Життя та смерть

Частина десята


 

Трава зелена потемніла,

Бо перші сутінки пливуть,

Хмарина в небі посивіла,

І води Тарнорудки вже несуть

Сумного місяця проміння.

Над срібною цією течією

В задумі верби ще не сплять,

Схиливши гілля у журбі стоять,

Щоб жодним порухом листка

Цю тишу не збудити

І у воді цій не втопити.

Стежина берегом повзла,

Не знаючи куди й до кого

Вона людей вела.

Калина нею йшла,

Торкаючись ногами об траву,

Яка приймала вже росу,

А промінь місяця розчісував косу,

Що прогиналася на її грудях.

Вона не оглядалася і йшла,

Всім своїм тілом відчувала,

Що з заді йшов Карпо,

Про це душа її шептала

І серце рвалось з хвилювання!

Вона сама сюди пішла,

Чекаючи на зустріч із Карпом,

- Кохання стало наче сном

І робить вже її рабою

Не володіючи собою!

Калина чує за спиною  кроки,

Цей звук об землю наростав,

Хвилини ці здались як роки

І ось коханий перед нею став.

Калину ніжно він за руки взяв

І гаряче всю пригорнув до себе,

А потім п'янко так поцілував,

Немов би увібрав усю її у себе

І в жарі свого серця утопив.

Калина тілом стрепенулась

І всім єством відчула,

Що це була Карпова кров

І запах смерті, чад,

Вона сахнулася назад,

Побачила в Карпа розтяті груди

З яких вже серце випадало

- Стискаючи від мук цих зуби,

Долонями закрила йому груди

І в них почула серця стук.

Не відриваючи від рани своїх рук,

Вона на жах оцей дивилась,

Як через пальці кров струмилась.

Калина в муках цих здригнулась.

Прокинувшись розкрила очі,

Дивилася на стелю довго,

Відходячи від болю цього,

А потім підвелася,

Перехрестилась до святих,

Шукаючи спасіння в них.

Хитаючись, приникла до вікна

Зовсім старенької хатини

- Її вже покидали сили.

А за вікном 

Вже літнє сонце встало,

Яке Калині нагадало,

Що це були зелені свята

В цей шістдесят і п'ятий рік

Устелена панами хата,

Обтиканий зеленим гіллям тік.

І тут вона

В думках звернулась до Карпа:

“Ти кличеш вже мене?

Подумав певно, що забула я тебе

І тут сама я забарилась?”

Калина скриню відчинила,

Собі намисто почепила,

Взяла одежу всю святкову,

І вишиванку ту шовкову

На себе вправно одягла,

Зірвала квіти у саду,

Городом стежкою пішла

На цвинтар до Карпа.

У цей святковий день

Усе навкруг було чудове,

Все дихало життям,

Здалося, на Землі ніяке горе

Не мало місця ані тут, ні там.

Котило сонце по блакиті,

Розсипавши своє проміння в житі,

Цвіркун його перебирав ногою

І ним сюрчав, немов струною.

Сидить Калина вже на лаві,

Що тут на цвинтарі була

Біля її Карпа

І очі мружить від тепла,

Від сонячного джерела.

Калина встала, підійшла,

Бур'ян з могили весь прибрала,

А потім руку вже поклала

На чистий грунт,

Немов би тут

Погладила свого Карпа

І знов пішла,

На лаву сіла

І в мить у цю

Душа в Калини заболіла

І серце матері кричало, мліло

Про смерть всіх трьох синів.

Де їх хоча б одна могила?!

Вона б її повила,

Сльозами би обмила,

І біль хоч трохи в землю цю втопила.

Вже років три тому

Її з Москви листа прислали,

В якому є пояснення, чому,

Трохима сталінці забрали 

І написали,

Що у Проскурові його і розстріляли,

Як ворога народу,

Але встановлено - ніяку шкоду

Він не робив і чесно жив,

Росії  він кріпив могутність.

- Помилкою ця смерть його була, 

Що сталінська чума

У крові всіх топила,

І партія це все вже засудила,

І хай вона живе, як жила.

Таке писання надійшло

Не з тих причин,

Що вже було

Відношення імперії до цього інше,

Природа її дика ще лютує гірше,

А це був результат того,

Що Сталін вмер,

І місце те його

На дикім троні

Для себе рвали холуї

І в цій новій основі

Тих лідерів не називали вже царі,

А генеральні партії секретарі,

Яким отці святі

Корону не давали,

А там в верхах вони за неї воювали

І хто спритніший був, її хто увірвав,

- Той і безмежну владу мав,

А конкурентів своїх брудом обливав

І всі ставали в нього холуями,

Своїх же ворогів робив він ворогами

Від імені народу.

У боротьбі за цю корону,

Хрущов тоді дойшов до трону

І щоб змести всі сталінські сліди,

Сказав: “ Ті вороги,

Які мільйонами розстріляні були,

Ніколи ворогами не були,

А впали жертвами страшного культу!”

Після війни,

Коли верталися чужі сини

З війни додому,

Максима з фронту не було,

А вже по тому

З Москви прийшов лише папір,

Що він ще в сорок першому загинув.

А місце, де Максим скінчив життя

Калина так й не взнала.

Всі материнські почуття

Вона з любов'ю переклала

На Тараса ― онука дорогого,

Який без батька свого

Зростав у неї на очах.

Тарас ― єдина радість для Калини,

Що залишилася від усієї  їхньої родини.

А цього року осінь була золотою,

Якоюсь особливою була вона,

Так дивовижно вся світилась жовтизною

І важко так зажурено стара верба,

Схилившись над водою,

Прощалася немов би із собою

І наче світ хотіла залишити.

Калина не могла вже ні ходити, ні робити,

Із кожним днем все більше відчувала,

Що її сили в ній згасають

І тіло хворе покидають, 

Тому листа послала,

Що би не гаяв він ні часу,

Потрібно вирватись Тарасу,

Бо дуже хоче попрощатися із ним.

І кожен день Калина все сиділа

Біля маленького вікна,

І хата в смутку зовсім почорніла,



#3145 в Різне
#808 в Поезія

У тексті є: нескорена нація

Відредаговано: 26.06.2022

Додати до бібліотеки


Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше