Стівен

       Схрестивши на грудях руки, Елія сиділа на дивані в очікуванні Стівена. Той стояв біля відчинених дверей шафки, готуючись до обробки подряпин. Всі її думки блукали навколо загадкового чоловіка, з яким їй вже тричі випадково довелося зіткнутися, тому вона не змогла стримати болісного вигуку, коли до плеча, несподівано для неї, торкнувся тампон з дезінфікуючим розчином.
    – Про що ти так серйозно замислилася? – чоловік в хірургічному костюмі і в розстібнутому медичному халаті вправно продовжував робити свою справу.
         – Стівен, – Елія на мить запнулася, але вирішила говорити далі. – Ти знаєш Девіда Брауна?
        Обидві руки на мить заклякли в повітрі. Йому відоме це ім’я, але зараз його більше зацікавило, яким чином воно стало відомим для Елії.
         – Може і знаю. Розкажи, який він із себе?
       І тут Елія уже по-справжньому запнулася, адже не могла розповісти товаришу настільки у Девіда, якого вона знає, проникливий погляд. Здавалося, що ним він заглядав їй прямісінько в  душу. І не наважувалася зізнатися, що густі та довгі вії викликають у неї справжню заздрість. Мовчала дівчина і про рівне чоло, на якому, мов ситі п’явки, приссалися дві чорні брови. А от про вуста, що мимоволі манили, їй взагалі не хотілося згадувати.
      – Ну, він високий. Широкий в плечах, – натомість вона рішила все узагальнити. – Смуглий. Скоріше схожий на араба, ніж на жителя Сполучених Штатів.
   Стівена відверто потішило таке своєрідне порівняння, але тим не менш він усвідомив про кого йдеться.
        – Краще тримайся від нього подалі.
        – Значить ти знайомий з ним? – від несподіванки Елія обернулася.
       – Сиди смирно! – розвернувши дівчину за плечі, він продовжив обробляти краї рани. – Особисто з ним я не знайомий, але знаю, що чоловік, якого ти описуєш, з департаменту безпеки.
        – І настільки давно він в Сирії?
    – Уже шість років, – Стівен змінив тампон і мовив далі. – Здається, через три місяці у нього закінчується контракт.
       – Як так вийшло, що раніше ми з ним не пересікалися?
       – Цього я вже не відаю.
       – Але ж ми з одного департаменту!
       – Ти зустрічалася з ним? – від настороги, руки ескулапа завмерли знов.
      – Сьогодні, – Елії не хотілося зізнаватися, що їхнє потаємне місце розкрито, але й приховувати це не збиралася, адже між ними ніколи не існувало секретів. – Я навіть не підозрювала, що за мною можуть простежити.
     – Ось через що раджу не наближатися до нього. Він цілеспрямований і рішучий. Якщо вже щось замислить, то не зверне з наміченого шляху.
       – Що ти маєш на увазі?
       Елія знову повернулася, та Стівен наново розвернув її і на плече наклеїв пластир ледь торкаючись шкіри дівчини, яка до болю у грудях подобалася йому.
       – Можеш одягатися.
      Не відповівши на питання, він обійшов кабінет, сів за стіл й став піджидати, поки Елія підійде і сяде на проти.
     – Він тебе зацікавив? – йому відома сила харизми Девіда, тож не дивно якщо і Елія попала під її вплив.
      – Ще чого!
     Поспішна відповідь свідчила на протилежне. Ще два тижні тому Стівен упізнав постать, яка вночі говорила з Елією і з тих пір та випадкова зустріч не давала покою. Він інтуїтивно відчував, що на його територію забрів чужинець. І хоча Елію важко назвати чиєюсь власністю, те що вони зустрілися, знову давало гідний привід для занепокоєння, адже Девід Браун не той чоловік, який виявить інтерес до дівчини, що не подобалася йому.
       – Ти чула щось про Марго Вілсон?
       – Про дочку нашого бригадного генерала?
      – Так, – Стівен в упор подивився на дівчину. – Скрізь перешіптуються, що вона його наречена, тож гадаю саме від неї на тебе чекає загроза.
       Остільки в просторі повиснуло очікуюче мовчання, він продовжив далі.
      – Не зважаючи на тендітний стан, її чіпкі пальчики міцно тримають у руках Девіда. Вона, як хижак, ще на підході знищує будь-яку загрозу у вигляді особи жіночої статі.
       – Але ж я їй не суперниця!
     – А це не важливо! Настільки я підозрюю, Марго уже багато років закохана! А решта для неї не суттєво.
       – Невже так буває?
       – Ти про що? – він не зводив очей з неглибокої зморшки, яка засіла між двома бровами.
       Після не довгих роздумів, Елія ніби проснулася.
         – Стівен, а ти коли небуть закохувався? – у двадцять вісім років у ній раптом проснувся інтерес до стосунків.
        У цьому несподіваному запитанні чоловік пошукав підступ, але дівчина напроти дивилася на нього з безмежною відданістю і в її очах не помічалося нічого глузливого, ані крихти нахабства.
         – Моє кохання нероздільне, – зізнався в почуттях, не відвертаючи прямого погляду.
         – І ти ніколи не зізнавався їй?
        За відповідь слугувало ледь помітне похитування голови.
        – Поясни, чого ти не можеш розповісти дівчині про своє кохання?
        – Чого не можу?! – для зручності Стівен відкинувся на спинку шкіряного крісла і прижмурив погляд.
        – Можу, але не маю бажання.
   – Боїшся тобі відмовлять? – Елія оживилася і подалася наперед аби краще роздивитися тридцятирічного чоловіка, що сидів напроти.
      – Не боюся, – поблажливо посміхаючись, той насолоджувався невимушеною розмовою. – Просто не хочу її втратити.
      – Як це?
    – Гадаю, що дівчина не прийме мою любов і я втрачу право знаходитися біля неї поряд, – Стівен підвівся, обійшов навколо столу і зверху глянув на предмет свого обожнювання. – А ще, мені поки нічого їй запропонувати.
        – І що ж хочеш ти їй дати?
        – Я готовий весь світ покласти до її ніг!
        – Це сумно.
     – Ні, – Стівен нахилився. – Не це сумно, – одною рукою він сперся на стіл, а другою на спинку крісла, таким чином обличчям нависнувши над нею. – А те, що я лише можу торкатися її кінчиками своїх пальців, – і чоловік згадав про пластир, який щойно наклеїв їй на спину.
       – Розкажи, мені про неї? – прямим поглядом Елія дивилася знизу.
       – Хочеш знати про мою нерозділену любов? – не поспішаючи, він випрямився, присів на край столу й прицільно глянув на свою «подругу». – Гаразд, я розповім тобі.
       – Спершу зізнайся, коли вона тобі сподобалася? – як зачарована, Елія не відвертала позирку, адже виявилося, що з цієї сторони вона нічого не відає про особу, з якою дружить ось уже двадцять два роки.
      – Питаєш, з якого часу думаю про неї? – прикривши очі, чоловік в хірургічному костюмі поринув в минуле.
    Червоні клени та молоденькі берези високими верхівками розвели простір і перед Стівеном відкрилася до болю знайома алея, на якій майже щодня після занять у школі вони зустрічалися напроти доглянутої галявини. Запхнувши у вуха по одному навушнику, вони тоді сиділи поряд на лавочці і слухали музику. Низько зігнувши голову, Елія погойдувала нею в такт звучання мелодії. Довгі хвилясті коси вона зібрала у високий хвіст, але неслухняні пасма, що висіли на скронях, віялися під легкими поривами вітру і лоскотали їй шкіру. Дівоча рука постійно намагалася їх приборкати, от тільки всі ті зусилля виявлялися марними. Саме в ту мить очі Стівена неочікувано для нього самого придивилися до дівчини зовсім по іншому. Її обличчя виглядало абсолютно знайомим і в той же час ніби чужим. Якось не зримо воно змінилося. Дитячі обриси несподівано зникли, а натомість проявилися юний овал та високі вилиці. Витончена шия і ключиці, що виразно вималювалися з піт тонкої шкіри, привертали до себе увагу, від якої пришвидшувався серцевий ритм.
         – Десять років! – він розплющив очі і наткнувся на відвертий погляд.
         – Так давно? – тендітна постать аж підскочила.
         – А може і довше. Просто десять років тому я усвідомив, що люблю її.
         – І за що? – Елія не могла вгамуватися. – За що ти покохав її?
         – За те, що вона завжди поряд, – Стівен подався наперед і легенько тріснув Елію по носі. – І за те, що вірить в мене.
          – І коли ти зізнаєшся їй? – удаючи образу, вона потирала носа.
          – А що з приводу тебе?
          – А що зі мною? – Елія відсахнулася, наче від вогню.
          – Є той, хто подобається тобі?
    – Звідки? – дівочий погляд якось раптово потускнів. – Тобі ж відомо, що це мені нічого запропонувати.
         Елія на мить затихла, а потім, ніби видавила із себе:
         – Навряд, чи знайдеться порядний хлопець, який відважиться зв’язатися з безрідною сиротою.
       Стівену вже не сиділося. Тепер він шкодував, що повівся на цю неприємну розмову. В її словах була присутня чимала доля правди. Не зважаючи на багаторічну дружбу, йому так і не вдалося наважитися, бодай раз, запросити дівчину в гості у свій дім. Внутрішній голос нашіптував, що навіть радикальні погляди батьків не дозволять їм прийняти в сім’ю сироту. І йому не сила там її захистити.
       – Як можна так про себе думати!? – його рука автоматично потяглася до вази з цукерками. – На, їж! – нагріб повну жменю і ткнув їх прямо в руки. – Здається, від нестачі солоду в твоєму організмі знизився «гормон щастя».
        – Пригощайся і ти, – у відповідь вона простягла карамельку в яскравій обгортці.
        – Ти ж знаєш! Я не їм солодощі.
     – Невже? – Елія подивилася на Стівена поглядом повним докорів. – З самого початку нашого знайомства твої кармани завжди напхані цукерками!
         – Я приносив їх заради тебе. А їв просто за компанію.
     Очі, сповнені щирого здивування, розрядили обстановку. Стівен засміявся і його відвертий сміх розвіяв неприємний осад.
         – Гаразд. Настільки я знаю, завтра у тебе важкий день. Тобі необхідно поспати.
        Діставши зі шафи простирадло й подушку, він поклав їх на диван.
        – Пізно вже. В цілях безпеки лягай тут.
        – А ти? – не знаючи, як правильно вчинити, Елія встала. – Тобі теж потрібний відпочинок.
      – За мене не турбуйся. Сьогодні я на чергуванні. Післяопераційних хворих багато, тож навряд чи випаде шанс прилягти.
     – Згода. Як скажеш. Тим паче, що і мені краще не потрапляти на камери, – на доказ сказаного плюхнулася на диван, нахилилася і почала розшнуровувати берци.
      Стівен більше не затримувався, забрав необхідні для роботи речі, погасив світло й щільно причинив за собою двері. Зручніше вмостившись, Елія натягла на ніс простирадло і вже дуже скоро з під нього учулося її мирне посопування.