Провінція Ідліб

      На відміну від дівчини, Девід не спав, адже йому довелося витримати жорсткі нападки розлючених Марго і Пака.
   – Ти геть з глузду з’їхав? – Те Хо зміг заговорити тільки тоді, коли Марго, висловивши своє невдоволення, покинула їх. – Тобі хоч відомо настільки сильно ми хвилювалися?!
      – Вибач, друже.
      – Не вибачайся! Я місця собі не знаходив, – чоловік, який весь час мовчки сидів у кутку, тепер звівся і, як звір у клітці, почав ходити по кімнаті. – Як ти міг зникнути і при цьому всьому не взяти з собою засоби для зв’язку?
     – Так вийшло випадково, – Девід смиренно сидів у своєму кріслі, надаючи змогу товаришу в повній мірі «випустити із себе пар». – Я зовсім не збирався змушувати вас нервуватися.
     – Ти сказав Марго, що вийдеш на пару хвилин, а зник на пів дня! Ти хоч уявляєш, що станеться, коли про цей інцидент дізнається командування?! Гадаю, простим стягненням тут не обійшлося би.
     – Я бачив її.
   – Ти про кого? – від непомірної злості у Те Хо настільки шуміло в голові, що логічно він не міг мислити. – Кого ти міг побачити?
     – Елію.
     Девід вимовив ім’я дівчини тихим і рівним тоном, але воно спричинило враження бомби, яка несподівано вибухнула. В кімнаті, де щойно уже пів години стояв нестерпний галас, тепер утворилася суцільна тиша. Від неї аж задзвеніло у вухах. Те Хо не відразу прийшов до тями, лише згодом він зміг зрушити з місця, притягти з кутка крісло, на якому сидів, й поставити його напроти Девіда.
    – Ну, тепер розповідай все по порядку, – він всівся так, щоб повз органи його слуху не змогло прослизнути жодне вимовлене слово.
    Дружба між ними двома розпочалася з випадкової зустрічі в перші дні навчання в університеті, а вірніше з прохання викладача факультету економіки та управління.
    – Зачекай хвилинку, – немолодий учитель математики в окулярах з грубою оправою і товстими лінзами зупинив студента-першокурсника в нескінченно довгому коридорі. – Девід Браун?
       – Так.
       – Зараз ти направляєшся на мою лекцію?
       – Так.
       – Познайомся. Це - Пак Те Хо. Він твій однокурсник. Покажи йому аудиторію.
     Тоді Девіду не тільки довелося показати шлях до аудиторії, а й знайти у ній місце для них обох. Після тієї випадкової зустрічі Пак Те Хо ще довго придивлявся до нового знайомого. Його батьки емігрували в Штати з Південної Кореї, тож саме через свою екзотичну зовнішність він важко зближався з однолітками. Але, не поспішаючи, студентські відносини врешті решт проросли, пустили пагони й переросли в міцну чоловічу дружбу. Згодом ще й вияснилося, що і їхні батьки стали партнерами по бізнесу, тож дружити почали не поодинці, а вже цілими сім’ями.
       – Я помітив її в залі для відпочинку. Простежив за нею. Через те і затримався.
     Пак мовчав, він усвідомлював, що це не кінець історії. Тож, хоча і била його скажена нетерплячка, продовжував вижидати. Про Елію він дізнався тієї ж ночі, якої вона з’явилася в житті товариша. Відав він і про безрезультатні пошуки, і про те, що ця дівчина глибоко вразила Девіда, хоч раніше жодній особі жіночої статі не вдавалося пробити його міцну броню. Навіть Марго своєю постійною присутністю не досягла настільки значних результатів, як Елія, яка лише на коротку мить з’явилася, перегородивши собою путь.
      – Ми обоє покинули територію воєнної бази.
      На цю репліку Те Хо з шумом потягнув у себе повітря.
   – Вона досконало знає розміщення усіх камер відеоспостереження, тож не думаю, що нашу відсутність помітили.
       – І все рівно це дуже небезпечно.
     – Знаю, друже, знаю! – Девід підвівся й обійшов кімнату по колу. – Я не можу себе контролювати. Вона, ніби уламок, глибоко засіла в мені. Ні, не так, – зупинившись, він поклав руку на груди. – Ніби щось важке зрушилось всередині.
   – І що ти збираєшся з цим робити? – ледь примруженими, по-східному розкосими очима, з неприхованим інтересом Пак дивився на товариша. – Ти ж усвідомлюєш, що ти не можеш розпочати з нею відверті стосунки.
     – Чому? – вираз обличчя засвідчував, що Девід і справді не розуміє, з яких причин заборонено захопитися дівчиною, яка викликала в ньому інтерес.
     – Гадаєш, Марго тобі дозволить? Невже ти не здогадуєшся, за ради якої цілі вона знаходиться в Сирії, в країні, де постійно гримлять вибухи?
       – Ти захищаєш її?
       – Звісно ні! Просто попереджаю, що у тебе виникнуть проблеми.
      На це зауваження нічого заперечити і в той же час не його провина, що він подобається Марго, адже по відношенню до неї з його боку не було виявлено жодного заохочення.
     – Це не контрольований процес. Зі мною відбувається непоясниме, – прислухаючись до себе, чоловік збагнув. – Такого я ще не відчував! Вона незримо знаходиться поряд, тому мені необхідно зустрітися з нею ще хоч раз.
        По відчуженому погляду Девіда Пак осягнув, що його товариш «пропав».
     – Гаразд, – він втомлено піднявся з насидженого місця. – Про прийняття рішення поговоримо завтра, а зараз краще відпочивай.
      Але Девід не міг заснути. Думки розбурхали сон. З боку на бік він постійно вертівся й думав про дівчину, яка вщент зруйнувала його душевний спокій. «Боже! І навіщо вона продовжує зводити мене з розуму?» Це стало останнім, про що встиг подумати тридцяти трьох річний чоловік перед тим, як провалитися у глибокий сон.
       Якщо раніше доля ховала від нього Елію, то тепер вона ніби навмисне почала над ним знущатися, бо вже наступного ранку йому знову довелося з нею зіткнутися. Він ще здалеку її примітив і, поки наближався, не зводив погляду з двох постатей, які мило посміхалися й приязно розмовляли на східцях біля входу в клініку. З їхньої бесіди та з осяяних радощами очей з легкістю вдалося розгледіти, що ці двоє між собою були більше ніж друзі. Особливо Девіду не сподобалося, з яким обожнюванням чоловік в медичному одязі дивиться на Елію й одночасно захищає її від палючих променів сонця своєю кремезною статурою.
       – А це, часом, не лікар Сміт? – він стояв й пожирав того ненависним поглядом. – Те Хо, дізнайся про нього якомога більше.
     І хоча Паку ще не доводилося стрічатися з Елією, по настороженому погляду приятеля він усвідомив, що та миловидна дівчина, затягнута в бронежилет і з магазинами повними набоїв, саме вона і є.
      – Агов! – йому ніяк не вдавалося повірити в побачене. – Та в тебе і дійсно до неї почуття! А я гадав, що ти все-таки перебільшуєш.
     – Ти не розчув? – Девід говорив не відвертаючи погляду від загадкової парочки. – Вона сподобалася мені.
     – Ти ж щойно з нею познайомився! – він щиро дивувався настільки швидкому розвитку подій.
    – І що? Це не завадило їй заволодіти мною першої ж миті, – повернувшись в минуле, Девід згадав про три їхні зустрічі і про приємні почуття, які кожного разу вдавалося пережити поряд з нею. – Вона якась… – на мить він замислився, намагаючись підібрати потрібні слова. – Справжня. І непихата.
     – І що ти намірен робити?
     – Розповім їй про все.
    – Що? – розкосі очі азіата майже стулилися, адже його відверто потішила наївність товариша. – Ти гадаєш сподобаєшся їй? Девід, а ти не занадто поспішаєш, так зненацька зізнатися в своїх почуттях?
    – Вважаєш відмовить мені? – на коротку мить в очах промайнув сумнів, але то і справді сталося лише на мить. – Жодна жінка не відмовить чоловіку після його зізнання! А якщо я піднесу їй ще й коштовний дарунок, у неї не вистачить на це сміливості!
      – Мені подобається твоя впевненість, але…
    – Я ж просив її не посміхатися! – щира, душевна посмішка Елії викликала прискорений серцевий ритм і неабияке роздратування водночас, адже він жадав, аби дівчина, що сподобалася йому, посміхалася лише для нього.
      – Здається вона уходить, – Те Хо в упор подивився на товариша. – Не наздоженеш?
      – Не зараз.
   Елія попрощалася із Стівеном, підбігцем злетіла зі сходів, внизу повернулася і на прощання помахала рукою.
     Всі, окрім Девіда, проводжали її поглядом.
    – Яке у нього право так вільно з нею спілкуватися? – натомість той очами буравив лікаря. – Що в біса відбувається?
    – Та ти, друже, ревнуєш! – і Те Хо поблажливо поплескав товариша по плечу.
    – Ходімо вже. Нас викликають в штаб командування.
   Не оглядаючись, два військових офіцери в званні капітана, широко крокуючи, зникли в потрібному для них напрямку, а чоловік у білому халаті, ще трохи постояв і повернувся у клініку. Боковим зором Стівену вдалося помітити Девіда, але це його аж ніскільки не бентежило, тож самовдоволено посміхаючись, він зайшов у свій кабінет.
    А на протилежному боці військової бази, саме в цей час, за столом власного кабінету бригадний генерал Роберт Вілсон чекав на двох офіцерів. Низько схиливши голову він читав заяву Координатора надзвичайної допомоги ООН Марка Локока, де той зазначав: «Навіть війна повинна вестися в рамках закону. Мирне населення розплачується за нездатність політиків покласти край насиллю і досягти дотримання міжнародного права, яке передбачає захист цивільних осіб в ході військових операцій.» Його сумління ще жорстоко обвинувачувало Сирію і Росію в порушенні обіцянки про дотримання режиму припинення вогню, коли в двері службового кабінету тактовно постукали.
      – Девід! Пак! Заходьте, – господар кабінету звівся і простягнув руку для рукостискання.
   Така незвична гостинність командуючого по відношенню до підлеглих полягала лише заради чоловіка, який подобався його донці.
    – Гадаю, вам зайве розповідати про авіаудар з хімічною атакою у провінції Ідліб, та все таки повторюся.
      Далі розмова продовжилася тільки після того, як присутні повсідалися по визначених місцях.
     – У передмісті Хан-Шейхуні є загиблі. З неофіційних джерел стало відомо, що загинуло більше ста людей, а поранених нараховується понад сто п’ятдесят, – чоловік за столом похмуро продовжував констатувати факти. – Серед них є жінки і діти. За даними активістів люди помирали від задухи, що свідчить про використання отруйного газу.
      – Вам відомі симптоми отруєння?
      Тембр голосу військового не виявив жодних емоцій. Може для стороннього глядача така байдужість в поведінці і викликала б обурення, але Девід чітко усвідомлював, що будь-які хвилювання заважають виконанню поставлених задач. Справжні професіонали свого діла не мають права на вираження емоцій. Їхні обов’язки полягають у чіткому виконанні наказів. А там, де мова йде про збереження людського життя, взагалі необхідно мати «холодну» голову.
      – Всі симптоми вказують на використання зарину, – Річард Вілсон підняв важкий погляд. – Провінцію Ідліб майже цілком контролюють повстанці. Перед тобою, Девід, постає задача забезпечити безпеку бригаді лікарів, яка вирушає у відрядження в передмістя Хан-Шейхун.
        Після стверджувального похитування голови обох військових, бригадний генерал продовжив далі.
     – Пак, ти підготуй засоби захисту. На місці бомбардування рятувальники повинні працювати в масках. Багато потерпілих без свідомості. Перед тим, як везти їх до лікарні необхідно позбутися ймовірних хімікатів. Простеж, щоб всього вистачало вдосталь. Гадаю, що відрядження затягнеться на декілька діб.
        – Слухаюсь! – два чоловіки виструнчилися по стійкі «струнко». – Дозвольте йти?
    – Ще одне, – господар прохолодного кабінету знову підвівся і вийшов із-за столу. – В районі бомбардування, за неперевіреними даними, не вибухнуло дві авіабомби. Я вже відрядив туди найкращого спеціаліста по розмінуванню.
       – Прийнято.
       – Тепер можете йти.
    Річард Вілсон залюбувався двома постатями, які віддалялися від нього і які зі спини виглядали однаковими, наче брати-близнюки.
       – Девід, – згадка про доньку змусила його вигукнути. – Затримайся ще на хвилинку.
     Не зупиняючись, капітан Пак залишив кабінет командуючого, а капітан Браун, причинивши за ним двері, повернувся і впритул підійшов до господаря напівтемного кабінету. Тепер вони стояли один поперед одного і між ними зникли будь-які статутні відносини.
      – Територія обстрілу велика, – вже немолодий, але ще досить жвавий чоловік, зовсім по-родинному поклав руку на плече чоловікові, якого мріяв бачити в ролі свого зятя. – Я безгранично довіряю бойовому досвіду сержанта Еванс, але не відомо де війна може влаштувати пастку, тож намагайтеся бути якомога обережнішими.
    – Не переймайтеся, – з вдячністю за турботу, Девід зверху дивився на чоловіка, який зараз намагався виступати в ролі його батька. – Все буде гаразд.
     – Ну, тепер ступай. Більше не затримую, – і Роберт Вілсон замахав руками так, ніби відштовхував від себе повітря.
      Всю дорогу до пункту призначення Девід думав про загадкового сержанта Еванс. Його турбувало, що до цього часу йому жодного разу не доводилося чути про нього. Хто він? Невже він настільки кваліфікований спеціаліст, що йому беззастережно довірили настільки важливу місію?
     «А якщо він не впорається?» Чомусь ця ситуація викликала неспокій. «Як тепер організовувати безпеку, коли невідомі його координати?» Від нескінченних запитань каша варилася в голові.
       – Друже, тобі не здається, що ти аж занадто стурбований? – Пак не зводив погляду з густих брів, які насупилися настільки, що майже зімкнулися. – Що в біса сказав генерал?
        Після розставання у них не було змоги поговорити, тож зараз для цього випала зручна нагода.
        – Те Хо, ти щось чув про сержанта Еванс?
       Чомусь це ім’я не виходило в нього з голови. Він не звик довіряти людям, про яких нічого не відав. Це завжди викликало невпевненість і насторогу, що від якогось невідомого йому сержанта залежало його життя і життя цілої рятувальної бригади.
          – Вперше чую. А хто це? – Те Хо і справді стало цікаво, адже Девід не спроста ним зацікавився.
      – Виявляється в районі, де ми повинні провести рятувальні роботи, саме він має розмінувати бомби.
         Від почутого Те Хо присвиснув.
        – Уявляєш!? Якщо від його рук детонує? Рвоне так, що від нас нічого не залишиться!!!
        Пака потішала така ситуація, його весела натура завжди намагалася знайти «позитивні» моменти в стресових ситуаціях.
    – Якщо він настільки кмітливий, – не зважаючи на веселощі товариша, Девід продовжував розмірковувати. – То чого до цього часу жоден з нас не чув про його існування? – і чим більше він над цим замислювався, тим глибше засідала у нім тривога.
        – Перед тим як прибудемо, – Пак різко посерйознішав. – Спочатку обстежимо територію і, якщо не знайдемо його слідів, дамо дозвіл на роботу рятувальників.
       – Згоден. Але ж там ще досить багато мирного населення. Як бути з ними? Ти уявляєш, яка для них небезпека знаходитися поряд з бомбою, що не вибухнула! Ми не можемо гаяти час на пошуки! Маю надію, що пацан і справді професіонал свого діла, бо інакше разом з нами зникне половина міста.
       – Дякую, друже. Ти, як завжди, вмієш заспокоїти!
    Далі товариші їхали мовчки. Через пару годин бронетранспортер MaxxPro зупинився в пункті призначення і їхньому зору представ суцільний хаос, який царював над колишніми будинками. Поодинокі місцеві жителі зрідка з’являлися то там, то де інде, а потім губилися серед розвалищ в неймовірному безладді страшних руйнувань. Пробираючись в глиб розвалин та обстежуючи квартал за кварталом, Девід і його команда просувалися в середину зруйнованого міста. Кожний крок військових був прикладом досконалості, адже для успішного виконання місії їх не відволікали ні крики, що лунали звідусіль, ні стогони, ні задушливий кашель.
      – Що вона тут робить?! – Пак звернув увагу на оточення за яким розгледів тендітний стан.
      – Ти про кого? – Девід простежив за напрямком погляду товариша і остовпів.
     На напівзігнутих ногах, мов коршак над здобиччю, кружляла Елія. Її погляд намертво прикипів до підозрілого предмета, який одним кінцем застряг у землю. Йому хотілося помилятися, але саме в цей час дівчина випрямилася і вже без сумнівів він дивився на знайоме лице. Здавалося, що навколо себе вона утворила суцільний вакуум, бо ніщо не відволікало її увагу. Девід не зміг встояти на своєму місці. Забувши про власну безпеку, він ринувся вперед. Але несподівано для нього самого йому перегородили путь.
      – Вам туди заборонено, – військовий із числа оточення впевнено заступив прохід.
      – Я капітан Браун з департаменту безпеки! Мені необхідно туди пройти, – єдине його бажання зараз – це негайно схопити Елію й відволікти її в безпечне місце.
     – Я не маю права порушити наказ. Там авіабомба. Сержант Еванс надала чіткі розпорядження нікого не підпускати!
       Якщо до цього часу Девід мав просто божевільний погляд, то тепер він весь оторопів.
       – Хто??? – йому навіть не вдалося впізнати власний голос. – Хто дав наказ?
     – Сер! Я не можу порушити правила. В даній ситуації сержант Еванс найголовніша. Якщо ви не підкоритеся, я буду змушений застосувати фізичну силу.
      – Девід, заспокойся, – Те Хо наблизився і заспокоююче поклав руку на плече товариша. – Він має рацію. Ти уявляє настільки має бути сконцентрованою її увага!? Невірні дії можуть коштувати всім нам життя. Гадаю ти цього не бажаєш.
    Девід не усвідомлював, як така тендітна жіноча постать могла виявитися тим пресловутим сержантом Еванс?! Невже на світі перевелися чоловіки?! Адже вона мала б когось ощасливити, народити дітей, а натомість розміновує авіабомби в самій «найгарячішій точці» земної кулі. Що з цим світом не так? Його розум відмовлявся в таке вірити. Ось через що дихання у нього стало поверхневим й переривчастим. Гострий кадик різко заворушився під шкірою, а у грудях скажено заколотило. Удари серця виявилися настільки сильними, що від них зашуміло у вухах. Смертельною хваткою Девід очима п’явся на Елією. Здавалося, що в дану мить, та нічого навколо себе не бачить, окрім смертоносної ноші, яка із землі в упор зирить на неї. Її погляд став абсолютно сконцентрованим, рухи плавними та досконало виваженими. Коли вона помалу присіла і поклала біля себе потрібний їй інструмент, час раптово спинився, утворивши новий вакуум, в якому вони лишилися тільки вдвох.
         Стоячи на варті, з неприхованим інтересом рудоволосий сержант стежив за офіцером. Він бачив, що від напруження, організм того знаходився на межі людських можливостей, тож змилостивився над ним і заговорив упівголоса.
          – Не хвилюйтеся. Гадаєте я був у захваті, коли вперше побачив, як якесь дівчисько копирсається у вибуховому пристрої? Але із сержантом Еванс, я уже чотири роки і повірте, нікому окрім неї, я б не довірив своє життя.
     Юнак вважав, що його слова мають заспокоїти, та натомість чоловік напроти ще дужче запалювався.
         – Через пару хвилин все закінчиться, тим паче, що на сьогодні це вже друга бомба.
         Тільки тут Девід перевів погляд на співрозмовника.
         – Як друга? Одна вже знешкоджена?
       – Так. Дві години тому, – у просторі знайомо клацнуло і молоденький сержант, здогадавшись що сталося, палець ткнув у небо. – Чуєте? Все закінчилося. Тепер можете підійти.
      Елія підвелася. Її очі горіли яскраво, ніби зорі у нічному небі. Вона виглядала абсолютно щасливою, а от Девід почувався гумкою, яку щойно пожували і виплюнули.
    – Ти продовжуєш з’являтися нізвідки, – обтріпуючи руки, вона зустрічала його прямим ясним поглядом. – Навмисне намагаєшся привернути до себе увагу?
       – Гадаєш мені це вдалося? – похитуючись, на ватних ногах він помалу підійшов до дівчини.
     Зараз Девід мав не найкращий свій вигляд, його натреноване тіло випромінювало смертельну втому.
       – Гадаю, що план твій здійснився вдало.
      Елія дивилася перед собою і думала, що цей чоловік дратує її і в той же час вона визнавала потяг до нього.
       – Що ти тут робиш? – аби приховати хтиві думки, спитала перше що прийшло в голову.
      Вираз обличчя і сам погляд Девіда в повній мірі демонстрували відверте питання у відповідь: «Ти мене питаєш, що я тут роблю? Це тебе треба спитати, що робиш тут ти?»
       – А! Забудь, – Елія збагнула, що верзе нісенітниці, тож безпечно махнула рукою і повернулася, щоб піти.
     Її нога ступила на гострий вугол каменю, який із-за дії ваги людського тіла різко змінив своє положення. Намагаючись спіймати рівновагу, дівчина зробила крок назад, але друга нога несподівано зачепилася за залізний шворінь. Девід діяв блискавично, пулею ринувся вперед і викинув поперед себе руку. В ту ж мить Елія уже лежала в його обіймах. Від неприємної несподіванки вона дивилася на нього нічого нерозуміючими очима, а він у напівзігнутому стані, приходячи до тями після пережитого страху за неї, не поспішав підвестися, аби поставити її на ноги. Вони так і продовжували стояти й дивитися у вічі один одному, ніби дві камінні статуї. Ховаючи сум’яття, Елії захотілося звестися, але чоловіча рука не поспішала їй допомогти, натомість вона продовжувала утримувати тіло дівчини майже в горизонтальному положенні.
      – Навмисне намагаєшся привернути до себе увагу? – натякаючи на слова, раніше сказані нею, Девід не зміг приховати лукаву посмішку.
        – Гадаєш мені це вдалося? – їй нічого не лишалося, як слухняно прийняти кинутий виклик.
        – Гадаю, що план твій здійснився вдало.
      Ця безневинна суперечка розрядила обстановку і вперше за час їхнього знайомства між ними двома встановилися стосунки, які не можливо назвати напруженими. Поставивши Елію на ноги, Девід відверто насолоджувався тим, що сталося щойно. А ще, він звернув увагу на те, що дівчина тихо стояла поряд й не силилася пхнути його. Лише гамір зруйнованого міста змусив її відійти.
        – Сонце скоро сяде, – і, як доказ, вона очима вказала на захід. – Мені потрібно перевірити останні два квартали.
      Елія не зволікала, тим паче, що і обставини не сприяли побаченню, тож повернулася і швидко пішла. Девід її не зупиняв, мовчки дивився як вона віддалялася й відчував, що у ньому посилюються почуття, які не сила вже стримувати. Як насправді вони називаються, він точно ще не знав, але був певен, що пов’язані вони саме з нею.
       «Гаразд. Ступай. Пізніше побачимося ще».
        Можливість не бачити її лякала його до дурноти.