме зараз погляд цього чоловіка прочитав усі її думки.
      – З дитинства я сама купувала собі їжу, – вперше в житті вона змогла заговорити не соромлячись свого минулого. – На обіди в дорогому ресторані мені не вистачало грошей, а от на гамбургер завжди уміла заробити. Саме від нього я отримувала найбільше задоволення!
      – Бідна ти, чи багата – це не важливо! – Девід повернувся і звівся на одне коліно. – Тепер я обіцяю, що обідати ми будемо лише в найдорожчих ресторанах, – він несподівано простягнув руки, аби зав’язати їй шнурки.
     Ну, от! Знову, сердечко у грудях йокнуло. Чому такі безневинні рухи викликають у неї настільки сильні переживання? Ось, що їй ніяк не вдавалося втямити! І стільки б вона не силилася, придумати нічого не могла.
      – Ти мовчиш? – Девід не відводив від неї прямого погляду.
      – Ти про що? – Елія навіть не почула адресованого їй запитання.
      – Пообідаєш зі мною в «Маsа»? В найдорожчому ресторані Нью-Йорку?
   – Вибач!? – їй здалося, що у неї виникла слухова галюцинація, тож про всяк випадок рішила перепитати. – Ти зараз натякаєш на майбутнє?
     – Так.
     Девід не міг повірити, що сама пані Доля втручається в хід подій й надає можливість розповісти йому про свою мрію.
      – Я намагаюсь сказати, що… – та він не встиг.
     – Мем! – рудоволосий сержант стрімголов влетів у приміщення, та побачивши офіцера на колінах перед сержантом, до нестями знітився й звернувся вже до старшого за званням. – Сер! Я прийшов провести сержанта Еванс до місця ночівлі.
      Від досади та відчуття повного розпачу Девіду не вдалося стримати дратівливий стогін, адже шанс, який випадково випав, він безнадійно втратив.
      – Гаразд, – звівшись на ноги, Девід подав руку й допоміг Елії встати. – Поговоримо згодом, – і щоб поглядом не спепелити юнака, увігнув голову й пройшов на вихід.
     Серед зруйнованих кам’яних нетрів вечірнього міста, мов воскова свічка, тягнувся вгору одинокий будинок. Муляючи собі ноги, оббиваючи носки від берців, Елія наближалася до нього по заваленій камінням доріжці. У пошуках надійного місця, швидше за все їй прийдеться обійти його весь, одночасно не забуваючи і про правило двох стін. По усім законам природи у вісні тіло людини стає найбільш вразливим до небезпеки. Тож, обстежуючи поверх за поверхом, дівчині зрештою вдалося знайти куточок, де вдасться безпечно поспати й набратися сил. І хоча стіни будівлі тепер стояли дощенту обдертими, прийшло усвідомлення того, що раніше це глухе, нічим непримітне помешкання слугувало приміщенням для зберігання речей. Задовольнившись своєю знахідкою, Елія більше не зволікала, а сіла у куток на бетонну підлогу, випростала ноги й руками обійняла зброю.
      За досить довгий період часу їй вперше приснився дивний сон. У вісні вона стала метеликом і скрізь, де б не лопотіла крилами, завжди наражала їх на небезпеку. Прийшлося облетіти майже весь ліс, щоб знайти для них надійний притулок. За своєю формою той нагадував кокон, який будує гусениця перед перетворенням у лялечку. Ця щільна оболонка з тонких волокон захищатиме її від будь-яких загроз, аби згодом та змогла переродитися на яскравий метелик. От і Елія у вісні відчула таку ж безпеку –  саме такий захисток, який малята відчувають в обіймах своїх мам. І нехай це всього лише сон, їй ніколи ще не доводилося отримувати від життя настільки повний захист. Навіть проснувшись, не відразу вдалося позбутися цього почуття. Аби насолодитися ним ще раз, Елія поніжилася й усвідомила, що сновидіння не відпускає, бо щока потерлася об щось тепле та дуже ніжне. Значить вона й досі спить! Але ж тіло у неї зараз не метелика, а людини! То чого ж їй настільки комфортно та затишно? Щоб пересвідчитися, чи дійсно це не сон, вона відкрила очі й погляд свій скерувала по усіх закутках. І перше, на що пройшлося звернути увагу, так це на те, що голова її лежить у когось на грудях, а вона сама, наче в коконі, напівлежачи сидить в чиїхось обіймах. Не знаючи що очікувати, Елія обережно випросталася й несподівано для себе побачила Девіда. Голова у нього відкинулася назад, очі міцно заплющені, а обличчя виражало цілковите умиротворення. Як так вийшло, що всю ніч вона проспала в його обіймах? Елія цього не знала.
     Їй невтямки, що тільки через годину, після їхнього розставання, Девід зміг її знайти. Йому прийшлося не мало потрудитися, аби відшукати «нору», в яку вона забилася. Як тільки його чіпкий погляд наткнувся на одиноку постять у глухому кутку, в ту ж мить він підійшов й тихо опустився навшпиньки. Чоловічі очі без зупину блукали по її обличчю, що й спричинило тепло, яке зненацька й не контрольовано полилося по грудях. І не відомо стільки часу йому знадобилося б ще для повної насолоди ним, аби не спляча голова, яка різко спорснула з дула автомата й похилилася в бік, водночас потягнувши за собою і тіло. Девід діяв блискавично – викинув руку і в долоню впіймав дівоче лице. Потім не став зволікати, опустився на коліна, згріб дівчину в обійми і всівся на її місце. Тихе дихання, що приємно лоскотало шию, й те, що вона лежала у нього на грудях, не давали змоги заснути. Але, не зважаючи на оці обставини, втома минулого дня взяла над організмом повну владу й зрештою решт йому теж вдалося заснути, от тільки вже під ранок.
      Намагаючись не потривожити сон, Елія тихо встала. Їй захотілося повернутися й відразу піти. Та натомість якась невідома сила утримувала її на місці. Хто він? І чому постійно приходиться стикатися з ним? Ось що вона намагалася відшукати на його обличчі, коли блукала по ньому своїм питливим поглядом. Але як відомо, у сплячої людини правди не знайти, тож Елія випросталася й повернулася щоб піти. От тільки їй не вдалося зробити жодного кроку, чиясь владна рука зненацька схопила її за тонкий зап’ясток. Вона обернулася й два погляди зустрілися. Девід вже давно не спав, він прикидався сплячим, аби вдосталь насолодитися розгубленим видом дівчини.
      – Невже ти мене так і залишиш тут? – в його очах грали лукаві бісики.
      – Гадаю, що ти на це заслуговуєш, – вона смикнулася, але звільнитися не змогла.
      – Ти справді не розумієш? – Девід посерйознішав і, не відпускаючи руки, звівся на ноги.
      – Ти про що?
      – Про те, що у мене до тебе почуття, – бачачи перед собою по-справжньому здивований погляд, він вимовив далі. – Знаю, що це дивно. Але якби ти тільки знала, настільки сильно я тебе ревнував!
      – До кого? – Елія не могла скласти докупи почуте.
      – До лікаря, якому ти посміхалася на сходах.
      – Стівен мій брат!
      Девід швидко відновив в пам’яті події минулого дня й збагнув, що жоден брат не дозволить собі дивитися на сестру з настільки відвертим обожнюванням.
      – Твій рідний брат? – він рішив не відступатися й прояснити все до кінця.
   – У мене не має кровної рідні! – Елія настільки сильно смикнулася, що зрештою їй вдалося звільнитися з його полону. – Я сирота з притулку. Тепер ти задоволений?
    Тут явно щось не сходилося. Радіти з того, що хтось сирота?! Девід не бачив у цьому здорового глузду. «Але чому вона цим хизується?»
      Бачачи в очах збентеження, дівчина тріумфувала. Її сирітство завжди справляло на людей саме таке враження. Ні в кого не виникало бажання знайомитися з сиротою, якій навіть не відоме її походження. Тож, вирішивши, що процес женихання дійшов до кінця, вона повернулася і впевненим кроком пішла на вихід. Девід про все здогадався. Хижаком ринувся слідом і, не церемонячись, розвернув й грубо пришпилив до стіни.
     – Ти мені подобаєшся, – сперся на стіну таким чином, що вона опинилася в пастці між його розставленими руками. – Коли я не бачу тебе, у мене неспокій на душі.
       Елія по-справжньому перелякалася. Чоловік, що постійно кепкував над нею і мило посміхався, зник. Натомість появився інший, який нав’язливою волею намагається її підкорити.
      – Якщо ти на щось сподівалася, то я тебе розчарую. Мені абсолютно байдуже! – Девід схилився настільки низько, що на своєму обличчі дівчина відчула тепле дихання. – Мені подобаєшся ти, твоє лице, тіло, – саме в цю мить він наблизив свою плоть до неї. – А не якась там родословна.
       – Відпусти мене! – Елія руками уперлася в чоловічі груди.
        З першої їхньої зустрічі її не покидало передчуття, що він зовсім інший, не схожий на тих чоловіків, з якими їй доводилося зустрічатися раніше. Його реакція відрізнялася, тож це по справжньому злило й водночас лякало.
       – Скажи, – Девід нахилився настільки близько, що іще трішки і їхні губи мали б торкнуться. – Невже ти просто не можеш бути поряд зі мною? – йому прийшлося впоратися з почуттями, аби продовжити говорити далі. – Мені стає страшно при одній лише думці, що ти відмовиш мені.
   – Достатньо, – розпач, який вдалося розгледіти в чоловічих очах, змусив перервати безглузді зізнання. – Я зрозуміла тебе, – її голос, ніби протверезив.
     – Я верзу дурниці, а ти розумієш мене? – чоловік запанікував, бо уловив, що його слова несподівано для нього ж самого прозвучали непристойно й принизливо для неї. – Я сам не усвідомив, що мовив щойно.
    – Складно пояснити причини, через які виникають почуття, – попри всю недоречність подій, Елія визнала людську щирість. – А для такого чоловіка як ти, це складніше вдвоє. Але одне я знаю напевне: зараз ти щирий, то ж і мені доведеться відповідати чесно.
     – Елія, я не чекаю від тебе відповіді. Просто мені хочеться, аби ти дізналася про мої почуття.
     – Девід, пробач.
   – Я усвідомлюю твій стан і не хочу тебе примушувати, – він продовжував тиснути. – Та й для осмислення сказаного потрібний час. Не знаю як почувався б сам, аби на мене зненацька звалилося зізнання. Але зараз зроби просту послугу й прийми від мене дарунок.
      Піднявши догори руки, Девід зняв із шиї ланцюжок.
     – Ця каблучка моєї мами. Перед смертю я дав їй обітницю, що подарую її дівчині, яка сподобається мені.
    Шокована тим, що відбувається, Елія стояла не в силах вимовити ні єдиного слова. У неї взагалі складалося таке враження, буцімто вона й надалі спить, адже вночі їй вдалося перетворитися на метелика, то що заважає зараз побувати в ролі нареченої? От тільки ланцюжок, який приємно лоскотав шию, свідчив їй на зворотне.
     – Девід, – Елія ніяк не могла підібрати відповідних слів. – Зараз мені важко мислити і я не можу знайти вірне рішення, та я певна, що не маю права прийняти цей коштовний дарунок.
       Її рука потягнулася до шиї, але інша рука, набагато більша й міцніша, перегородила їй путь.
       – Не знімай!
      – Гаразд, – у неї не вистачило сил відмовити. – Зараз і дійсно не час й не місце. Поговоримо трохи згодом.
       – Обіцяєш подумати? – Девід схопився за надію.
    – Обіцяю. Зустрінемося через три дні в оазисі. Там ніщо не завадить нам поговорити. – Вона покосилася й очами пошукали дверний просвіт. – А тепер і справді вже потрібно йти.
     – А до того часу не знімай каблучку, – вся його кремезна постать виражала відверте благання. – Я хочу, аби вона назавжди залишилася у тебе.
      Їхні руки нарешті роз’єдналися і вони змогли піти на вихід.
     Те Хо здаля спостерігав за дивною парою, яка вийшла із закопченого під’їзду, сухо попрощалася й розійшлася в різні сторони. Навіть з цієї відстані йому вдалося розгледіти, що між цими двома щось відбувалося. Натикаючись на розкидані уламки, зачіплюючись за них ногами та викручуючи собі щиколотки, Пак доганяв Девіда.
     – Зачекай! – він наздогнав товариша й в буквальному сенсі слова повісився йому на спину. – Може варто їй розповісти?
      – Я вже все розповів, – Девід з плеча скинув руку і поспішив далі.
      – Тобі ж не відмовили? – Те Хо поглядом провів Елію, яка саме зникла серед зруйнованих будинків. – Я вірно зрозумів?
     – Відмовили? – чоловік, який щойно поспішав, зупинився, наче вкопаний. – Я дав час їй подумати і тепер просто чекаю на відповідь.
      – А!!! – Пак не зміг приховати злорадної здогадки. – Значить твоє кохання відкинули! – для нього все стало на свої місця, тож він прослідував далі.
      – Що? – Девід намагався осмислити почуте. – Я же сказав, що подумає!
      – Ні слова більше! – Те Хо відмахнувся від товариша, ніби від нав’язливої мухи.
      – Я гарний, статний і багатий, – він по черзі загнув три пальці на руці. – Гадаєш не сподобаюся їй?
      – Ну, не це вирішальне.
     – Тоді що? – Девід ледь не збив друга з ніг, коли той зупинився і повернувся до нього обличчям. – Раніше це завжди спрацьовувало, – дивився на нього поглядом, що красномовно виражав: «що не так?»
     – Забудь, що було раніше! – зараз Пак виглядав сама серйозність. – Серце у неї пусте. Аби відкритися тобі, потрібен час. Запропонувати їй зустрічатися зараз – це жахлива ідея й фатальна помилка!
        – Чому? – Девід насправді не усвідомлював, що зробив неправильно. – Я для неї вульгарний?
       – Не в цьому річ, – Те Хо важко зітхнув. – «Знову прийдеться «розжовувати». Треба створювати реальні моменти, щоб вона відчула, що подобається тобі, а не промовляти безглузді речі. А ще, – йому не вдалося приборкати у собі бешкетника. – Знаючи дівчат, краще б докласти побільше зусиль, аби її цнота забула про твою хтивість, – і він багатозначно підморгнув. – Твоя поразка полягає в тому, що проявилася вона у першу ж зустріч!
       Далі їм не пощастило договорити, адже на них чекали завали, які конче необхідно було розбирати. Цілий день без відпочинку та перерви на обід вони снували по розвалинах намагаючись знайти людські тіла під вагою зруйнованих стін. Та все рівно, не зважаючи на страшенну зайнятість, Девід постійно повертався в думках до недавньої розмови з Елією. Не давав спокою і висловлений в його бік докір Пака. Він ніколи не славився тим, що в нього відсутня витримка. Але сьогодні йому просто захотілося розповісти дівчині про почуття, які він відчуває до неї. І якщо вони проявилися в недоречний час, то з цим уже нічого не можливо вдіяти. Під гнітом власних думок Девід стояв серед розвалин і не помічав рудоволосого юнака, який певним кроком наближався до нього.
        – Сер!
        – «А чи не занадто часто ми зустрічаємося?» – перевівши погляд, капітан миротворчої місії ООН не зміг стримати дратуючої думки з приводу бідолашного сержанта, що виструнчився перед ним по стійкі «струнко».
        – Сержант Еванс залишила це для вас, сер! – і він простяг майже непомітний клаптик паперу.
     В той же час Девід забув про роздратованість, простягнув руку й до його чіпких пальців перекочувало залишене для нього послання.
        – Дозвольте йти, сер?
      Мовчазне похитування голови для військового меншого за званням слугувало дозволом щоб піти. Як тільки хлопець зник, Девід розвернув записку і його брови насупилися, а очі від здивування вирячилися, як у глухонімого.
     – Що там? – до цього часу Пак не втручався, але зараз підійшов і різким порухом руки забрав зім’ятий клаптик паперу. – «14:30»? Що це?
      – Час для зустрічі, – тепер обурення взяло над усім верх. – Зауваж! Жодного слова, яке хоча б натякало, на що чекати мені?
     – І на коли вона назначена? – ховаючи посмішку за надмірним покректуванням, Те Хо чомусь здогадувався, що саме чекає на вірного товариша.
        – Через три дні в оазисі, – і він пішов, навіть не захотівши нічого слухати.